181201 (685709), страница 7

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 7)

Поняття "спеціальні економічні зони" об'єднує декілька типів особою організації економічного життя на компактних (як правило)територіях. Головна ознака вільної економічної зони (СЭЗ) - на її території не діють митні умови (тарифні і нетарифні), обов'язкові для основної території країни. СЭЗ створюються з метою притягнення іноземних інвестицій, розвитки нових технологій і накопичення прогресивного управлінського досвіду, нарощування і диверсификации експорту, розвитки виробництв, що импортозамещают. Оскільки державна підтримка зон потребує значних фінансових засобів (прямих інвестицій, компенсації і ін.) і інституціональних зусиль (по створенню спеціальних законів, контролю і т.д.), число СЭЗ, що реєструються в одній країні не повинно бути великим (інакше їхнє формування чревате перетворенням у процес, що вялотекет, що створює перешкоди для розвитку основної території країни).

СЭЗ різної спеціалізації існують уже тривалий час у багатьох розвинутих країнах, але особливо швидко вони поширюються в останні два десятиліття в країнах що розвиваються. Для Росії найбільше цікавий досвід Китаю, оскільки створення там СЭЗ із самого початку "уписувалося" у загальні рамки економічного реформування. За роки свого існування китайські зони залучили десятки мільярдів іноземних інвестицій, що (вкупе з державними і приватними вітчизняними капіталовкладеннями) дозволили їм стати маяками ринкової й інноваційної економіки для всієї країни. Проте у світовій практика є і чимало прикладів низкою результативності СЭЗ - головним чином унаслідок слабкого початкового інвестиційного поштовху, несистемного введення економічних пільг, недостатньої конкурентноздатності утворюваних виробництв у порівнянні з іншими регіонами усередині країни і за рубежем, неконтрольованого розвитку "тіньовий" економічної діяльності.

Зони підприємництва суть локальні території, у межах яких установлюються пільговий адміністративний, податковий і кредитний режими для підприємців із метою активізації економічної діяльності, зменшення безробіття, збільшення прибутків населення. Як правило, вони створюються на обмежений термін у депресивних і частинах міст, що деградують.

Особливим типом зон підприємництва можна вважати офшорні зони. Головна ознака останніх - вільна реєстрація іноземних компаній і їхнє підпорядкування місцевому законодавству. Принадність офшорних зон для іноземних підприємств складається насамперед у низькому рівні оподатковування. Немаловажна і конфіденціальність інформації про офшорні компанії, їхніх власниках і іноземних службовців. Відношення до аналізованих зон неоднозначно. Країни їхній місця розташування одержують від присутності офшорних компаній виграш у виді додаткових інвестицій, зайнятості, купівельного попиту, і т.п. Проте держави, де реально діють відповідні компанії, зазнають втрат у податкових прибутках і втрачають контроль над значною частиною пов'язаних із цією діяльністю фінансових потоків.

Техніко-упроваджені зони. Цей різновид спеціальних зон відрізняється високою концентрацією дослідницьких, проектних і науково-виробничих фірм на компактній території. До техніко-упроваджених зон відносяться технополіси, наукові парки і технопарки, частіше усього побудовані шляхом реструктурування, на базі університетів або промислових зон. Відповідна підтримка з боку держави і муніципалітетів надається у виді замовлення на розробки, пільгової або безкоштовної оренди виробничих і офісних помешкань, надання лабораторного устаткування і консультативних послуг, проведення експертизи винаходів, сприяння в одержанні кредитів.

2. Економічний та соціальний розвиток регіону залежить пасам ' перед від фінансових ресурсів територіальних органів управління. Останні повинні мати можливість самостійно вирішувати питання фінансового забезпечення програм розвитку регіонального господарства та соціальної захищеності місцевого населення, виходячи головним чином з результатів власної господарської діяльності.

Конституція та закони України визначили систему фінансового забезпечення регіонів, яку утворюють бюджети всіх рівнів (обласного, районного, міського, сільського, селищного) і фінансові плани підприємств та організацій усіх форм власності, розташованих на відповідній території.

Бюджет кожного рівня — це органічна складова єдиної державної бюджетної системи. Обов'язковою умовою її побудови і дотримання самостійності нижчестоящих бюджетів у відносинах з вищестоящими.

Органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах т районах у містах самостійно розробляють, затверджують і виконують місцеві бюджети.

Районні та обласні ради затверджують районні та обласні бюджети. Вони формуються з коштів Державного бюджету та з коштів, залучених на договірних засадах із місцевих бюджетів, і є консолідованими бюджетами. Останні використовуються як основний інструмент державної регіональної бюджетної політики, яку проводять у життя Верховна Рада та Уряд країни, фінансове підтримуючи регіони і виділяючи для цього дотації із Державного бюджету або ж залучаючи кошті регіонів до консолідованого бюджету держави для їх наступного перерозподілу.

Консолідований бюджет області та району складає і подає на затвердження відповідної ради та забезпечує виконання місцева (державна адміністрація. До її повноважень у галузі бюджету та фінансів належить також:

—подання до органів виконавчої влади вищого рівня фінансових показників і пропозицій до проекту Державного бюджету України, пропозицій щодо обсягу коштів Державного бюджету (України для їх розподілу між територіальними громадами, щодо розмірів дотацій і субсидій;

—розробка балансу фінансових ресурсів для врахування їх при визначенні розмірів субвенцій, а також для бюджетного вирівнювання, виходячи із забезпечення мінімальних соціальних |потреб;

—отримання від усіх суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності інформації, передбаченої актами для складання і виконання бюджету;

— фінансування підприємств, установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури і спорту, соціального захисту населення, переданих у визначеному законом порядку в управління місцевій державній адміністрації вищими органами влади або органами місцевого самоврядування;

— фінансування заходів, пов'язаних з розвитком житлово -. комунального господарства, благоустроєм та шляховим будівництвом, охороною довкілля і громадського порядку, та інших заходів, передбачених законодавством;

- регулювання інвестиційної діяльності;

— регулювання цін і тарифів за виконання робіт та надання житлово-комунальних послуг підприємствами, а також встановлення норм їх споживання і здійснення контролю за їх додержанням.

Виконання цих повноважень безпосередньо залежить від методів залучення коштів до регіональних бюджетів та величини їх доходів. У сучасних умовах внаслідок зростаючої диференціації регіонів наповнюваність їх бюджетів вкрай нерівномірна. Одні регіони є донорами, інші — реципієнтами, у зв’язку з чим виникає необхідність бюджетного вирівнювання, тобто цілеспрямованого розподілу коштів між консолідованими бюджетами держави а Рада та її регіонів.

У світовій практиці виділяються дві схеми бюджетного вирівнювання: американська та німецька.

За американською моделлю бюджетного вирівнювання доходна частина бюджетів усіх рівнів формується переважно за рахунок власних джерел, наприклад закріплених регіональних та місцевих податків.

У німецькій моделі доходна частина бюджетів усіх рівнів формується переважно за рахунок законодавче визначених відрахувань (часток) від єдиних (федеральних) податків.

Бюджетна сфера України функціонує до цього часу за радянською схемою. Усі доходи регіональних бюджетів поділяються на власні та регулюючі.

До власних доходів відносяться платежі за ресурси, держави, мито, доходи від приватизації, місцеві податки та збори, земельні податки та деякі інші надходження.

Регулюючі доходи складають відрахування від загальнодержавних податків і зборів — податків на прибуток, додану вартість, на операції з цінними паперами, прибуткового податку з громадян, а також бюджетні гранти — дотації та субвенції. Державного бюджету, бюджетні позики і кошти, отримані з Державного бюджету за взаємними розрахунками.

У формуванні доходів регіональних бюджетів України вирішальне значення мають відрахування з Державного бюджету, частка яких в останні роки становить понад 60 відсотків загальної суми надходжень.

Надмірна централізація бюджетних коштів, фінансова залежність регіонів від «центру», районів — від областей, місцевих бюджетів — від районів та відсутність науково обґрунтованих нормативів формування бюджетних доходів і витрат у залежності від кінцевих результатів господарювання — це головні вади формування бюджетної системи. За їх наявності чим більше власних доходних джерел мають регіони, тим меншу частину дотації з Державного бюджету вони отримають.

Розподіл доходів бюджетів за принципом «зверху-донизу» породжує утриманські настрої, не сприяє саморозвитку та самофінансуванню регіонів і зашкоджує демократизації управління фінансовими ресурсами. Отже, в Україні потрібно якомога швидше прийняти новий закон про бюджетну систему (Бюджетний кодекс), засади якого дозволили б забезпечити самостійність регіонів у плануванні доходів та розподілі бюджетних коштів, узгодженість інтересів держави, регіонів, територіальних громад, чітке розмежування повноважень бюджетів усіх рівнів та відповідальність органів управління і посадових осіб за його виконання.

Відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» бюджети областей та районів мають поділятися на поточний бюджет та бюджет розвитку.

Кошти поточного бюджету спрямовуються на фінансування установ та закладів освіти, охорони здоров'я, культури, соціальний захист населення та інших заходів, що забезпечують процес простого відтворення у регіоні.

Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок частини податкових надходжень, коштів, залучених від розміщення місцевих позик, а також інвестиційних субсидій з інших бюджетів. Однак за браком коштів останнім часом бюджети розвитку не складаються. Відтак стратегічні проблеми саморозвитку регіонів не мають фінансового підґрунтя для їх вирішення, а Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» в цій частині не виконується зовсім.

У фінансуванні витрат на розвиток господарства регіону використовуються кошти підприємств і організацій, розташованих на його території, які залучаються двома шляхами: місцевими зборами та участю господарюючих суб'єктів на договірній основі у будівництві і громадських роботах власними силами та ресурсами, а також наданням спонсорської допомоги культурно-освітнім закладам. Проте частка таких коштів у системі фінансового забезпечення регіону не значна і є лише допоміжним оперативним засобом розв'язання деяких місцевих проблем.

Таким чином, існуюча система фінансового забезпечення регіонів не відповідає їх ролі і місцю у народногосподарському комплексі країни, не створює умов для саморозвитку та фінансування, а тому потребує кардинального реформування разом з усією фінансовою системою держави.

|3. Планування бюджетів областей, міст обласного підпорядкування та районів починається з визначення їх витратної частини. Відповідно до «Основних напрямів бюджетної політики на .2000 рік» (бюджетної резолюції), схвалених Верховною Радою України 1 липня 1999 р., формування Державного та місцевих бюджетів має здійснюватися згідно з переліком власних і делегованих повноважень бюджетів усіх рівнів, виходячи з таких принципів:

• достатність доходів — вартість повноважень, делегованих державою органам місцевого самоврядування, має відповідати обсягу закріплених за ними бюджетних ресурсів;

• об'єктивна обґрунтованість та прозорість показників планування, що визначатимуть додаткові та доходні повноваження місцевих бюджетів, а також засади трансфертної політики;

• Бюджетне планування здійснюється на основі бюджетних нормативів.

Бюджетні нормативи – це вартість надання основних соціальних послуг за рахунок бюджетних коштів (освіта, охорона здоров’я, соціальний захист та забезпечення) у розрахунку на душу населення. Їх величина визначається як середня за кілька попередніх років, включаючи й очікуване виконання бюджетів поточного року.

Розробка місцевих бюджетів починається з формування видаткової частини, виходячи з переліку власних і делегованих повноважень бюджетів усіх рівнів.

Для визначення обсягів видатків місцевих бюджетів за основними напрямками делегованих повноважень враховуються встановлені Верховною Радою узагальнені нормативи бюджетної забезпеченості в розрахунку на душу населення щодо таких видатків .

Сумою вищезазначених нормативів є загальний нормативи бюджетної забезпеченості для обласних бюджетів і бюджетів міст обласного значення та районів при виконанні делегованих повноважень.

Виходячи з чисельності населення у містах кожний норматив бюджетної забезпеченості коригується коефіцієнтами, за допомогою яких враховуються відмінності у вартості надання соціальних послуг за рахунок бюджетних коштів різними категоріями територіальних громад, зокрема залежно від того, де надаються ці послуги — в сільській чи міській місцевості. Для бюджету обласних бюджетів коригуючи коефіцієнти не застосовуються.

Характеристики

Список файлов книги