181201 (685709), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

—Карпатського (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області).

Регіональна господарська структура України, зумовлена адміністративно-територіальним устроєм, склалася переважно у народногосподарському комплексі Радянського Союзу і збереглася до цього часу, не ставши поки що предметом наукової оцінки її відповідності інтересам нової незалежної держави, які визначаються власною регіональною політикою.

Аналіз фактичної соціально-економічної диференціації регіонів призводить до висновка про нездійсненність у доступній для огляду перспективі повного вирівнювання рівнів їх розвитку. Можливо говорити про зменшення відставання економічно менш розвинутих регіонів, за допомогою:

більш активного включення всіх регіонів у загальноукраїнський ринок, що відповідає їх інтересам;

зміцнення економічної бази відсталих регіонів для рішення їх соціальних задач.

У теорії регіональної економіки території, що не в змозі самостійно вирішити свої соціально-економічні проблеми (або реалізувати свій високий потенціал) і потребує активної підтримки з боку держави назівають проблемними регіонами. Основні якісні ознаки подібних регіонів такі:

особлива гострота (кризисність) появи тієї або іншої значної проблеми, що створює погрозу соціально-економічному положенню в країні, політичної стабільності, екологічній рівновазі;

наявність ресурсного потенціалу (виробничого, науково-технічного, трудового, природного), використання котрого принципово важливо для національної економіки;

незвичайність геополітичного і геоекономічного положення регіону з погляду стратегічних інтересів країни.

Число проблемних регіонів, які виділяються, не повинно бути велике, інакше зусилля держави по іх підтримці виявляться размитими і малоефективними.

Існують два основних підходи до виділення проблемних регіонів. Перший - оцінка регіонів по ступені гостроти найважливіших проблем. До кризових правомірно відносити регіони, які:

підлягли руйнівному впливу природних або техногенних катастроф;

у який мають місце широкомасштабні суспільно-політичні конфлікти, що викликають руйнацію накопиченого економічного потенціалу і значні розміри змушеної еміграції населення;

де глибина економічної кризи може викликати необоротні соціальні і політичні деформації.

Поняття регіональної відсталості (слаборазвинутості) щодо має сенс лише в контексті соціально-економічної ситуації в країні. Держава може надавати підтримку економічно слабким регіонам за допомогою розвитку виробничої інфраструктури, стимулювання притоки приватних інвестицій, надання деяких податкових і кредитних преференцій, селективного дотируваня підприємств, що забезпечують мінімальну зайнятість. Проте, з огляду на обмеженість фінансових ресурсів, масштаби такої економічної підтримки в найближчі роки не можуть бути значними і достатніми.

Тому поки головний шлях - саморозвиток територій на основі використання власного потенціалу і конкурентних переваг.

При цьому можливості міжрегіонального перерозподілу федеральних прибутків на користь відсталих регіонів будуть розширюватися в міру прискорення економічного підйому в країні.

Депрествні регіони принципово відрізняються від відсталих тем, що при більш низьких, чим у середньому по країні, теперішніх соціально-економічних показниках ці регіони в минулому були розвинутими, а по деяких виробництвах займали головні в Україні місця. Як правило, ці регіони мають досить високий рівень накопиченого виробничо-технічного потенціалу, значну частку промислового виробництва в структурі господарства, щодо високий рівень кваліфікації кадрів. Проте по різних причинах (через падіння попиту на основну продукцію або зниження її конкурентноздатності, виснаження мінеральних ресурсів або погіршення геологічних умов, і т.п.) ці регіони утратили своє колишнє економічне значення і відносні переваги.

Багато проблем подолання депресії можуть і повинні вирішуватися на рівнях регіону і підприємств. Це - диверсифікація, конверсія, модернізація виробництва, стимулювання розвитку малого бізнесу, поліпшення місцевого інвестиційного клімату, пошуки нових ринків збуту, і т.д.

Державна регіональна політика — це сукупність організаційно-правових та економічних заходів, що здійснюються державою у сфері регіонального розвитку відповідно до 'її стратегічних і поточних цілей та завдань. Як складова державної економічної політики, вона базується на принципах державотворення, демократії та загальнолюдських цінностей. Її стратегічна мета полягає в тому, щоб поєднати інтереси держави і окремих регіонів, розв'язати проблеми територіального устрою, перевести необхідні функції і ресурси на регіональний рівень, створити сприятливі умови для розширення економічних можливостей та забезпечення стабільності розвитку кожної територіальної ланки господарської системи.

Відповідно до мети державної регіональної політики визначаються її завдання:

• структурна перебудова економіки регіонів на основі визначення соціально-економічних, науково-технічних, екологічних та демографічних пріоритетів;

• забезпечення повного і збалансованого використання всього ресурсного потенціалу регіонів;

—розвиток найбільш ефективних галузей виробничої і невиробничої сфери регіонів з урахуванням загальнодержавних інтересів;

—підвищення рівня добробуту населення та поліпшення демографічної ситуації;

—прискорений розвиток регіональної і міжрегіональної інфраструктури;

—істотне поліпшення стану довкілля і збереження генетичного фонду живої природи;

—забезпечення збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів.

Об'єктом державної регіональної політики є регіон, соціально-економічну сутність якого в цій якості можна визначити як систему суспільних відносин по забезпеченню відтворювальних процесів у межах конкретної території. У регіонах складається весь комплекс умов життєдіяльності людей, здійснюється відтворення робочої сили, встановлюється пропорції між секторами та галузями економіки. Тут пересікаються загальнодержавні, галузеві, місцеві, підприємницькі й особисті інтереси, узгодження яких є однією із найскладніших проблем суспільного розвитку.

Суб’єктами державної регіональної політики виступають органи державної влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування.

Засобом реалізації державної регіональної політики є управління. Його цілі, функції, методи та організаційна структура визначаються з урахуванням як загальних чинників розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, так і специфічних особливостей окремих соціально-економічних утворень, одним з яких є регіон. Відтак, в останні роки в самостійну галузь науки управління виділилося управління регіональною економікою, започаткувавши відповідну наукову дисципліну.

Тема 2

"Завдання, форми та методи управління регіональною економікою"

1. Завдання та цілі регіонального управління

2. Правові та економічні основи регіонального управління в Україні

3. Форми, функції та система органів управління в регіоні

4. Методи регіонального управління економікою

1. Завдання регіонального управління, як і будь-якого іншого, полягають у досягненні мети, тобто бажаного стану об'єкта в перспективі, завчасно визначених цілей. Цілі регіонального управління можна класифікувати за змістом, часом та рівнем. За змістом вони поділяються на економічні, політичні, соціальні, екологічні та науково-технічного.

Економічні цілі передбачають збалансований пропорційний розвиток регіонів, нарощування та ефективне використання його ресурсного потенціалу.

У політичних цілях відповідно до визначених парламентом засад внутрішньої та зовнішньої політики відображаються завдання політичного розвитку суспільства, особливості їх вирішення в умовах конкретного регіону.

Важливе значення в регіональному управлінні мають соціальні цілі, підвищення добробуту місцевого населення.

Екологічні цілі пов'язані з вирішенням проблем охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування.

Науково-технічні цілі конкретизують напрями розвитку і використання науково-технічного потенціалу регіону.

За ознакою часу цілі регіонального управління поділяються на довго-, середньо- та короткострокові.

Зміст і завдання довгострокових цілей визначають державні та регіональні програми, розраховані на 10— 15 років і більше.

Середньострокові цілі конкретизують визначені довгостроковими цілями завдання на 3-5 років щодо забезпечення збалансованого і пропорційного розвитку економіки регіону.

Короткострокові цілі деталізують середньострокові і є цілями оперативного управління.

Важливе значення має і класифікація цілей за рівнем, на якому вони визначаються і досягаються. За цією ознакою розрізняють загальнодержавні цілі та цілі адміністративно-територіальних одиниць — областей, районів, міст, сіл, селищ.

Формування цілей і завдань управління повинно одночасно вирішувати проблему їх узгодження за змістом, часом та простором. Для цього потрібно використати правові і економічні підйоми. У ст. 19 Конституції України вказується: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України».

Основним економічним засобом узгодження цілей та завдань має стати система прогнозів, планів і програм, розрахованих на довго-, середньо- та короткостроковий періоди.

2. Конституція України визначає дві системи регіонального управління: місцеві державні; адміністрації та місцеве самоврядування.

Виконавчу владу в областях, районах, Автономної республіці Крим, містах Київі та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Їх основними завданнями є: виконання Конституції, законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня; забезпечення законності; правопорядку, додержання прав і свобод громадян;

здійснення державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля та інших програм; підготовка і виконання відповідних бюджетів;

взаємодія з органами місцевого самоврядування; реалізація інших, наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

До складу місцевої державної адміністрації входять: її голова, який призначається на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України; заступники голови, керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів, що здійснюють управління регіональним розвитком. Розпорядження голів місцевих державних адміністративних, прийняті у межах їх компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами і організаціями, посадовими особами та громадянами.

Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом і Кабінетом Міністерств України, підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації діють на засадах:

—відповідальності перед людиною і державою за свою діяльність;

—верховенства права;

—законності;

—пріоритетності прав людини,

—гласності;

—поєднання державних і місцевих інтересів.

Місцеві державні адміністрації у своїй діяльності керуються Конституцією України, Законом «Про місцеві адміністрації» та іншими законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня, а районні державні адміністрації в Автономній Республіці Крим — також рішенням і постановами Верховної Ради та Ради Міністерств Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їх повноважень.

Основою демократичного устрою в будь-якої державі є Місцеве самоврядування. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає його сутність таким чином: «Місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селищ, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України».

Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:

—народовладдя;

—законності;

—гласності;

—компетентності;

—поєднання місцевих і державних інтересів;

—виборності;

—правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених законами України;

—підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб;

—державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;

—судового захисту прав місцевого самоврядування.

Реальна влада органів місцевого самоврядування повинна забезпечити ефективне і наближене до громадянина управління.

Характеристики

Список файлов книги