181201 (685709), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Основні висновки «міжнародних» теорій Смита - Рикардо і Э.Хекшера - Б.Олина отримані в системі постулатів міжрегіональних відношень, хоча їхні автори у своїх поясненнях говорять про Англії, Шотландії, Португалії, і т.д. Доречно відзначити, що Один (лауреат Нобелевської премії) назвав свою головну роботу «Міжрегіональна і міжнародна торгівля» (1933 р.), підкреслюючи і спільність, і розходження двох типів торгівлі.
Смит і Рикардо розглядали міжрегіональну (міжнародну) торгівлю як засіб одержання вигоди для будь-якого її учасника. У 30-х роках XX в. шведські економісти Хекшер і Олин розвили теорію міжнародного (міжрегіонального) поділи праці, ввівши в розгляд співвідношення основних взаємозамінних чинників виробництва (праці, капіталу, землі й ін.).
Особливе місце в розвитку теорії просторової і регіональної економіки займає вышедший у 1940 р. праця німецького ученого Лісовика «Просторова організація господарства» 2.
Вчений розвертає абстрактно-теоретичний аналіз у його математичній формі. Особливість методу Лісовика показується в що коментується підручнику на прикладі пояснення такого важливого феномена, як територіальне (або просторове) поділ праці. Відомо, наприклад, що К.Маркс і його послідовники пояснювали «походження» територіального поділу праці регіональними розходженнями умов виробництва: наявністю або відсутністю відповідних почвенно-клима-тичних умов (для сільського господарства), корисних копалин (для видобувної промисловості), трудовими навичками населення й інших чинників. І це правильно. Проте Лісовик порушує питання в такій методологічній площині: які умови необхідні і достатні для виникнення територіального поділу праці? Враховуються тільки два чинники: ефект концентрації виробництва в однім пункті (падіння граничних витрат виробництва зі збільшенням випуску) і транспортні витрати по переміщенню продукції до споживачів. Стосовно до кожного виду виробництва існує своя раціональна межа концентрації (економії на масштабі), перевищення якого перекрываєтся зростанням транспортних витрат. Очевидно, що для різних виробництв сполучення зазначених двох чинників дають різноманітні оптимальні рішення. І вже тому виникає неоднаковість ступеня концентрації різних виробництв по території, тобто територіальний поділ праці. Автор «Просторової організації господарства» продемонстрував логіку й операционализм абстрактного мислення, відчинив своїм послідовникам шлях до створення загальної теорії просторової економіки.
Теоретичні і методологічні дослідження з регіональної економіки в СРСР до початку переходу до ринкових відносин зосереджувалися навколо трьох проблем. Це: 1) закономірності, принципи і чинники розміщення продуктивних сил; 2) економічне районування; 3) методи планування і регулювання територіального і регіонального розвитку. Найбільше значними авторитетами в середовищі радянських регионалистов (економістів і географів) були И.Г.Александров, Н.Н.Баранский, Н.Н.Колосовский, В.С.Немчинов, Н.Н.Некрасов, А.Е.Пробст, Ю.Г.Саушкин, Я.Г.Фейгин і Р.И.Шнипер.
З погляду сучасних вимог до теорії уразливі не самі сформульовані радянськими регионалистами окремі закономірності, принципи і чинники, а їхній сполучення, що не утворять логічно цілісні системи для пояснення і регулювання процесів просторового і регіонального розвитку.
Велика увага вітчизняних учених до проблеми економічного районування грунтувалося на уявленні, відповідно до якого розумний поділ країни на значні економічні райони повинно сприяти їхньому комплексному розвитку (шляхом внутрішньої кооперації). Надії покладалися і на те, що економічне районування компенсує хиби консервативного адміністративно -територіального розподілу й у перспективі дасть можливість перейти до державного керування значними економічними районами. Відомо: починаючи з 20-х років, комісії головних учених розробляли схеми економічного районування країни, що використовувалися в плані ГОЭЛРО й у п'ятилітніх планах.
Найбільше сильною стороною вітчизняної школи регіональної економіки стали дослідження, що забезпечують планування розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. Вони націлювалися на досягнення радикальних зсувів у розміщенні виробничого потенціалу країни, уключали створення методичних основ планування і керування територіальним розвитком, у тому числі з застосуванням програмно-цільового инструментария.
Істотні розходження західної і вітчизняної шкіл у підходах до побудови теорій регіональної економіки й у призначенні останніх складаються в такому. По-перше, на відміну від західних теоретичних традицій із характерними для них аналізом абстрактних ситуацій, аксіоматикою, математичними моделями радянська школа в більшому ступені орієнтувалася на узагальнення емпірики і наукове забезпечення задач, поставлених практикою. По-друге, якщо закордонні дослідники завжди зосереджували увагу на раціональному поводженні економічних суб'єктів (домашніх господарств і фірм) в економічному просторі, то радянські розробки були винятково нормативними, відповідаючи на питання: де необхідно в інтересах «єдиного народногосподарського комплексу» розміщати нові виробництва, куди потрібно переміщати населення, які нові регіони слід освоювати? З цих якісних розходжень випливає, що порівняльну оцінку шкіл, про які мова йде, не можна проводити поза історичним контекстом.
3. Сучасні напрямки розвитку теорії регіональної економіки. Воно, як і розвиток будь-якої іншої теорії, здійснюється насамперед по двох головним лініям: 1) розширення і поглиблення утримання (предмета) досліджень (доповнення «класичних» теорій новими чинниками, осмислення нових процесів і явищ, акцентування комплексних проблем, що потребують междисциплинарного підходу); 2) удосконалювання методології досліджень. З урахуванням даної посилки і загальної структури теорії регіональної економіки в підручнику розглядаються чотири сучасних напрямки розвитку теоретичних досліджень: а) нові парадигми і концепції регіону; б) розміщення діяльності; в) просторова організація економіки; г) міжрегіональні взаємодії.
У сучасних теоріях регіон досліджується як многофункціональна і многоаспектная система. Найбільше поширення одержали чотири його парадигми: «регион—квазидержава»; «регион—квазикорпорація»; «регион-ринок»; «регион—социум».
Регіон як квазидержава являє собою щодо відособлену підсистему держави і національної економіки. У багатьох країнах регіони акумулюють усе більше функцій і фінансових ресурсів, що раніше належали «центру» (процеси децентралізації і федералізації). Значна увага в цих країнах приділяється удосконалюванню механізмів взаємодії загальнодержавних (федеральних) і регіональної влади, а також форм міжрегіональних економічних відношень.
Регіон як квазикорпорація - значний суб'єкт власності (регіональної і муніципальної) і економічної діяльності. У цій якості регіони стають учасниками конкурентної боротьби на ринках товарів, послуг, капіталу (прикладами можуть, зокрема, служити захист «торгової марки» місцевих продуктів і змагання за більш високий регіональний інвестиційний рейтинг), взаємодіють із національними і транснаціональними корпораціями.
Підхід до регіону як до ринку, що має визначені межі (ареал), акцентує увага на загальних умовах економічної діяльності (підприємницькому кліматі) і особливостях регіональних ринків різноманітних товарів і послуг, праці, кредитно - фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знань, і т.д.
Відзначені три парадигми в теорії регіону включають проблему співвідношення ринкового саморегулювання, державного регулювання і соціального контролю. Серед учених - регионалістов рідко зустрічаються прихильники крайніх позицій: радикально-ліберальної або радикально-центральної. Множина теоретичних відтінків є на платформі «соціального ринкового господарства». Тому в концепціях економічного регіону значна увага приділяється подоланню «фіаско ринку», принципам розвитку неринкової сфери, виробництву і використанню суспільних благ, регулюванню природних монополій, захисту від «зовнішніх ефектів» приватнопідприємницької діяльності, і т.п.
Розгляд регіону як соціуму (спільності людей, що живуть на визначеній території) сполучено з відтворенням соціального життя (відповідні сюжети стосуються населення і трудових ресурсів, утворення, охорони здоров'я, культури, навколишнього середовища, і т.п.) і розвитком системи розселення. Вивчення ведеться в розтині соціальних груп із їхніми особливими функціями й інтересами. Даний підхід, зрозуміло, ширше економічного.
Теорії розвитку регіону спираються на досягнення макроекономіки, микроэкономики, інституціональної економіки й інших напрямків сучасної економічної науки.
2. Головною економічною складовою управління на будь-якому рівні є планування — процес розробки прогнозів, планів та програм.
Економічне прогнозування має на меті наукове передбачення стану об'єкта управління у майбутньому та основних напрямів його досягнення. Визначення останніх є необхідною передумовою власне планування, суть якого полягає у постановці конкретних цілей і завдань, узгоджених у часі і просторі за допомогою системи перспективних і поточних планів та програм. У більшості країн світу вони слугують надійним рекомендаційним засобом здійснення державної економічної політики. Недирективний характер планів та програм не перешкоджає виконанню визначених завдань, оскільки вони переслідують дві цілі: максималізацію прибутку та соціальну справедливість. За таких умов узгодження суспільних інтересів всіх рівнів досягається найбільшою мірою і є основою концепції державного регулювання економіки.
Ринкові перетворення в Україні та проведені реформи відкинули директивне планування як центральну ланку управління в системі командно-адміністративної економіки та разом з тим зумовили відхід від економічного планування взагалі. Замість системи прогнозів та планів нині на рівні регіонів розробляються лише короткострокові програми соціально-економічного розвитку. «Головною метою програми на сучасному перехідному етапі реформування економіки, — читаємо у затверджених колегією Міністерства економіки України Методичних рекомендаціях, — є вирішення поточних проблем, а саме: призупинення спаду виробництва, його стабілізація, поступове нарощування обсягів виробництва продукції та послуг».
Цілком очевидно, що програма не зорієнтована на досягнення стратегічних цілей, які мали б визначатися засадами державної економічної політики та конкретизуватися прогнозами і планами. Програма повинна бути заключною стадією планування, а не його початком і вирішувати тактичні завдання у відповідності з економічною стратегією. Відсутність останньої згубна для економіки перехідного періоду. Отже, існує нагальна потреба створити новий механізм планування, у якому короткострокові програми регіонального розвитку мають відігравати роль тактичного засобу здійснення державної економічної політики та досягнення її мети — підвищення економічного благополуччя суспільства.
Програма соціально-економічного розвитку регіону тепер складається з трьох частин:
1) аналітично-прогнозної;
2) системи основних показників;
3)балансових розрахунків.
Перша частина програми містить інформаційні дані та аналіз розвитку продуктивних сил регіону на початок прогнозного періоду, пояснення щодо змісту цілей, завдань і пріоритетів у розвитку соціально-культурної сфери, напрямів ринкових перетворень тощо.
У другій частині програми розраховуються зведені показники, сукупність яких дає загальну уяву про параметри розвитку регіонального господарства. До них відносяться валовий внутрішній продукт (ВВП), чисельність населення, кількість працюючих, обсяги виробництва товарів та послуг, обсяги капітальних вкладень, доходи і видатки місцевих бюджетів, грошові доходи населення тощо.
Третя частина програми включає інформацію про стан використання фінансових, трудових, паливно-енергетичних ресурсів, виробництва, використання сільськогосподарської продукції та деяку іншу балансову інформацію. Відсутність науково обґрунтованих і законодавче визначених фінансових та соціальних нормативів, невизначеність і необов'язковість узгодження вертикальних та горизонтальних зв'язків на сучасному етапі спричиняють низьку якість балансових розрахунків. За таких обставин вони не можуть бути надійним засобом регулювання територіальних пропорцій і збалансування регіональних ринків ресурсів, товарів та послуг.
Характеристика структури регіональної програми показує, що вона успадкувала форму короткострокового директивного плану,
а за змістом не повною мірою відповідає цілям і принципам державного регулювання економіки регіонів.
Таким чином, стан регіонального планування в Україні слід вважати кризовим, породжуючим серйозні недоліки в управлінні, особливо при вирішенні завдань самофінансування, самоорієнтування та самозабезпечення регіонів.
3. У суспільстві з різноманітними формами власності держава повинна подбати як про оптимальне функціонування ринкового механізму, так і про засоби управління тими процесами, які він не спроможний охопити. Це, — насамперед, забезпечення пропорційності та збалансованості народногосподарського комплексу і його окремих територіальних ланок, економічних та політичних прав людини, її соціального захисту, охорони навколишнього середовища тощо.
Засоби управління, і в першу чергу планування, не повинні протистояти ринковому саморегулюванню економіки. Потрібна така система планів, логіка якої визначається поєднанням інтересів макро-, мезо- та мікрорівнів. Для того, щоб планування відповідало своєму призначенню і не було примусовим засобом управління, необхідно забезпечити:
1) узгоджуваність планових та прогнозних розробок різних рівнів управління;
2) системність, комплексність і безперервність планування та прогнозування;
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
