POLNOSTU (639166), страница 9
Текст из файла (страница 9)
Вказуючи на розбіжність не тільки географічного етапу, а й національно-духовних витоків культури українського та російського народів, мислитель виявляє розуміння тих історичних обставин, що формують національний характер, душу. Саме через визначення поняття національного, яке знаходимо в статті «Декілька слів про Пушкіна» («Істинна національність не в описанні сарафану, але в самому дусі народу» [76; т.6, С.70-71]), мислитель вибудовує власну концепцію національного, яка спрямована на пошук «живої душі» у сучасній письменникові українській «еліті» доби національного сну в Ночі Бездержавності, та на осмислення власної суперечності душі. Ця суперечність пов’язана перш за все з страхом втратити «поетичний вогонь» – представника покровної нації доби Козаччнини, – перетворитися на денаціоналізовану особистість, а ніяк не розміркуваннями з приводу листа Смирнової-Рассет, чого в ньому більше «хохлацкой или русской» душі [74, т.2, С.577]. На це запитання Гоголь відповіді так і не дав, обмежившись неповною фразою: «Я сам не знаю, яка в мене душа – хохлацька чи російська» [74, т.2, С.577]. Цю обставину невірно зрозумів С.Єфремов, який свого часу намагався пояснити присутність української та російської «душ» у Гоголя: «Одна молода, свіжа, обвіяна чарівними споминами й поетичними мріями про далекий, милий серцеві край; друга – стареча, холодна, сувора, з службовими замірами, з тим надмірним звеличненням офіціальної державності, що теж рано прокидається у Гоголя» [108, С.8]. Є.Маланюк, який досить скептично відгукнувся на роздум С.Єфремова, з приводу цього листа зауважує: «То були вимушені відповіді..., бо кожен крок Гоголя був пильно підсліджений російською таємною поліцією..., бо, через В.Жуковського, Гоголь був фактично стипендіатом царського двору» [174, С.73,74].
Таким чином, через аналіз одного з аспектів епістолярної спадщини, що являє з себе важливе біографічне джерело свідчень стосовно усвідомлення М.Гоголя себе як українця, дійшли висновку, що домінантою у формуванні гоголівської національної ідеї була саме духовність українського народу. З цього виходить, що М.Гоголь сприймає духовність як специфічну форму соціокультурного буття, як певну форму культури. Зокрема, письменник осмислює основні суперечності людського – взагалі та власного – існування в нових умовах буття людини – того зовнішнього світу, відчуженість з яким зростає з плином часу.
З прагненням письменника до реформи особистого, внутрішнього життя тісно пов’язані його педагогічні ідеї. Слід нагадати, що мислитель набував значного досвіду у цій справі, читаючи курс вітчизняної історії у Петербурзькому університеті. До речі, відоме також його листування з М.Максимовичем, наснажене палким бажанням обійняти посаду викладача історії в Київському університеті, до якого М.Гоголь не раз звертався з проханням зробити протекцію землякам, людям обдарованим, гідним для роботи в університеті. І в цьому палке, діяльне ставлення до долі своєї Батьківщини: йому не байдуже, хто вчить його земляків, хто плекає майбутнє нації, її розум, її культуру [74; т.1, С.268,282, 307,313, 319].
Звертаючись до філософського аналізу педагогічних принципів освіти і виховання, вироблених у літературній спадщині М.Гоголя, як одного з моментів душевного пошуку, передусім треба зауважити, що предметом його постійної уваги, роздумів і переживань були ідеали людського, буттєстверджуючого, того, що сприяє становленню та розвитку особистості, її творчого самоздійснення, і, відповідно, подолання усього того, що такій людській самореалізації заважає. У цьому контексті ним було висунуто і опрацьовано низку теоретичних і практичних положень та принципів. Передусім, слід відокремити обгрунтування М.Гоголем двох парадигм виховання – репресивної та гуманістичної, що знайшли своє відображення у його листах, оповіданнях і, звичайно, у творах, філософських за змістом – «Авторській сповіді» та «Вибраних місцях з листування з друзями».
Говорячи про методи та принципи сімейного та шкільного виховання миколаївських часів, М.Гоголь згадував: «Я одержав у школі виховання досить погане, а тому і не дивно, що думка про вчення прийшла мені в зрілому віці. Я почав із таких початкових книг, що соромився навіть показувати і приховував свої заняття» [48, с.90]. Досліджуючи саму систему освіти та ставлення до її принципів і методів різних соціальних груп людей, М.Гоголь зазначає, що поміщики зовсім не турбувались про освіту своїх селян. Наприклад, одинадцятирічна дівчина у Коробочки не розуміла де «право», а де «ліво» («Мертві душі»), а Чичиковському лакею Петрушці подобалось не те, про що він читав, а процес самого читання, «коли з літер виходить якесь слово, що іншим разом, чорт знає, що і значить». Нагадує мислитель і про невдачу в Росії шкіл взаємної освіти, які базувались на іноземному досвіді і не відповідали побутовим умовам російської людини. Вихований сам в лицемірних правилах часів Магницького і Рунича, він був ворогом штучності і сухого формалізму, коли в основу навчального процесу покладена благонравність, внаслідок чого в учнях розвивалось догідництво та низькопоклонство. [253, с.18] Так, шкільний вчитель Шпоньки Дєєпричастіє, який викладав російську граматику, від учнів вимагав лише благонравності, підкреслював, що «коли б у нього всі були такі старанні, як Шпонька, то він би не носив із собою до класу кленової лінійки, якою стомлювався бити по руках пустунів та ледарів [72, т.І, с.240]. Така доброзвичайність Шпоньки швидко звернула на нього увагу навіть самого вчителя латинської мови, один кашель якого у сінцях, наганяв страху на весь клас. Цей страшний учитель, у якого завжди на кафедрі лежало два жмутки різок і половина слухачів стояла навколішках, – призначив Івана Федоровича аудитором, незважаючи на те, що в класі було багато далеко здібніших» [72; т.1, С.241]. Про викладачів нижчих училищ городничий («Ревізор») говорить: «Такий уже незрозумілий закон долі: розумна людина або п’яниця, або пику таку скривить, що хоч святих винось» [72; т.1, с.241]. Сам доглядач учбових закладів Лука Лукич не дуже високо тримав прапор педагога, якщо інші чиновники вважали, що йому «як просвітнику юнацтва», першому належить дати хабара ревізору. Убогий та заплутаний Лука Лукич каже: «Не доведи Господи служити по вченій частині, всього боїшся. Кожний втручається, кожному хочеться показати, що він теж розумна людина» [72; т.2, с.239]. Подібною до світських шкіл була й освіта у бурсі, де навчались богослов Халява, філософ Хома Брут і ритор Тиберій Горобець. «Тут в одному класі професор шмагав різками по пальцях риторику, в другому класі другий професор шльопав дерев’яними лопатками по руках філософію. З богословами ж чинили зовсім по-іншому: їм, як казав професор богослов’я, одсипалося по мірці крупного гороху, яка одмірювалася коротенькими ремінними канчуками» [72; т.1, с.416]. Не краща за цю схоластичну школу була й бурса. Зокрема, у повісті «Тарас Бульба» мова йде про систему освіти у Київській академії, до якої на дванадцятім році віддали Остапа та Андрія, бо вся поважна старшина того часу вважала за необхідне дати виховання своїм дітям, хоч робилося це для того, щоб потім зовсім забути його. Але, правда, той республіканський лад бурси гартував характери своїх вихованців, спонукав їх до діяльності поза їхньою шкільною наукою.
Не обійшов М.Гоголь увагою і жіночу освіту, яка складалася з трьох головних предметів: французької мови – необхідної для щасливого сімейного життя, фортепіано та хазяйської частини – плетіння. Варто тільки пригадати Манілову, Чертокуцьку («Коляска») та «презентабельних дам міста N», так відразу стає ясно, що це було за «гарне виховання». Не кращим за шкільне було сімейне, домашнє виховання, з якого Павлуша Чичиков виніс три заповіді: 1) більш за все вислуговуйся перед вчителями та начальниками; 2) товаришуй тільки з багачами; 3) перед усе бережи та накопичуй копійку. Таким чином, сутність виховного процесу полягала у тому, що душа Павлуші Чичикова та подібних до нього, ледве почавши життя, вже почала мертвіти над писанням подібних заповідей. Отже, чи можна більш виразно, об’ємно і влучно концептуалізувати систему освіти миколаївських часів, ніж це зроблене у наведених уривках з творчості М.Гоголя. Письменник показав, що репресивне виховання, яке покликане нав’язувати учням методи та ідеали дорослих людей, приводить до насилля над особистістю. Згасання творчого характеру дитячої свідомості, що відбувається з віком, є саме результатом насилля над дитячою психікою. Стверджуючи, що виховання та навчання є специфічними умовами психічного розвитку людини з початку її життя аж до кінця його, М.Гоголь у своїй творчості, шляхом заперечення та звернення до негативної сторони репресивного методу виховання, вказує на його ненормальність та нежиттєвість.
Таке виховання не може не викликати занепокоєння, адже йдеться про майбутнє суспільства. Виховання, як його визначає Кант, – це суб’єктивна людська діяльність – «мистецтво». Дещо близьке до терміну «мистецтво» розумів під вихованням М.Гоголь. « Я півжиття думав про те, - пише він у «Авторській сповіді», - як би написати істинно корисну книгу для простого народу, і зупинився, відчув, що потрібно бути дуже розумним для того, щоб знати, що найперше подати народові» [77, С.280]. Микола Гоголь висунув педагогічні принципи освіти та виховання, виходячи з власних переконань стосовно філософії моралі. Ця моральна тенденція не тільки розширила його почуття любові до Батьківщини, його патріотизм, бажання бути корисним людству, а й привела мислителя до створення психологічних типів, що мають велике загальнолюдське значення, до ідеалу гуманності. У педагогічних ідеях українського мислителя переважають міркування про самовдосконалення та внутрішню працю людини над собою. Саме душа, а не розум, є «осереддям людської сутності», вважав М.Гоголь. Тому треба орієнтуватися не на вдосконалення розуму, до чого закликає Просвітництво, а на «просвітлення» людської душі, моральне удосконалення конкретної людини, але не абстрактної. Покращувати життя людини нинішньої, а не майбутньої, тому що шляхи до світлого майбутнього заховані саме в темному та заплутаному нинішньому. В статті «Російський поміщик» М.Гоголь закликає поміщиків наполегливо піклуватися про просвіту народу та підняття його релігійності. І в першу чергу необхідно донести до простого люду те, що «душа людини дорожче усього на світі і що насамперед необхідно дивити за тим, щоб не погубив би хтось своєї душі і не зрадив би її на вічну муку» [77; с.162]. Філософ надає великого значення практиці, вправам, що полегшують людині пошуки свого місця в житті, він неодноразово застерігає проти марності фізичної та духовної: «ставши до справи, людина стоїть на землі, і тільки на землі і можна сіяти зерно».
Виховання, на думку М.Гоголя, повинне не лише вчити, як знайти істину, пізнати себе і світ, а й прищеплювати – і це чи не найголовніше – благородні почуття любові, дружби, вдячності, вірності. Цінними, з точки зору виховання та освіти, є його твердження про значення педагогічної науки, школи, вчителя, про те, що той, хто бажає навчати мудрості інших, повинен, перш за все, довго навчатись сам. В його педагогічних працях («Думки про географію») йдеться про взаємозв’язок суб’єктивного і об’єктивного у людськім світовідношенні, про практичне і пізнавальне освоєння світу людиною, про діалектику відображення й творення в духовній діяльності, зокрема, у пізнанні, про взаємозв’язок суб’єкта та об’єкта у пізнавальній та духовно-практичній діяльності. Чільне місце посідає у філософських роздумах М.Гоголя погляд на людську сутність, як безупинне самооновлення, самовдосконалення. Це, зокрема, дає нам підставу вважати його представником гуманістичної течії в сучасній парадигмі освіти та виховання, яка кладе в центр освіти особистість учня, прагне створити умови для виховання, саморозвитку. Мислитель прагнув переконати сучасників у тому, «що якщо в людині зародилася тяга до просвіти, щоб потім прочитати ті книги, у яких написаний Божий закон людині, то необхідно виховувати дану людину як сина, вжити на нього усі свої сили і знання» [77; с.164]. Ця точка зору за своїм змістом дуже близька до позиції, на якій стояв Ж-Ж.Руссо, котрий вважав, що вчитель мусить розвивати закладені в кожній людині нахили. Процес самоосвіти Ж-Ж.Руссо перед усе уявляв як процес формування природної людини, в його ідеях переважають міркування про те, що найкращим вчителем є природа – джерело творчості та натхнення. Але перед усе людина – соціальна істота. Людина тільки в суспільстві, й завдяки суспільству, стає людиною. М.Гоголь, який, на відміну від Руссо, вважав, що система виховання повинна бути суспільною, а не просто природною, розвиває концепцію взаємодії людини і суспільства. Це, зокрема, виявляється у його житті, котре було підпорядковане ідеї служіння рідній Батьківщині. Все своє життя він прагнув бути активною силою, що створює суспільство. Але самовиховання залежить не тільки від суспільних умов і виховання, а й від особистого сприйняття дійсності, від моральнісних цінностей, моральнісних орієнтирів, у процесі самореалізації, саморегуляції та самоствердження особистості. Український мислитель закликаючи до самовиховання, яке надає поштовх внутрішнім силам людини, служить її духовному зростанню, усвідомлював і те, що «душевна справа» не приведе окремо взяту людину, окрему особистість до морального удосконалення, якщо не буде для цього відповідного середовища, якщо цей розвиток буде гальмуватись соціальним становищем. Тобто, хаос у людській душі взаємообумовлює і хаос у навколишньому світі. Якщо людина не розвиває, не вдосконалює свій дух, то вона «вмирає». Аналізуючи систему освіти та виховання у царській Росії, Микола Гоголь підкреслює, що саме вона була запорукою цього умертвіння.
Таким чином, поняття освіти та виховання у філософській антропології М.Гоголя належить до числа тих категорій, завдяки яким не тільки створюється фундаментальний зв’язок Бог-Світ-Людина, але й відбувається процес самореалізації та самоствердження особистості, що служить її духовному зростанню. Проблема національної освіти та виховання, її вирішення особисто для Гоголя, було одним із щаблів, що ведуть до пошуку духовності на шляху до самопізнання.
Отже, морально-етичний етап у системі духовних пошуків мислителя на шляху до самопізнання складався з таких основних щаблів: а) осягнення духовності як домінанти української ідеї, що виявляється через дослідження етно-національного підгрунтя; усвідомлення причетності до української культури шляхом аналізу особливостей реалізації духовних пошуків на мовному та структурному елементах; через спробу самореалізації через зв’язок часів; усвідомлення відмінностей ментальності українського народу від ментальності російського; визначення поняття національного; осмислення суперечностей душі; б) пошуку духовності, як моменту осмислення національної освіти, через вироблення власних педагогічних принципів освіти та виховання, урахування яких є необхідною умовою на шляху до духовності.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
