POLNOSTU (639166), страница 13
Текст из файла (страница 13)
Вплив на Гоголя, що справила українська барокова проповідь – у творах староукраїнських письменників, формував не тільки естетичний ідеал, але й мав неабияке значення у його духовному пошуку.
Саме релігійно-моральний пафос староукраїнської проповіді привертав до себе увагу Гоголя. “то була проблематика, пов’язана з християнською концепцією моралі, то був моральний імператив, спрямований як за межі власного “Я” – повчання, поради, закиди, так і на самого себе – “самобудування”. [7, С.26]. Хоч, до цього відгалуження староукраїнської літератури – "високого" бароко – Гоголь прийшов в останній період свого життя коли працював над другим томом "Мертвих душ", "Вибраними місцями з листування з друзями", "Роздумами про божественну літургію", проте не слід недооцінювати його впливу на формування М.Гоголя як мислителя, проповідника-мораліста, духовного письменника.
Є в українськім літературнім бароко постать, що стоїть близько до Гоголя – і хронологічно, і духовно і навіть особисто. Д.Чижевський ще до статті “Невідомий Гоголь”, у студії, присвяченій “Шинелі”, вміщує письменника у цілком інший історико-культурний та літературний контекст: «одна із центральних думок художніх творів Гоголя – у кожній людині свій “запал”, своя пристрасть, своє захоплення. Тема стара, тема Горація, тема європейського та українського бароко, тема одного з “віршів” українського містика Григорія Сковороди…” [315, С.79], того, кого О.Лосєв [170], Д.Багалій [3]. В.Ерн [332] та інші вважають першим самостійним представником російської філософії, правда, не зупиняючи при цьому уваги на тому факті, що шлях від Г.Сковороди до російської філософії лежить через М.Гоголя, Т.Куліша, Ю.Юркевича – до В.Соловйова, представників київської школи гуманізму М.Бердяєва та Л.Шестова. А також, знову-таки через М.Гоголя, до Ф.Достоєвського і далі. Як бачимо, імена Г.Сковороди і М.Гоголя повинні стояти поруч не тільки з огляду хронологічної приналежності, а й з урахуванням місця і ваги в розвитку історії української і світової філософії. Гоголь не міг не знати історії життя і поглядів Г.Сковороди. Між смертю Сковороди та народженням Гоголя всього 14 років. Біографічна повість І.Драча, Є.Кримського та М.Поповича “Григорій Сковорода” [103] дає нам відомості про “гурток”, до якого входило кілька сусідів-поміщиків (Василь Васильович Капніст, що дружив з Василем Томарою – учнем Сковороди, Дмитро Прокопович Трощинський, Іван Матвійович Муравйов-Апостол та Василь Панасович Гоголь-Яновський), з якими Григорій Савич Сковорода або був особисто знайомий, або ж належав до близького оточення. “Цей гурток і створював ту інтелектуальну атмосферу, в якій виріс і сформувався юнак Микола Гоголь… Моральні засади і духовні інтереси Гоголя позначені рисами світорозуміння, притаманного посковородинському гуртку українських поміщиків” [103, С.204].
Притаманність М.Гоголю сковородинського екзистенціального напрямку мислення та світовідчуття, що вирішальним чином вплинуло на формування нового розуміння людської душі – естетична антропологія та створена Гоголем система естетичного гуманізму відходить на задній план, а на перший план висувається моральна сфера, внутрішнє життя в відношенні його до Бога, до Христоса – сприяло формуванню ідеалу прекрасної людини в уяві митця, того образу, яким повинна бути людина на землі.
Доказом цього може слугувати те, що Микола Гоголь в своїй мистецькій і публіцистичній спадщині яскраво відтворив комплекс ідей, який характеризує деякі виразні особливості розвитку української філософської думки, репрезентованої Г.С.Сковородою. По-перше, пошуки екзистенційного сенсу буття, що є однією з рис філософської антропології М.Гоголя, співзвучні з твердженням Г.Сковороди: «пізнай себе, поглянь у себе». Тобто, цілковито природним і цінним, на наш погляд, у філософській спадщині Г.Сковороди для Гоголя, було те, що філософія є самим життям, тому головним у людині є не стільки її теоретичні пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає й думка й устремління, й почування. По-друге, за Сковородою, весь навколишній світ складається з трьох реально існуючих світів - «макрокосму» (матеріальна природа), «мікрокосму» (людина) і, нарешті, «світу символів» (духовна сфера, біблія); кожен з них має дві натури: зовнішню - матеріальну та внутрішню - духовну. У художніх творах Гоголя, у глибині його творчості також можна відчути те, що єднає його погляди на буття з теорією "трьох світів" та "двох натур" Сковороди. Хіба зовнішній світ Гоголя не "макрокосм", а людина не "мікрокосм"? "Мікрокосм" в розумінні Г.Сковороди - внутрішня, божественна суть людини: "Істиною людиною в людині є серце". Він ототожнює людину з богом. Його метод пізнання людини полягає у піднесенні людини до бога і пізнання її через Святе Письмо, яке він сприймав як вчення про те, як облагородити людське серце.
М.Гоголь, як і його земляк і предтеча Г.Сковорода, теж всю свою творчість зосередив на дослідженні людської душі. Людська душа в ієрархії цінностей займає у нього одне з провідних місць. За Гоголем, «жива душа» становить сенс індивідуального існування кожної людини. Ця ціннісна орієнтація спрямовує його на пошук шляхів досягнення ідеалу. Метою життя і всього вчення Гоголя було: оживити душі, роздмухати жар у душі, де він починає згасати, показати, що прекрасна душа є природно-прекрасна мета для людини. Між останніми словами, що він написав перед смертю, були: «Будьте не мертві, але живі душі» [73, С.380].
У концепції людини та людяності Гоголь висвічує провідну думку, впевненість, що в найнікчемнішій людській душі живе поетичний вогонь, який закритий і звичайно не виявляє себе. Мислитель аналізує «ліричні рухи душі», душі поета, якого вважає вищою стадією в розвитку душі людини. «Прагнуча сила душі», якщо вона загоряється любов'ю до добра, має творчий динамізм; звідси думка Гоголя, що «всяка людина потребує ліричного позову до неї», що всяка людина потребує того, щоб його закликали до руху «вперед» . Ця віра в людину, хоча остання й знаходиться в стані духовного сну, приводить до зосередження авторської уваги в більшості літературних творів на прихованому в кожній людині та її зовнішньою нікчемністю. Такій підхід до вивчення людської природи внутрішньо споріднений з екзистенційною спрямованістю філософської позиції Г.Сковороди, який радив, щоб у пізнавальному процесі не обмежувалися поверхнею явищ, а намагалися збагнути їх внутрішній "план", розпізнати їх "начало", "натуру", "вічність", "закономірність".
Відповідно до того, як Сковорода розкриває антитезу двох «сердець» – “вічне” і “старе”, “земне” і “смертне”, [258, т.1 С.174-176] “загублене серце”, “смерть старого серця”, “народження нового”, “брак серця” [258; т.1, С.178,368; т.2, С.405‑406], у Гоголя знаходимо дотик двох “душ” – “живої” і “мертвої”. Дійшовши висновку, що поняття “душі” і “серця” у Г.Сковороди і М.Гоголя поняття ідентичні, на яких базується філософсько-антропологічне вчення мислителів, спільною роллю якого є вирішення проблем не глобальних, космологічних, всесвітніх, а екзистенціального спрямування, бо, як говорив Сковорода, в малому – велике, в індивідуальному – загальнозначиме, треба зауважити, що мова йде не про механічне запозичення, а про розуміння М.Гоголем вчення Г.Сковороди, розгорнуту аргументацію чого знаходимо в його творчості. Думка про «душу», як основу сутності людини, що стає однією з провідних ідей морально-філософського вчення М.Гоголя споріднено дотикається до сковородинської антропологічної «філософії серця», яка визнає за основу психічного життя людини не свідомість, не процес мислення, а переживання, що носять надсвідомий характер і позначаються терміном «серце», але самостійно переосмислена, має таку оригінальну форму вияву як діалектика душі «мертвої» і «живої». Засобами художнього аналізу душі М.Гоголь поринає у вир людського буття, окреслює його цінності та ідеали.
Цілком зрозуміло, що система цінностей не виникає відразу у завершеному стані. Цінності формуються, видозмінюються на протязі всієї життєдіяльності людини і несуть на собі відтінок соціокультурної діяльності, середовища, в якому відбувалося її становлення. Вони вплітаються в мінливу багатоманітність соціального життя, як її інваріант, виступають як різноманітні темпоральні модуси, пов’язуючи минуле, теперішнє та майбутнє. Система цінностей дозволяє людині, особливо людині творчій, бачити глибше роз’єднаність світу сущого (данність з її ресурсними обмеженнями) і світу належного (незалежного від ресурсних обмежень) і в своїй творчості структурувати той світ, який виступає як подолання наявних умов. Цим визначається і наш інтерес до тих умов, в яких йшло становлення особистості письменника, складалася система цінностей та ідеалів його творчості та життєдіяльності.
Гоголівські уявлення про ідеали та цінності змінювалися, ускладнювалися практично на протязі всього його творчого життя. Причиною такої еволюції не в останню чергу було природньо-соціальне становище, включаючи і мікросередовище певного періоду життя. Вектор еволюції вказує на поступовий перехід від ідеалу веселого, радісного, щасливого життя до ідеалу трагічного буття.
Уже в перші творчі кроки в училищі князя Безбородка, засмучений смертю батька, М.Гоголь приймає рішення здійснити свій шлях у цьому світі, як належить кожній людині. За його думкою людське життя повинно будуватися як шлях до Бога, через ряд певних щаблів. Подібне бачення ролі і місця Людини Гоголем обумовило систему особистих цінностей, яка ототожнюється юним Гоголем з долею та батьківщиною – звідси і бачення ним національної людини, національної душі, як особливої цінності у вченні про людину.
Віднині поняття долі буде постійно в Гоголі, а його серце – звернене до матері, сестер, яким він залишився за батька, до свого дому. В одному з листів до матері він зізнається у своїх схиленнях до всього радісного: «Ви одні тільки бачили, що під виглядом інколи для інших холодним, похмурим, таїлось кипуче бажання веселості (розуміється не буйної) і часто в години задумливості, коли іншим я здавався печальним ... я розгадував науку веселого, щасливого життя». Цей лист підтверджує думку, що система ціннісних орієнтацій утворює змістовну сторону направленості характеру Миколи Гоголя, виражає внутрішню основу його відносин з дійсністю, генерує якісно нові уявлення про світобудову і місце в ній людини. (Таке доповнення світоглядної «піраміди» особистим рівнем є характерним для доби романтизму, воно засвідчує можливість виходу людини із внутрішньої замкнутості до трансценденції). Звертаючи увагу на ціннісний рівень самоусвідомлення мислителем себе людиною, якій належить здійснити свій шлях у світі як шлях до Бога, можна відтворити ієрархію завдань, що постають перед ним в практичній діяльності через спектр цінностей та ідеалів.
Говорячи сучасною мовою, предметом дослідження М.Гоголя завжди була людська екзистенція – незрима, внутрішня природа, сутність людини – пізнання якої здійснюється мислителем у більш адекватній формі особистого виміру – самопізнанні. Самопізнання стає тією основою, яка уможливлює обгрунтування сенсу життєдіяльності та установлення значущості тих чи інших цінностей на шляху до ідеалу. Нам видається глибоко обгрунтованою думка С.Франка про те, що саме цінності складають сенс, через який здійснюється стратегія життя, діяльності, вчинків і рішення. Цінності – це механізм сенсового утримання і укорінення людини в світ.
Отже, зважаючи на те, що ідеальною людиною М.Гоголь вважав людину, що є подобою Бога, метою його антропологічного вчення стає «просвітлення» людини сучасного йому світу «мертвих душ», через спілкування з Богом, завдяки якому вона здатна піднятися над буденністю, подолати мізерність власного життя. За таким принципом вибудовуються власні духовні пошуки мислителя та виструнчується спектр цінностей життєвого простору людини, вектор якого спрямований до Бога.
Нижчий щабель людського існування, за Гоголем, становить естетична екзистенція, де людина, прагнучи насолоди, опиняється у полоні безпосередньо-чуттєвих потягів (сфера матеріального), і майже позбавляє себе свободи вибору між сферами матеріального і духовного. В такому аспекті стає зрозумілим гоголівське розуміння людини, що складається з елементів сприйняття дійсності, яке містить в собі сучасне («мертва душа») і минуле («жива душа»). З цього органічно випливають його зацікавлення до історичного минулого, де людське існування впорядковане і завершене. На думку мислителя, відтворення екзистенційної самосвідомості сучасної людини можливе через апеляцію до міфо-поетичного («диканського») світу, в якому домінування емоційного над раціональним, надзвичайна стійкість етичних норм, канонічність моральних правил.
Загальновідомо, що у міфологічному дохристиянському світогляді світ впорядковується людиною за допомогою символів. Перш за все – міф. Центром світу постає людина, але не як особистість, а як об’єктивований колективний абстрактний досвід, трансформований у символічну форму.
Хома Брут («Вій») і є такою людиною у творчості М.Гоголя, що повністю трансцедована назовні. «Хома Брут легко забуває. Він людина, необтяжена пам‘яттю, але, що найбільш вражає, він обтяжений нею в буквальному значенні. Внутрішній духовний світ, що уявляється повністю відсутнім, трансформується у зовнішній світ духів». [337, С.61].
Особливістю гоголівського відображення внутрішнього світу людини є те, що цей світ відтворюється через призму живої душі як ідеалу і вищої цінності людини. Так, Гоголь показує психологію Хоми Брута, не проникаючи всередину його, а зображуючи фантастичну реальність, яка і є метафоричним відображенням його внутрішнього психологічного світу. Вдумуючись у світоспоглядальну, антропологічну сутність образу Хоми Брута, розумієш, що справжнє самопізнання персонажу такого типу і не могло відбуватися інакшим, як тільки через міфологічний сюжет, подібний «Вію». Легенди про грішників та відьом, що заповідають вимолити собі прощення гріхів молитвами про душу, найперше згадуються в одній з англійських хронік IX віку. Аналогічні мотиви є в середньовічній церковній російській літературі та в старовинних російських та українських повір‘ях. Ними і скористався Гоголь при створенні повісті «Вій» [252, С.455].
М.В.Попович, роздумуючи над «Вієм», слушно зазначає: «Згідно з народним повір’ям і древнім слов'янським уявленням, сили «того», нижнього світу, діють в іншому просторі, іншому вимірі, контакт з яким згубний для людей» [230, С.87]. Сутність міфологічного хронотипу полягає в тому, що в «просторі і виявляється, і також криється подія. Цю рису простору часто не помічають, а коли вдається-таки роздивитись, вона все одно залишається ще невизначеною, особливо поки фізично-технічний простір вважається тим простором, до якого повинна бути заздалегідь прив‘язана всяка характеристика просторового» [301, С.97]. Отже, постановка проблеми просторового стає актуальною для майбутніх філософів.
Хомі Бруту, як філософу Нового часу, якраз і властивий такий «фізично-технічний» підхід до простору: «Цей сад, як звичайно, був страшно запущений і отже надзвичайно сприяв усякому таємному підприємству» [76; т.2, С.213]. Однак, як це завжди буває у Гоголя, як тільки в свідомість героя закрадається думка про «профанність» даного простору, зразу ж виникає тема «Зачарованого місця», тобто, говорячи мовою сучасної філософії, тема «сакрального простору». «За тином, що служив межею саду, йшов цілий ліс бур'яну» [76; т.2, С.214]: цей «тин» – своєрідний «синонім» магічного кола, яким окреслив себе філософ в церкві, і за який ніякий «бур’ян», ніяка нечисть, чортівня не проникають. Вихід за межу цього кола згубний. (Потім ідея магічного кола трактується у хайдеггерівській екзистенціальній філософії як «герменевтичне коло», котре є передумовою розуміння буття людини у світі і тлумачення його долі, тобто тимчасовості та історичності людського існування). Коли філософ хотів перестрибнути тин, «...йому здавалося, з оглушливим свистом тріскотів у вуха якійсь голос: «Куди? Куди?» Філософ прошмигнув у бур'ян і пустився бігти... Невеличке джерело блищало чисто, немов срібло. Перша справа напитися, тому що він відчував спрагу нестерпну» [76; т.2, С.214].
«Спрага нестерпна», яку відчував Хома Брут, є та «тяга до нескінченності», про яку один з засновників німецького романтизму Ф.Шлейєрмахер говорить, що воно неодмінно поверне «сучасну» людину в лоно церкви. В своїх «Промовах про релігію до освічених людей, які її зневажають» (1799) Шлейєрмахер вказував на те, що «релігія усім своїм життям живе в... безкінечній природі цілого, де все – єдине, у цій загальній єдності діє людина». Але «інтуїтивне поняття цілісності» насправді дає людині тільки віра. Мета релігії, за Ф.Шлейєрмахером – «любити світовий дух і радісно споглядати його дію» [93, С.165].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
