POLNOSTU (639166), страница 14
Текст из файла (страница 14)
Ось чому «перша справа філософа» – це, звичайно, «прилягти і напитися» (ще для старозаповітних пророків Святе письмо – «це вода, яку жадають випити всі люди; хліб, по якому вони виголодали, і який дається всякому задарма, без плати. – Добра вода! – сказав він, витираючи губи. – Тут би можна перепочити. – Ні, краще біжімо вперед: а то буде погоня!» [76; т.2, С.447], – так говорить невтомний страж нашого «філософа», «чортів Явтух». Він говорить це без романтичної іронії, бо прекрасно розуміє, що не вперед, а назад погонить він зараз «філософа» і що «від чистого джерела» починається новий і, мабуть, останній для «філософа» шлях. Аналізуючи, як у перехідній кризовій ситуації людина втрачає усталену систему цінностей, мислитель вказує на джерела трагізму, онтологічною основою якого є дисгармонія (між суспільстом і природою, між людським і природним в самій людини тощо). Це знайшло вияв у творчості мислителя. На зміну настрою гармонійного, яким був створений М.Гоголь, працюючи над творами на українську тему, приходить час дисгармонії, зневіри, глибокої кризи, де лунає відчайдушний зойк не героїв, а самого автора: «старшно».
Образом Хоми Брута, з якого виникає художня вимога до людини мати свій просторовий світ, М.Гоголь попереджає про «загублення душі» в Росії 1830-х років. Перша жіночна героїня Гоголя Катерина («Страшна помста») мучиться «втратою душі». «Пані моя, Катерина, тепер заснула, а я й зраділа з того, спурхнула й полетіла...» [72; т1, С.213]. Божевільна трійка, якій, «сторонячись», дають дорогу іноземні колісниці, несеться невідомо куди, бо правлять нею «мертві души». Попереджаючи про «мертву душу» Російської імперії, Гоголь ніби вказує на те, що у Росії немає історії, саме тому, що сама ідея Росії – міф, заснований на завоюваннях. Звідси і вічна скорбота Росії. Пропонуючи власну гіпотезу історичного розвитку України (ст. «Погляд на формування Малоросії»), він акцентує увагу на тому, що народ втратив майже всі людські благородні пристрасті, народ був історично приречений крокувати шляхом від веселості до трагізму.
Зруйнувавши останній відламок української держави, Катерина II заволоділа Україною лише географічно, а не історично. «Політичне життя Малоросії давно скінчилося; те життя, що виражається мовою, костюмами, звичаями та ін., – назву її хоч поетичним, – також із кожним роком втрачає свою выразність...» [166, С.199]. Доля України ХІХ століття ув’язується з ідеєю нації. Для М.Гоголя вона становиться історично значущою цілістю. Національна культура, епос, фольклор, історія народу наповнює новим змістом його філософську антропологію. М.Гоголь створює цілу галерею «живих душ», пов’язаних з долею нації. Це – «національна українська душа». Бо ж і пригнічений народ – це все ж живий, а не мертвий народ; пригнічена національна душа – не мертва душа, а жива. Отже і національна свідомість, наскільки б «темною» вона не була, не є непотрібним атавізмом. Вона є найважливішим життєвим органом, що забезпечує нормальні вияви архетипу, «оскільки ж немає можливості оголосити архетипи неіснуючими або якось інакше знешкодити їх» (К.Г.Юнг). І такий «орган» є в обох українських книгах Гоголя: в «Вечорах» це «Страшна помста», а в «Миргороді» – «Вій». «Він відчував, що душа його почала якось болісно щеміти, немов раптом серед виру веселощів і завихрілої юрби заспівав хто-небудь пісню про пригнічений народ» [72; т.1, с.433]. Саме це нагадування про «пригнічений народ» руйнує похмуро-таємничий художній світ «Вія»: це нагадування мимоволі видає саму таємницю повісті – таємницю національної душі і персонажа, і автора – таємницю вищих ідеалів і цінностей М.Гоголя [118, с.486].
Таким чином, звертаючись до міфо-епічних площин, на що вказує сам автор: «Вій – є колосальний витвір простонародної уяви. Таким ім’ям називається у малоросіян начальник гномів, у якого повіки на очах ідуть аж до самої землі. Вся ця повість є народний переказ. Я не хотів ні в чому змінювати його й розповідаю майже в такій самій простоті, як чув» [74, т.1, С.414]. Микола Гоголь засобами художньої творчості здійснює трансформацію національної ідеї з самого її витоку, з глибин української ментальності, української душі до сучасного йому суспільства, доводячи, що національність душі є індивідуальним буттям, без якого існування людини неможливе, воно закладене в самих глибинах життя. Національність людини є цінністю, що твориться в історії. М.Бердяєв писав: «Людина входить у людство через національну індивідуальність, як національна людина, а не відсторонена людина, як росіянин, француз, німець або англієць. Людина не може перескочити через цілий щабель буття, від цього вона зубожіла б і спустошилась би. Національна людина – більше ніж просто людина» [23, с.83].
На цьому акцентує цю увагу і О.Забужко, підкреслюючи, що «національна свідомість є свідомість ціннісна » [112, С.47].
Таким чином, звернення М.Гоголя до міфосимволічних витоків української ідеї справило суттєвий вплив не тільки на формування його світогляду, але й безперечно привнесло ціннісний елемент до синтетичного образу ідеальної людини, складений уявою митця. В цьому контексті слід підкреслити значення доби романтизму, що мала суттєвий вплив на формування ідеалу митця, яка оформлює національну свідомість як феномен цінності. Саме романтичний характер світосприйняття дозволив Гоголю через «вчуття» проникнути крізь оболонку зовнішнього факту в потаємну глибину внутрішніх зв’язків, явищ, побачити їх первинну сутність. Романтизм, який у «фундаментальних» та «розумних» забобонах співпадав з древніми системами міфології (слов’янськими, німецькими, античними), привів Гоголя до роздумів у цілій низці статей про народ як індивідуальність, яка має право на самостійну душу, історію, мову, творчість.
Органічне неприйняття несправедливості стосовно національної приналежності та поневолення однієї нації іншою Гоголь виявляв на сторінках книги «Вибрані місця з листування з друзями». Людина з почуттям національного – ціннісний образ його творчості, пригадаймо хоч би євреїв з «Тараса Бульби». У складних умовах свого особистого і національного життя вони зуміли зберегти почуття національної гідності, національний колорит, віру, спільність; можливо, саме тому грізний і непримиримий Тарас ставиться до них з розумінням і повагою. В цьому ж ряду образи туркені із «Старосвітських поміщиків» і петербурзьких німців Шиллєра, Гофмана і Кунца із «Невського проспекту».
Переймаючись проблемою національної свідомості, М.Гоголь задається питанням, що сприяє збереженню національного почуття у туркені, яка довгі роки живе в неволі; у євреїв, що розкидані по всьому світу? Чому губиться ця риса в його земляків – українців? Наскільки небезпечна втрата почуття національного для особистості? Аналіз образів гоголівських героїв не тільки приводить до висновку, що дискримінація національного спустошує духовний світ окремої людини стає запорукою трагічності буття та всієї людської єдності, але й дає підстави вважати національне самоусвідомлення людиною самої себе ціннісним елементом в гоголівській ієрархії цінностей людського буття.
Шлях до «живої душі» неможливий без свободи як самоусвідомлення спроби зрозуміти самого себе. У «Авторській сповіді» М.Гоголь писав: «Навіщо мені визначено було не інакше набути пізнання душі людини, як через суворий аналіз над власною душею! [77, С.306]. Саме тут слід згадати сковородинського Наркіса і втілену в ньому ідею: пізнай себе, полюби себе, і ти полюбиш увесь світ, бо ти втілення всього світу, світик його, мікрокосм. Власне, в антропологічній концепції М.Гоголя, знаходимо цей акт творення самого себе («Авторська сповідь», «Вибрані місця із листування з друзями», «Шинель» та ін.)
М.Гоголь вважав, що людина, яка прозріла свою душу, пізнала своє серце, схиляє голову перед найціннішим у бутті – перед можливістю доторкнутися сутності іншої людини: «... вінцем усіх естетичних насолод у мені залишалася властивість захоплюватися красою душі людини скрізь, де б я їх не зустрів» [77, С.306], і далі: «душа людини - джерело, не для усіх доступне...» [77, С.321]. Властивість бачити красу людської душі навіть в найнікчемнішій людині зумовлює особливості його філософського стилю мислення та творчого методу пізнання людини: через співвідношення «одиничності» особистого існування у спілкуванні з іншими. Завдяки спілкуванню виявляється невичерпність і безкрайність універсуму, людське життя, що є єднанням краси внутрішньої і зовнішньої, викликає надзвичайну веселість і радість буття «коли думки звучать внутрішньою згодою» [76; т.6, С.117]. Але, крокуючи від «Вечорів...» до «Мертвих душ», мислитель вказує не тільки як порушуються комунікаційні ставлення між людьми (Акакій Акакійович, приватний пристав, значна особа), де людські зв’язки виражаються через папір і за допомогою паперу, – цей світ існує за законом механізму, де нагромадження справ і течок – могильники людських відношень, але розробляє одну з головних тем – «черствості душевної».
У спадщині Гоголя тема «черствості душевної» розсипана у «Духовній прозі» та 4-томномній збірці листів [74].
Шукаючи сутність людини у «духовному» началі, укоріненому в «серці», М.Гоголь звертається до своєрідного прийому порівнювання предметів і людини. Людина зовнішньою стороною, яка здається відіграє головну роль у житті, підпорядкована світу, духовно ж замкнута в собі. За Гоголем людина - духовно безпробудна істота, зовнішні тілесні риси якої мають зверхність над убогим внутрішнім світом. Він висвітлює в людині тваринне, плотське як самостійне, могутнє начало. Повна перемога тваринного - це смерть і подальше перебування в світі мерців. Але авторська впевненість в тому, що в найнікчемнішій душі живе поетичний вогонь – чудова риса до показу невмирущої духовності в людині. Більш яскравим свідченням цього є образ Акакія Акакійовича («Шинель»), який символізує собою можливість переходу з світу «мертвих душ» до світу «живих» в процесі предметно-практичної діяльності, спрямованої на видобування власного ціннісного світу. Відчуваючи гармонію у власній душі, людина вразлива на красу, гармонію чи відсутність її в іншій людині. Ця духовна емоція, що живить душу, ця «святиня» в людині – це також реальність: не розкрита, не реалізована « в кінці тієї дороги, якою рухається людина, часто помимо себе, не до кінця все усвідомлюючи – Бог» [73, т.2, с.320]. Така ж сама реальність, як і всяка неправда, мерзенність, непристойність і нікчемність в людях.
М.Гоголь з його гострою чутливістю до вульгарності та пустощів в людях добре усвідомлював: ідея про те, що кожна людина повинна бути для нас «святинею», – не належить до емпіричної реальності людей, але можлива як цілісно-орієнтаційна позиція вищого рівня як для всього людства, так і для окремої людини. Проте, наповненість душі суєтою, домінанта “зовнішнього” над “внутрішнім” не дає нам можливості прислухатися до того, що відбувається всередині нас… Гоголь переконаний, що всередині нас є джерело світла, хоч ми й рідко прагнемо до того, щоб знайти його. Ця одна з ідей християнської антропології, за якою святиня в людині і є її внутрішній центр, про який ми забуваємо, для Гоголя дуже важлива. Вона – поворотний пункт у його розумінні людини. На перший план висувається моральна сфера, внутрішнє життя в його відношенні до Бога, до Христа. Уже в «Мертвих душах» відчувається нове розуміння людської душі, що йде з християнських начал. За свідченням самого Гоголя, перед ним «все ясніше уявлявся ідеал прекрасної людини, той ласкавий образ, яким повинна бути людина на землі» [77, С.295]. В своєму заповіті він висловлює надію на те, що йому вдасться просвітити тих, «які до цього часу ще вважають життя іграшкою... хоч би частково строгу таємницю його (життя - Н.Р.) і найсокровеннішу небесну музику цієї таємниці» [77, С.42], котра зводиться у нього до відчуття у всіх подіях прихованого, але основного життя з Богом. Саме ця зверененість до вищої Нескінченності, ця ненаситна жадоба «йти вперед» сприяє духовному оновленню, переосмисленню поглядів на людину, яке він почав з себе. Тут виявляється логіка релігійної свідомості, вихідним пунктом якої перед усе є нова оцінка свого внутрішнього світу, нове самоосмислення. «Гоголь, не маючи жодного керівника, в своєму духовному житті ступив на вірний шлях, заглибившись у свій внутрішній світ. В М.Гоголі почалася перебудова власної душі, що поступово стала переходити в перебудову всіх його поглядів» [121, С.212]. Іншими словами, потреба в самовдосконаленні виступає внутрішнім, суб’єктивним джерелом активності, що означає не лише засвоєння духовних цінностей суспільства, але й здатність до створення нових. У розумінні Миколи Гоголя джерелом потреби у перебудові власної душі і всіх його поглядів, у т.ч. й цінностей є Бог, не тільки як вища цінність, а як мета для кожного індивіда, «джерело життя».
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
