POLNOSTU (639166), страница 16
Текст из файла (страница 16)
З точки зору розуму, художник Чартков («Портрет»), чиновник Поприщин («Записки божевільного»), художник Піскарьов («Невський проспект») та Акакій Акакійович ("Шинель") – невдахи, що "втратили себе", віддалися під владу зовнішнього світу. На перший погляд – всіх згубила пристрасть: Чартков гине від прагнення грошей, слави; Поприщин та Піскарьов – від кохання до жінки; Акакій Акакійовіч – від пристрасті до речей. І немає значення, ця пристрасть спрямована на велике, піднесене і значне чи на дріб’язкове. Мирське буття прирікає людину на загибель. І байдуже, є воно чимось великим, чи – шинеллю. Але М.В.Гоголь не був би М.В.Гоголем, «найвидатнішим з усіх українців», якби розумом, а не почуттями, сприймав дійсність. Серцем письменник відчував, що великий світ – це завіса, піднявши яку, потрапляєш до маленького світу особистості. Наблизившись до внутрішнього світу героя, раптом усвідомлюєш, що в «мертвих» тілах перебувають «живі душі», здатні пройти шлях від повної відсутності самосвідомості до появи й утвердження такої. Але цей процес має здійснитися не в реальному, а в ірреальному бутті. Проблему співвідношення розуму і серця мислитель вирішує у традиціях романтичної епохи.
2.1.2 «Жива душа» – «мертва душа». Зважаючи на те, що душа , за Гоголем, є справжнім існуванням, через опозицію «живої» та «мертвої» душі можна проаналізувати ще один аспект проблеми автентичного та неавтентичного людського буття в гоголівській екзистенціально-антропологічній інтерпретації.
Аналізуючи екзистенційно-філософську спадщину М.Гоголя шляхом творчої рефлексії над поняттям душі «живої» і «мертвої», Л.В.Гамаль наголошує на тому, що «у поняття «душі» мислитель вкладав національне начало, наявність чи відсутність якого обумовлює характеристики людини «жива душа», «мертва душа» [61, С.55]. Принцип розмежування «живої» і «мертвої» душі, за національним началом можна визначити як структурний першоелемент національної самосвідомості М.Гоголя, що веде до розуміння автентичності буття. На наш погляд, проблема «живої» та «мертвої» душі значно ширша і виходить за рамки визначення її за принципом національного начала. Досліджуючи українську людину в її історичній, вертикальній мінливості, починаючи з зображення славної козацької верстви (герої «Вечорів», «Тараса Бульби») і закінчуючи маніловими, коробочками, плюшкіними, чертокуцькими, ковальовими та ін., мислитель показує діалектику переходу історії в географію: «історія, здавалося, застигла і перетворилася в географію: одноманітне життя, що ворушилося в частинах і нерухома в цілому, могло вважатися географічною приналежністю країни» [75; т.8, С.41]. В цій же статті М.Гоголь установлює причину усіх змін у історичному процесі і пов’язує їх з тим, що змінився сам характер народу. «Його не відрізняло жодне почуття - ні фанатизм, ні марновірство, ні навіть забобон. Здавалося, померли в ньому майже всі людські сильні шляхетні пристрасті ...» [75; т.8, С.41]. Виходячи з цього, можна вважати, що в поняття «живої душі» М.Гоголь вкладав також наявність поетичного вогню, можливість душі відчувати всі людські благородні пристрасті, «чистоту душевну» . Мислитель, стверджуючи, що «життя потрібно показати людині, життя, взяте під кутом її нинішніх заплутаностей, а не колишніх» [75; т.6, С.301], свій інтерес до минулого пояснював тим, що «минуле призводить душу до того тихого спокійного настрою, який потрібен для праці» [77, С.300], бо «дух цього народу виливається в поезії, пісні, які зливаються з життям, мають такий живий голос, що ... проймає душу» [76; т.6, С.113].
Мислитель, творчо створюючи модель наявного «загального стану світу» - світу, яким він є, і модель, яким він «повинен бути», тобто існуючий і належний стан світу, звертається до первісної «диканської» цілісності, як до ідеалу «моделі загального природного стану світу». В творчій уяві митця «диканській» світ був таким, яким він повинен бути і тому він дійсний.
Таке розуміння світу, світу як природного, щасливого стану людини зіткнулося з реальним станом світу, в якому жив М.Гоголь. В Петербурзі в концентрованому вигляді постала перед ним наявна модель загального стану світу: «Петербург, сніги, негідники, департамент, «збіговисько освічених невігласів», «пихата гордість безглуздого класу людей» (Листи Жуковському і Погодіну з Риму від 1837 р.) [75; т.9, С.11,91].
Протиприродний стан світу невігластва втілено в «моделі», створеної в новелах другої книги, яку він назвав продовженням «Вечорів», хоча зміст її – протилежний змістові «Вечорів». У «Миргороді» спростовується те, що стверджується в «Вечорах». «Миргород» є продовженням «Вечорів» у діалектичному сенсі: продовжується показ «стану світу», тепер уже реального, а не ілюзорного [95, С.22]. Цей реальний світ, світ протиприродного стану людини, митець у чорнових замітках до першого тому з разючою точністю визначив як світ мертвих душ - «...пустота і безсилі ледарства життя замінюються каламутною, нічого не значущою смертю. Смерть уражає застиглий світ» [75; т.4, С.693]. Смерть прокурора в цьому мертвому безчуйному житті так само не має сенсу, як і життя заживо мертвих Плюшкіна, Коробочки, Манілова. Діалектика «мертвої душі» виникла з протиріччя між зовнішньо-історичними, абстрактними ідеями «природного права» і конкретним історизмом; сутичка цих протилежностей розв'язалася об'єктивно-діалектичним методом художнього аналізу того, що є і розкриття його нерозумності. Загальний розлад, на думку М.Гоголя, дійшов до того, що «...тепер усі між собою сваряться, і всяк один на одного зводить наклеп нещадно... навіть чесні і добрі люди між собою в розладі...» [75, т.8, 304-305]. Суть дисгармонії, що спостерігав письменник, сприймалася ним скоріше почуттями, а не розумом і тому він гірко вигукував: «І незрозумілим сумом вже загорілася земля; черствіше і бездушніше стає життя. Все глухо, могила всюди. Боже! Порожньо і страшно становиться у твоїм світі! » [75; т.8, 416] Таким чином, мислитель створив дві моделі світу: одна – «світ живих душ» – уявна, але в його розумінні уособлює автентичне буття, інша – «світ мертвих душ» – реальна, що веде до несправжнього життя. Як слушно зазначає Д.Чижевський, ціллю творчості Гоголя було: оживити душі; роздмухати в людині жар у душі; показати, що прекрасна душа є природно-прекрасною метою для людини [314, С.102], тобто метою письменника є пошук поетичного вогню, як основи автентичного буття серед світу «мертвих душ». М.Гоголь розумів, що людина не приходить на світ із готовою духовною структурою. Життя людське проходить у часі, в якому людина постійно утворює й оформлює свою духовність, можна сказати – реалізує свою сутність. Людина становиться собою в часі, від народження й до кінця, становиться собою завдяки актам свого духу, свого серця, своєї особистості. Цю думку висловив давним-давно давньогрецький поет Піндар: «Стань тим, ким ти є». Вона займає центральну позицію в системах німецької класичної філософії (Кант, Фіхте, в «Фаусті» Гете, з якою, можливо, не був знайомий М.Гоголь, проте у його творчості вона пов’язана з пошуком істинного існування людини, живої душі, досягти якого можливо шляхом трансформації живих душ минулого у сучасне життя через середні віки, оскільки «вони складають вузол, що зв'язує світ стародавній і новий; їм можна призначити те ж саме місце в історії людства, яке займає в улаштуванні людського тіла серце, до якого течуть і від якого виходять усі жили» [75; т.8, С.14].
2.1.3. «Інобуття з Богом» – «інобуття з чортом». У християнській антропології вираз «Людина є образом Божим» застосовується лише до Адама, першолюдини, яка в одній особі репрезентувала усе людство і була прилучена до Бога за своєю природою (тобто людська природа і її особиста іпостась були єдині). Але після гріхопадіння і наступного розмноження людей відбувся розпад цієї єдності. Особі при цьому була надана повна і невідчужувана свобода використання своєї людської природи. Ніщо, навіть тортури, не можуть позбавити особу права розпоряджатися власною природою: вона може зробити її образом Божим, тобто утвердити своє Боже походження чи, навпаки, чинити всупереч йому [157, С.42]. М.Гоголь, який вважав найголовнішим самовизначенням особи вибір між добром і злом, гріхом та благодаттю, виразно цю обставину подає через опозицію концептів «інобуття з Богом», «інобуття з чортом», де людина є предметом чи полем боротьби Бога з дияволом. З’ясування цієї опозиції з метою виявлення автентичного буття будується М.Гоголем в традиціях неоплатонізму, християнської містики. В центрі їхньої уваги «духовна» людина, бо безпосереднє «справжнє» спілкування можливе лише через містичне, ірраціональне осяяння душі. У християнському неоплатонізмі мислителя цікавлять питання людської одиниці, її духовного світу, свободи, самодіяльності як самовдосконалення та «... свята сила, що охороняє, яка направляє на добре навіть і те, що з недоброю метою учинила людина» [74; т.3, С.281]. Мислитель погоджується з думкою про те, що лише в Бозі можливе істинне буття людини. На принципах неоплатонічної філософії він будує своє розуміння істинного буття, кожна людська одиниця як єдність вічного й плинного, часового таїть в собі єдине, що постає для неї як духовність. Тому кожна людина як скінченність часова є неповторною духовно. Саме через свою скінченність (тілесність) людина збивається на злі вчинки, які віддаляють її від пізнання своєї духовності, Бога, спонукають до «інобуття з чортом».
Граничним, абсолютним предметом взаємодії людей є втілене в конкретні форми метафізичне Добро і Зло. Так, у гомерівській «Іліаді» боги поводять себе завжди надзвичайно зле: лаються та б’ються, коли люди вдаються до злоби, гніву та шматують один одного. Боги грецькі - поети або поезія. Так і поезія веде себе зле: б'ється, свариться, коли в людей кепсько ідуть справи. «Такий Аристофан. Таким був і ти – пише С.Шевирьов М.Гоголю, – Твоя поезія також билася, лаялася, пустувала, як боги грецькі, як Юнона, Марс, Венера. Але ти міг би зараз високу комедію, усю силу сміху, яким ти обдарований, звернути на самого диявола» [219, т.2, С.351-352]. У цьому листі просліджується думка про розуміння гоголівського світовідчуття як переживання споконвічної наявності метафізичного Добра і Зла і його творчої можливості слідувати за ним. Крім того, Шевирьов бачить у гоголівській душі силу, спроможну відповідати за власне переживання протиборства Добра і Зла, на що Микола Гоголь йому відповідає: «Вже здавна я лише тим і заклопотаний, щоб після мого твору вдосталь насміялась людина над чортом» [74, т.2, С.356].
Як вже згадувалося у першій главі, у релігійному розумінні Гоголя чорт є містичною і реальною істотою, в якій зосередилося заперечення Бога, вічне зло. Через концепти «інобуття з Богом» та «інобуття з чортом» розгортається мислителем діалектика протиборства між метафізичним Добром і Злом. Герої «Вечорів» жили в той час, коли в кожному українському селі була своя відьма, чорт і інша нечиста сила. Але вони серцем вірять у Бога, щиро вірять у те, що «у Бога є довга драбина від неба до самої землі. Її становлять перед світлим воскресінням святі архангели: і як тільки бог ступить на першу сходинку, всі нечисті духи полетять стрімголов і купами падають у пекло і через те на Христове свято жодного злого духу не буває на землі» [72; т.1, С.203]. Щиро вірить у це й письменник, особистість якого формувалася в атмосфері духовної культури здатних на глибинні роздуми про Бога і різноманітні оповіді про чорта селян. Це властиве українському народові тяжіння до філософських роздумів над глибинними світоглядними проблемами життя особливо яскраво відтворив у своїх творах М.Гоголь.
Звичайно, не можна забувати, що світ «Вечорів» - це, по-перше, світ символів художніх, по-друге - двоєвірних. Де людина, з одного боку, жорстоко підкорена закону Космосу, з іншого ж - легко стає учасником космічної містерії (політ Вакули на чорті, коли він бачить небесних мешканців: від місяця до найменших духів). Але якщо в язичництві перемога добра над злом залежить від зовнішнього дотримання всіх норм спілкування з нелюдським (чорт змушений підкоритися Вакулі завдяки хитрості і спритності останнього), то для християнства важливіше духовне перетворювання, духовність у вчинках і діях людини. М.Гоголь відкрив для себе шлях до такого перетворювання в християнстві і вважав себе покликаним відчинити цей шлях для всіх. Саме тому його релігійність, як слушно зазначає В.Зеньковський [121], ніколи не тяжіла до богословського змісту християнства та розкриття його в молебнях, іконах, храмових спорудах. Релігійне світосприйняття М.Гоголя сформульоване у своєрідному принципі: ми приходимо у цей світ для втілення правди. Звідси усвідомлення ним інакшості свого шляху до Бога, що читаємо у листі Шевирьова до нього. «Ти пишеш до мене, що шляхом розуму, шляхом скоріше протестантським, дійшов до Христа: отже, якщо розум для тебе в Христі, то нерозумність і вся дурість повинна бути у вбивці, у ворогові його. Отже, переслідуй ворога твоїм невичерпним, чудесним сміхом, і ти учиниш добру справу людям на користь вічного розуму, що у Христі» [219, т.2, С.352]. До речі, збираючись до Єрусалиму, М.Гоголь зізнався своєму духовникові в тому, що віри у нього немає зовсім, а Христа визнає боголюдиною лише тому, що так велить розум. Ми не маємо право казати про прямий вплив Канта на Гоголя (про це детальніше див. [176]), але гоголівське розуміння Бога шляхом розуму дуже нагадує твердження Канта, що віра заснована на практичному розумі, «виникла з самої моральної впевненості як добровільної, відповідної до моральної теми й, крім того, узгоджене з теоретичною потребою розуму визначення нашого судження – визнати існування мудрого творця світу і покладати в основу заснування розуму» [135, т.4, С.546.] Через особистісне ставлення до Ісуса Христа та почуття особистої відповідальності за все (таке світовідчуття властиве протестантській вірі) вибудовує концепт «інобуття з Богом», де шляхом естетичного осмислення презентує власну модель «інобуття з Богом» як один із різновидів автентичного буття, що знаходиться на межі реального та надреального, адекватно розкриваючись лише в іпостасі трансенденції.
Трансценденція специфікує людину як зв’язок різних світів та можливих сфер буття. «Загадковість та суперечливість людини, – писав з цього приводу М.Бердяєв, – відзначається не тільки тим, що вона є істотою, яка впала з неосяжної височини, істотою земною, котра зберегла в собі спогад про небо та відблиск небесного світла, але, ще глибше, тим, що вона споконвічно є дитям Свободи. Коріння її в небі, в Бозі та в нижній безодні» [27, С.55]. Про це і М.Гоголь зауважує: «Блаженний, хто почав свої подвиги прямо з любові до Бога. Він швидше за всіх інших полетить по шляху до світла і легко переможе все те, що другому здається непереборним і неможливим. Весь світ тоді стане перед ним в іншому, в істинному вигляді...» [77, С.394]. «Любов же є світло а не темрява. У любові заключений Бог, а не дух тьми, і де світло - там і спокій, де тьма - там і обурення» [77, С.390]. Таким чином, за Гоголем дійсне «інобуття з Богом» можливе лише тоді, коли людина стоїть на найвищому щаблі духовності, душа її сповнена щирої любові до Христа. Говорячи про щире почуття до Христа він «був позбавлений простої безпосередньої любові до людей, – пише К.Мочульський, – він повинен був «насильно» любити, «насильно» бути добрим. Дві половинки його душі, світла та темряви, були: любов і нелюбов, релігійне горіння і безблагодатність. Це трагічне протиріччя можна прослідкувати у відносинах Гоголя з друзями: то самовіддане служіння, то холодне доктринерство; моторошно іноді читати деякі листи його до Погодіна, Аксакова, до сестер, але особливо вражають перебої дбайливості і безсердечності в листуванні з матір’ю» [201, С.36]. «Метафізична боротьба Гоголя, – продовжує К.Мочульський, – в «черствості душевній». Він не винен в тому, що Господь не дав йому «млека любові», але проте несе відповідальність [201, С.36]. А, можливо, те, що М.Гоголь до самої смерті не знав любові, цього, за його словами, «першого блага у світі», можливо, що його думки про демонічну природу краси та любові грунтуються на його власному психологічному досвіді. Де любов і краса – іноформи не тільки істинного буття, а й мають страшну, руйнуючу силу над душею людини – вони прояв «злого духа», одна із складових концепту «інобуття з чортом». «Людській світ», що є трансцеденцією між божественним та потойбічним світом, світ «жахливого життя» нівечить «пекельним духом» навіть красу, яка є божественною за походженням. Зла краса губить світ, пробуджуючи в серцях людей жахливу, руйнівну силу – любов. Для Андрія («Тарас Бульба») краса сильніше честі, віри, батьківщини. Від одного її подиху руйнуються всі моральні засади; краса за самою своєю природою аморальна. Для бідного Поприщина любов до директорської доньки – причина божевілля. «Жінка закохана в чорта. І вона вийде за нього, вийде», – відлунює у його затухаючій свідомості. Нарешті, в «Портреті» (редакція 1835 р.) Гоголь підводить результати творчості першого періоду: уперше він намагається усвідомити і мотивувати свою містичну інтуїцію. Дотепер він тільки болісно «відчував» зло; тепер він намагається побудувати релігійний світогляд. Він есхатологичний. Світ у злі, тому що наступають останні часи, час народження антихриста; вірні Христу потерплять великі муки. Антихрист і тепер уже народжується частково: він втілюється в людях, оволодіваючи їхніми душами. Психіка людини - єдиний шлях проникнення у світ злого начала. Художник, що став знаряддям антихриста і замоливши свій гріх у суворому чернечому подвигу, говорить синові: «Дивуйся, син мій, жахливій могутності біса. Він щосили силкується проникнути: у наші справи, у наші думки і навіть у саме натхнення художника. Незчисленні будуть жертви цього пекельного духу, що живе невидимо, без образу на землі. Це той чорний дух вривається до нас навіть у хвилину самих чистих і святих помислів» [76; т.3, С.292].
Почуття любові у розумінні М.Гоголя – це синтез двох начал – божественного та диявольського, це божество, що несе в собі страх. Цей особистий індивідуальний страх «згоріти в полум’ї пристрасті», митець втілює у художні образи, показує, як любов залучає людські душі до «інобуття з нечистою силою». Так, почуття філософа Хоми («Вій») безсумнівно відбивають у якійсь мірі любовне «полум'я» Гоголя. І псар Микита, і Хома зачаровані «чарою», вони горять темним, згубним вогнем хтивості. Те, що вони відчувають - не любов, а диявольська мара похоті. Хома не тільки не любить панночки - він ненавидить і боїться її. Почуття, описані в цій повісті, фатальні, нелюдські, стихійні. Вони сліпі, як самий «Вій»; у них, як і в нього, лиця залізні. Зрозумілий і жах Гоголя перед цим пекельним полум'ям, виправдовується його аскетизм» [202, С.16].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
