POLNOSTU (639166), страница 12
Текст из файла (страница 12)
Наполягаючи на самовдосконаленні людей через заглиблення до своєї душі, М.Гоголь розпочинає серйозну внутрішню перебудову, пов‘язану з піднесенням світогляду на нову сходинку. У «Вибраних місцях» він писав: «Мені здається, що якщо хто-небудь тільки помислить про те, щоб зробитися кращим, то він вже неодмінно потім зустрінеться з Христом, побачивши ясно, як день, що без Христа неможливо зробитися кращим» [75, т.13, с.309]. Пафос релігії він бачив в любові до Бога. «Без любові до Бога нікому не спастися... Та й як полюбити того, якого ніхто не бачив? Один Христос приніс нам і повідав таємницю, що в любові до братів одержуємо любов до Бога. Варто тільки полюбити їх так, як наказав Христос, і сама собою ввійде у результаті любов до бога самого. Ідіть же у світ і одержуйте спершу любов до братів» [75, т.8, с.229-300]. Таким чином, М.Гоголь закликає кожного поселити любов у своєму серці, і тоді зникнуть самі по собі суспільні хвороби, бо корінь зла, як і добра, полягає в людині. Злом є людина черства і мертва, якій бракує глибокого чуття, що живе зверхнім життям, несвідома глибин і таємниць своєї душі. Як мислитель і філософ, М.Гоголь виступає з проповіддю терпимості, необхідності внутрішньої роботи над собою. Думки письменника виходять за межі свого часу, вони нерідко мають загальнолюдський характер і можуть бути застосовані до різних часів і ситуацій. Саме це й дратувало церковних ієрархів, які гоголівське «листування» сприйняли досить стримано. «Його релігійні поняття, – зауважував єпископ Ігнатій Брянчанінов, – не визначені, рухаються в напрямі сердечного натхнення неясного, невизнаного, душевного, а не духовного» [35, С.262]. Глибоке розуміння природи душі прикметне творам М.Гоголя: «Про ті душевні уподобання і хиби наші, що виробляють у нас зніяковілість і заважають нам перебувати в спокійному стані» [77, С.4]. Ціль твору - дати конкретні практичні поради для подолання в собі деяких негативних духовних патологічних станів. Судячи з тексту, запропоновані автором поради не були плодом чистого умогляду, а спиралися на особистий досвід, припускали необхідність самопізнання, відвертості із самим собою, а також можливість «виходу із себе», погляд на себе з боку, що знижує егоцентризм, веде до щирого розуміння себе й інших.
Отже, релігійний етап на шляху до самопізнання був тим останнім щаблем у духовних пошуках мислителя, що ведуть до самоутвердження його як «діяльної цілісності».
Все вищесказане дає підстави стверджувати, що духовні шукання Миколи Гоголя на шляху до самопізнання є синтезом морально-етичного, естетичного та релігійного етапів, які неможливо виділити згідно з хронологічною системою, вони складають цілісність життя мислителя від народження аж до самої смерті, в яких виявляється істинне «Я» М.Гоголя – людини проникливої, самокритичної, що перебуває на шляху духовного удосконалення. В світлі духовних шукань Миколи Гоголя стає зрозумілим не тільки зв’язок його філософського типу світовідчуття з типом його душевної і духовної структури (саме в силу цієї нерозривного зв’язку стиль його мислення й був екзистенційним), що знаходить прояв у дослідженні Гоголем людської душі, людської сутності, його переконаності в тім, що світ явищ, емпіричний світ, що його оточує не є світом дійсним. Це виявляється в гоголівському вченні про людину, де за ідеал виступає тип людини-творця, духовної людини, що постійно перебуває у стані духовного розвитку, пошуку істинного «Я». Під час якого людина уважніше вдивляється в самого себе, у свої дзеркала, якими є люди, що зустрічаються на її життєвому шляху.
1.4 Цінності та ідеали в літературній та життєвій творчості Гоголя
Роблячи спробу відтворення синтетичного характеру світогляду мислителя у попередніх параграфах, могли переконатися, що М.Гоголь в історії української філософської думки постать неоднозначна, що прагне до самовдосконалення, підтримує і спонукає творче ставлення до розвитку власної індивідуальності. Відтворення цільного образу особистості мислителя і його концепції людини неможливе без врахування його цінностей та ідеалів в літературній та життєвій творчості, так як його потяг до самостійного пошуку істини, ідеалу, базується на духовних принципах і цінностях прийдешнього. З цього погляду доречним видається зробити аналіз взаємозв’язку творчості письменника з українським вертепом, українською бароковою проповіддю, міфологією. творчістю Г.С.Сковороди і з українським романтизмом, тобто дослідити творчість і особистість Миколи Гоголя в контексті української духовності, виявити у цьому зв’язок особливості його філософського і художнього мислення. Це, окрім іншого, важливо для розв’язання тривалої суперечки про те, до якої культури належить творчість М.Гоголя – російської чи української, цінності та ідеали якої культури обстоював Гоголь. У зазначеній суперечці ряд українських, російських, американських та інших вчених обгрунтовують думку про українство Гоголя.
Присутність М.Гоголя – «українця етнічного і духовного» (Ю.Покальчук) – в українській культурі безперечна. Ю.Покальчук трактує повість «Тарас Бульба» як «видатний твір української літератури, писаний російською мовою». І далі: «Великого письменника Миколу Гоголя створили його комплекси – суспільні, сексуальні, але насамперед національні». «Картина світу» у творах митця складна за своєю структурою, але в ній завжди відчутний відсвіт українськості, скрізь проглядають «очі» і «серце» – сприйняття та інтерпретація світу – «української людини» [228, С.82]. Творчість М.Гоголя – російськомовна гілка української культури [15, С.82.]. Тож правомірно вважається, що російськомовна художня творчість великого українського письменника убезпечнила йому роль реформатора російської літератури.
Можна погодитися з думкою про те, що існування частини національної літератури в іншомовному вияві радше правило, ніж виняток у світовій культурі, і тому не варто надто комплексувати через часткову російськомовність нашої літератури на певних етапах [213]. Тож, аналізуючи творчість М.Гоголя, треба враховувати те, що основний фактор – не мова, а національна приналежність. Іншими словами, має враховуватись ментальний чинник, а він чітко заявлений як український у мисленні М.Гоголя. Також зауважимо, що М.Гоголь не належав до того кола, в якому виховувались письменники початку століття. Він не мав нічого спільного з традицією “Дружеского общества”, розвиток якої спостерігався у В.Жуковського і К.Батюшкова і відголос якого можна було відкрити у самого О.Пушкина. Навпаки, утворчості М.Гоголя інший елемент національного життя – елемент малоруський, український, породжений іншими духовними цінностіми. Проте, не треба применшувати той факт, що з перших кроків своєї творчості він увійшов у річище прогресивної російської літератури. Створюючи свої перші збірники, спирається на багатий досвід передових російських письменників – як попередників, так і сучасників. Найбільше значення для нього мали ідейні і художні досягнення Пушкіна. “Пушкін мав великий вплив на Гоголя, – писав Бєлінський, – не як зразок, якого Гоголь міг би наслідувати, а як художник, що набагато просунув уперед мистецтво, і не тільки для себе, але й для інших художників відкрив у сфері мистецтва нові шляхи. Головний вплив Пушкіна на Гоголя полягав у тій народності, яка, за словами самого Гоголя, полягає не в описі сарафана, а в самому дусі народу». [20, С.695]. Гоголь був страшенно незручним для душі російського критика, випробовуючи його на інтелект і вміння орієнтуватися в нових віяннях літературних вітрів. Адже працюючи одразу в кількох літературних напрямках, він ламав класицистично-математичні традиції незмінності жанру, заповнюючи таким чином вакуум, що утворився внаслідок заскорузлості та культурного невігластва Московії.
Для підтвердження цієї думки, пошлемося на сучасного російського філософа М.Громова, який, нагадуючи, що «особливо значну роль у розвитку вітчизняної філософської думки XVII ст., відіграла заснована у 1632 р. Києво-Могилянська колегія», підкреслює, що її вихованці разом з випускниками заснованої у другій половині XVII ст. слов’яно-греко-латинської академії «склали кістяк діячів вітчизняної культури другої половини XVII – першої половини XVIII ст.». І продовжує: «На Україні вона (система освіти – Н.Р.) почалася з організації братських шкіл (одна з перших – при львівському братстві 1586 р. – Н.Р.), а в Росії – з організації в XVII ст. перших училищ у Москві. У 1649 р. було відкрито училище при Андріївському монастирі... Для викладання в ньому запросили близько 30-ти українських вчених-ченців на чолі з Єпіфанієм Славинецьким, котрі зайнялися не тільки викладанням, але й перекладами книг.. З цього часу почався активний вплив вихідців Києво-Могилянської академії на російську культуру» [90, С.242-243].
М.Гоголь говорив, що коли він приїхав до Петербургу, там було в моді все малоросійське , що і надихнуло його у своїх перших працях звернутися до зображення малоруського життя та переказів. Таким чином, діяльність М.Гоголя стала органічним вираженням історичного зв'язку і взаємовпливу українського і російського народів. М.Гоголь носив у самому своєму таланті риси специфічно української веселості і гумору, його духовний склад відрізнявся особливостями українського розуму і смаку з їхніми гідностями і хибами. Він сприймав, відбивав і творив російську дійсність через призму українських духовних цінностей. М.Гоголь вступив у російську літературу з тим моральним єднанням і глибоко поетичною вдумливістю, головним важелем якої була його національна вдача. Докладніший аналіз національної ідеї в контексті гоголівських українсько-російських історичних зв’язків, на жаль, виходить за межі нашої теми, чекаючи на майбутніх дослідників. Ми ж спинилися на цьому питанні з таких міркувань: по-перше, аби показати, що українська національна ідея визначається аж ніяк не державним чи недержавним існуванням народу. (В умовах надзвичайно жорсткого переслідування всього українського більш пов'язані з українством мужі змушені були йти на відверту зраду національного (прикладів подібного переродження – свідомого чи й не з колиски – можна навести достатньо, та ми лиш зазначимо, що не з Ф.Прокоповича це почалось, не Р.Кукольником закінчилось), національна ідея як така з’являється, коли відокремлюється від державної і потім на новому витку зливається з нею. А по-друге, аби ще раз підкреслити, що національна ментальність – це спосіб буття етнічної спільноти, детермінований зовнішніми факторами в часі і просторі, бути нацією. Це національно специфічне «внутрішнє», яке постійно переходить у зовнішнє, предметне буття, детермінуючи його. Це екзистенція нації, душа народу, враховуючи домінанти якої і треба аналізувати життєві цінності М.Гоголя. Він символізує своєрідну українську школу в російській літературі, що засобами іншомовної форми висловлював українську ментальність.
Наведених обставин, думається, цілком достатньо, аби не судити про приналежність письменника винятково до російської літератури з огляду на те, що мовою його творів була російська, і відкривати його українські ідеали та цінності. Уже М.Полєвой, Ф. Булгарін, М. Греч, Н. Кукольник, О.Сенковський, а пізніше А.Ахматова відзначали певну неприязнь Миколи Гоголя до російського етнокосмосу, російських побутових та психологічних традицій, його (Гоголя) самовідокремлення від них. Хоча історична критика неодноразово співставляла діяльність Наріжного і Гоголя, визначаючи їх літературні відносини, помічаючи прояви національної етики в їх літературній діяльності, у кожного в тій мірі, що відповідала історичному моменту існування літератури. Без сумніву, деяке значення для молодого Гоголя мали твори його попередників в розробці української теми в російській прозі (В.Наріжний, О.Сомов).
Таким чином, відокремлюючи М.Гоголя від надмірного впливу російської культури, ми маємо на увазі “внутрішнє”, духовне, ”відокремлення” і повертаючи його на рідний терен, ведемо мову не про “націоналізацію” великого письменника та його спадщини, а про виявлення та фактичне обгрунтування тих складників та першооснов особистості й творчості, які досі ще залишаються під оболонкою, що покриває “канонічний” образ письменника, про зв’язок між національним характером і творчістю.
Розв’язання все гостріших суперечок навколо того, до якої з культур належить творчість письменника, який цілісний образ та які особливості світоглядних орієнтацій мислителя, неможливе без осягнення його ціннісних орієнтацій.
Загальновідомо, що ціннісний образ – завжди певний синтез, результат специфічного узагальнення, цілісність культурних пластів різних епох на шляху до створення власного абсолютного безкінечно і принципово недосяжного ідеалу; звідси інтерес М.Гоголя до доби бароко. Сформувавшись як письменник (та, власне, як особистість) на грунті староукраїнської духовної, літературної традиції, Гоголь увібрав у свою творчість родові барокові ознаки: з одного боку, це піднесено-патетичне, з трагічним забарвленням, сприйняття історичного й сучасного буття, тяжіння до ірраціонального, містичного, теоцентрично-космічного відчуття, ота, за слушним зауваженням В Скуратівського, зосередженість "на Абсолюті... на його символічних відсвітах як у виокремленій, так і колективній – людській душі [262, с.107], що є характерним для українського бароко; а з другого – жадібна увага до натуралістичних виявів життя, до його трепетної плоті, до «низьких», найпростіших, часто-густо неестетичних його форм, за якими, однак, пильному окові відкривається високе, ідеальне.
Ми не знайдемо у Гоголя свідчення про захоплення якимсь одним із великих мудреців минулого. Той факт, що його цікавили і вчення отців церкви, і філософи античності, середньовіччя, вказує на багатомірність морально-естетичних ідеалів мислителя у пошуках людської душі та відкриття її ціннісних рис.
Ю.Барбаш [7] розгортає палітру духовних інтересів Гоголя: Духовним прагненням пройнятий, Гоголь жадібно читає Євангеліє та псалтир, твори Єфрема Сіріна й Василя Великого, Григорія Богослова (Назіанина) й Максима Сповідника, Іоанна Златоуста й Мелетія Пігаса. Діонісія Ареопагіта (так званого Псевдо-Діонісія), Блаженого Августина й, особливо, Томи Кемпійського (його книжка “про наслідування Христа» захопила Гоголя). Зберігся рукописний збірник-зошит із Гоголевими виписками з творів отців та вчителів православної церкви; цей зошит свого часу докладно прокоментував М.Петров.
Поміж "законодавцями, душезнавцями й спостерігачами за природою людини" [75; т.8, С.443], чиї книжки уважно студіював Гоголь, чільне місце посідають представники "високого" українського бароко: Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Туптало (св. Димитрій Ростовський), Стефан Яворський. Щоправда, у прижиттєвих публікаціях Гоголь лише один раз, у "Вибраних місцях із листування з друзями", посилається на Д.Туптала – "Наш Димитрій Ростовський, що його слушно поставлено у ряд святих отців Церкви, складав у нас п'єси" [75; т.8, С.268]. Інша картина постає з чернеток епістолярних матеріалів (див, зокрема, лист до М.Язикова від 5 жовтня 1843 р та записник 1846 р), де староукраїнські письменники згадуються як врозкидь, так і компактним списком, і то таким, який свідчить, що Гоголь складав його не навмання, не з чуток, а після ґрунтовного ознайомлення. Цілком очевидно, що повз його увагу не пройшов той глибинний духовний зв'язок, та близькість світобачення, етичних та естетичних принципів, стильових рис, які об'єднують цих авторів. А якщо взяти до уваги, що в записнику подибуємо ще й ім'я Петра Могили, в чиїх творах Д.Чижевський знаходить уже ознаки «розвинутого пізнього стилю бароко», то можемо сказати, що з Гоголевого переліку виступають контури "високого" українського бароко XVIII ст. як системного явища. Підкреслюємо саме контури і саме ознаки, бо список – не система, а її відбиток".
Список 1846 р. не датовано, і рік встановлюємо згідно з непрямими, однак цілком достатніми ознаками. Річ у тім, що в Гоголевому записнику перелік староукраїнських авторів та їхніх творів сусідує з нотатками до "Вибраних місць із листування з друзями", зокрема, тут є один із варіантів плану книжки і чернетка розділу "Поради", а, як відомо, робота над "Листуванням" ішла саме року 1846-го. Це дозволяє досить впевнено твердити, що "Вибрані місця" кореспондують з українською бароковою проповіддю. Той факт, що твори Д.Ростовського, Л.Барановича, С.Яворського М.Гоголь згадує ще раніше — у листі до Язикова 1843 р., є додатковим аргументом на користь наведеного висновку. Ось як Гоголь мотивує своє прохання: "Як ти бажаєш наситити мою жагу (а жага моя до читання ніколи не була такою великою, як тепер), то ось тобі на вид ті книжки, що я їх прагну" [75; т.12, С.219]. Тож ясно, що знайомство зі спадщиною видатних українських проповідників відіграло значну роль у формуванні внутрішнього світу, настрою Гоголя середини 40-х років, у творенні тієї духовної атмосфери, що в ній народжувався задум "Вибраних місць". Що ж вабить Гоголя у творчості українських казноїдів? Адже всі вони репрезентують київську школу проповіді, яка сформувалася в стінах тієї самої академії, що про неї в «Тарасі Бульбі» мовиться без особливого пієтету? І то — не лише старий Тарас втовкмачує своїм синам: «То все дурниці, чим набивають, голови ваші і академія, і всі ті книжки, букварі та філософія — все це казна що — я плював на все це!…». Сам автор вельми скептично, як уже згадувалося у попередньому параграфі, оцінює академічну вченість: «Тодішній спосіб навчання страшенно розбігався з життям: оті схоластичні, граматичні, риторичні й логічні тонкощі зовсім не торкалися часу, ніколи не застосовувалися й не повторювалися в житті». І раптом до цієї науки, до цих схоластичних “тонкощів” (саме до них) Гоголь звертається в пошуках джерела для задоволення своєї духовної спраги, саме тут шукає “ключ до душі”, людської і власної – усе це навряд чи осягнемо поза досвідом гоголівського бароко.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
