POLNOSTU (639166), страница 8
Текст из файла (страница 8)
Проблема самопізнання споконвіку належить до найважливіших. Вже древні греки бачили у пізнанні себе початок філософії. Дійсним проривом до самопізнання є «Сповідь» блаженного Августина, який зауважував, що є лише два предмети, гідні уваги, – це Бог і людська душа. До пізнання самого себе звертався Паскаль. Самопізнання за Г.Сковородою є розкриття своєї природи, віднайдення в собі не тільки особливого, а й загальнолюдського. Самопізнання є перманентним актом звільнення від роздвоєності (між «низьким» і «піднесеним»), актом вибору, в якому людина через страждання стверджує свою гідність і здійснює самовизначення. [111, С.320]. М.О.Бердяєв у своєму творі «Самопознание» писав: «Лише література сповідей, щоденників, автобіографій і спогадів проривається через об'єктивність до екзистенціальної суб'єктивності. Роман, що розкрився цілком лише в XIX сторіччі, був дійсним шляхом самопізнання людини, і цим він набуває філософського значення» [26, С.316].
Щодо сучасної світової ситуації, то вона засвідчує: самопізнання перестає бути суто науковою, фаховою проблемою, стає актуальною, життєво-практичною, конче необхідною. Пізнати себе – це, насамперед, осмислити цінність людського життя, свої думки, відчуття, взаємини, оточення, душу; свій характер, його риси: слабкі і сильні його сторони; свої здібності, обдарування тощо. Пізнати себе – це й усвідомити, що є найважливішим в особистому житті, які особистісні якості допомагають у важких ситуаціях; який план особистісного зростання. Сутність самопізнання – у забезпеченні саморозвитку людської сутності конкретного індивіда; це відтворення та осмислення того, що людина робить, в який спосіб діє, чому саме так.
М.Гоголь писав: «Моя головна гідність... – було бажання бути кращим» [77, С.128]. Пізнати себе, у його розумінні, – значить осягнути закони буття, бачити і розуміти інших людей, відчувати себе особистістю. «Я люблю добро, я шукаю його і згоряю їм; але я не люблю моїх мерзотностей і не тримаю їхню руку, як мої герої; я не люблю тих низькостей моїх, що віддаляють мене від добра. Я воюю з ними, і буду воювати, прогоню їх, і мені в цьому допоможе Бог. І це нісенітниця, що випустили дурні світські розумники, ніби людині тільки і можливо виховати себе, поки вона у школі, а після вже ні одної риси не можна змінити в собі: тільки в дурній світській довбешці могла утворитися така дурна думка» [77, С.132]. Стверджуючи, що людина не народжується з умінням вдивлятися в себе, бачити свої унікальні, не схожі ні на чиї риси; людина, зазвичай, не відчуває себе готовою до вчинку самобачення, саморозуміння, об’єктивного самооцінювання, – мислитель закликає замислитися над необхідністю заглибитись у себе, вийти за межі самого себе, «глянути добряче на самого себе, перебравши перед собою все своє життя» [77, С.132], щоб творити буття достойне людської гідності.
Осягаючи себе, кожен мусить «розділити» себе на суб’єкт і об’єкт, стати водночас двома істотами – тією, котра здійснює вчинок, і тією, яка спостерігає й оцінює його. Так, М.Гоголь писав: «Я уже багатьох своїх гидот позбувся тим, що передав їх своїм героям, висміяв їх у них і змусив інших також над ними посміятися. Я відірвався уже від багато чого тим, що, полишивши картинного вигляду і лицарської маски, під котрою виїжджає козирем усяка мерзотність наша, поставив їх поруч із тієї гидотою, що у всіх на виду. І коли перевіряю себе на сповіді перед Тим, хто повелів мені бути у світі і звільнятися від моїх хиб, бачу багато в собі пороків; але вони вже не ті, що були торік: свята сила допомогла мені від них відірватися » [77, С.132]. Свята сила – це шлях пізнання самого себе, особистісне зростання, що передбачає вміння бачити власну тінь, свого «двійника», уможливлення поступового бачення власних негативних рис.
Це положення підкреслюється сучасними психологічними дослідженнями. Т.Титаренко пише у цьому зв’язку: «Самобачення не виникає само по собі, не є природним даром чи приємним заняттям, якого легко навчитися. Шлях до себе – важке випробування, що потребує мужності, самостійності, наполегливості, терпіння» [111, С.321]. Пізнаючи себе через пізнання інших, людина водночас починає розуміти людський рід як такий. Людина пізнає себе в історії людства, лише в історії, формується те, чим є людина по суті. Але шлях самопізнання завжди індивідуальний, більш того – він завжди самотній. Можливо саме тому, що мислитель прагнув зробити предметом свого пізнання все, в тому числі й свою душу: «Народжений я зовсім не для того, щоб зробити епоху в сфері літературній. Справа моя простіша і ближча: справа моя – це те, про що насамперед повинна думати всяка людина, не тільки один я. Справа моя - душа і міцна справа життя. [77, С.134]. М.Гоголь був фатально приречений на людське нерозуміння і самотність, як до і після нього були приречені Г.Сковорода, Т.Шевченко, П.Куліш, Леся Українка, І.Франко.
Тезу про духовну самотність М.Гоголя вперше сформулював Д.Чижевський [313, С.135], звернувши увагу на ізольованість українського мислителя від російського духовного життя, на загадковість і відокремленість душі його, тим самим намітив шлях письменника до національної української культури, через з’ясування його духовної та етно-ментальної сутності. Для відтворення всієї цільності системи духовних пошуків письменника на шляху до самопізнання, треба виходити з того, що філософська антропологія М.Гоголя є природним виявом української національної філософії, з усіма притаманними їй рисами: емоційністю, релігійним забарвленням, ідеалом внутрішньої гармонії особи, кордоцентризмом тощо. Також важливим моментом на шляху нашого дослідження є те, що у творчості і філософії Гоголя проявляється характерне для українського світобачення двосвіття: сходяться і переплітаються язичництво і християнський ідеал, відтворюються протилежні полюси Всесвіту. Згідно з цим, у духовних шуканнях М.Гоголя можна виокремити три умовних періоди, що є своєрідними щаблями, які відбивають певні пункти у зміні світогляду, на шляху до самопізнання:
1. Етап морально-етичний:
а) розуміння духовності як однієї з головних рис, домінанти української національної ідеї, через усвідомлення своєї етно-національної сутності;
б) педагогічні ідеї письменника як один із способів духовного пошуку.
2. Етап естетичний – як один із моментів духовного пошуку, та визнання свого місця в українській духовності, через поєднання краси Верховної з красою душі окремої людини.
3. Етап релігійний – сходження до правди та справедливості, через пізнання і усвідомлення себе через пізнання Бога.
1.2.1. Звертаючись до проблеми української ментальності М.Гоголя та її вияву на особистісно-екзистенційному та творчому рівнях, – як до першого щаблю на шляху до самопізнання, перш за все дослідити самооцінку ним своєї національної приналежності, через з’ясування його етно-національного підгрунтя. Микола Гоголь був нащадком козака, полковника брацлавського Остапа Гоголя, і сином вельми відомого свого часу автора українських комедій в стилі Котляревського. Його дитинство – це «тихий Псел, що мерехтить через легкий серпанок»; «виповнені темрявою гаї»; «тихі стави»; «незаймані гущавини черешень та черемхи»; «величний грім українського солов’я»; «золоті снопи хліба»; «жаркий чудовий літній день»; «божественна, чарівна ніч». Краса і велич української природи назавжди залишиться в його душі. Перебуваючи в чужому прохолодному Петербурзі, вдихаючи повітря божественного Риму, мандруючи по чужій землі, він ніколи не розлучався з рідною його серцю і душі Малоросією. Бо саме на її просторі, під впливом незрівнянної краси рідної природи розпочався той духовний пошук, якому митець присвятив все своє життя і творчість.
Дослідник К.Мочульський вважає, що батько не мав впливу на духовний розвиток М.Гоголя. Він зауважує: «Батько вмер, коли Гоголю було всього 16 років. Вже з 9 років хлопчик жив не вдома, вчиться спочатку у Полтаві, а потім їде до Ніжина. Батька знає мало. Коли батько помирає у 1825 році, він пише матері листа, сповненого співчуття, в ефектно-риторичному стилі; це сентиментально-романтична декларація на тему любові та уболівання сина. Та навряд чи Гоголь любив батька» [202, С.6].
Любив Гоголь батька чи ні – це, так би мовити, приватне, глибоко інтимне питання. Не будемо його торкатися. Проте не можна погодитись з думкою К.Мочульського про незалежність Гоголя від батька у духовному розвитку.
Батько письменника – Василь Афанасійович Гоголь-Яновський був незвичайною для свого середовища людиною. Він пристрасно любив театр і літературу. Його перу належали веселі комедії ("Простак, або хитрощі жінки, перехитреної москалем" та "Собака-вівця"), що були побудовані на народних анекдотах і містили в собі цікаві штрихи сільського побуту. Вплив батька, читання книг з його бібліотеки і вся домашня атмосфера рано викликали в юному Гоголі любов до мистецтва. Саме батько, який був режисером і головним актором любительського театру в маєтку єкатеринбурзького вельможі Д.Трощинського, передає сину свій гумор та літературну обдарованість. Знайомство з комедіями Гоголя-батька, творами І.Котляревського, М.Гулака-Артемовського вплинуло на ідеї та образи повістей циклу "Вечори на хуторі поблизу Диканьки". В.А.Гоголь-Яновський привертає погляд сина до народного життя, його побут, історичне минуле, до духу народного. Батько, якому була властива закоханість у природу, палка любов до неї, злиття з нею, допомагає зрозуміти юному Гоголю те, що в природі все доладно, мудро, гармонійно. Під впливом романтичної мрійливості батька у М.Гоголя складається ставлення до природи як нескінченного джерела душевної сили та енергії, до якого він буде звертатися все своє життя. Батьки та дід Остап заклали в душу малого Миколи зерно високої любові до козацької слави, народної пісні, культури та традицій, що віддавна панували в цій родині.
Аналіз листів 4-томного видання під редакцією В.Шенрока [74] дає підстави стверджувати, що національні елементи свідомості Гоголя не обмежувалися тільки любов’ю до української пісні, танцю, рідної землі взагалі. Не обмежується вияв їх тією особливою теплотою та емоційністю, якою пройняті листи М.Гоголя до земляків М.Максимовича, Г.Висоцького, О.Данилевського, І.Срєзнєвського, В.Тарнавського та ін. Це є спілкування не просто з близькими людьми, приятелями (якими були для М.Гоголя і М.Погодін, і С.Аксаков, і О.Смирнова), а це розмова своїх, процес передачі в листі свого особливого коду своєї ментальності і готовність прийняти і зрозуміти те ж саме у відповідь. Це є дійсно екзистенціальне спілкування, комунікація (за Ясперсом), коли національні почуття в особистості набувають характеристик екзистенційних – екзистенції. І це можливе тільки при наявності яскраво вираженої української ментальності в особистості та існування її в умовах чужої (в етно-національному, ментальному плані) російської культури.
Характерним для гоголівського листування є вживання слова «земляк». Так він звертається тільки до вихідців з України, друзів -українців (М.Максимовича, І.Срєзнєвського, М.Щепкіна, Б.Залєського, лист до якого писаний українською мовою), що є красномовним фактом у вирішенні проблеми самооцінки національної приналежності – діти багатостраждальної Матері-України розкидані по чужині (в Росії, Польщі, Італії), та всі вони відчувають свою приналежність до неї, і я один з них. Дуже часто (в листах до М.Максимовича, у відвідинах земляків на чужині) М.Гоголь замість привітання вживав із українського фольклору: «Ходить гарбуз по городу, питається свого роду: Ой чи живі, чи здорові родичі гарбузові» [74; т.1, С.389].
Взагалі, листи Гоголя до М.Максимовича, до «милого земляка, що живе в атмосфері старих часів», вражають, серед загального листування М.Гоголя, винятковою у нього, – людини скритої й обережної, – щирістю. Видно, з М.Максимовичем він не мав жодних таємниць, якщо 2 липня 1833 р. пише до нього так: «Жалкую, що Ви нездужаєте. Киньте, нарешті, цю Кацапію і їдьте на Гетьманщину. Я сам думаю це зробити... Якщо добре помислити, то які ж ми дурні єсьмо! Пощо, для кого жертвуємо всім? Їдьмо!...» [74, т.1, С.253]. Мрії про університетську кафедру в Києві (пізніше Максимович став там ректором) раз-у-раз повертаються на сторінки листів: старого прекрасного Києва. Він – наш, а не їх – правда? Там довкола нього відбувалися події нашого минулого» [74, т.1, С.268]. Крім того, зауважимо, що письменник, котрий все життя прожив на чужині, ні до цього, ні після не виявив бажання мати там власне житло, і причина не тільки в постійній матеріальній скруті... Він зобов’язує М.Максимовича проханням: «напитаєш ділянку для купівлі, бо хочу неодмінно завестись будинком у Києві...» [74, т.1, С.306].
Наступним фактом гоголівської національної самосвідомості є той факт, що, познайомившись у 1837 році в Парижі з Адамом Міцкевичем та Богданом Залєським, спілкується з ними українською мовою [74; т.1, С.431, прим.3]. З 1837 року зберігся єдиний зацілілий лист М.Гоголя, написаний рідною мовою [74, т.1, С.431]. Це досить відомий паризький лист до Богдана Залеського, «до земляка, дуже-дуже близького, ще ближчого серцем, ніж спільністю Землі». В нім згадується про «славу цілої Землі Козацької». Але й майже десять літ пізніше, вже року 1846-го маємо в Almanach de Carlsband, в реєстрі визначних пацієнтів, нотатку (стор.17) дослівно: «Mr. Nicolas de Gogol, Ukrainien, etabli a Moscou, anteur de quelques comedies russes». Є.Маланюк вказує, що запис відкрито перед другою світовою війною А.Бемом [174, С.203].
Вагомим фактом, що вказує на приналежність М.Гоголя до кола української культури І.Мандельштам вважав мовний чинник. У монографії «О характере гоголевского стиля» (1902 р.) грунтовно доводить, що «мовою душі» письменника була українська мова [177]. Вважаючи на те, що аналіз лінгвістичного підходу не входить до цілей даної роботи, покладаємося на висновки І.Мандельштама стосовно того, що склад творчої сили і її мовні елементи мають грунт національний. Як стверджує І.Мандельштам, поетичне джерело у М.Гоголя брало початок в тих глибинах душі, які були недосяжні навіть для його власної свідомості. Він можливо навіть не припускав, що робота думки на рідній, українській мові була більш продуктивною, інстинкт творчості (усвідомлено чи не усвідомлено) веде його туди, де живуть всі симпатії вразливої душі, відданої Батьківщині. М.Гоголь, зауважує І.Мандельштам, не усвідомлював, що є почуття і думи, недостатній вияв яких засобами чужої мови не компенсує ніякий талант, але які легко висловити рідною мовою. Там, де ми бачимо творіння засобами рідної мови, тобто де фіксуємо елементи української поетики, синтаксису, там відзначаємо надзвичайну правдивість і поетичність стилю [177, С.54].
Крім того, звернімо увагу на спорідненість напрямку мислення М.Гоголя з народним, з піснею зокрема: «У Глухові, у городі стрельнули гармати. Не по одному козаченьку заплакала мати! То вона – вдовая від сну просиналася. На базар виходжала... Старого козака й молодого свого сина питала. Перша сотня й друга виступає, вдова сина не видає». [171, С.45] Про це читаємо й у Гоголя: «Страшно дивилась вона (гармата) широким жерлом, і тисяча смертей дивило відтіля. І як гримнула вона, а за нею слідом три інші... багато завдали вони горя! Не по одному козаку заридає стара мати, ударяючи себе костистими руками в старезні перси. Не одна залишиться вдова в Глухові, Немирові, Чернігові й інших містах. Буде, сердешна, вибігати всяк день на базар, хапаючись за всіх прохожих, розпізнаючи кожного з них в очі, чи немає між них одного, наймилішого усіх. Але багато пройде через місто усякого війська, і вічно не буде між ними одного, наймилішого всіх!» [53, т.3, С.136] Можна зробити висновок, що мова М.Гоголя – це словесний засіб реалізації найхарактерніших рис українського менталітету – екзистенціальності, кордоцентризму, антеїзму тощо, та спосіб самозбереження етнонаціональної приналежності та духовності у контексті чужої культури; а також: український спосіб мислення – це одна з особливостей практичної реалізації духовних пошуків мислителя.
Духовність у розумінні М.Гоголя – ідеал людського, буттєстверджуючого, того, що сприяє становленню та розвитку особистості, її творчого самоздійснення. Саме така форма духовності існувала в уявному світі поетичної казки «Вечорів...», який майже не мав нічого спільного з тією реальною дійсністю, в якій українець «не мав власної держави, а отже суспільства, що відповідало б його власним потребам. А тому його особистий, емоційно забарвлений інтерес міг і не збігатися з державним. Переходячи від польського короля на службу, скажімо, до російського царя або й турецького султана, він нікого не зраджував, лишаючись вірним собі, шукаючи такого притулку, де б можна було максимально самореалізуватися через втілення у життя, може, й найактивнішої предметової настанови [285, С.21]. З ідеєю самореалізації на межі двох світів – Диканського та Петербурзького (доісторичного та сучасного) – митець мандрує шляхом від «політично мертвої» Батьківщини до «духовно мертвого» Петербургу, що був своєрідною легендою для українців тих часів. Це таємниче слово мало асоціювалося з Росією взагалі, але багато говорило тим, хто мріяв про честь і славу, чини та здатність чи можливість реалізувати себе в праці та діяльності. Літературна діяльність, заради якої М.Гоголь поїхав до Петербургу, розумілася ним не як приватна, а як державна справа, і в якій письменник матеріалізував свою любов до України, її пісні, землі, народу, мови, історії, усвідомлював самобутній поступ її в історії: «І от південна Росія під заступництвом Литовських князів, цілком відокремилася від північної. Всякий зв'язок між ними розірвався; створилися дві держави, що називалися однаковим ім'ям – Руссю, одна під татарським ярмом, інша – під одним скіпетром із Литовцями. Але вже зносин між ними не було; інші закони, інші звичаї, інша ціль, інші зв'язки, інші подвиги склали цілком різноманітні характери» [76; т.6, С.57]. Мислитель вказує на те, що навіть серед етнічно споріднених, братніх народів спостерігається досить значна множина відмінностей. М.Гоголь відмічав розбіжність світобачення українців і росіян. Якщо росіяни, підкреслював він, за архетипами свого менталітету намагаються здебільше піднятись над буттям у вищі виміри екзистенції, то українці прагнуть увійти у склад буття. Цим, зокрема, пояснюється те, що в російській культурі аж до XVII ст. включно, переважає агіографічний жанр, тобто мораль розраховується на святих та мучеників, тоді як в Україні поряд з «житіями святих» розвивались в цей період не менш інтенсивно інші жанри, в тому числі прикладні, практичні аспекти філософської етики.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
