POLNOSTU (639166), страница 6
Текст из файла (страница 6)
Як ми вже зазначали, творчість Гоголя була обумовлена природою самого мислителя – його способом мислення та світосприйняття. У його світогляді почуття і серце є визначальними елементами духовного світу людини і способу її художнього створення. З величезною душевною теплотою й високим ліричним піднесенням він змальовує чудові світлі народні образи, рідну природу, милу серцю Україну. "Який чарівний, який розкішний літній день у Малоросії! Які млосногарячі ті години, коли полудень сяє серед тиші й спеки, і блакитний, незмірний океан, жагучим куполом схилившись над землею, здається заснув, весь потонувши в млості, пригортаючи й стискаючи прекрасну в ніжних обіймах своїх! На ньому ні хмаринки. В полі ні звуку. Все начебто вимерло; вгорі тільки в небесній глибині тремтить жайворонок, і срібні пісні летять повітряними сходами на закохану землю..." [72, С.68].
Автор не тільки милується природою, він щиро закоханий в неї, і почуття ці йдуть з самого серця. Але гоголівський день – це начебто безрух історії, тиша та й годі, коли природа перебуває у спокою – тиша опановує й людьми. Отака гармонія між людиною і природою. І тільки гоголівська ніч здатна розворушити цю тишу, і ще яскравіше відтворити гармонію, бо вона особлива, незрівнянна. «Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Приглянтесь до неї: з середини неба дивиться місяць. Безмежне склепіння небесне розійшлось, розширилось іще безмежніш! Горить і дише воно. Земля вся в срібному світлі; а дивне повітря віє і теплом, і прохолодою, і дише млостю, і розливає океан пахощів. Божетвенна ніч! Чарівна ніч!...» [72; т.1, С.117]
Опис ночі у М.Гоголя не тільки наскрізь романтичний, але й обумовлений українською ментальністю. Це дає зрозуміти, що перед нами тиха українська ніч, а не інша південна ніч узагалі. Ю.Барабаш [8] цікаво співставляючи два описи української ночі – у "Полтаві" Пушкіна та Гоголевій "Травневій ночі", доходить висновку, що у першому випадку відчувається рука майстра видатного, проте людини сторонньої, котрій бракує особистого почуття, живого враження, переживання. Створений художньою уявою О.Пушкіна ландшафт не є часткою його власної долі, це не рідний "місцерозвиток". Інша річ Гоголь, його поетична уява живиться конкретними враженнями, ментальною пам'яттю. Враження ці не стерлись і пам’ять не потьмяніла від гімназіальних літ, коли Нікоша, охоплений передвакаційним нетерпінням, писав батькам з Ніжина: "... Вже бачу все любе серцю, – бачу любу Батьківшину, бачу тихий Псьол, що мерехтить крізь легкий серпанок..." Якщо говорити конкретно про "країну" ("місцерозвиток"), яка формувала Гоголя як письменника, то маємо на думці різноманітну сукупність природно-кліматичних явищ, ознак ландшафту, місцевих особливостей, аж до садибного топосу, які впливали на його уяву, "відкладалися" в пам'яті і відбивалися у творчості. В гоголівському описі природи відчувається щиросердна, синівська любов до своєї матінки-землі; екзистенційне сприйняття світу; авторське відтворення особистого злиття з природою в єдине, не розривне ціле; він пише: "на душі й безмежно, і дивно, і рої срібних видінь зграйно виникають у її глибині" [72, с.117.]. З одухотвореною красою природи мислитель пов’язує такі моральні якості як добро, чесність і справедливість.
Потяг до прекрасного, бажання краси на землі складають пафос його творів першої половини 30-х років. В цей час у філософсько-естетичних поглядах мислителя переважають уявлення про нерозривність краси і моральності. Його герої – це люди ніжної душі, чуйні, м’які, сердечні, чесні, справедливі, що зросли на лоні чудової української природи. Циклічна структура першої гоголівської збірки втілює ідею гармонії і цілісності життя. По суті М.Гоголь ставить проблему відносин людини і природи і прагне знайти між ними гармонію. Природа сприймається Гоголем як ціле, як живий організм. Описання природи у «Вечорах» передає ідею «гармонійного єднання», гармонійного любовного союзу. Д.В.Іоанисян справедливо вважає, що в злитті «Неба й Землі Духовного і Тілесного» здійснюється подолання тієї «кори земної», «яка для Гоголя відображалась у різноманітних проявах і відтінках збідніння людини» [125, С.308] . явлення про життєву повноту й інтенсивність як про прекрасне охоплює у творчості Гоголя і сферу духовного, і сферу «зовнішнього», об’єктивного. «Гармонійне єднання» прекрасне не тільки в окремій людині і природі, воно повинне бути й принципом організації людського суспільства. Гоголівські герої: Данило Бурульбаш, осавул Горобець, Левко, Грицько – живуть за неписаними законами народного колективізму, законами дружби, взаємної підтримки. Відходження від цих законів М.Гоголь помічає через алегоричне розкриття різноманітних сторін теми ночі. Тема ночі розробляється Гоголем майже в кожному творі і має синтетичний характер. Чарівна і урочиста ніч – це тільки один бік цього образу. А страхітлива ніч у лісі на Івана Купала! А хуртовинна ніч перед Різдвом, або остання ніч у рідному домі напередодні від'їзду Тараса Бульби з синами на Січ, або ніч над Дніпром у «Страшній помсті» Микола Гоголь показав нам як прекрасні, чаруючі сторони української ночі, так і її зворотний бік. Ця амбівалентність стосується і душі людської, з’ясуванню якої мислитель підпорядковує не тільки власний життєвий шлях, але й антропологічне вчення, за мету якого ставить прослідкувати, якою людина вийшла з лона природи і якою вона потім стала, виявити, що її зробило такою. Мислитель вважав, що призначення людини полягає в тому, щоб привносити в світ гармонію, добро, красу, працювати над вічним, що є найдорожчим для нас, завдяки чому знайти своє місце в світі. Звертаючись до природного та людського буття, письменник показує, що в природі все йде мудро і гармонійно, тоді як навіть у романтичних “Вечорах на хуторі біля Диканьки” не все доладно. Але світ, який відкривається у цьому творі, майже не мав нічого спільного з тією реальною дійсністю, в якій перебувала вся Русь. Це є цілком природним для поета-романтика, бо романтизм як схема творчої поведінки залишає, так би мовити, свободу національного вибору: романтик може обрати, або вимислити собі "свій народ" за особистим смаком. Разом з тим у поетизуванні природної гармонії мислитель утверджує ідею самодостатності і самоцінності природи, з якою людині належить встановлювати гармонійні відносини. Вони – основа гармонійності живої людини.
Микола Гоголь звертається до народного життя, його побуту, історичного минулого, черпаючи в них матеріал для своїх творів. Широко послуговуючись природним гумором для ідентифікації українського духу з його здатністю розуміти природу, а водночас іншу людину, риси українського він вбачає в широті й могутності того народу, який зріс на порубіжних землях, буйна воля якого не могла терпіти законів і влади, народу войовничого, сильного своєю спільнотою, вірою, безпечністю та вольністю і буянням життя як віддзеркалення буяння самої природи. Тобто, гоголівський герой – це українська людина з її національним характером, історичною та ментальною достовірностю. Творчість М.В.Гоголя відображає два різних періоди в історії нашої Батьківщини, відповідно, перший – період давньої України, доби козацького лицарства, національної свідомості і розвитку, яка означена діяльністю Києво-Могилянської академії, де дух волелюбного народу, його високі моральні закони, душевний уклад розкриваються митцем засобами сміху через пісні та поетичні скази («Сорочинський ярмарок», «Вечір напередодні Івана Купала», «Майска ніч, або утоплениця», «Втрачена грамота», «Ніч перед різдвом», «Страшна помста», «Зачароване місце», «Тарас Бульба», «Вій»). Тут діють люди, які знають, хто вони і що є світ, в якому вони живуть, яким зрозумілий сенс їхнього буття: «Так, виходить, щоб пропадала козацкая сила, щоб чоловік згинув, як собака, без доброго діла, щоб ні вітчизні, ні всьому християнству не було від нього ніякої користі? Так навіщо ж ми живемо, на якого біса ми живемо?» [75; т.2, С.69]. І другий – період «ночі бездержавності», передвісником якої, можливо, була вже Люблинська унія 1669 р. (верхні верстви українського народу в прагненні здобути польсько-шляхетницькі права та привілеї почали відверто зраджувати своєму народові, вірі, мові і звичаям). Безперечно, союз з Москвою в 1654 році, сприяв тому, що процес збіднення українського народу своїми культурними класами і силами, паралельно з ополяченням, поглибився вже на користь великоруській народності й культурі; зречення українськими верхами своєї нації досягло апогею після Жалуваної Грамоти Дворянству (1785 р.). Це історичний період зведення України фактично до колонізованого стану, позначеного характеристикою національної «розмитості», зденаціоналізованої особистості, яка з втратою свого коріння (включаючи укоренінність в свою природу) втрачає свою людську гідність («Іван Федорович Шпонька та його тітонька», «Старосвітські поміщики», «Повість про те, як посварились Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», т.з. Петербурзькі повісті, «Мертві душі»). У названих творах автор передає національну атмосферу України початку ХІХ ст., коли «зіпхнуті до стану напівтваринного, занурені в тупім безладді, вже поза межами історії, десь поміж кухнею і спальнею – дотлівають останні рештки козацької і гетьманської еліти. На могутнім тлі буйного соняшного краєвиду, серед руїн бурхливої минувшини, западають в смертельний сон хутори і маєтки зденаціоналізованої петербурзьким урядом колишньої української аристократії – нині – «дворянства всеросійського». Нерухома, майже цвинтарна тиша залягає над Україною» [173, С.196-197]. В цьому циклі автор показав відворотні – «нічні» і «демонічні» риси української душі.
Переймаючись ідеєю гармонії між людиною і світом, між культурою та природою, між культурним та природним у самій людині, М.Гоголь звертається до аналізу переломних моментів в житті людини на шляху від веселості «Вечорів», де світ людської душі включається у вічне життя природи, де матеріальне, споконвічно одухотворене, до трагічності буття «Мертвих душ», коли «дух» і «матерія» розщеплюються у соціальному житті. Цей процес розпочинається вже в ідеалізованому світі «Вечорів» і розкривається мислителем через тему «диявольської присутності». Тема «диявольської присутності» вирішується М.Гоголем в рамках романтичної традиції. Звернення до міфології має не стільки естетичний, скільки моральнісний характер: саме в міфічній культурі тема добра і зла завжди актуальна. Через звернення до міфічних образів, які є породженням зла в гармонійному світі "Вечорів...", мислитель приходить до найглибшого усвідомлення проблем людського буття, ставить актуальні проблеми сьогодення: проблеми українського людського буття, над якими билася думка мислителя при складанні історії України, а саме проблема своєрідності долі України, проблема долі народу, проблема культури, проблема впливу долі України на характер українців. За допомогою міфу ним репрезентується вічна тема в декількох аспектах: вказується українському народу джерело зла, яке є, по-перше, інородним для української землі, по-друге, місцевим, викоханим саме рідною землею, по-третє, воно в душі людини.
Присутність зла, втіленого в образі диявола, відчувається майже у всіх повістях Диканьки, де диявол здатний перевтілюватися в різні істоти: в чоловіка й жінку, в тварин (свиней, собак, котів), а функціонально навіть у предмети (наприклад, у червону свитку, яка викликає не менш сильний страх, ніж він сам. У «Вечорі напередодні Івана Купала» диявол з'являється у людській подобі («людина, або краще диявол у людській подобі»), і , що характерно, він незнайомець. «Звідки він, чого приходив ніхто не знав». Протягом повісті він перевтілюється в чорного пса, потім - у чорного кота, далі в стару відьму, і, нарешті, знову з'являється у вигляді смаженого барана. У "Сорочинському ярмаркові" його присутність пізнається у свинях, мачусі й червоній свиті. Присутністю диявола в усіх цих формах і трансформаціях автор має на меті не просто створити хаотичний, демонічний водевіль. Глибинний сенс диявола починає відкриватися, коли становиться ясним те, що він внутрішньо споріднений з усім іноземним. Найчіткіше це простежується на початку "Ночі перед Різдвом", де він описується докладно: "Спереду достоту німець; вузенька мордочка, яка безнастанно вертілася на всі боки та нюхала все, що тільки траплялося, закінчувалась, як і в наших свиней кругленьким п'ятачком, ніжки були такі тоненькі, що коли б такі мав яреськівський голова, то він поламав би їх за першим козачком. А зате ззаду був він точнісінько губернський стряпчий в мундирі, бо в нього теліпався хвіст, такий гострий та довгий, як теперешні мундирні фалди, хіба тільки по цапиній бороді під мордою, по невеличких ріжках, які стирчали на голові, та де увесь був не більший од сажотруса, можна було догадатися, що то не німець і не губернський стряпчий, а просто чорт.» [72; т.1, С.155.]
Інша прозора асоціація диявола з росіянином повторюється у "Втраченій грамоті", коли дід, оплакуючи свої викрадені папери, говорить: "Коли чорт та москаль що-небудь украдуть, то тільки ти його й бачив" [72; т.1, С.144]. Грабович у статті "Гоголь і міф України" [88, С.77-92.] наголошує на іноземності і неприродності нечистої сили, підкреслює те, що саме через наслідки диявольської присутності виявляється концепція України. Він виділяє чотири основні категорії цієї присутності, і розміщує їх згідно з наростаючим значенням, або міфічною вагою: плутанина, втрата контролю, затримка як у трансі, поява проклятого місця. До найбільш страшних наслідків приводить четверта категорія, бо прокляте місце – це залишкова актуалізація зла. Чітко назване так воно з'являється в усіх повістях. Так, у «Сорочинському ярмаркові» проклятим є місце проведення самого ярмарку. У «Майській ночі» проклятою є хата утоплениці, у «Втраченій грамоті» – місце біля шинку, де вкрадено шапку, в «Ночі на Івана Купала» проклятим є все село. На проклятому місці людина стає вмістилищем темних сил, та й природа на цьому місці не може розвиватися нормально – земля родить неприродні спотворені плоди; і не зважаючи на те, що в «Диканці» така неприродність є лише частиною українського пейзажу, вона вкорінена у це місце. Всім серцем Гоголь відчував, що у цьому світі, світі етнографічної батьківщини, все чуже є злом («німецьке» взагалі, чи російське зокрема), джерелом прокляття в мікрокосмі рідної землі. Інтуїтивно він відчував, що це прокляття доторкнулось не лише до землі, а й глибоко проникло в людські душі. Спостерігаючи за природою, він бачить, що у природі все йде в лад, мудро і гармонійно. Краса і гармонія, на його думку, мають ту силу, яка потрібна для оживлення проклятих місць, тут природа впорається сама. А як же людина? Це питання міцно осіло у гоголівському серці. Звернення М.Гоголя до душі людської свідчить про екзистенційність мислителя, який бачить складність (принаймні, двоїстість, а не унітарність) життєвого простору людини і який прагне не нищення (за всієї мерзенності) світу "мертвих душ", а його "оживлення", гармонізації зі світом "живих душ", тобто екзистенціального подолання трагічного розриву між світами. Глибокий і багатомірний мислитель бачив усе безладдя і безглуздя, що вносить людина у світ природи (у т.ч. і своєї), несвідома сенсу свого життя. Яскравим прикладом цього є тихе життя старосвітських поміщиків, яке було йому знайоме ще з дитинства.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
