POLNOSTU (639166), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Аналізуючи основні риси загальноєвропейського, в тім числі українського, романтизму, його витоки та ідейні джерела, ще раз підкреслимо, що, діалогізуючи з Просвітництвом, романтики звертаються до проблеми особистості. Аргументацію самодостатності духовності простої людини в теорії романтичного мистецтва, насамперед, надали українські послідовники натурфілософії Шеллінга-Окена. Феномен людськості всіляко наголошується Д.Кавунником-Велланським, котрий шеллінгіанську філософію прагнув узгодити з релігійно-містичним уявленням про природу і рушії розвитку духовності. Людина, на думку філософа, є апогеєм розвитку всезагальної живої матерії, вона наділена волею та здатністю до самовираження. Людина в системі українського романтизму становить мету всієї творчої діяльності. Нетривкість її духовного стану, яку просвітники мали за хибу, романтики абсолютизують і поетизують як всезагальну властивість духовності. Процесуальність всього сутнісного, будучи відтворювана людиною, виключає будь-яку сталість. Людина, в свою чергу, є рушієм духовно-матеріальних процесів всесвіту.
Романтики прагнуть пояснити процесуальність всього сутнісного і всього, що пов'язане з людиною, використовуючи для цього традиційні форми українського філософського мислення, акумульовані у сковородинському вченні про два світи у їх єдності. Концепція людини вибудовувалась у відповідності з розумінням прекрасного. Спостерігаючи над втіленням особистісного в культурі романтизму, Д.Чижевський зазначає: "Людина належить до двох різних світів, а то і підлягає впливам з різних сфер. Зокрема, душевне життя людини залежить, з одного боку, від тілесної сфери, з іншого - здатне підноситися до надлюдського. Людина так само сповнена таємничих сил, як і весь світ; це таємниче з погляду світла розуму є "несвідоме", усякі збочення від «нормального, розумного ходу душевного життя: божевілля, сон, екстаз, натхнення, передчуття, «нічна сторона" душі і т.д. - всі такі переживання відкривають людині вихід із сфери звичайного її буття до інших сфер, почасти вищих, і мають тому глибоке значення" [310, С.31]. Засобом проникнення в духовну сферу людини представника загалу, відкриття в ній «безмежного» – ось мета романтичного пізнання особистості. В духовній сфері звичайних, пересічних особистостей романтики змогли побачити цінність, за реаліями повсякденного простого життя - проекцію езотеричного. Ірраціональність несвідомого та ілюзорність усвідомленого найяскравіше розкриваються в особистісному аспекті. Саме з цих засад доцільно розглядати філософсько-поетичну романтику одного із найвидатніших українців усіх часів – М.Гоголя.
Романтичне світорозуміння, засоби й форми літературно-культурної романтичної творчості дають змогу глибше зрозуміти загадковість М.Гоголя – «блудного сина України», який тільки тепер повертається на терени своєї Вітчизни. Микола Гоголь приходить у літературу на початку 30-х років ХІХ століття – в час найбільшого розквіту романтизму – на крилах народно-міфологічної творчості. Питання про зв'язок Гоголя з романтизмом не можна вирішувати тільки за близькості окремих мотивів, персонажів, сюжетів. Мова йде про відображення в його творчості першого періоду загальної ідейно-естетичної атмосфери романтизму та оригінальне продовження романтичних традицій. Сам Гоголь високо оцінював те значення, яке мала для свого часу німецька ідеалістична філософія, підкреслював її естетичний характер, синтетичність науково-філософської думки. За його словами, «Кант, Шеллінг, Гегель, Окен, як художники, обробляли науку, обрамляючи її влучними дефініціями, термінами, анатомістично розтинаючи, розмежовуючи і з'єднуючи в цілісність велику сферу мислення» [212; т.8., С.204]. М.Гоголь пояснює значне поширення філософських та естетичних ідей німецьких класиків на початку ХІХ століття тим, що вони «входили» у суспільство частіше не через вчені трактати, а через мистецтво, носіями якого були письменники-романтики. Так прилучався до філософсько-естетичних ідей романтизму і сам Гоголь. Його судження першої половини 30-х років нерідко перегукуються з філософськими поглядами та естетичними теоріями французьких і особливо німецьких романтиків (Гюго, брати Шлегелі, Гофман). У переліку книг, рекомендованих для самоосвіти (Гоголь його склав чи для свого племінника М.П.Трушковського, чи для дочки М.Ю.В’єльгарсь-кого), у розділі німецької літератури читаємо: Гете, Гердер, Ріттер, Гегель, Мюллєр, Вінкельман, Гофман [75, С. 493].
М.Гоголь був знайомий з філософією Ф.Шеллінга та інших філософів-романтиків. Існує власне визнання Гоголя про вплив на нього ідей німецької філософії, яке він залишив на полях екземпляру «Мертвих душ», що належали О.П.Толстому. У 11 главі, на сторінці, де говориться про природжені пристрасті й випробування, визначених людині вищою волею, М.Гоголь записує олівцем пояснення витоків своїх ідей і помилок. «Це я писав у принадності, це нісенітниця; природжені пристрасті – зло, і всі зусилля розумної волі людини повинні бути спрямовані для викорінювання їх. Тільки дивна примха людської гордості могла вселити мені думку про високе значення природжених пристрастей, тепер, коли я став розумнішим, глибоко шкодую про «гнилі слова», які тут написані. Мені чулося, коли я друкував цю главу, що я заплутався; питання про значення природжених пристрастей багато і довго займало мене і гальмувало продовження «Мертвих душ»... Те, що говорять про душу заблукані в лабіринтах німецької діалектики молоді люди, – не більш як примарна омана. Людині, що сидить по вуха в життєвому багні, не дане розуміння природи душі» [187, С.303].
До того ж, ніжинський вчитель майбутнього письменника М.Бєлоусов був вихованцем професора Харківського університету, учня Фіхте і пропагандиста ідей Ф.Шеллінга в Росії – Й.Б.Шада [314, С.38-40]. Професор М.Бєлоусов дотримувався філософії Й.Б.Шада. Товариш Гоголя по навчанню М.Кукольник писав: «З незвичайною майстерністю професор Бєлоусов викладав нам всю історію філософії та природничого права в декількох лекціях так, що в голові кожного з нас надовго установився стрункий систематичний скелет науки наук, який кожен із нас вже міг оновити тіло за бажанням, здібностями та вченими засобами» [48, С.68]. Лекції професора М.Бєлоусова та знайомство з творами і естетико-літературними поглядами європейських письменників-романтиків мали велике значення в становленні Гоголя-романтика. Не варто знімати з терезів романтизму російських митців. В роки навчання він переписує в особливий зошит "південні" поеми Пушкіна, уважно читає Жуковського, сам пише трагедію "Розбійники", яка багато в чому нагадує "Розбійники" Шиллєра. Варто мати на увазі й те, що, проживаючи в Петербурзі та Москві, М.Гоголь тісно спілкувався з прибічниками ідей Шеллінга в Росії, перш за все, з М.Максимовичем, М.Погодіним, С.Шевирьовим. То й не дивно, що в творчості та роздумах М.Гоголя про мистецтво і людину ми знаходимо свідчення сильного ідейного впливу на нього німецьких філософів-романтиків.
У творах збірки «Арабески» та інших зустрічаємо у Гоголя цілий ряд міфологічних мотивів, джерелом яких могли бути ідеї Шеллінга в інтерпретації Д.Веневітінова [47]. Молодий Шеллінг трактує міфологію як духовну спадщину минулих поколінь, як продовження світоглядної традиції, як те, що формує і в чому виявляє себе душа, характер, звичаї і закони народу і що зберігається навіть після успіхів наукового пояснення явищ природи («Про міфи, історичні сказання та філософеми древності» (1793). Під впливом філософів-романтиків, для яких народ – це особлива індивідуальність, зростає особливий інтерес М.Гоголя до етнографії та міфології. Існує думка, за якою назва «романтизм» постала з того, що поети-романтики, шукаючи нових тем, нових мотивів, часто зверталися за ними до народної фантастики романських народів, до їхніх пісень, казок і вірувань. Бо у понятті романтизму крилося розуміння чогось таємничого, що не дається розумом збагнути й розумом вияснити (сни, ворожби, передчуття, чари). Такого саме поетичного матеріалу було багато в народній творчості, й до неї сягали поети-романтики. [212] В українській і німецькій міфології є спільна думка про те, що звуків музики та співу бояться злі духи. Так, у Німеччині напередодні першого травня, в Вальпургієву ніч, відьом "видмухали", граючи на зроблених з верби сопілках перед підозрілими дворами. Українська народна культура теж має свята, за значенням подібні до Вальпургієвої ночі, – це ніч на Івана Купала та Різдвяна ніч, коли парубки та дівчата, збираються до гурту, починають танці, співи та інші веселі затії, відлякуючи цим нечисту силу та поганих людей. На своєрідність і близькість міфічної культури України і Німеччини вказує і те, що міф Г.Сковороди про Наркіса набув широкого вивчення в контексті дослідження міфів епохи Німецького романтизму [226].
У всіх творах М.Гоголя на українські теми розкриваються міфічні елементи, хоча й різною мірою: в одних міф подається по суті повністю, в інших виділяються його окремі аспекти або деталі. Одначе тканина його українських повістей, логіка їхнього внутрішнього розвитку свідчать про існування міфу ясно й однозначно. Через осягнення минулого відбувається становлення гоголівської концепції України: українська минувшина повністю розкривається зсередини й існує в структурах міфу. М.Гоголю більше, ніж будь-кому з романтиків, було притаманне глибинне відчуття українського минулого й української традиції, оскільки він хоч і існував на межі українського й російського суспільства, був породженням козацького минулого й російського, імперського сьогодення, бо почувався особисто причетним і до українського минулого і до реалій сучасності. В.Гіппіус наголошує на двох основних моментах історичних зацікавлень Гоголя: на середніх віках, що тематично пов'язуються з німецьким романтизмом, і українському минулому [66]. Вже в грудні 1832 р. Гоголь у листі до Максимовича висловлює своє зацікавлення українською історією й фольклором. М.Гоголь, творчість і життя якого нерозривно пов’язані з ідеєю нації, з прагненням до формування національно-цілісного типу людини, захоплено пише: «Якраз тепер я взявся за історію нашої єдиної, бідної України. Ніщо не захоплює так, як історія. Мої думки починають текти спокійніше, гармонійніше. Думаю, що мені вдасться написати й сказати багато такого, чого до мене не говорили». Це можна обгрунтувати тим, що у своїх працях М.Гоголь торкається історіософської проблематики. Його грандіозні плани – написати 8-томну історію України, з приводу чого М.Гоголь радився у листах із І.Срезневським [74; т.1, С.277-280], в яких виявив новий підхід до розуміння історичного минулого України, виказав недовіру офіційним, сфальсифікованим літописам, а також вказує на авторів, думці яких довіряє («літописи Кониського, Шафонського, Ригельмана» [74, т.1, С.277-280]), і перш за все на народну творчість, фольклор, творче переосмислення якого дає історику безцінний для науки матеріал (згадаємо, що Гоголь зробив вагомий внесок у розвиток фольклористики, зібравши 300 пісень, 150 з яких увійшли до збірника М.Максимовича [288].
Пізнанню історії свого народу, його культури, його мови присвячує М.Гоголь пласт своєї творчості, яка є істотним внеском до історіософської концепції «Історії Русів», що висуває в Україні ідею нації. У статті «Взгляд на составление Малороссии» (задумана спочатку як «Вступ до історії Малоросії») цей образ постає передусім як «строкате збіговисько найодчайдушніших людей пограничних націй». Образ нації невіддільний тут від образу історичної доби, часті напади татар на північну Україну спричинили появу такої інституції як «козацьке братство». Це суспільство мало виразні розбійницькі риси, проте, кинувши погляд глибше, можна було розгледіти в ньому «зародок політичного тіла», «підгрунтя, характерного народу», котрому властиве презирство до небезпеки (а то й до самого життя), гнучкість розуму, кмітливість, уміння користуватися обставинами. Гоголівське зображення нації було б неповним без територіального обличчя рідного краю. Найхарактернішу його особливість він вбачає у тім, що це була рівнина, відкрита, беззахисна в географічному розумінні земля. Мала б вона хоч би з одного боку природний кордон з гір або з моря - «і народ, котрий тут оселився, утримав би політичне буття своє, склав би окрему державу». Зокрема, у повісті «Тарас Бульба» також мовиться про те, що Україна XV століття перебувала на «півкочовому розі Європи». Про головного героя сказано, що він – один з тих характерів, які могли виникнуть тільки на такім півкочовім терені. У мирні часи він – гречкосій, на луках, на пасовиськах, на Дніпровськім перевозі тощо. Однак в разі потреби кожен не пізніш як за вісім днів вже на коні, уповні озброєний. Звичайно, це відбилося на психологічних особливостях, характері українців, що відображає гоголівське вчення про людину.
У вже згадуваній статті з історії України М.Гоголь зауважує, що внаслідок історичного збігу обставин тут сформувався народ, в якім «дивовижно зіштовхнулись дві протилежних частини світу, дві різнохарактерних стихії: європейська обережність та азійська безтурботність, простодушність та хитрість, сильне діяльне начало та превеликі лінощі й млість, потяг до розвитку й удосконалення – і між тим намагання здаватися таким, що зневажає досконалість» [76; т.6, С.64].
Як бачимо, образ-концепт нації, витворений письменником, має ще одну вельми істотну особливість: у ньому переплітаються, не підпорядковуючись одне одному, діаметрально протилежні характерологічні визначеності людини. М.Гоголь використовує образно-мислительні універсалії, котрі можна кваліфікувать як свого роду «концепт-анонимнїі» і котрі є , на думку В.Табачковського, незамінним епістемологічним знаряддям для сучасних філософсько-антропологічних розміркувань [275, С.69-73].
Погоджуючись з висновком сучасного українського філософа, ще раз підкреслимо, що у поступу української духовності М.Гоголь постає одним із речників, котрі кличуть і ведуть до національного самоусвідомлення і самоствердження. Кожен індивід як представник нації, сам не усвідомлюючи того, є виразником спільної для даного вдачі, зразків поведінки чи способу життя.
Загальновідомо, що основоположним філософським принципом романтичного світогляду є неоплатонічне розуміння Бога як Першопочатку, Єдиного, що проймає собою всі скінченні матеріальні форми і виявний у них, як нескінченне, вічне. Сократівський принцип «Пізнай себе» у романтизмі М.Гоголя набуває нового смислового навантаження: пізнай у собі істинну людину. Істинна людина є таємниця, «серце», «безодня», «жива душа». «Пізнай себе» постає як вимога відкрити глибини свого «Я», своєї духовності, відкрити у собі Бога. Підхід М.Гоголя до людини з позицій неоплатонічної традиції передбачає існування в ній неосяжних глибин духовності. Його людина є однією з скінченних форм нескінченного, вічного, безумовного Первня. Пізнання себе, свого внутрішнього світу веде до відкриття духовних глибин, до осягнення Бога. Глибиною духовності у людині для М.Гоголя, як і для Г.Сковороди, є «безодня». «Безодня» означає глибінь душевного та духовного життя людини. «Безодня» є в кожній людині, і лише індивідуальна. Вияв безодні у людині відбувається через сукупність її жадань, внутрішніх поривань, інтересів і цілей. Отож, М.Гоголь, розуміючи те, що неповторність людини, її дій і вчинків зумовлені її безоднею, свій творчий зір спрямовував на пізнання цієї «безодні». До речі, співзвучне філософії романтизму вчення Г.Сковороди особливо популярне було там, де зростав М.Гоголь.
Світоглядна позиція романтизму, де власне духовність виявлена як ментальність нації, що пізнає себе в історико-культурних коріннях, націлює на соціальну активність одиниці, на вихід з внутрішньої замкнутості, бо вона почуває себе обранцем Бога. Саме так усвідомлював себе М.Гоголь: «Бог указав мені шлях до землі чужої, щоби там виховав свої пристрасті в тиші, в усамітненні, в шумі вічної праці й діяльності...» (лист до матері, 1823 р.). Тут – виникнення віри мислителя в особливу, переважну турботу про нього Промисла Божого, який вказує нації шлях до себе, до свободи. Для обранця Бога сакраментальним стає відкриття того, що формою існування Бога, нації і людини є свобода. І якщо нація, духовність у несвободі, то ті, кому відкривається істина, мають вивести націю із стану «духовної несвободи». Володіючи неабиякими знаннями в галузі історії, зокрема історії України, її фольклору, етнографії, М.Гоголь вводить до своїх творів історико-етнографічні реалії, які виявляють умови, шлях формування та риси української духовності. Звертаючись до історії українсько-козацького народу, М.Гоголь пристрасно хотів передати тотальність минулого, з усіма його емоційними станами, з його досвідом, прагнув осучаснити минуле, в якому вбачав повну гармонію між людиною і природою.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
