POLNOSTU (639166), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Перший напрям репрезентує ряд досліджень, в яких переважають оцінки творчості М.Гоголя в межах визначення: російський письменник – сатирик-реаліст. В дослідженнях цього напряму акцент зміщено в площину російської культури, М.Гоголь трактується як безперечно російський письменник, на його твори накладається трафарет соціально-викривального виміру, вони тлумачуться однолінійно. Поза дослідницькою увагою залишається глибоко психологічний, філософський зміст гоголівської творчості. Це традиційне бачення бере початок від літературно-критичної оцінки В.Г.Бєлінського. Критик виділив художню і інтелектуальну сторони у духовному світі М.Гоголя і дав їм полярні оцінки: великий художник і нікчемний мислитель. До цієї жорсткої оцінки Бєлінський додав і інші: Гоголь-письменник і Гоголь, котрий втратив після "Вибраних місць" художній дар, проповідник містицизму, аскетизму, підсобник деспотизму, захисник брехні, які під релігійним покровом він видає за істину і доброчинність.
Вирок, який виніс М.Гоголю Бєлінський, на довгі роки визначить ставлення до письменника і його книги, і більш того, поставить під сумнів душевну рівновагу останнього. «Ви лише засмучені, а не просвітлені... Не істиною християнського вчення, а хворобливою боязкістю смерті, чорта і пекла віє від Вашої книги» (Лист до Гоголя від 3 серпня 1847 р.). Ці фрази про болісну релігійність, мракобісся, чорта і пекло з незабутнього листа Белінського будуть з часом покладені в основу похмурого погляду на всю російську дійсність, включаючи художні твори М.Гоголя і його особистість. Так, один із видатних представників "богошукання" в Росії Д. С. Мережковський передав нам усе, і навіть більше того, що можливо оглянути у творчості письменника, крізь призму сатанології. Ми дізнаємося, що єдиним предметом гоголівської творчості є чорт як явище «безмірної непристойності», явище «безумовного, вічного, всесвітнього зла», а таємний зміст "Ревізора" і "Мертвих душ", як виявляється, полягає у тому, що сам чорт у образі Хлестакова і Чічікова плете свою вічну всесвітню плітку. Стаття, у якій Мережковський виклав свої погляди, носить досить красномовну назву "Гоголь і чорт". Таким чином, виявлялось, що Гоголь-художник переважно переймається темою антихриста, а Гоголь-мораліст — темою Христа.
Наступний крок у цьому напрямку зробив В. В. Розанов, проголосивши чортом самого автора «Мертвих душ». Він пропонує вчинити з письменником ще безжалісніш, ніж Мережковський, – відлучити не тільки від православної церкви, але й від християнства взагалі. В «Мертвих душах» він відчуває «диявольську могутність», яка веде до безумства. У самого письменника він знаходить виключно метафізичне безумство: безумствує не мисль, а воля, серце, совість. Прихід Гоголя в літературу викликаний, на думку Розанова, втручанням у земні процеси лютих, інфернальних сил: Він породження диявола, персоніфіковане втілення світового зла. Гоголь - не людина, а лише подоба людська і ніколи ще нічого «страшнішого не приходило на нашу землю» [244, С.118]. У світоглядній установці В.Розанова з її шкалою цінностей і пріоритетів, одним з основних була людина, схильна до розумної організації сімейного і побутового укладу. Це й мусило бути, на його думку, предметом художнього процесу. Між тим, М.Гоголь побачив у людському житті такі відхилення від справжнього буття, які уявлялися йому породженням диявола. Бісівщина заважала людині рухатися до Бога. Викорінити її з життя людини способом сміху – це й була одна з задач М.Гоголя. Цього не зрозумів В.Розанов. Художні образи М.Гоголя бачилися йому такими, в яких механічно повторювався цикл поступальних періодів у житті людини: народження Y ріст, становлення Y циклічне, механічне існування Y смерть. Подібний підхід до вивчення проблеми людини у творчості М.Гоголя формував у Розанова розуміння особистості письменника як наклепника на людську природу. Розанов так і не зміг побачити цілісної концепції людини у творчості М.Гоголя і його місця в російській культурі. К.С.Аксаков також не міг пояснити, в чому саме вбачає він близькість М.Гоголя до Гомера, хоча відчував її.
Таким чином, М.Гоголь-письменник із незвичайним для першої половини ХІХ ст. прагненням до самоаналізу і почуттям розірваності людської особи залишався незрозумілим дослідникам. Вони не зрозуміли, що глибоке усвідомлення суперечності власної натури, самозаглибленість, навіть понурість, схильність до депресій, відчування власної неповноцінності поєднувалися у М.Гоголі з постійним інтересом до життя, до людей, з неповторним гумором народно-епічної традиції.
Одним із перших питання про необхідність перегляду традиційного погляду на Гоголя-реаліста, Гоголя-сатирика, котрий зображує неправду старої кріпосницької Росії поставив М.Бердяєв. Гоголівська творча проблематика значно складніша і не пов’язана тільки з тимчасовими пороками російського суспільства. Актуальні і сьогодні роздуми Бердяєва про те, що після всіх реформ і революцій Росія повна «мертвих душ» і «ревізорів», що гоголівські образи і не думають поринати у минуле. Тобто, деякі «духовні хвороби» не вилікуєш ніякими зовнішніми суспільними реформами і революціями. За М.Бердяєвим, М.Гоголь відкрив людину, болісно шукав красу людську і не знаходив цього в Росії. І, природно, неможливо винити великого художника за те, що замість образу людини він побачив в Росії чичикових, ноздрьових, хлестакових і їм подібних чудовиськ. Аналізуючи творчість М.Гоголя, М.Бердяєв не випадково обмовився: «В його духовному світі було щось не російське», але не розкрив цієї оцінки, не продовжив своєї думки, не помітив, а може не хотів помітити, що М.Гоголь сформувався в українській культурі, здобреній сковородинівською «філософією серця», та продовжив українську традицію російською мовою.
Другий напрям становлять дослідження, що містять різноманітні підходи до вивчення літературно-філософської спадщини мислителя. Їх автори погодилися з висловом Дмитра Чижевського, який вважає М.Гоголя «одним з найвидатніших українців усіх часів». Цей висновок він робить на підставі аналізу української ментальності М.Гоголя, яка, крім іншого, виявляється у гоголівському шануванні високої ролі почуттів в оцінці життя, у зверненні до «внутрішнього» світу людини та духовно-культурних традицій українського народу.
Вивчення творчості М.Гоголя в контексті української культури та визначення його впливу на розвиток російської літератури започатковується літературно-критичними розвідками (П.Куліш, М.Костомаров, М.Максимович, В.Шенрок).
Серед праць ХІХ - початку ХХ ст. значний інтерес викликають дослідження М.Грушевського, В.Зеньковського, І.Франка, В.Гіппіуса, С.Єфремова, М.Бердяєва, Л.Шестова та ін. В них наголошується, що предметом зацікавлення повинні стати зв’язок творчості М.Гоголя з добою, певними її ідеологічними течіями і соціальними верствами (М.Грушевський), що М.Гоголь належить до діячів українського національного руху (І.Франко), що «мовою душі» письменника була українська і писав він «перекладаючи» її російською (І.Мандельштам), влучним є зауваження, що «російська» мова М.Гоголя є своєрідним мовним феноменом, бо синтезує в собі російську з величезною кількістю українізмів, що в творчому доробку М.Гоголя виявляється менш важливим, так би мовити, «зовнішнім» чинником, а більш вагомим – «внутрішнім» є безперечно український стиль і дух видатного мисленника (Є.Маланюк). У цей шерег стає дослідження суперечності «українська душа – російська культура» (С.Єфремов). Певний інтерес являють собою осмислення філософсько-світоглядних засад творчості М.Гоголя (В.Гіппіус, Л.Шестов).
Вже перші розвідки, присвячені М.Гоголю, показали неоднозначність ставлення до нього, складність і суперечність його особистості. Досить сказати, що принципом уже понад столітньої традиції вивчення його життя є суперечність: «художник-християнин» (Куліш, 1856); «мрія-дійсність» (Шенрок, 1892-1898); «геніальність-серце» (Розанов, 1902); «поганське-християнське» (Мережковський, 1909); «геніальність-розум» (Овсянико-Куликовський, 1911); «чуттєве-раціональне» (Боголюов, 1913); «талант-світогляд» (Вересаєв, 1933); «гріх-спокуса» (Мочульський, 1934); «естет-мораліст» (Зеньковський, 1961); «давньоруське-сучане» (Бахтін, 1979); «покірність-гордовитість» (де Лотто, 1993); «тілесне-духовне» (Карасьов, 1993); «чоловіче-жіноче» (Грабович, 1994).
В часи монопольного панування офіційної ідеології радянські вчені виробили два трактування поглядів М.Гоголя. Одні позбавляли його свідомого критичного ставлення до феодально-бюрократичних порядків, вважали, що антикріпосницький пафос його творів суперечить незмінному на протязі життя консервативному світогляду (Д. І. Кірєєв, В. В. Вересаєв та інші); інші вбачали у М.Гоголі критика кріпосницької системи 30-40-х років ХІХ сторіччя, викривальника державного ладу імперії Миколи І (Н. Л. Степанов, І. А. Гуковський та інші). Відповідно до цього, тлумачились суспільно-політичні та історіософські погляди письменника. Так, Н.Степанов доводив, що М.Гоголь прийшов до просвітницької моделі суспільного розвитку. І.Гуковський проводив думку, що в «Тарасі Бульбі» М.Гоголь відстоював суспільний ідеал, у якому поєднались симпатії до римської республіки, ідеї Руссо про вільні маленькі демократичні держави, до ідей комун, що, будучи спадкоємцем декабристського політичного мислення, він відійшов від декабризму на бік «мужицького демократизму».
Ідеологема «двох Гоголів» зорієнтувала і зосередила увагу радянських дослідників на М.Гоголі як художникові, а М.Гоголь як мислитель, тим більш релігійний, виявився за межами спеціального вивчення. Літературознавці відгороджувалися, формально — це не їх предметна галузь, фактично — дуже небезпечно. З цієї ж причини вважалось непотрібним аналізувати творчість М.Гоголя останніх років життя, визнаючи це не суттєвим для історії реалізму в російській літературі. Десятиріччями в радянський час насаджувалась думка, що М.Гоголь у "Вибраних місцях" – релігійний мислитель, який заплутався сам і вводить в оману інших. Це послугувало причиною залишити без уваги ідеї його книги, в якій під релігійною оболонкою приховується серйозна і глибока мирська проблематика, ці погляди письменника підпадають під виключно релігійне обміркування. Враховуючи вищезгадане, можна зробити висновок, що у дослідженнях радянських гоголезнавців переважає історико-літературний підхід до творчості М.Гоголя, у рамках якого філософсько-антропологічна проблематика розглядалась лише дотично.
За останні півтора-два десятиліття посилюється увага до творчої спадщини М.Гоголя, зроблено спроби (інша річ – більш або менш вдалі) нових прочитань та інтерпретацій: Г.Грабович, Ю.Луцький, В.Скуратівський, Ю.Манн, В.Звиняцьковський, М.Вайскопф, М.Попович, П.Чумак, О.Ковальчук.
До більш повного і цілісного охоплення гоголівського світогляду були здійснені певні кроки у дослідженнях представника діаспори К.В.Мочульского: автор книги «Духовний шлях Гоголя» знаходить у "Вибраних місцях" струнку і повну систему релігійного світогляду, а історичний зміст усієї творчої діяльності М.Гоголя вбачає у тому, що йому судилося круто повернути усю російську літературу від естетики до релігії. Серед дослідників духовної спадщини М.Гоголя в діаспорі зазначимо роботи В.Зеньковського, Т.Закидальського, Є.Маланюка, Д.Чижевського, М.Шлемкевича, С.Ярмуся, в яких осмислені індивідуальні особливості духовного світу Гоголя, відображення української духовності в його творчості, наголошується, що доля М.Гоголя – типова доля романтика. Д.Чижевський намагався довести, що основним принципом світогляду мислителя була ідея «внутрішньої людини» і зовнішнього в ній. У зв’язку з цим Д.Чижевський вважає Миколу Гоголя одним із представників традицій «філософії серця». Т.Закидальський, відмовляючи українському кордоцентризмові у національній оригінальності, заперечує причетність М.Гоголя до цієї традиції (як і наявність самої традиції). В контексті даної теми цікавими є розвідки, здійснені такими представниками української діаспори як В.Безушко, Г.Грабович, Я.Ярема.
В сучасній літературі є публікації, присвячені аналізу духовної спадщини М.Гоголя в контексті світової філософії (В.Малахов), екзистенційна антропологія Гоголя розглядається через особливості такого світоглядно-епістемологічного утворення, як образ-концепт нації (В.Табачковський), творчість М.Гоголя розглядається під кутом зору світоглядно-ментальних характеристик українського народу (М.Попович), робиться наголос на тому, що М.Гоголь – не тільки відомий письменник світового рівня, але й цікавий екзистенційний мислитель, поринувший у особисті глибини людини, до її специфічної духовної унікальності та неповторності (А.Бичко, І.Бичко), виокремлюються екзистенційні мотиви в творчості, наголошується, що саме тепер, коли процес відродження національної самосвідомості спрямовано на розвиток духовності українського народу, ми маємо можливість простежити етно-ментальні особливості проблематики у філософсько-літературній спадщині М.Гоголя, виявити її глибоку вкоріненість як в особливості української ментальності, так і в розвиток філософських традицій в Україні (дисертація Л.Гамаль «Екзистенційні мотиви у творчості Гоголя»).
Важливо підкреслити головне: гоголезнавство починає відкривати у творчому доробку М.Гоголя щось таке, чого раніше не помічало, невміло, чи не хотіло, а чи не дозволяло собі помічати, але таке, що сьогодні ініційоване запитами доби, що розширює, збагачує і коригує наші традиційні уявлення про М.Гоголя – нескінченного і безмежного, поспіль, за висловом Д.Чижевського, «невідомого».
На особливу увагу заслуговує праця доктора філологічних наук В.Я.Звиняцьковського «Микола Гоголь. Тайни національної душі», в якій він співставляє деякі джерела та факти, що стосуються безпосередньо біографії М.Гоголя та його сучасників, робить спробу підсумувати пошуки мислителя, пов’язані з його «національністю», і дати хоч яку-небудь відповідь на хвилююче людей доби романтизму (яке і зараз знову схвилювало півсвіту) національне питання. Автор підкреслює, що письменник-романтик Микола Гоголь, який стояв біля джерел одразу двох національних ідей – української та російської, користується всесвітньою відомістю у якості знавця обох «національних характерів» та пророка національної долі. Саме такий науково-важливий підхід продовжує праця О.Стромицького «Гоголь», котрий прагне дослідити творчий метод і джерела поетики М.Гоголя невідривно від України як первісного і головного стрижня його таланту. Авторська увага до українських елементів в його творчості дає змогу простежити природну еволюцію гоголівського стилю, виявити «діалектичні суперечності» в натурі художника, котрий «залишив рідний край і подався в світ шукати і виконати те, чого його душа прагнула ще з юних літ». Дослідник знаходить науково виражені документально-переконливі й водночас колоритні штрихи, з допомогою яких окреслює життєвий шлях обдарованої особистості.
Оцінюючи ситуацію серед тодішньої інтелігенції, що зросла «на руїнах устрою Гетьманщини», Ю.Барабаш у статті «Гоголь: драма «двох душ»?» наводить цікаві міркування щодо природи національної загадки Гоголя.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
