POLNOSTU (639166), страница 7
Текст из файла (страница 7)
На перший погляд, митець милується життям нелюдних сіл, які в Україні називалися старосвітськими. «Життя цих скромних володарів таке тихе, таке тихе, що на хвилину забуваєшся і думаєш, що пристрасті, бажання й неспокійні породження злого духу, які збурюють світ, зовсім не існують і ти бачив їх тільки в ясному, осяйному сні» [72; т.1, С. 203]. Думається, де ж іщє, як не в цім тихім раї, можна знайти гармонію, духовну свободу і спокій. Здається, він щиро любить «двох стареньких минулого віку – Афанасія Івановича Товстогуба та його дружину Пульхерію Іванівну Товстогубиху». Їх образи овіяні глибиною почуттів, красою і людяністю. В них є щось чисте і світле, все своє життя вони прожили в злагоді і гармонії, їхнє кохання не було палким і пристрасним, але було міцним і постійним, вони були настільки рідні одне одному, що М.Гоголь наділяє їх навіть одним і тим самим по батькові. Привітність і щирість світились на їх обличчях. Вони ніколи і нікому не робили зла, жили тихим, "спокійним і відлюдним життям, тими дрімливими і разом гармонійними мріями". Письменник весь час оточує своїх стареньких образами краси та щедрого цвітіння природи, відтіняючи душевний світ героїв, говорить про красу і велич їхніх душ. Але ж надмірна доброта і щедрість їхньої душі створила хапугу прикажчика, ненаситну ключницю, цілу плеяду пройдисвітів і брехунів. Стареньких обкрадали й дурили, а вони начебто нічого не помічали, жили в світі ідилії, і після себе залишили величезне спустошення та недогляд у господарстві. Саме тихе і лагідне життя старосвітських поміщиків приводить до розуміння того, що зло у мікрокосмі рідної землі не тільки сторонній елемент, але й місцевий, породжений саме тут, приводить до несподіваного висновку, що добро, яке не має порядку, розмірності і здібності не тільки приголубити, але й покарати, стає джерелом зла.
Остання і найбільш жахлива причина зла, на думку мислителя, в черствості й мертвості людини, якій бракує глибини почуття, несвідомості глибин і таємниць своєї душі. Отже людині потрібно зрозуміти свої помилки й вади. Зробити це слід не для того щоб нищити й руйнувати, а щоб творити добро. Гоголівський заклик – творити добро – цілковито відповідає епосі романтизму.
Треба мати на увазі, що творчість Гоголя носить двоплановий характер у дослідженні проблеми людини. Завдяки фантастичним елементам він проводить межу між добром і злом, відокремлює "чарівність" і “демонічність" людської душі у загальному вигляді. Зворотна сторона людських душ (роль якої належить нечистій силі) є своєрідним фоном, що відтіняє красу і велич "чистої душі". Наприклад, у "Страшній помсті" чистота душі Катерини розкривається через духовні страждання і щирість почуттів до батька. Крім проблеми добра і зла, тут розв’язується проблема співвідношення раціонального і емоційного. Розумом відчуваючи, що батько є втіленням зла. що душа його клятвопорушна і невірна, Катерина зрікається його: «Бог свідок, я зрікаюся його, зрікаюся батька! Він антихрист, боговідступник. Хай гине він. потопає - не подам руки врятувати його» [76; т.2, С.215]. Здається, Катерина вчинила вірно, згідно з законом, де всяке зло повинно бути покаране. Але чому ж тоді їй так «порожньо на всьому світі», чому ж тоді «туга залягає в серці»? Мабуть, саме тому, що образ Катерини – це типовий образ сердечної української жінки, якій не властиве абстрактно-логічне мислення. Рішуча, впевнена в собі, цільна натура, вона здатна на все, коли йдеться про спасіння душі людської. Її розум прагне страшної кари для боговідступного чаклуна, а серце молиться за спасіння душі батька, відлунюючи ментальну ознаку українського народу – переважання серця над розумом. Випустивши на волю злого чаклуна, розумом вона збагнула, що вчинила недобре, він ніколи не схаменеться і не стане святим. Але ж її серце має на це надію: "Я зробила святе діло – врятувала душу."
Сильніш за все Гоголівська тривога з приводу зникнення гармонії людини і невтіленого добра попередніх часів звучить у «Вії», де мирний філософ Хома Брут приречений на загибель саме тому, що символами життя все частіше виступають жахливі, демонічні сили. Це два зла, що належать різним просторовим світам – світові хаосу і світові космосу. Зло хаосу – це зло матеріального, роздрібненого, у певній інтерпретації – соціального світу. Воно протиставлене "космічному злу", яке не належить тільки світові людських, соціальних відносин. Ці лиха існують у різних але взаємнопроективних просторах. Побутовий простір, незмінно, щільно забитий предметами, людьми й подіями, справжнього руху не знає, а космічне характеризується порожнечею і блискавичністю руху. Любий, наймізерніший, рух людини “викидає” її з першого простору у другий.
М.Гоголь першим зрозумів, що чорт і є тим найменшим, що лише внаслідок нашої власної малості здається великим, найслабшим, яке лише внаслідок нашої власної слабкості здається сильним. Він першим побачив чорта без машкари, побачив його справжнє обличчя, страшне не своєю незвичайністю, а звичайністю: першим зрозумів, що обличчя чорта є не далеким, чужим, дивовижним, фантастичним, а щонайближчим, знайомим, взагалі реальним «людським, занадто людським» обличчям, «як у всіх», майже нашим власним обличчям у ті хвилини, коли ми не насмілюємося бути самими собою і погоджуємося бути «як усі» [174, С.299]. Тобто чорт – це відчуження людської сутності. Аналізуючи проблему чорта у творчості та світобаченні М.Гоголя, Д.С.Мережковський пише, що, за власним свідченням письменника, головною думкою усього його життя і всієї творчості було питання "як виставити чорта дурнем". У релігійному розумінні М.Гоголя чорт є містичною і реальною істотою, в якій зосередилося заперечення Бога, вічне зло; він поза простором і часом, він всюдисущий і вічний. Критик вказує на двоякість гоголівських персонажів: у Хлестакова, крім реального людського обличчя, є «привид» [190, С.304]. Це фантасмагорична особа, яка, як облудний персони духовний обман, щезла разом із трійкою хтозна-куди. Герой "Шинелі" Акакій Акакійович, як і Хлестаков, але не за життя, а після смерті своєї, стає привидом; і герой "Записок божевільного" стає особою фантастичною, примарною. Саме відчуття того, що ти є ніщо, приводить до відмови від реального, до заперечення себе як особистості.
Отже, окреслюючи проблему української людини, української душі в її достовірності та в ментальній мінливості, мислитель перед усе цікавиться фактами «душевної біографії» людини, виводить низку її душевних рухів, що ведуть до трагічного відчуження. Безперечно, в центрі авторської уваги (як першого, так і другого періоду творчості) екзистенція, людина в своїм існуванні, яке не обмежується рамками свого буття, а спрямоване до усвідомлення своєї суті, феномена своєї особистості і поєднується саме з «серцем». В рамках традицій європейського романтизму та «філософії серця» М.Гоголь розроблює проблему духовного прозріння та відродження людини. Визначаючи величезне значення світоглядного аспекту цієї проблеми, мислитель відкриває нові можливості кордоцентричної орієнтації. Через поринання у порожнечу у інший простір М.Гоголь приводить до фантастичного самостворення, і в цей момент і в мертвому обличчі Акакія Акакійовича, і в божевільному обличчі Поприщина, і у брехливому обличчі Хлестакова крізь неправду, божевілля і смерть блимає щось істинне, безсмертне, надрозумове, що є у кожній людській особистості і що волає із неї до людей, до Бога. Так мислитель намічає шлях подолання відчуження людини.
Гоголівський метод дослідження людини оригінальний і самобутній не тільки завдяки його зверненню до міфології, але й завдяки його особистому світобаченню. Внутрішня суперечливість М.Гоголя випливає з абсолютизації окремих елементів “філософії серця”. А, можливо, в основі цієї суперечності щось складніше? Можливо це прояв отих двох натур – хохлацької і російської, якими щедро обдарувала Гоголя природа? А, можливо, це породження межовості двох цивілізацій – європейської та азійської, плуга та степу, укоріненості в буття хлібороба та неукоріненості в ньому запорізької вольниці? У поняття «серце» М.Гоголь вкладає глибинні душевні пласти людини, її духовність та індивідуальність. Глибоко в душі лежать такі почуття як любов до батьківщини, до свого ближнього. Людська душа наповнена суперечливими прикметами. Питання про те, як полюбити людину з її достойностями та вадами, пристрастями, не давало письменнику спокою протягом усього життя. Як можна любити людину, яка не має сенсу життя, яка відчуттям власної нікчемності і незначущості приводить себе до самоприниження. Переймаючись питанням, що є в людині гідного серед цих почуттів, М.Гоголь ретельно досліджує внутрішній світ, сутність людини і приходить до висновку: внутрішньо кожна людина – це яскрава особистість, яка має право на самореалізацію своїх потенційних можливостей, на самовдосконалення духовної суті, що можливе через заглиблення у себе, в свою душу.
Його концепція людської душі ("живої" і "мертвої") – це прагнення, яке співпадає з тенденцією філософії німецького романтизму – протистояти пануючому в світі і філософії раціоналізмові та процесові секуляризації, результати чого були відчутні уже в епоху Гоголя: духовне збіднення, наростаючі конфлікти людини та природи, «омертвлення» людської душі, її відчуження.
Слід відзначити, що в наявному зв’язку філософської антропології Гоголя з німецьким романтизмом мова йде не про «повторення» вчення Ф.Шеллінга та ін., а про своєрідну, оригінальну його українську інтерпретацію. Романтичні ідеї М.Гоголь сприйняв саме тому, що вони відповідали його особистим життєвим враженням та переконанням, бо вважав дійсно гідним людини духовний стан емоційного піднесення, ентузіазму, натхнення. В дусі української ментальності його концепція людини побудована на першорядності емоційного начала. Моральний вчинок здійснюється не примусово, з обов’язку, а викликається щирим почуттям, порухом серця: "Я не говорю про бажання, подібне до обов'язку, і яке всякий поклав собі мати, – ні, сердечний порив..." Ідеалом М.Гоголя є людина, здатна на глибокі і щирі почуття, "жива душа". Цьому ідеалу протиставляється «порожнеча, пустка серця», «байдужість, що роздирає серце», а тому їх необхідно усунути з серця. Подолати ж «байдужість серця» може емоційність художнього слова. Митець висловлює типово романтичний погляд на співвідношення розуму і серця, раціонального і емоційного в житті людини: почуття, серце є визначальними елементами духовного світу людини. Відзначаючи екзистенційне спрямування філософської думки М.Гоголя, ми виявили: основна її тема – людина в сутності свого існування («внутрішня людина», «жива» людська душа). Ідейним підгрунтям філософської антропології Гоголя (крім впливу німецької романтичної філософії) є, безперечно, зв’язок з традиціями української філософії, насамперед «філософією серця», репрезентованою творчістю Г.Сковороди.
На жаль, дослідження даної проблеми ще в недалекій минувшині було непопулярним у мистецтвознавстві, мовознавстві та філософії. Д.Чижевський у "Нарисах з історії філософії на Україні" акцентував увагу на "філософії серця" Г.Сковороди як на специфічній рисі української філософії взагалі, яка знайшла продовження у світоглядних переконаннях таких мислителів романтичного спрямування, як М.Гоголь, П.Куліш, П.Юркевич. Ідея "чистого серця" була художньо інтерпретована в українській поезії ХІХ - початку ХХ ст. (Т.Шевченко, Ю.Федькович, В.Самойленко, Олена Пчілка), що свідчить про її органічність для українського національного світогляду. Д.Чижевський наголошує на потребі дослідження духовної спадщини М.Гоголя в контексті традицій української філософської думки. Визначення Чижевським М.Гоголя, як українського мислителя грунтується на українській ментальності останнього, яка виявляється, зокрема, у високій ролі почуттів в оцінці життя та зверненні до "внутрішнього світу людини".
На М.Гоголя як на мислителя кордоцентричного напрямку звертав увагу і вчитель Д.Чижевського, філософ В.Зеньковський, котрий грунтовно займався дослідженням його творчості. З приводу зарахування М.Гоголя до кордоцентричної української філософської думки виникають деякі суперечки. Так, Тарас Закидальський, дослідник в діаспорі історії української філософії, заперечує «кордоцентричність» української філософії, оскільки, по-перше, тема серця обмежена лише кількістю мислителів; по-друге, для них це не головна тема їхніх міркувань, і, нарешті, тому, що ці мислителі не складають філософської традиції: їхні вчення про серце не пов'язані між собою і кожний з них підходить до цієї теми з іншої перспективи і з іншою метою. [114, С.95]. Він же і звинувачує історика філософії Дмитра Чижевського в тому, що той вибирає з Гоголевих творів силу цитат, які майстерно упорядковує під кількома головними не пов’язаними між собою етичними тезами: (1) життя - мандрівка, підчас якої замилування краєвидом не повинно відвернути уваги від остаточної трансцендентної цілі; (2) життя - це служба Богові: людина існує для того, щоб упорядковувати світ, а точніше суспільне життя, згідно з Божими заповідями; (3) кожний повинен служити Богові на призначеному йому місці згідно з наданими йому здібностями; (4) найголовніше завдання кожного - це упорядкувати свою душу, опанувати пристрасті; (5) нема нічого гіршого як мертва - зануджена, черства душа, і нічого кращого як душа жива; (6) нема нічого ціннішого в житті, як любов, яка єднає людей, і в якій присутній сам Бог, і не обгрунтовує їх метафізичною теорією. Це викликає сумнів про Гоголя як філософа, якому бракує і системи, і глибини думки. Та більш за все Закидальського непокоїть залучення Гоголя до української філософії, бо він не тільки писав російською мовою; з об'єктивного боку він прислужився лише для розвитку російської культури, а з суб'єктивного боку, він всією душею служив російській імперії.» Він до такої міри віддав себе Росії, що у «Вибраних місцях із листування з друзями» ототожнив службу Богові зі службою цареві і любов до ближнього з любов'ю до Росії. Крім того, Гоголь якогось своєрідного погляду на серце не виробив, він часом уживає це слово, але все в його звичайному, повсякденному значенні» [114, С.15].
Вважаємо, що це не стільки науковий, скільки політичний підхід Закидальського до постаті Гоголя. Для доведення, що філософській антропології М.Гоголя притаманна кордорцентрична орієнтація, перш за все важливо з’ясувати, що стоїть за терміном «серце». Починаючи з “Наркіса”, думка про серце, як основу сутності людини, стає однією з провідних у морально-філософському вченні Сковороди. Його антропологічна «філософія серця» визначає за основу психологічного життя людини не свідомість, не процеси мислення, а переживання, що носять надсвідомий характер. Для Сковороди серце – це сума активностей живої душі. Гоголівська концепція дуже дотична до сковородинської, але самостійна оригінальна філософія душі – мертвої і живої. Об’єктивно продовжуючи вчення Сковороди, М.Гоголь наповнює новим змістом термін «серце» у власній філософській антропологічній концепції за допомогою концептів: «жива душа » – «мертва душа ». У центрі його філософського вчення також стоїть людина, як малий світ, що має свою сферу духовного життя, – тобто серце. Серце скеровує вчинки людини і змушує її жити добром або злом, воно символізує окремість кожної людини, як духовної істоти і осереддя суспільного життя. Розмаїття концептів кордоцентризму свідчить про його багатство в українській філософській традиції, а не про відсутність самої традиції, як вважає Т.Закидальський.
Істотним у поглядах українських романтиків на людину є її окремість: кожна людина є окремим світом у суспільстві і тому є цінністю. Серце людське вміщує в собі не тільки моральні переживання, почуття, пристрасті, але й акти пізнання, тільки взяті не як процес дискурсивного мислення, а як акти осягнення. Осягнення сутності людини, заглиблення в її душу є головним у творчості романтика М.Гоголя. Для нього душа людська – не стільки шлях пізнання, скільки глибоке джерело духовності і спосіб її буття. Услід за Г.Сковородою він називає душу «серцем». «Серце людське є безодня недовідома; тут ми щохвилини помиляємося.» Єдиний шлях удосконалення, що сприяє уникненню помилок, це найулюбленіша справа людини, яка поглинає її всю. Гоголівське твердження про спорідненість людини з улюбленим ділом підкреслює неповторність, унікальність людини, її несхожість з іншими і її право на власний у суспільному житті моральний шлях та особисту свободу. Зайнявшись улюбленою справою, тобто письменництвом, М.В.Гоголь ні на крок не відходить від своєї мети - дослідження людини, його творчість - це своєрідний філософсько-романтичний, естетичний метод дослідження. Не заперечуючи чеснот розуму і логічного пізнання, він віддає перевагу серцю й екзистенційному сприйняттю світу. Лише пізнання серцем дає глибинне розуміння, на відміну від поверхового, інтелектуального. Серце для нього є осередком, витоком індивідуальності людини, її унікальності.
Розглядаючи проблему Гоголя з засад нового, відроджуваного образу української історії, культури, філософії та літератури, сучасні українські філософи А.Бичко, І.Бичко, В.Горський обгрунтовують місце його творчості у вітчизняній традиції «філософії серця».
Таким чином, викладений вище аналіз літературно-філософської спадщини М.Гоголя в контексті історичної доби, до якої він належав, переконливо доводить приналежність мислителя як до традиції європейського романтизму, так і до специфічності виявлення її в національній традиції «філософії серця». Зрештою, зазначимо, що обидві традиції постають єдиним процесом, що істотно впливав на формування світогляду мислителя, і вибір орієнтації його філософського вчення: – проблема єднання людини, світу й бога, що дискутувалася в українській філософії XVII - початку XVIII століть та німецькому романтизмі початку ХІХ століття, не просто традиційно успадковується М.Гоголем, а набуває неповторної специфіки. Завдяки романтизму в філософській антропології М.Гоголя відкриваються нові можливості кордоцентричної орієнтації: українська нація і ідея; амбівалентність української людини/душі; концепт індивідуальності українця як осереддя нації, народу, суспільства; ідея гармонії людини і природи як основа гармонії самого індивіду українця; ідея первня кордоцентризму у співвідношенні раціонального та ірраціонального; концепти «мертва душа» – «жива душа».
1.3 Духовні шукання М.Гоголя як різновид філософського самопізнання
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
