POLNOSTU (639166), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Головна цінність праць згаданих вчених у тому, що вони започатковують грунтовне вивчення національної ідеї в творчості М.Гоголя, а разом з тим і «національної людини». Окремо слід охарактеризувати працю В.Грабовича «Гоголь і міф України», де вказується на зв’язок між світоглядом М.Гоголя та властивим йому вченням про людину з українською міфологією. Г.Грабович вважає, що М.Гоголь у російській літературі є апогеєм і кульмінацією українського міфу, що передумовою і основою всього українського циклу творів М.Гоголя є міф, що саме через минуле, через проминання часу відбивається гоголівська концепція України. При цьому, у «Страшній помсті» з усією серйозністю й великою ліричною силою подається ключ до гоголівського міфу про Україну.
Д.Чижевський у «Нарисах з історії філософії на Україні» характеризує духовний шлях М.Гоголя як шлях до вічної краси. «Як не красу людської душі Гоголь побачив у мертвості її, – писав Чижевський, – так, навпаки, за ідеал він ставить – бути живими душами. Знову не інтелект, не воля висувається на перше місце, а відчуття, емоція, здатність глибоко і жваво реагувати на життя [314, с. 102].
Аналізу проблеми світогляду письменника присвячені дослідження К.В,Мочульського – автора книги «Духовний шлях Гоголя». У «Вибраних місцях...» він знаходить струнку і повну систему релігійного світогляду, а історичний зміст усієї творчої діяльності М.Гоголя вбачає в тому, що йому судилось круто повернути всю російську літературу від естетики до релігії.
З’ясуванню зв’язку між естетичним і релігійним періодами у духовній еволюції письменника присвячені дослідження В.В.Зеньковського. Він стверджує, що релігійність ніколи не була чужою Гоголю, а з часом посилювалась і ставала центром його світогляду. Але В.Зеньковський ставить під сумнів тезу про стрункість гоголівського світогляду. Праця В.Зеньковського «Гоголь» займає особливе місце серед інших досліджень творчості М.Гоголя. В ній автор робить спробу розкрити творчість М.Гоголя як синтетичну єдність художніх, ідейних та людських якостей письменника, показати його роль і місце в розвитку російської думки другої половини XIX - початку XX ст. В.Зеньковський вважає М.Гоголя найзагадковішим російським письменником, істинне значення якого стало поступово усвідомлюватися лише в XX ст. В особистості і творчості письменника, за його словами, простежується не тільки протиставлення світської культури і церкви, але і намічається вихід із цього трагічного становища. В.Зеньковський називає М.Гоголя «пророком православної культури», тому що саме у його творчості яскравіше, ніж в інших російських релігійних мислителів, виявилося «розкладання морального і эстетического гуманізму», була обгрунтована ідея «оцерковлення культури». Не випадково в «Історії російської філософії» він розглядає М.Гоголя як предтечу слов'янофілів (О.С.Хомякова і І.В.Кирієвского), що прагнули по-своєму реалізувати цю ідею у вченні про соборність.
Безперечно, М.Гоголь був релігійною людиною, але його світогляд аж ніяк не зводиться до православ'я.
«Всі ми вийшли з гоголівської «Шинелі» – ця теза Ф.Достоєвського змушує серйозно поставитися до світоглядних основ творчості великого російськомовного письменника. Адже з гоголівської «Шинелі» вийшла не тільки велика російська література, але й глибока (хоч і суперечлива, хоч і непослідовна) філософська думка таких велетнів, як Ф.Достоєвський і Л.Толстой. Про М.Гоголя однаково правомірно можна сказати «цільна особистість» і «суперечлива особистість». Сам він аналізує себе в останніх творах і листах суворо, навіть нещадно. В «Авторській сповіді», написаній за свіжими слідами полеміки навколо «Вибраних місць», М.Гоголь говорить про бажання добра, усвідомлення своїх вад – і про свої чесноти; про прагнення вчитись – і не менше прагнення повчати; про смиренність – і гординю через смиренність, дорікання іншим за власні вади, словом, про все те, що дає підставу для твердження «Людина є лжа», посилюється письменницькою потребою винести потаємне назовні [76; т.6. – С.200].
Звертаючись до питання про місце релігії у світогляді М.Гоголя, про роль православ'я в його трагедії, М.Попович пише: «Гоголь був вихований у релігійному дусі і останні роки життя провів у тісному релігійному оточенні, тиск якого посилював його душевні муки. Та справа, однак, не тільки у впливі оточення, а в глибшому, внутрішньому конфлікті. Щоб почути «музику світу», потрібен розвинутий «музичний слух». Оцінювати буття, світ людина може лише з високих духовних позицій. Адже суспільні явища, засуджені з моральних, духовних висот, самим цим фактором вже віднесені до сфери моралі; отже, і викорінюватись вони мають у цій же сфері моральними ж засобами. Виходило, що поганий не суспільний лад – погані конкретні люди, які в ньому живуть і діють. Згідно з таким поглядом будь-який суспільний устрій – apriori добрий, а щоб зникло зло, треба дотримуватися лише простих максим: «не вбий», «не вкради» тощо.
Так складалася тенденція, що протягом кількох десятиліть зводила весь критичний запал російської суспільної думки до проповіді морального самовдосконалення, – тенденція, що дістала своє вираження в творчості і Гоголя, і Достоєвського, і Толстого. Світогляд Гоголя – це і є суперечність між гуманізмом, демократичністю ідеалів та опортунізмом щодо засобів їх реалізації. Місце ж релігії у світогляді Гоголя – на одному з полюсів цієї суперечності, де вона виражає і закріплює його капітуляцію перед дійсністю. Але цим не вичерпується тема «світогляд Гоголя». Є ще той образний лад його мислення, який можна було б назвати «світ Гоголя». Це не просто сукупність художніх засобів: це, можна сказати, категоріальний лад його мислення, особливе бачення світу. Якщо соціально-світоглядна суть творчості Гоголя розкриває нам трагічну суперечливість його позиції, то «світ Гоголя» демонструє надзвичайну цілісність його натури, зумовлену народними джерелами його поетики» [232, С.79]. У цьому зв’язку викликає чималий інтерес життєтворчість М.Гоголя та тієї ролі, яку відігравала у ній релігія. А.Колодний зауважує: «М.Гоголь – великий письменник, релігійний мислитель, українець, який свій талант поставив на службу російській культурі, російському православ’ю, ставши відтак, за Шлемкевичем, уособленням гоголівської людини, яка чуже приймає за своє, не вбачаючи в цьому якоїсь шкоди своєму народу. Центром уваги для Гоголя релігія стала не зразу. Поступово «стояння перед Богом» переросло у Гоголя в потребу. Проте відчувається відхід мислителя від ортодоксальності православ'я, симпатії його до протестантизму – Гоголь стає на шлях секуляризації релігії, але це у нього виражається не в ухиленнях «від прямого життя в Христі», а в перетворенні принципів християнства в живу справу його послідовників. Як віруючий християнин, він віддає данину своєї шани чернецтву, проте водночас з'ясовує ситуацію «віддалення від Бога» з моральної точки зору, закликає одягнути «розумову ризу чернецтва» і, «всього себе умертвивши для себе, а не для вітчизни», жити в такий спосіб. Чернецтво для Гоголя – символ безспірної відданості людини справі. Християнське віддалення від світу з метою спасіння своєї душі обертається у мислителя скоріше як повернення і занурення у світ» [239, С.78].
Проте, пильна увага до індивідуальних особливостей духовного світу Гоголя у деяких інтерпретаторів набував інколи крайніх форм: погляди художника розглядаються незалежно від суспільно-історичного контексту. Зразком такого підходу може служити позиція В.В.Набокова. Життя Гоголя репрезентується ним у суєтному життєвому плані (особисті образи і амбіції, дріб’язкові міркування й непомірні претензії на роль наставника і пророка). За думкою В.Набокова, по лінії життя і творчості М.Гоголя позначена глибока тріщина: з одного її боку – висихання таланту художника, а з другого – зростання хворобливої і спотвореної набожності. Нещастя автора «Мертвих душ» у тому, що він переступив сферу краси і витонченості словесної творчості, вдарившись у релігійні та моральні проблеми, у сферу суспільної думки, тоді як література – «це феномен мови, а не ідей», – гадає В.Набоков. [204, С.226]
Отже, проблема світогляду мислителя в окресленій філософсько-літературній традиції носить досить суперечливий характер. Незважаючи на наявність широкого кола публікацій, дослідження запропонованої теми не можна вважати завершеним. Новий поворот суспільної практики, нові духовні орієнтації і соціальне завдання потребують, з одного боку, грунтовного переосмислення питань щодо світогляду М.Гоголя, які, здавалося б, уже отримали більш-менш філософську інтерпретацію, з другого – уважного вивчення тих аспектів даної проблеми, які пов’язані з соціальним оновленням , національним ренесансом, формуванням державної стратегії України, у зв’язку з чим аспекти світогляду М.Гоголя потребують подальшого дослідження в контексті особливостей соціокультурного процесу в Україні початку ХІХ ст.
Ще складніша справа з дослідженням гоголівського вчення про людину. Дослідницька традиція «ретроспективного», заснованого на художніх відкриттях російського роману другої половини XIX ст. розуміння Гоголя підкреслює внутрішню «порожнечу» гоголівскої людини, у якої «немає іманентного фатуму, немає власних прагнень, обумовлених її душевно-духовною природою. Це людина, власне, не живе, а тільки існує. Вона пасивна, її діяльність зводиться до ряду автоматичних реакцій на впливи ззовні» [30, С.8]. Правда, ця непевність внутрішнього наповнення людини в Гоголя уможливлює, на думку деяких дослідників, поряд із відчуженим відношенням до героя також і своєрідну «підстановку» під цю форму власного «я» [182, С.395]. Але діалогічне відношення до людини, що протистоїть перетворенню її в бездушний об'єкт, річ, та розчиненню її у власній суб'єктивності [17, С.16] , очевидно, виключені. Переконливість такого висновку зберігається лише доти, поки ми не припускаємо, що поняття «людина» і «індивідуальність» у рамках деякої художньої дійсності можуть не збігатися, що "предметна" індивідуальність може сполучитися з діалогічною спрямованістю до протилежньої суб'єкту надіндивідуальної, але людської духовної субстанції.
Окремо можна виділити лише роботу В.В.Зеньковського «М.В.Гоголь», в якій започатковується аналіз оригінальної філософської антропології М.Гоголя, а її еволюція пов’язується з духовним переломом (1836 р.) і, на думку автора, складається з двох етапів:
1) Естетичної антропології, що сформувалась у ранній період творчості М.Гоголя (до «перелому»), в якій на перший план висувається естетичне вчення про людину під впливом німецької романтики. На цьому грунтувалася і мораль Гоголя, з цього він виходив, оцінюючи сучасні йому течії. [121, С.193].
2) Релігійної антропології (після «перелому»), яка грунтується на моральній сфері, на внутрішньому житті людини. Людина досліджується у її відношенні до Бога, до Христа. На цьому шляху М.Гоголь усвідомлює, що до Бога не можна прийти повз людей; треба «починати із самого себе» («а не з загальної справи!» – лист Язикову в жовтні 1846 року). Гоголеві ясно, що його промови глухо звучать для сучасників, але він наважився заговорити "про найважливіше": "настає такий час, – писав він (квітень 1847 р.), – що мимоволі говориться про Бога". Ця центральність релігійного підходу до життя і вимагала від Гоголя конкретних указівок на те, як же беззаперечну всесвітність духа Христова вмістити в життя? Але насамперед це означає, що те, що ми робимо в житті, ми повинні робити не для себе, а для Бога, - це і є те головне зречення від себе, від своїх "інтересів" і завдань, що повинно лягти в основу нової творчої психології, нового розуміння людської душі [121, С.215]. В.Зеньковський подає нові методологічні чинники дослідження антропологічної проблематики мислителя.
Починаючи з 60-х років ХХ століття серед українських істориків філософії пожвавився інтерес до проблем людини та різних аспектів її життя (С.Б.Кримський, В.М.Нічик, І.В.Бичко, Є.К.Бистрицький, М.В.Попович, В.Г.Табачковський, Н.В.Хамітов та ін.), розробляються концептуальні положення про важливість культурно-творчого підходу як фундаментального принципу вивчення філософії, що актуалізує антропологічну проблематику. В Україні останніх років склався світоглядний напрямок, в якому розробляється проблема відношення «Людина і Світ» (В.І.Шинкарук, М.О.Булатов, В.П.Іванов, В.Г.Табачковський, О.І.Яценко), що визначила магістральний напрямок дослідження проблеми людини. У цьому зв’язку зростає інтерес до філософської антропології М.Гоголя. На це звертає увагу Ю.Манн, відомий літератор, дослідник творчості М.Гоголя, підкресливши, що ще напередодні появи «Вечорів...» Гоголь сформулював свої уявлення про еволюцію людського буття. Накреслена ним схема історичного розвитку в основі своїй збігалася з поширеною тоді в західно-європейській та російській філософській думці системою «античність – християнський романтизм – синтетичне мистецтво Нового часу», що відповідало тріаді «об’єктивність – суб’єктивність – синтез того й іншого» [184, С.112]. Є вже окремі розвідки даної проблеми, зроблені українськими вченими (І.Бичко, М.Попович, В.Малахов, Л.Гамаль, В.Табачковський, Н.Тамарченко та ін.). Проте, цілісної концепції філософської антрополоігії М.Гоголя, як істотного явища історико-філософського процесу в Україні ХІХ ст., особливостей методів розробки ним антропологічної проблематики ще не створено. Внаслідок цього українська філософія, провідною течією якої є антропологія, не зможе постати як цілісна дисципліна у розгорнутому тематичному вигляді її світоглядних і теоретичних витоків, методологічних традицій та принципів, праксеологічній та етично-ціннісній ієрархії понять «людина», «особистість», «індивід».
Розглядаючи основні джерела, на тлі яких формувалось загальне бачення проблем людини М.Гоголем, дисертантом ставиться завдання дослідити становлення і оформлення філософської антропології М.Гоголя у самостійне вчення, визначення його проблемного ядра і категоріального ладу, а також місця гоголівської концепції людини в українській філософській думці. Потребують подальшого пророблення та уточнення гоголівські методи пізнання людини. Все це зумовлює актуальність проблеми філософської антропології М.Гоголя та її еволюції як важливого моменту діалектики пізнання людини мистецькими засобами.
Беручи до уваги стан і методологію дослідження теми дисертації в науковій літературі, дисертант вважає доцільним звернутися до подальшого вивчення розвитку світоглядних проблем М.Гоголя, без чого неможливий комплексний аналіз гоголівського вчення про людину. Це складає зміст першого розділу даної роботи.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
