Р Е Ф Е Р А Т

на тему:

“Кримінально-процесуальний статус свідка”

Львів - 2004

Зміст

Вступ

Розділ 1: Теоретико-правові засади інститут свідка в кримінальному процесі

1. Поняття та значення свідка в кримінальному процесі України.

2. Імунітет свідка.

3. Права та обов’язки свідка.

4. Відповідальність свідка.

Розділ 2: Показання свідка як джерела доказів. Процесуальний порядок допиту свідка:

2.1 Поняття та значення показань свідка.

2.2 Особливості фіксації, оцінки та перевірки показань свідка.

2.3 Процесуальні правила допиту свідка.

2.4 Особливості допиту неповнолітнього свідка.

Висновок

Вступ

Перетворення, які відбуваються в Україні, безперечно накладають відбиток на правову систему держави. В процесі реформування піддається зміні і її основний елемент – право, роль якого в житті суспільства суттєво зростає. Відповідно, до цілей проведення реформи змінюються і цілі правового регулювання.

Правове регулювання кримінально-процесуальної діяльності – це здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування кримінально-процесуальних відносин між певними суб’єктами, їх юридичне закріплення та охорона.

До числа невідкладних завдань, що вирішуються державою на сучасному етапі, відноситься удосконалення роботи правоохоронних органів по забезпеченню прав і свобод громадян, їх честі, гідності, швидкого і повного розкриття злочинів.

Важливу роль у досягненні цих завдань відводиться юридичній науці, покладеній глибоко дослідити актуальні проблеми що є найбільше значимими тля теорії та практики кримінального судочинства.

Одну із таких проблем які потребують ретельного дослідження складають питання правого статусу свідка в кримінальному процесі, використання його показань як джерела доказів при розкритті злочинів, розслідування та розгляду кримінальних справ.

Показання свідка є досить поширеним джерелом доказової інформації, фактично жодна кримінальна справа не обходиться без них. Однак у судово слідчій практиці існує думка, яка сформувалась в процесі становлення та удосконалення кримінально-процесуального законодавства України, що свідок лише зобов’язаний з’являтись за викликом органів дізнання досудового слідства чи суду, давати правдиві показання а в разі відмови від дачі показань чи дачі за відомо неправдивих показань нести кримінальну відповідальність. Таке становлення нерідко викликає протидію певної частини свідків, які починають ухилятись від виконання своїх громадських обов’язків.

В умовах переходу до громадянського суспільства, чітке визначення прав та обов’язків громадянина в цілому, суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності зокрема в тому числі і свідків повинні чітко регламентуватись законом і бути в такому співвідношенні яке б дозволяло їм активно відстоювати свою права і, що особливо актуально, сподіватись на реальні гарантії забезпечення їх виконання особами які ведуть чи безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальні діяльність, здійснювати функції без заподіяння шкоди особистим правам інших осіб та інтересам держави.

У той же час ті права, якими наділені свідки чинним кримінально-процесуальним законодавством не дозволяють їм реально захищати свої інтереси під час провадження досудового розслідування чи судового розгляду. Таким чином недостатня урегульованість процесуального становища свідка зачіпає інтереси багатьох громадян, які надають чи можуть надати допомогу правоохоронних органам у боротьбі із злочинністю Вирішенні цієї проблеми вбачається в розширенні прав свідка, наданні йому додаткових гарантій, які б забезпечували охорону його фізичних, моральних та майнових інтересів.

Як приклад, неврегульованості належного процесуального статусу свідка, не забезпечення його прав та відсутності механізму зобов’язати свідка виконувати його обов’язків, може бути відсутність чіткої відрегульованої процедури забезпечення захисту суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, свідка зокрема, що визначено Законом України “Про забезпечення безпеки осіб які беруть участь у кримінальному судочинстві” з одного боку та недостатньо повну, ускладнену процедуру реалізації відповідальності свідка за невиконання своїх обов’язків з іншого

Не можна стверджувати, що ця проблема - кримінально-процесуального статусу свідка - не досліджувалась і не досліджується науковцями. Різні її аспекти висвітлювались у роботах А.Бєлкіна, О. Бєлкова, В. Васильєва, М. Казаренка, М. Костецького, В. Нора, В. Осмислива, Н. Павлова, М. Парасюка, В. Смислова, С. Стахівського, М. Строговича, В. Тертишника, М. Якуба та інших., які досліджували питання пов’язанні з визначенням поняття свідка, його імунітету, свідоцькими показаннями їх фіксацією, перевіркою та оцінкою, порядком проведення допиту свідка.

Однак є потреба проведення фундаментального, комплексного дослідження теоретичних і практичних проблем правого статусу свідка, його показань у кримінальному процесі як з урахування чинного законодавства так і в зв’язку з підготовкою нового Кримінально-процесуального кодексу України.

Розділ 1. Теоретико-правові засади інституту свідка в кримінальному процесі.

1. Поняття та значення свідка в кримінальному процесі України.

Свідок в класифікації суб’єктів кримінального процесу належить до категорії осіб участь яких носить допоміжний та епізодичний характер.

Кримінально-процесуальним законодавством України не передбачено визначення свідка в кримінальному процесі, поряд з цим у ч. 1, ст. 68 КПК України, передбачено категорію осіб, які можуть викликатись і допитуватись як свідок: кожне особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Показання свідка є джерелом доказів (ч 2 ст. 65 КПК України). Таке значення дані отримані від свідка, набувають тільки при умові, що він може назвати їх джерело. Його роль в кримінальній справі полягає в тому, що він повідомляє органам досудового розслідування або суду відомості про такі обставини, які підлягають встановленню по кримінальній справі, а також про факти які характеризують особу обвинуваченого чи підозрюваного та його взаємостосунки з ним.

Тому свідок може бути не лише очевидцем розслідуваної події, а також може знати про цю подію зі слів інших осіб, відповідно у кримінальному процесі в якості свідків виступають не тільки очевидці злочинів, але також особи, котрі чули як проходила подія, можуть дати характеристику особи обвинуваченого чи підозрюваного, особи, які володіють будь-якою інформацією про обставини, які підлягають доказуванню по кримінальній справі.¹

У проекті нового КПК України свідком пропонується вважати особу, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи і яка дізнавачем, слідчим, прокурором , судом викликана на допит²

Свідок-невід’ємний учасник здійснення правосуддя, нарівні з працівниками правоохоронних органів, він входить в групу ризику тимчасово стає “державним службовцем”.³

Кримінально-процесуальне законодавство не встановлює вікових обмежень для допуску осіб в якості свідків в кримінальних справах. Як діти, гак і перестарілі, незважаючи на особливості їхньої психіки, можуть повідомити цінні відомості про обставини кримінальної справи. Здатність дітей правильно сприймати події об'єктивної дійсності і а давати про них правдиві показання у більшості випадків визначається їх індивідуальними особливостями, характером подій, про які вони допитуються, а також їх участю в тих подіях.⁴ Тому неможливо наперед ставити питання про визначення формальної вікової межі для допуску малолітніх в якості свідків.

Враховуючи особливості дитячої психіки можливо лише обумовити допит неповнолітніх свідків деякими умовами, які будуть сприяти отриманню повноцінної доказової інформації.

Можливість помилкового уявлення малолітніх про повідомлювані факти, нестійкість їхньої психіки потребує надзвичайного та уважного ставлення до допиту таких свідків та критичної оцінки їхніх показань в цілому.

До прийняття діючого КПК України в юридичній літературі обговорювалося питання про те, чи можливо попередити неповнолітнього свідка про відповідальність за дачу неправдивих показань, хоча такий свідок не може бути притягнутий за це до кримінальної відповідальності Так, В.С.Тадевосян вважав, що слідчий та суддя .повинні пояснити дітям “їх обов'язки говорити правду та відбирати у них підписку про правильність їхніх показань”⁵ У діючому КПК з цього приводу міститься вимога: свідкові, який не досяг 16 років роз’яснюється обов’язок говорити тільки правду. Але про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, а також дачу за відомо неправдивих показань він не попереджується, (ч. 4 ст.168 КПК України), жодних підписок від них не відбирають.

Іноземні громадяни, які наділені правом дипломатичної недоторканості, можуть залучатися у якості свідків по кримінальним справам лише на їх прохання та з їхньої згоди. Згоду на залучення даних осіб у якості свідків органи досудового розслідування та суд запитують через Міністерство закордонних справ України. ⁶ Усі інші іноземні громадяни залучаються у якості свідків на загальних підставах.

Кримінально-процесуальному законодавству України визначено обмеження щодо коло осіб, які залучаються в якості свідків:

Одне із них, покликане забезпечити доброякісність джерела доказів, виявляється в обмеженні допуску в якості свідків осіб, які в силу своїх фізичних чи психічних недоліків не спроможні правильно сприймати обставини, які мають значення для справи та давати про них правильні показання. Друге - заборона допитувати захисника підозрюваного, обвинуваченого чи підсудною про обставини, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків захисника, направлено на охорону конституційного принципу обвинуваченого на захист. Третє - заборона допитувати в якості свідків адвоката, представника професійної спілки та іншої громадської організації про обставини, які стали йому відомі в зв'язку з виконанням ним обов'язків представника потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача. Якщо друге і третє виключення в основному є гарантом забезпечення імунітеті свідка, про що буде висвітлено в подальшому, то не можливість особи, в зв’язку із фізичними чи психічними вадами сприймати обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, безпосередньо пов’язане з визначенням його статусу свідка, як особи показання якої виступають джерелом доказів для встановлення об’єктивної істини у кримінальній справі.

Фізичні чи психічні вади людини можуть відбитися на сприйнятті, запам'ятовуванні та відтворенні сприйнятого. Свідок деколи суб'єктивно переконаний в правильності відтворення сприйнятих ним явищ, хоча сам процес сприйняття об'єктивно відрізнявся дефектністю, обумовленою тими чи іншими фізичними чи психічними недоліками, тимчасовим розладом психіки та ін. Загальновідомо, наприклад, що людина, яка страждає дальтонізмом, не розрізняє темно-червоні плями на чорному фоні і, не знаючи про свій недолік, може з впевненістю, скажімо, запевняти, що плям крові на одежі обвинуваченого не було.

При обмеженні кола свідків з вказаною ознакою вирішальним є нездатність особи правильно сприймати і відтворювати обставини, а не сама по собі присутність фізичних чи психічних недоліків, інакше кажучи, недопущення до дачі свідчень з мотивів фізичних чи психічних недоліків має єдину підставу, яка одночасно проявляється у двох критеріях: нездатності правильно сприймати явища та правильно відтворювати сприйняте.

Психічні та фізичні недоліки у людини можуть мати вираз у різній ступені та формі. Вони можуть носити тимчасовий характер і можуть перешкоджати особі правильно сприймати та давати правильні, показання тільки про окремі обставини. Закон не встановлює, які саме психічні чи фізичні недоліки є перешкодою для допиту в якості свідка. Вказані недоліки не є перешкодою для допиту, якщо захворювання чи інше відхилення від норми не позбавляє таких осіб здатності правильно сприймати та відтворювати обставини справи в даний період. Однак використання та оцінка показань таких осіб представляє значні труднощі для суду та слідчих органів. Тому, використання таких показань може мати місце лише у випадках крайньої необхідності ⁷

Розпізнати присутність фізичного чи психічного недоліку та його ступінь впливу на здатність правильно сприймати обставини і давати про них правильні показання іноді буває досить важко і може потребувати спеціальних знань. Тому, коли виникає сумнів у здатності свідка правильно сприймати обставини та давати про них правильні показання, для визначення психічного чи фізичного стану особи на момент сприйняття події чи в момент дачі показань про дані події кримінально-процесуальне законодавство передбачає обов'язкове призначення експертизи (п. 3 ст. 76 КПК України), де об’єктом експертизи є свідки та потерпілі стосовно яких в органах слідства та суду виникли сумніви щодо їх психічної повноцінності.⁸

Експертиза необхідна також там, де є підстави допускати, що свідок приховує недоліки, які можуть спотворити його покази, чи, навпаки, симулює їх При проведенні такої експертизи до завдань експерта входить визначення психічного чи фізичного стану свідка у відповідний період часу, його здатність правильно сприймати обставини , які встановлюються по справі, і відтворювати їх.

До компетенції експерта не відноситься вирішення питання про здатність особи бути свідком по справі чи про ступінь достовірності поданих такою особою показань. Рішення такого роду питань складає прерогативу слідчого та суду.

Органи досудового розслідування та суд мають у своєму розпорядженні всі необхідні засоби для викриття винних, повного та швидкого розкриття злочинів і не заінтересовані в обмеженні права обвинуваченого на захист. Навпаки, успішне здійснення завдань кримінального судочинства неможливе без послідовного проведення вказаного принципу та твердої гарантії того, що відомості про обставини справи, які виявив захисник в процесі виконання функції захисту, не стануть підставою перетворення захисника у свідка

Кримінально-процесуальний кодекс України (ст. 69) забороняє виклик та допит захисника в якості свідка по справі, по якій він виконує обов'язки захисту. Отже, з цього положення можна зробити висновок, що відомості, які довірив обвинувачений своєму захиснику, все-таки можуть бути використані проти нього, хоча б і по іншій справі Таке положення не можна визнати правильним.

1.2 Імунітет свідка.

Розглядаючи питання щодо суб’єктів свідоцьких показань, неможливо не торкнутись проблеми імунітету свідка. Під цим терміном у юридичній науці розуміється сукупність правил про безумовне чи обмежене звільнення деяких груп громадян від обов’язку давати свідоцькі показання⁹.

Серед них можна виділити осіб :

1. які вправі відмовитись від дачі показань;

2. які можуть відмовитись відповідати на окремі запитання, що ставляться перед ним;

3. яких заборонено допитувати як свідків.

Бєлков О. Висловлюючи свою думку стосовно теоретичних та практичних аспектів права свідка відмовитись свідчити відносно себе, членів сім’ї та близьких родичів вказав що станом не тепер немає єдиної думки стосовно визначення поняття та основного змісту імунітету свідка. Визначає за потребу проаналізувати поняття імунітету з позиції порівняльного контексту тої чи іншої норми закону спираючись на етимологічне тлумачення поняття.¹⁰