52967 (Історія України), страница 4

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактич­но дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмель­ницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота вла­ди в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ра­ди, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти — універ­сали. Система органів публічної влади мала три рівні — генераль­ний, полковий і сотенний. Реальна вища влада у державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна стар­шина. Повноваження цього органу публічної влади поширювали­ся на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний — з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але при­вілейованих — отаманами.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював осо­бисто, а з 1654 р. була введена посада гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. По­повнення державної скарбниці здійснювалося із чотирьох основ­них джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового ми­та, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

Своєрідним гарантом успішної розбудови Української дер­жави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі, її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале ("покозачене") селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полков­ники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Мо­розенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія форму­валася із добровольців і у вирішальні моменти національно-виз­вольних змагань її чисельність сягала до 100—150 тис. осіб.

Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою у про­тиріччя — демократії та авторитаризму. На початковій фазі на­ціонально-визвольних змагань переважають демократичні заса­ди, про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм:

— функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся "чернь", тобто все військо;

— виборність всіх посадових осіб від сотника до гетьмана;

— відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що дава­ло змогу міщанам і селянам "покозачитися" і стати частиною привілейованої верстви — козацтва;

З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (домінування в полі­тичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавіллямас), під впливом Б.Хмельницького та його однодумців набира­ють силу авторитарні начала. Безпосередніми проявами цього процесу були:

— поступове обмеження впливу "чорних" рад та витіснення їх старшинською радою;

— зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;

— домінування командних методів управління в державному житті;

— встановлення спадкового гетьманату, тенденція до пере­ростання гетьманської влади у монархічну.

Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької стар­шини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. Боротьба за соціальне визволення вже влітку 1648 р. тісно переплелася з національно-визвольним фактично переросла у Селянську вій­ну. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької влас­ності на землю.

Умови Зборівського (1649 р.) та Білоцерківського (1651 р.) договорів тимчасово загальмували розгортання цих прогресив­них змін. Знову відновлюються феодальне землеволодіння і ко­лишні форми експлуатації, що викликало нове загострення соці­альних протиріч та черговий виток Селянської війни. Лише піс­ля перемоги у битві під Батогом (1652 р.) на території Українсь­кої держави були остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система господарювання, велика земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти. На аграрну по­літику Б. Хмельницького, крім зовнішніх факторів, активно впли­вала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупними зе­мельними власниками. Проте гетьман, розуміючи, що основною масовою рушійною силою національно-визвольних змагань є се­лянство, намагався гасити виникнення нових соціальних конф­ліктів і як міг гальмував зростання великого землеволодіння но­вітньої еліти.

Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччи­ною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогля­ді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового те­риторіального поділу та систему організації публічної влади За­порозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авто­ритаризм, а республіки в монархію.

Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його наслідки (друга половина 1994—1998 рр.)

Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на рівень життя та на соціальну структуру суспільства. Після лі­бералізації цін 1992 р. основна маса населення опинилася за ме­жею бідності. Якщо 1990 р. частка заробітної плати у валовому національному доході становила майже 60%, то 1993 р. вона зни­зилася до 39%, а 1994 р. становила лише 25—30%. Відбулося пов­не знецінення такої важливої державної гарантії оплати праці, як мінімальна заробітна плата. Так, якщо в розвинутих країнах се­редня заробітна плата, як правильне перевищує мінімальну більш як у 3—4 рази, то в Україні у жовтні 1992 р. мінімальна плата була в 10 разів нижча від середньої у народному господарстві, а в листопаді 1993 р. взагалі становила лише 7% середньої заробітної плати. Різко впала купівельна спроможність населення. Протя­гом 1991—1994 рр. вона фактично знизилась у 5 разів.

Економічні негаразди негативно позначилися на соціальній структурі України. Вже в 1992 р. за межею бідності опи­нилося майже 64% населення, "середній клас" танув майже на очах, а кількість багатих становила 10%. Внаслідок цього різко зросло суспільне напруження між полюсами "багаті"—"бідні".

За цих обставин новообраний Президент Л. Кучма у жовтні 1994 р. проголосив нову соціально-економічну стратегію. Прин­ципова новизна у трансформації економіки полягала у відмові від концептуальної тези "попередня стабілізація і лише згодом реформування" та перехід до формули "прискорене реформування як єдина умова і основний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації". У соціально-економічній політиці було визначено такі основні напрями та пріоритетні завдання:

І. Фінансова стабілізація — послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи.

2. Регульована та контрольована державою лібералізація цін.

3. Докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширення приватно­го сектора.

4. Децентралізація управління економікою.

5. Лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків, чітке визна­чення пріоритетів у регіональному спрямуванні зовнішньоеко­номічної політики.

6. Соціальний захист, який передбачав докорінні реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхуван­ня, передачу через акції у приватне користування населення дер­жавного майна.

Перші кроки на шляху здійснення нового реформаційного курсу були швидкими і рішучими. Одна за одною вийшли урядо­ві постанови про підвищення зарплат, пенсій і стипендій; про лібералізацію цін; лібералізацію експорту. Національний банк України видав постанову про уніфікацію курсу валют та монетаристські методи стримування інфляції. Все це значною мірою було зумовлено і тим, що принциповою вимогою Міжнародного Валютного Фонду, який вже 26 жовтня 1994 р. надав Україні першу частину позики, була саме лібералізація цін.

Реалізація нового соціально-економічного курсу виявила сут­тєві недоліки запропонованої ліберально-монетаристської моде­лі реформування: по-перше, ринок не може регулювати ціни при­родних монополістів; по-друге, глибокі структурні зміни немож­ливі лише на основі ринкових стимулів, вони відбуваються за допомоги державного програмування; по-третє, ринок погано розв'язує соціальні проблеми, а також проблеми невиробничої сфери. Недосконалий механізм соціальних компенсацій, пов'яза­ний з лібералізацією цін, не тільки не дав змоги розширити соці­альну базу ринкових реформ, а й суттєво підірвав її, зробив пробле­матичною масову підтримку нового реформаторського курсу.

Ситуація, що склалася, вимагала певної корекції стратегії 1994 р., її адаптації до умов життя, що динамічно змінювалися, доповнення програмою антикризових дій. Вже в квітні 1995 р. у своєму Зверненні до Верховної Ради України Президент визнав потребу корекції реформ. Вона передбачала посилення керова­ності економікою, подолання кризи державної влади, активізації соціальної політики та ін. У політичних колах пожвавилися дис­кусії щодо пошуку власної української моделі ринкового транс­формування економіки, прагматичного врахування особливостей сучасного розвитку республіки. Ці ж ідеї лягли в основу прог­рами антикризових дій, яку Президент обнародував у своїй до­повіді з нагоди першої річниці Конституції. Основними поло­женнями програми були прискорення приватизації, легалізація за рахунок лібералізації податкової політики тіньової економіки, активізація інвестиційного процесу, отримання максимального економічного ефекту від зовнішньої торгівлі, енергійний перехід аграрного сектора на рейки інтенсифікації виробництва, підне­сення рівня ефективності використання енергоресурсів, еконо­мічне забезпечення пріоритетного розвитку соціальної сфери.

Позитивні тенденції та процеси.

1. Часткова фінансова і цінова стабілізація. У 1993 р. інфляція в Україні становила понад 10000%, 1994 р. — 500%. В 1995 р. прогресуючу інфляцію вдалося призупинити: в січні вона стано­вила — 21,2%, а вже в травні — лише 4,6%.

2. Певні структурні зрушення. Вже 1995 р. промисловими під­приємствами недержавного сектора було вироблено 45% загаль­ного обсягу промислового виробництва. Надалі ця тенденція наб­рала сили і в першому півріччі 1998 р. недержавний сектор про­дукував 65,9% промислової продукції.

3. Започаткування процесу повернення капіталу в Україну. Для перших років існування незалежної України була характерною "вте­ча" капіталів за кордон. Це означало, що значна частина коштів, виручених за експорт українських товарів, осідала в західних бан­ках. У 1995 р. намітилася суттєва зміна напрямку руху валюти.

4. Інтенсифікація процесу приватизації. Вже 1995 р. привати­зовано 8 тис. великих та середніх підприємств України і прак­тично завершено малу приватизацію.

5. Роздержавлення землі і майна сільськогосподарських підп­риємств. Понад 4 млн. громадян отримали земельні ділянки у приватну власність.

6. Перегляд податкової системи з метою зменшення податко­вого тиску на економічну діяльність і забезпечення рівності юри­дичних і фізичних осіб усіх форм власності. На початку 1995 р. відбувся перехід до оподаткування прибутків підприємств та орга­нізацій за ставкою 30%, скорочено податкові пільги. Ставка по­датку на додану вартість знизилася з 28% до 20%.

7. Суттєве зменшення від'ємного сальдо зовнішньої торгівлі. У 1998 р. Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції з партнерами із 164 країн світу. Від'ємне сальдо зовнішньої торгів­лі зменшилося майже на третину і становило 1 млрд. доларів.

Однак ці тенденції не набули сталого характеру. Зрушення, спричинені їхньою дією, — це лише прориви в окремих еконо­мічних сферах. Ситуація залишилась складною, що засвідчують економічні показники першої половини 1998 р. У цей час збит­кове працювала більша частина (51%) підприємств, що на 6% перевищила аналогічні показники попереднього року. Тільки 101 із 9,7 тис', обстежених підприємств здійснювали комплексну ме­ханізацію та автоматизацію виробничих процесів. Нову конку­рентоспроможну продукцію освоювали лише 9,2% промислових підприємств, нову техніку — всього 1%. За бартерними умовами підприємствами у першій половині 1998 р. було реалізовано 41,7% продукції. На ринку праці посилилася тенденція зростання без­робіття — на липень 1998 р. кількість безробітних порівняно з початком року зросла на чверть.

Вже восени 1998 р. під впливом руйнівних процесів на фі­нансових ринках Росії та Південно-Східної Азії, які активізува­ли негативні тенденції у вітчизняній економіці, знову розпо­чався спад промислового виробництва, що у вересні сягнув 2,6%, розгорнулась інтенсивна девальвація гривні. Негаразди поси­лювались і значним зростанням заборгованості держави з вип­лати зарплат і пенсій (на 1 жовтня 1998 р. вона становила: із зарплат — 3,2 млрд. грн., із пенсій — 1,1 млрд. грн.).

Загострення проблем реформування економіки зумовлені не­достатнім ступенем обґрунтованості економічних реформ; повіль­ним формуванням правової бази реформування; протистоянням між гілками влади; опором реформам з боку опозиційних сил; недосконалим механізмом соціальних компенсацій; зовнішньо­економічними прорахунками тощо.

Отже, після семи років пошуку оптимальної моделі рефор­мування, апробації різних її варіантів в економіці України по­зитивні тенденції та процеси переплітаються з негативними. Про певне оздоровлення вітчизняного економічного сектора свід­чить зменшення бюджетного дефіциту, певні структурні зру­шення, пожвавлення в літакобудівній, суднобудівній, автомобі­лебудівній та електронній промисловості, започаткування про­цесу повернення капіталу в Україну, зниження від'ємного саль­до зовнішньої торгівлі тощо. Водночас зберігаються негативні процеси — зростає кількість збиткових підприємств, значна кіль­кість продукції реалізовується через бартерні угоди, невпинно збільшується заборгованість держави із виплат заробітної пла­ти, зростає безробіття тощо.