52967 (Історія України), страница 2

Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата наці­ональної еліти, церковний розкол, наростаюче закріпачення се­лянства не тільки помітно гальмували у середині XVII ст. сус­пільний розвиток українського народу, а й робили цілком реаль­ною загрозу втрати його національної самобутності, асиміляції та зникнення з історичної сцени. Зазначені чинники були, так би мовити спонукальними, вони зумовлювали необхідність ма­сового народного виступу саме у цей час. Проте у природі та суспільстві крім факторів, які підштовхують до дії, обов'язково мають існувати ті, що роблять цю дію можливою.

Одними з найголовніших чинників, які сприяли активній національно-визвольній боротьбі, були слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій. Достатньо сказати, що 250 магнатських родів (Ос­трозькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі та ін.), які прожи­вали на Волині, тримали у своїх руках найбільші латифундії в усій Речі Посполитій. Концентрація матеріальних цінностей була величезною: 1629 р. 37 найбагатших волинських магнатів воло­діли 3/4 усіх селянських господарств. Оцінюючи цей процес, Н. Полонська-Василенко зазначає: "Це були "королев'ята", "ві­це-королі", "королики", удільні князі нової генерації, справжні правителі України, супроти яких король і сейм не мали ні авто­ритету, ні влади".

Проявом слабкості королівської влади була і певна втрата контролю над реєстровим козацтвом. Козацтво створювалося для оборони коронних земель, але оскільки польська казна була, як правило, порожньою, то основною формою оплати козацькому військові стало розширення його вільностей і прав. Внаслідок чого реєстрове козацтво перетворилося на впливову самостійну силу, яку вже наказами та "ординаціями" обмежувати було не тільки важко, а й небезпечно, бо виписані з реєстру козаки, на думку офіційних польських властей, ставали "постійними резер­вами бунту".

Селянсько-козацькі повстання першої половини XVII ст. сприяли накопиченню воєнного досвіду, зростанню національ­ної самосвідомості українського народу, посиленню єдності ко­заків та селян у боротьбі за національне визволення, формува­нню психологічної готовності боротися до переможного кінця.

Важливими причинами, що робили можливим початок козаць­кого повстання, є посилення та розширення сфери впливу Запо­розької Січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створен­ня повноцінної держави.

На жаль, серед істориків досі немає одностайності стосовно питань типології, хронологічних рамок та періодизації бороть­би, що розпочалася 1648 р. У науковій та навчальній літературі, описуючи цей народний виступ, найчастіше вживають три тер­міни: "повстання" (козацьке, народне, українське, селянське), "війна" (козацька, селянська, громадянська, польсько-козаць­ка, визвольна, національно-визвольна) та "революція" (козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна, українська). Та­кий широкий оціночний спектр, очевидно, пов'язаний з тим, що доба широкомасштабної національно-визвольної боротьби середини XVII ст. в українських землях складалася з неоднако­вих за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція. Саме ця особливість національно-визвольних змагань, певною мірою, і зумовила таку розбіжність у термінології. Зауважимо, що розбіжність відносну, оскільки між поняттями "повстання", "війна", "революція" у контексті подій XVII ст. існує не протиріччя, а глибинний генетичний зв'язок. Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопив­ши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши корінні, гли­бокі якісні зміни у суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію.

З огляду на це "національна революція" є саме тим узагаль­нюючим терміном, який адекватно відбиває суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь терміна "національна революція" є ті докорінні (революційні) зрушення, які відбулися у житті суспільства у другій половині XVII ст.:

— утворення та розбудова Української національної дер­жави;

— встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;

— радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин вла­ди національної за складом козацької старшини;

— скасування кріпосного права, завоювання селянами осо­бистої свободи;

— ліквідація великої земельної власності польських та опо­лячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермер­ського типу) козацької власності на землю;

— визволення українських міст з під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства;

— втягнений в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в укра­їнських землях.

Революція характеризується переплетінням національно-виз­вольних та соціальних спонукальних мотивів. Значну роль відіг­равало і релігійне протистояння (католицизм — православ'я), оскільки вимоги та мета окремих суспільних сил приховувалися під релігійною оболонкою. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство та духовенство. Нині залишається відкритим питання про хронологічні рамки революції. Як відомо, вона почалась у лютому 1648 р. й захоплення повстанцями Запорозької Січі та обрання гетьманом Війська Запорозького Б. Хмельницького.

Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595—1657) — геть­ман України, творець Української держави. Походженням з дрібної української шляхти (по матері — з козацької родини). Освіту здобув в одній із київських шкіл та у Львівській єзуїтській колегі добре знав декілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. З юнацьких років на військовій службі. Брав участь у походах проти Кримського хан­ства, а в часи повстань 30-х років XVII ст. виступав на боці козаків. У січні 1648 на Запорозькій Січі він піднімає повстання, поклавши тим самим початок Українській національній революції. Під час національно-визвольних змагань проявив себе як видатний дер­жавний діяч, досвідчений полководець, тонкий дипломат. До кінця свого життя Хмельницький проводив незалежну внутрішню полі­тику, прагнув зміцнити міжнародні позиції України. Помер у Чиги­рині. Похований у Суботові в Іллінській церкві.

Закінчення революції радянська історіографія пов'язувала з 1654 р., тобто роком Переяславської угоди з Росією, роком "возз'єднання", у якому вбачалася основна мета повстання. У сучасній науковій і навчальній літературі переважає твердження про те, що закін­чення Визвольної війни слід пов'язувати зі смертю Б. Хмель­ницького 1657 р. Проте, на нашу думку, це дещо механічне трактування, оскільки визвольні змагання українського народу після цієї події не припинилися, а лише змінили свій характер, стали менш масштабними і локальнішими. Тому обґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова про те, що революція закінчилася після падіння гетьмана П. Доро­шенка 1676 р.

Українська національна революція у своєму розвитку прой­шла кілька етапів:

І етап (лютий 1648 — серпень 1657 рр.) — припадає на час найбільшого піднесення національно-визвольних змагань та со­ціальної боротьби.

II етап (вересень 1657 — червень 1663 рр.) — включає добу громадянської війни, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.

III етап (червень 1663 — вересень 1676 рр.) — охоплює період боротьби за возз'єднання Української держави.

Отже, у середині XVII ст. відсутність власної держави, прог­ресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, полоні­зація, окатоличення, наростаюче закріпачення селянства спо­нукали українців до масового народного виступу, а слабкість королівської влади, розширення впливу Запорозької Січі, втра­та контролю над нею з боку Польщі робили цей виступ можли­вим. Народне повстання, що розпочалося 1648 р., швидко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася у на­ціональну революцію. Боротьба, що точилася протягом 1648—1676 рр. носила національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.

Розгортання національно-визвольної війни . (лютий 1648 — серпень 1657 рр.)

На першому етапі Української національної революції народ­ну боротьбу очолив чигиринський козацький сотник Б. Хмель­ницький (1595— г657 рр.).Безпосереднім приводом до повстан­ня стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смер­ті забив малолітнього сина та захопив дружину. Всі звертання Хмельницького до польського суду та навіть до самого короля закінчилися безрезультатно: Чаплинського так і не було пока­рано, а Богдан зазнав нових утисків. Не знайшовши справедливості в офіційних властей, чигиринський сотник дедалі більше схиляється до думки про повстання. Незабаром він тікає на Січ, де під його керівництвом козаки у січні 1648 р. вигнали урядо­вий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорозька Січ стала центром збирання повстанських сил, і базою для розгортання визвольного руху. Так особиста драма Хмельницького, яка була віддзеркаленим трагедії поневолено­го українського народу, стала тією іскрою, з якої розгорілося полум'я великого повстання.

Намагаючись як найшвидше придушити козацьку іскру у самому зародку, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом корот­кого часу 1648 р. тричі отримали блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). І Вже у ході цих баталій яскраво виявився талант Б. Хмельницького як воєначальника. Успіх досягався зав­дяки застосуванню різних тактичних заходів: розгрому ворога по частинах у ході зустрічної битви (Жовті Води); перекриття про­тивнику, що ухилявся від бою, шляху до відступу (Корсунь); ство­рення психологічної кризи у війську противника з метою його цілковитої деморалізації (Пилявці).

Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладен­ням союзу з кримськими татарами! Розпочинаючи боротьбу про­ти Речі Посполитої, Б. Хмельницький застосував абсолютно но­ву її модель, у якій зовнішньо політичний фактор був одним із центральних.

Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важ­ливими для Хмельницького, адже вони давали змогу забезпечи­ти власний тил . Тому гетьман сам вів переговори і навіть не зупинився перед тим, щоб залишити в Криму заручником свого сина. У се­редині березня 1648 р. союз було укладено, і на допомогу повс­танцям вирушило понад 3 тис. татарських вояків на чолі з Тугай-беєм.

Блискучі перемоги повстанців під Жовтими Водами, Корсу­нем, Пилявцями над регулярними військовими формуваннями Речі Посполитої зумовили вихід визвольної боротьби за межі зви­чайного повстання. У короткий час вона охопила майже всю те­риторію України, під знамена повсталих стали коза­ки, селяни, міщани, духовенство та частина шляхти. Така масш­табність національно-визвольної та антифеодальної боротьби, активність повстанських формувань у західних районах Волин­ського та Руського воєводств зумовили посилення панічних настроїв у самій Польщі. Звістка про те, що Б. Хмельницький наб­лижається до Львова, за спогадами очевидців, призвела до того, що "майже весь Люблін впав духом і все, що живе, вирушило у путь". Не кращою була у цей час і ситуація у Варшаві: "Тут не­має нікого, хто б не думав про порятунок найціннішого свого майна і свого життя".

Однак восени 1648 р. Б. Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію і захопити столицю, обмежився, ли­ше викупом зі Львова і укладенням перемир'я під Замостям. Що це було: продуманий крок чи фатальна помилка козацького ва­тажка? Які ж фактори вплинули на такі рішення і остаточно виз­начили їхній вибір?

Насамперед у цей час гетьмана, очевидно, турбувала пробле­ма боєздатності власного війська, адже з численними перемогами накопичувалася і втома збройних формувань повстанців. Джерела свідчать про різке скорочення козацького війська після битви під Пилявцями. Це пояснюється тим, що частина полків за наказом гетьмана почала діяти самостійно, а певна кількість повстанців, захопивши здобич, самовільно втекла. Свою роль відіграли і відір­ваність від баз постачання, і голод, і епідемії. Тому перед вирі­шальними діями Б. Хмельницький міг розраховувати лише на ЗО— 40 тис. вояків. Ситуація в українському війську ускладнювалася нестачею коней та облогової артилерії. До того ж насувалася зима, а до ведення бойових дій у зимових умовах військо було не підго­товлене.

Не міг у цей час Б. Хмельницький повною мірою розрахову­вати і на кримських татар. Перед наступом на Львів українське військо у вересні 1648 р. неподалік вік Ямполя з'єдналося з ордою Крим-Гірея. За свідченням деяких джерел, татари обіцяли свою підтримку лише на місяць. І справді, після облоги Львова, обтяжені здобиччю, основні сили Орди на чолі з Калга-султаном по­вертаються до Криму, а з Хмельницьким залишається лише нез­начна частина формувань Тугай-бея.

Гетьман мусив також зважати на те, що Польща мала ще досить могутній воєнний потенціал, існувала реальна загроза удару з боку Литви. Крім того, після укладення у жовтні 1648 р.у Мюнстері миру, який фіксував закінчення тридцятилітньої війни, Польща могла розраховувати і на підтримку своєї союз­ниці Австрії.

Певний вплив на остаточне рішення Б. Хмельницького не йти на Варшаву мало й те, що козацькі війська дійшли до етног­рафічних меж України. Перехід польського кордону міг внести нові акценти у характер війни. Створювалася цілком реальна заг­роза переростання національно-визвольної боротьби у неспра­ведливу загарбницьку війну. До того ж, якщо в українських зем­лях гетьман міг розраховувати на підтримку місцевого населення, то на польській території місцеві жителі чинили б опір.

Козацька старшина, відчуваючи, що завоювала вже достат­ньо міцні позиції, водночас боялася народного гніву, який, вий­шовши з під контролю, міг би суттєво зачепити й інтереси за­можного козацтва. Тому в своїй більшості старшина вимагала негайного укладення перемир'я. Гетьман чудово розумів, що у, нього за плечима розбурхане, розбалансоване суспільство, яке вийшло з рівноваги. Терміново необхідно було осмислити ситуа­цію, взяти під контроль суспільні процеси, визначити чіткі пер­спективи подальшого розвитку українських земель.

Бурхливий розвиток подій, постійне збройне протистояння призвели до того, що майже вся енергія та розум козацької вер­хівки були зосереджені у військовій, а не політичній сфері. Ті обставини, а також природний консерватизм старшини, не дали змоги побачити нових перспектив, перспектив створення неза­лежної української держави. Б. Хмельницький та його соратники у цей час твердо стояли на позиціях традиційного "козацького автономізму". Тому й мета у них була не радикальна — започаткування власної державності, а порівняно поміркована — реформування державного устрою Речі Посполитої — утверд­ження абсолютизму та надання Україні такого ж статусу і прав, як Литві. З огляду на це цілком зрозумілою стає поведінка козацької верхівки. Підтримку обрання на трон короля Яна Казимира, відмову від контролю над західним регіоном (третина виз­воленої території України, з високо розвинутим виробництвом та значним людським потенціалом) історики вважають невиправ­ними помилками, але ці кроки абсолютно логічно випливають з ідей автономізму, прихильниками яких були у цей чає як геть­ман, так і більшість його прибічників.