52967 (Історія України), страница 3

Отже, укладення перемир'я під Замостям (листопад 1648 р.) було наслідком взаємодії складного комплексу чинників. Найго­ловніші з них — прогресуюча втрата боєздатності козацького вій­ська, послаблення підтримки з боку татар, реальність поповнен­ня польської армії збройними формуваннями Литви та Австрії, вихід військ повстанців на етнографічні кордони України, захист старшиною власних вузькостанових інтересів, відсутність чіткої програми подальших дій, обстоювання гетьманом та його сорат­никами ідеї "козацького автономізму", нездатність козацької еліти побачити реальність перспектив створення незалежної українсь­кої держави.

23 грудня 1648 р. Б. Хмельницький на чолі повстанського війська тріумфально вступає до Києва. Його зустрічали як "ук­раїнського Мойсея", що "визволив свій народ від польського раб­ства". Між тим польська сторона, використавши умови перемир'я не для конструктивного діалогу з українцями, а для збирання сил, вже у травні 1649 р. розпочала масований наступ на україн­ські землі . Річ Посполита готувала комбінований удар, який мали здійснити три потужні збройні формування на чолі з королем Яном Казимиром, Яремою Вишневецьким та литовським геть­маном Янушем Радзивілом.

Вишневенький Ярема (1612—1651) — один із наймогутніших маг­натів Речі Посполитої. Походив з українського князівського роду. Перейшов у католицтво. Виступав проти урядової політики цент­ралізації. Брав участь у жорстокому придушенні козацько-селян­ського повстання 1637—1638, Під час Визвольної війни відзначив­ся у боях 1648 під Макнівкою, П'яткою і Старокостянтиновим про­ти козацького війська, очолюваного М. Кривоносом. Ставши в 1649 коронним гетьманом, продовжував придушувати визвольний рух в Україні заради відновлення польсько-шляхетського панування.

Проте литовська армія не змогла подолати протидію біло­руських повстанців, яким Хмельницький відправив на допомогу козацькі загони. У скрутну ситуацію потрапив і Я. Вишневецький, військо якого Хмельницький оточив під Збаражем. Коли ж польський король вирушив на допомогу оточеним, гетьман швид­ким маневром не тільки зупинив наступ поляків, а й примусив їх поспіхом будувати табір для оборони. Шляхетське військо опи­нилося у катастрофічному становищі — назрівала подвійна по­разка Речі Посполитої — під Зборовом і під Збаражем.

Проте у вирішальний момент, підкуплений поляками, крим­ський хан Іслам Гірей зрадив Хмельницького. І. зауважимо, що укра­їнсько-татарський мілітарний альянс з моменту свого виникнення був дуже ненадійним, адже Україна для Кримського ханства три­валий час була, з одного боку, об'єктом для грабунку, з іншого — певною загрозою. З огляду на це перемога України у протистоянні з Річчю Посполитою, становлення та зміцнення української дер­жавності зовсім не приваблювали татар. Вони завжди мали на ме­ті тільки взаємо розслаблення протидіючих сторін та провокування перманентного їх протистояння, тобто створення ідеальних умов для татарських набігів.

І під тиском обставин Хмельницький був змушений піти на укладення в серпні 1649 р. Зборівського мирного договору. Відповідно до його умов козацький реєстр зростав до 40 тис. осіб, а козацька територія охоплювала Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства) На цих землях влада належала гетьманові та його адміністрації. Київський митрополит одержав місце в сена­ті. Всім учасникам повстання проголошувалася амністія. Водно­час магнати і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків; більшість селян повертались у кріпацтво; воєводства Волинське та Подільське, як і до повстання, залишалися під владою короля.

У цей період Б. Хмельницький та його прибічники бороли­ся лише за політичну автономію для козацького регіону. Зборівська угода, яка, здавалось би, скріпила досягнення поставле­ної мети, з часом показала свою нежиттєздатність. Вона не зня­ла протиріч і суперечностей між Україною та Польщею, і бо­ротьба спалахнула з новою силою. Вже у вересні 1650 р. король Ян Казимир під час таємної бесіди з папським нунцієм обгово­рював плани нового походу в Україну. Підтримуючи цю агре­сію, Римський Папа прислав королю освячений меч і благосло­вення на війну. І в лютому 1650 р. польські війська вдерлися на Поділля і захопили містечко Красне. Ця подія стала початком но­вого раунду протистояння, вирішальним моментом якого була битва під Берестечком (червень 1651 р.). У битві 150—200-тисячному польському війську протистояло 100 тис. війська повстанців, до яких приєдналися 50 тис. татар з огляду на цю статистику, ціл­ком зрозуміло, у яке катастрофічне становище поставили повс­танців татари, які, не витримавши артилерійського обстрілу, у вирішальний момент покинули поле бою. Коли ж Б. Хмель­ницький зробив спробу зупинити відступаючих, то сам опинив­ся в татарському полоні, з якого визволився лише через деякий час і за викуп.

Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козаць­кої держави. Відповідно до умов укладеного 18 вересня 1651 р. Білоцерківського договору козацький реєстр обмежувався до 20 тис. чоловік, влада гетьмана поширювалася лише на Київсь­ке воєводство, йому заборонялися зовнішні відносини. Крім то­го, шляхті було дозволено повертатися до своїх маєтків.

За цих обставин Б. Хмельницький дедалі більше розуміє, що вибитися власними зусиллями з під польського панування, маючи лише ненадійного союзника — татар, не вдасться. До того ж для більшості володарів європейських держав він був лише бунтівник, що вів боротьбу проти законного свого госпо­даря — польського короля. Тому Б. Хмельницький змушений був шукати надійну та міцну державу-покровителя. Найбільш реальними кандидатурами були Росія та Туреччина, але оскіль­ки Москва зайняла вичікувальну позицію, гетьман зробив став­ку на Оттоманську Порту. Ще в другій половині 1650 р. було укладено угоду зі Стамбулом про надання українським купцям права вільно плавати Чорним морем, торгувати без мита у ту­рецьких володіннях. Наприкінці року оттоманська Порта фор­мально прийняла Військо Запорозьке під свою протекцію. Спи­раючись на турецьку підтримку, у вересні 1650 р. гетьман нап­равив велике козацьке військо до Молдавії, маючи на меті че­рез шлюб його сина Тимоша з донькою молдавського господа­ря Розандою вивищити свій рід до рівня князівського та уклас­ти союз України з Молдавією. Проте для Б. Хмельницького мол­давська авантюра закінчилася надзвичайно трагічно — 1653 р. гине його син Тиміш, Валахія та Трансільванія переходять на польський бік, у битві під Жванцем татари знову зраджують та укладають сепаратний мир з поляками. Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна підтримка Оттоманської Порти підштовхнули гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і виз­начили проросійський вектор зовнішньої політики Війська За­порозького.

Ще починаючи з 1648 р., Б. Хмельницький неодноразово звер­тався до Москви з проханням допомогти у антипольській бо­ротьбі. Навіть загрожував війною, якщо не буде надано цієї до­помоги. Проте Москва не хотіла розривати миру з Польщею і зайняла вичікувальну позицію. Та все ж бажання розширити сферу свого впливу, використати Україну як буфер проти Туреччини, залучити українські козацькі збройні формування для відвою-вання у Речі Посполитої втрачених Росією територій сприяли тому, що російський цар після деяких вагань во ім'я спасіння віри православної погодився взяти Військо Запорозьке під свою опіку. Відповідну ухвалу про це прийняв 1 жовтня 1653 р. Земсь­кий собор. Юридичне цей акт оформлено підлас російсько-ук­раїнських переговорів у січні—березні 1654 р.У Переяславі було узгоджено принципові засади майбутнього договору (антипольський військовий союз України та Росії, протекторат московсь­кого царя над Україною з береження основних прав і вольностей Війська Запорозького) і здійснено усний акт присяги. Вже на цьому етапі виникають конфліктні ситуації та розбіжності у під­ходах до новоствореного союзу. Спочатку російські посли відмо­вилися принести присягу за царя, оскільки відповідно до специ­фіки їхнього державного устрою самодержець своїм підданим не присягає, а потім боярин Бутурлін, який очолював російську де­легацію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вольностей України після того, як договір набере чинності. Оскіль­ки усі переяславські рішення були усними, кожна із сторін могла трактувати їх довільно. На цій підставі фахівці вважають, що по­дії січня 1654 р. у Переяславі мали, головним чином, ритуально-символічний характер.

У березні 1654 р. у Москві козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, спрямованих на збереження української автономії. Після двотижневих перегово­рів сторони дійшли компромісу, який увійшов у історію під наз­вою "березневих статей' і згідно з цим документом, Україна збе­рігала республіканську форму правління, територіально-адмініс­тративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність проведенні внутрішньої політики. Вод­ночас окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом. (Зауважимо, що за життя Б. Хмельницького конк­ретний зміст "березневих статей" козакам був невідомий).

Серед істориків ще й досі не втухають дискусії з приводу визначення історико-юридичної суті Переяславсько-Московського договору. Ситуація ускладнюється тим, що автентичний, підписаний сторонами документ не зберігся, до нас дійшли ли­ше його копії. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно широ­кий, але найпоширенішими є п'ять підходів: "персональна унія" (незалежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха); "васальна залежність" України від Ртеії; "ав­тономія" України у складі Росії; "возз'єднання" українського та російського народів; "військовий союз" між Україною та Ро­сією.

І якби не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила у ньому ефективний засіб для реалізації власних планів Москва хотіла часткову за­лежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же вирішив, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу.

Укладення Переяславсько-московського договору кардиналь­но змінило геополітичну ситуацію в регіоні. У відповідь на появу українсько-російськрго союзу влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство підписують "Вічний договір" про взаємодопо­могу. Вже у жовтні цього ж року кримський хан в ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву угоди з царем. Протягом кіль­кох місяців Б. Хмельницький добивався від Москви обіцяної у договорі допомоги. Коли вона надійшла, час було вже втрачено. Внаслідок вторгнення польсько-татарських військ Брацлавщину було перетворено на пустелю (зруйновано 270 поселень, убито майже 10 тис. немовлят і взято у неволю 200 тис. осіб). Отже, і промосковська орієнтація не зміцнила української державності. А на гетьмана чекав ще один важкий удар у зовнішньополітичній сфері. Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Вільненське перемир'я. Українських деле­гатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля. Укладене пе­ремир'я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-україн­ському військовому союзі й розв'язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Б. Хмельницького був спрямований на пом'якшення політичного тиску Росії; повернення західно­українських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозь­кого; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних замірів — приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Воло­щини та Литви. Все чіткіше у цей час почав виявляти себе швед­ський вектор у зовнішній політиці війська Запорозького. У чер­вні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвер­дженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполи­тої. Проте трагічне закінчення об'єднаного українськосько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б.Хмельницького роз­бив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає так і не здійснивши своїх задумів.

Отже, на першому етапі Української національної революції (лютий 1648 — серпень 1657 рр.) національно-визвольній боротьбі були притаманні значне піднесення, порівняно високий рівень організованості, охоплення більшої частини території та насе­лення України, переплетіння з селянською війною. Цей період характеризується різким ускладненням міжнародного становища українських земель. Еволюція поглядів Б. Хмельницького та йо­го соратників на процес державотворення визначали динаміку та різновекторність зовнішньополітичної лінії Війська Запорозько­го. Спочатку пошуки союзників здійснювалися у трикутнику "Польща — Туреччина — Росія", проте незабаром після укла­дення Вільнедського перемир'я у зовнішньополітичній моде­лі Б. Хмельницького з`явився новий вектор — шведський.

Утворення Української гетьманської держави

У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648—1657 рр.) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки були чітко сформульо­вані фундаментальні основи національної державної ідеї:

— право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

— незалежність і соборність Української держави;

— генетичний зв'язок козацької державності з Київською Рус­сю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто склад­ною — від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після взяття під контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської адміністрації, гостро стало питання про власну національну державність. Не­обхідно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Специфічні засади внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних факторів: традицій та звичаїв сус­пільного життя українців, насамперед Запорозької Січі, яка ста­ла своєрідним зародком новоствореної держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію над­звичайного стану в державі. Обидва фактори визначили напів­військовий характер української державності. Саме у цьому кон­тексті слід сприймати й назву козацької держави — Військо За­порозьке.

Функціонування держави виявилося у запровадженні влас­ного територіального поділу, створенні та діяльності органів пуб­лічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмель­ниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км² і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змо­гу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20.