52967 (Історія України)

План:

1. Політична роздрібненість Київської Русі кін. XI-сер.XII ст.

   1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

   2. Зростання великого феодального землеволодіння.

   3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

   4. Зміна торговельної кон`юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі.

   5. Посилиння експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.).

2. Причини, характер, періодизація та розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648-серпень 1657рр.).

2.1. Українська національна революція.

2.2.Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648-

серпень 1657 рр.).

2.3. Утворення Української гетьманської держави.

3. Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його наслідки (друга половина 1994-1998 рр.).

3.1. Позитивні тенденції та процеси.

Висновки

Список літератури

Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.) .

У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту починається зміна форми правління в Давньо­руській державі: одноосібна монархія поступово переростає у мо­нархію федеративну. Після смерті батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечу­вали єдність та безпеку руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже двадцять років, але бурхливий розвиток фео­далізму, ріст та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції, підривали його основи. До того ж кожен з тріумвірів був претендентом на першу роль у державі. Значного удару союзу Ярославичів було завдано пораз­кою руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія призвела до захоплення кочівниками Переяслав­щини, повстання киян проти Ізяслава та різкого загострення су­перечностей між тріумвірати.

Для стабілізації ситуації у державі брати зібрались у Вишгороді (1072 р.). І хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загально руський кодекс юридичних норм "Правду Ярославичів" — це не відновило їхньої колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зайняв київський стіл, а його стар­ший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поста­вило останню крапку в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073— 1093 рр. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073— 1076 рр. - Святослав, 1076-1078 рр. - Ізяслав, 1078-1093 рр. — Всеволод.

Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції у держа­ві, була втрачена політична єдність, спалахнули численні міжу­собні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101 і 1107 рр.) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намаган­ня відновити колишню велич та могутність Київської Русі при­падає на князювання Володимира Мономаха (1113—1125 рр.). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяль­ність (розробка знаменитого "Уставу" — своєрідного доповнен­ня до "Руської правди"), подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували станови­ще держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті В.Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132 рр.) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських зе­мель. У XII столітті на теренах Русі одне за одним з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське та інші.

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населен­ня. Русь простягалася на значну територію, що, залежно від обста­вин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж дже­релом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міц­ним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав роз­винутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприя­ла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов'янами тут прожи­вало понад 20 народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки; на північному заході — литва і ятвяги. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київсь­кій Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їхнє своєрідне "переварювання" і органічне включення у структуру Давньоруської держави, що ство­рювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.

2.Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток
продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на на­туральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, ве­лике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, ство­рило передумови для розгортання процесів формування еконо­мічної самостійності та політичної відокремленості давньорусь­ких земель.

Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шля­хами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поши­рення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спад­кове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Ки­ївській Русі було понад 3 тисячі. Спочатку це сприяло зміцнен­ню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласни­ків, утверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева фео­дальна верхівка дедалі більше відчувала незручності від сильної великокнязівської влади, що посилювало її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності кня­зівської влади. Тривалий час (майже до 30-х років XX ст..) серед істориків панувала думка про те, що основною причиною розд­рібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спо­чатку на Русі домінував "горизонтальний" принцип спадкоєм­ності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а піс­ля смерті представників старшого покоління — від сина старшо­го брата до наступного за віком). Помітне збільшення чисель­ності нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, вихо­дячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за "отчинний", або "вертикальний", принцип (від батька до сина). Пара­лельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку вчених, були причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х років XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, очевидно, слід визнати, що неврегульованість питання про головний принцип престолонаслідування підривала основи Дав­ньоруської держави.

У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Ки'ів, який того часу став не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146—1246 рр.) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше року. Київ був сво­єрідним важелем для нарощення і розширення власного впли­ву, саме тому кожен із князів після оволодіння великокнязівсь­ким престолом перетворювався на активного поборника загально руської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, була суттю мі­жусобних війн.

4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Киє­ва як торгового центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі кочовища перерізали торговель­ні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, сер­йозного удару транзитній торгівлі Київської Русі було нанесе­но двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Ві­зантія 1082 р. за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійсь­кої Імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійсь­ких, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торго­вими шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Ки­єва, а й спричинило поліцентрію у зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Володимир- на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміц­нення їхньої самостійності, джерелом фінансових доходів, опо­рою політичного впливу.

5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, полов­ців та ін.). Лише половці, як свідчать літописи, у період від 1055 до 1236 р. здійснили 12 великих нападів на Русь, майже стільки ж широкомасштабних походів у відповідь організували руські кня­зі . До того ж за цей час половці понад ЗО разів брали участь у міжусобних князівських війнах.

Період феодальної роздрібненості — закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібненість — не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме у цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чіт­ко визначилися права феодалів та повинності селян, завер­шився процес становлення феодально-станової ієрархії, склався і вдосконалився державний апарат тощо). Роздрібнення струк­тури політичної влади було цілком логічним і природним нас­лідком феодальних відносин: роздрібненій формі земельної власності відповідає роздрібнена форма держави, роздрібнена структура влади.

Отже, явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне. Особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI — у середині ХІІ ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаб­лення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого — формування великого землево­лодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, знач­не зростання чисельності населення, розвиток східнослов'янсь­кої культури, і ,-ї

Причини,характер, періодізація та розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648-серпень 1657рр.).

Українська національна революція.

У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибух­нув з такою силою, що кардинально змінив не тільки хід націо­нальної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний розвиток всієї Європи. Ця подія була глибоко закономірним, а не випадко­вим явищем: спрацював цілий комплекс факторів, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Пер­ша група факторів спонукала, підштовхувала до прояву активнос­ті, друга — робила що активність можливою, створювала грунт для її розгортання.

Які ж причини робили необхідним початок національно-виз­вольної боротьби у 1648 р.?

У цей час надзвичайно ускладнилася соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Пос­политої. Після закінчення виснажливої для Західної Європи війни саме Польща стає одним з головних експорте­рів хліба. Основний польський порт Гданськ від І583 до 1648 р. у 2,5 раза збільшив відвантаження зерна. Орієнтація на внут­рішній та зовнішній ривок, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру поміщицьких господарств. Вони активно перетворюються на фільварки (виробництво та пере­робка сільськогосподарської продукції, засноване на щотижне­вій панщині та чітко орієнтоване на ринок). В основі цієї тран­сформації лежали два взаємопов'язані процеси — зміцнення фе­одальної земельної власності та посилення кріпацтва.

Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилен­ня експлуатації селян. Саме тому помітно зростає панщина, особ­ливо у районах, сполучених із зовнішнім ринком, наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона становила 5—6 днів на тиж­день. Водночас невпинно зростали натуральні та грошові податки. За оцінкою очевидця Г. Боплана, багатьом селянам в Укра­їні у цей час жилося "гірше, ніж галерним невільникам". Справді, влада пана була безмежною — він за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.

Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм ману­фактурного виробництва, зародки яких були тоді у багатьох га­лузях промисловості, заважала вона й формуванню єдиного рин­ку України. . . Потерпали українські селяни і від здачі феодалами своїх ма­єтків у оренду. Лише 1616 р. більша частина українських зе­мель, що належали Польщі, орендувалася єврейськими підпри­ємцями, які, маючи на меті у короткий строк повернути з при­бутком вкладені гроші, нещадно експлуатували селян і висна­жували землі.

У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо у тих містах, які перебували у приватній власності феодалів. Міщанст­во виконувало повинності та сплачувало податки по20—30 грошів з "диму", церковну десятину та ін. Хоча на початку ХІІ ст. більшість міст України користувалися Магдебурзьким правом, це самоврядування постійно обмежувалося. Користуючись правом безмитного вивезення своїх товарів і мо­нополією на виробництво та переробку різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торговельно-промисловій сфері. До того ж у політичному та економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало заг­розу "випадання" українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу "селянську націю".

Не задоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке являло собою проміжний стан між шляхтою і селян­ством. Як і шляхта, реєстрові козаки звільнялися від кріпацтва та панщини, тобто користувалися індивідуальною свободою. Водно­час вищі козацькі верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами і мати інші рівні права зі шляхтою. На середину XVII ст. авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі більше обмежувалися. Намагаючись взяти козацтво під кон­троль, польський уряд після придушення селянсько-козацьких пов­стань у січні 1638 р. прийняв "ординацію Війська Запорозького реєстрового", яка суттєво обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність старшини, ліквідовувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комі­сара, а посади полковників обіймала шляхта. Крім того, козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб, а всі виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками.

Ситуація в українських землях у середині XVII ст. ускладню­валась і критичним становищем у політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове опо­лячення української еліти були чіткими симптомами катастро­фи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція українського наро­ду поступово доходила до тієї межі, за якою він мусив зійти з історичної сцени як самостійний суб'єкт. Намагаючись приско­рити хід цього процесу, польська сторона посилила національно-релігійне гноблення. Спираючись на католицизм, польські маг­нати здійснювали політику національного та культурного поне­волення українського народу. Одним з основних інструментів ока­толичення в їхніх руках стала уніатська церква, яку активно під­тримувала Римська курія. Папа Урбан (1623—1644 рр.) у своїх листах до керівництва Речі Посполитої неодноразово закликав сприяти поширенню унії та фізично знищувати її противників. Один за одним в українських землях виростали костьоли, кляштори (монастирі), колегіуми та школи єзуїтів, а водночас дедалі більшого поширення набував процес передачі, захоплення або руйнації православних культових споруд, утисків православних за їхню віру, переслідування вживання української мови та по­ширення українських книг.