41806 (686936)
Текст из файла
Вступ
День нинішній диктує вимоги: повернути гуманітарним предметам, і передусім літературі, втрачену провідну роль у навчально-виховному процесі. Особливої ваги набуває вивчення давньої української літератури — однієї із найбагатших і найдревніших у слов’янському світі, включення її здобутків у духовний світ сучасника. Образи давніх творів врешті мають розкритися в усій повноті й глибині, красі й невмирущості, тим самим нагадуючи аксіому: вивчення кожного предмета має розпочинатися з осмислення його витоків.
Досвід людства протягом тисячоліть переконливо доводить, що мова об’єднує народи у нації і зміцнює державу. Занепадає мова - зникає і нація. Коли ж мова стає авторитетною, перспективною, необхідною і вживається, насамперед, національною елітою, сильною і високорозвиненою стає як нація, так і держава. Мова без своєї держави беззахисна і згасає. Держава без своєї мови втрачає істотні ознаки суверенітету - культурного та інформаційного, зрештою засадничо-ідеологічного. Сьогодні навіть потужні англомовні держави дбають про свій мовний суверенітет. Адже зайве будувати й охороняти ворота там, де межу не визначає навіть поламаний тин.
Постійний розвиток і еволюція суспільства вимагає від мови перебування на рівні вимог часу, оскільки вона повинна задовольняти потреби людей, що нею користуються. Зміни в різних сферах життя соціуму: суспільно-політичній, економічній, науково-технічній, духовній, культурній та ін. породжують для мови нові об’єкти називання і формують потребу в неологізмах. Водночас мова як системно-структурне утворення характеризується такою внутрішньою організацією (системні міжрівневі взаємозв’язки, власний словотворчий потенціал, стилістичні зміни, існування мовних антиномій тощо), яка є чинником динамічних процесів.
Кожна літературна мова вільно поповнюється новими словами, так званими новотворами(неологізмами). Коли б не повставали в нашій мові новотвори. Літературна мова остаточно завмерла б.
Культурне людське духовне життя невпинно зростає й потребує нових слів на своє означення, а тому й постають новотвори.
Постійний розвиток і еволюція суспільства вимагає від мови перебування на рівні вимог часу, оскільки вона повинна задовольняти потреби людей, що нею користуються. Зміни в різних сферах життя соціуму: суспільно-політичній, економічній, науково-технічній, духовній, культурній породжують для мови нові об’єкти називання і формують потребу в неологізмах. Водночас мова як системно-структурне утворення характеризується такою внутрішньою організацією(системні між рівневі взаємозв’язки, власний словотворчий потенціал, стилістичні зміни, існування мовний антиномій тощо), яка є чинником динамічних процесів.
Інноваційні процеси у словниковому складі є постійним об’єктом аналізу в наукових працях дослідників. Зокрема, теоретичні питання розвитку та вдосконалення української мови вивчали О.С.Мельничук та О.О.Тараненко; діахронні дослідження лексико-семантичної системи були предметом вивчення Л.А.Лисиченко та О.Г.Муромцевої; до аналізу динаміки мови засобів масової інформації зверталися О.А.Стишов, Т.А.Коць, Д.В.Мазурик. Зрозуміло, що це питання актуальне і в сучасний період мовної еволюції.
Зміни в суспільному житті зумовили появу численних іншомовних запозичень, які особливо помітні у сфері газетно-публіцистичного і наукового мовлення. Окремі аспекти оновлення словникового складу порушено в працях В.Герман, І.Самойлової, О.Стишова, однак на сьогодні немає ще комплексного дослідження процесу неологізації української мови на зламі століть.
Поповнення української мови реабілітованими лексемами, новотворами, запозиченнями, елементами розмовного, професійного мовлення певною мірою порушує вже усталену кодифікацію української літературної мови, актуалізує питання про функціонування літературної норми та її варіантів. Виникають лексичні паралелі як перехідні ланки до нової норми або семантико-конотативної синонімії: баскетбол – кошиківка, бачення – візія, виставочний – виставковий, відпочиваючий – відпочивальник, винятковий – ексклюзивний, гімнастика – рухавка, зноска – посилання, журнал – часопис, казначейство – скарбниця, сучасний – модерний, фотографія – знімок – світлина та інші.
У публіцистиці часом уживаються й індивідуальні неологізми для посилення експресії вислову: “З тими, хто не вміє скинути темні окуляри вболівальника, подивитися на речі пильним, тверезим і об’єктивним поглядом, страждає на києвофобію, особливого бажання дискутувати немає”(“Україна молода”); “Для нас, дивослівців, надзвичайно важливий зворотний зв’язок”(“Дивослово”); “Ю.Гнаткевич запропонував називати Запоріжжя Ленініжжям, бонаневеликій площі тут аж дев’ять об’єктів названо іменем ідола”(“Дивослово”); “Артикуляційні відмінності між голосними і приголосними учні можуть осягнути, шукаючи відповіді на запитання, чому і яку групу звуків дехто з дослідників називав “роторозкривачами”, а яку – “ротозакривачами”(“Дивослово”).
Кількість неологізмів тільки в періодиці (вона переважно і є матеріалом для їх фіксації) у розвинених мовах досягає протягом року десятків тисяч (не всі, звичайно, лишаються у мові). Переважна більшість неологізмів (до 90%) – це терміни [6, с.377]. Неологізми ряду мов (англійської, російської, французької, японської) фіксуються й досліджуються в центрах неології. Існують словники нових слів і значень.
Об’єктивно процес неологізації охопив і українську мову. Поповнення українського лексикону новими словами особливо активізувалося в кінці ХХ та на початку ХХІ ст.
Незважаючи на непрості суспільно-політичні умови функціонування української мови, уже з середини ХІХ століття, коли виникла потреба укладати словники, насамперед, двомовні, щоб “пояснювати архаїчні, діалектні і взагалі незрозумілі слова, що траплялись у творах, писаних українською мовою” [Москаленко 1961: 45], українська лексична система потрапила під могутній вплив неологізації. Опосередковано про це свідчить інформація з першого номера журналу “Основа”, де редакція просила дописувачів – авторів нових слів пояснювати, якими міркуваннями вони керувалися, “створюючи нові слова для передавання нових понять і для назви предметів...” [Основа 1861: 2-3]. Це перша чітко сформульована в україністиці позиція щодо можливості введення і тлумачення нових слів, в якій обумовлено причину створення нових слів; вказано на переваги добору матеріалу із народної мови і на необхідність переконливої аргументації на підтримку новотвору. Правда, у процесі кодифікації української лексики виважений підхід до новотворів чи запозичень побутував нечасто. Думки науковців, письменників, критиків часто різко контрастували: від цілковитого заперечення доцільності нових слів до прагнення збагатити мову швидко й водночас, створюючи нові слова сотнями лише для одного словника.
Відповідно до призначення перекладних словників (а саме такими були чи не всі словники ХІХ ст.) автори творили багато нових слів, якщо в народній мові не знаходили відповідника до якогось слова. Укладачі вважали не тільки правом, а й обов’язком створити нове із наявного українського лексичного матеріалу. Ураховуючи наявність чи відсутність у словниках нових (створених або запозичених) слів, усі словники можна умовно розподілити на дві групи. Перша – це ті, автори яких дуже обережно ставилися до поповнення української лексики, а тому засвідчували в словниках лише наявні в народному мовленні слова. До другої групи належать ті словники, до реєстру яких укладачі сміливо вводили слова іншомовні та спеціально “штучно” витворені.
Одна з перших прихильних настанов щодо творення нових слів стосувалася, і це закономірно, наукової та суспільно-політичної термінології. Її сформулював М. Левченко, зазначивши, правда, що новотвори повинні бути загальнозрозумілі, а іншомовні слова слід приймати лише “легковимовні”, а “терміни наукові треба творити в дусі народної мови” [Левченко 1861: 184].
Не обмежуватися в літературній мові тільки тим лексичним багатством, що взяте з народних творів, а розширювати український лексикон насамперед засобами словотвору на основі використання “первісних слів” пропонувала Олена Пчілка [Пчілка 1881: 20]. І. Франко доповнював концепцію збагачення лексичного складу української мови можливістю доречних запозичень з інших мов. Він опонував Б. Грінченкові, заявляючи, що усувати з української мови певні слова тільки тому, що вони є і в російській, і в польській, і в чеській чи в інших слов’янських мовах, бо це “значило би добровільно обскубувати свою мову” [Франко 1980. Т.28: 173, 175]. Михайло Драгоманов пропонував залишати іншомовні терміни, “коли вони вже вжились скрізь, ...прийняли народну фонетику і дали од себе похідні” [Українець 1884: 162].
Сміливо вводили новотвори та запозичення до реєстру власних словників В. Дубровський (“Українсько-російський словник” 1909 р.), І. Hечуй-Левицький (“Словар” 1914 р.). Активно поповнювали українську наукову лексику новотворами на народній основі К. Левицький, І. Hовицький, К. Горбачевський. Разом з тим І. Горбачевський зауважував, що “створення і виключне вживання лише оригінальної, народньої термінольогії було б не зовсім доцільне” [Горбачевський 1927: 7].
Прихильно висловлювався щодо творення нових слів і Василь Сімович, наголошуючи, що рішуча настанова проти них, може нашкодити розвитку мови. Особливо важливим для “натуралізації” неологізмів він уважав фактор узвичаєності: “Досить, щоб яке слово, ...яка форма ... прийнялися в письменстві, щоб наше вухо собі їх засвоїло, щоб усі вони через дім, школу, товариські зносини, газету добралися до нового покоління, – й ніхто не думатиме над тим, яке то це та те слово, яка то форма...” [Сімович 1924: 39].
У небагатьох теоретичних працях з української мови перших десятиліть XX ст. – “Загально-приступний курс української мови”, “Загальний курс української мови”, “Підвищений курс української мови” (автори розділів “Лексикологія” – Б. Ткаченко та І. Троян) – зміни в лексиці, зокрема й поповнення її шляхом запозичень, були визнані об’єктивними, які, однак, мають бути тільки доцільні, “...де зі словом ... приходить нове поняття” [Загальний курс... 1928–1929: 22]. За доцільне автори вважали утворення нових слів на базі власне українських лексичних засобів, невичерпне джерело яких бачили у “Словнику української мови” за ред. Б. Грінченка.
Усе ж академічний “Словник української мови” в 11-и томах (1970-1980) так чи так відобразив характер зрушень у лексико-семантичній системі української мови від часу “Словаря української мови” Б.Грінченка до початку 80-х років ХХ ст. Поряд з традиційними пластами лексики в цьому Словнику представлена й нова лексика, однак, з огляду на нормативний характер словника, лише апробована часом і мовленнєвою практикою, тому до таких слів не використовували спеціального позначення нове. Неологізми увійшли лише в додатки до останнього тому.
Після виходу в світ Словника української мови динаміку лексики активного вживання засвідчували переважно академічні орфографічні словники. Їхня специфіка дозволяє подавати якнайбільше новотворів та нових запозичень з мінімальною граматичною характеристикою. Так, Орфографічний словник української мови за редакцією С. І. Головащука та В. М. Русанівського (1977 р.) містив близько 114 тисяч слів, аналогічний словник 1994 року – близько 120 тисяч, видання 1999 року – 125 тисяч слів, а Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики (Ірпінь, 2003) містить 252 тисячі слів. Кількісний приріст очевидний.
“Великий тлумачний словник сучасної української мови” (Ірпінь, 2003 р., вид-во “Перун”, близько 170 тис. слів) перевищив за обсягом академічний, здебільшого внаслідок того, що до його реєстру було включено й багато нових слів, які з’явилися в українській літературній мові упродовж останнього десятиліття.
Актуалізація дослідження: інноваційні процеси в українській лексиці неодноразово були об’єктом аналізу на окремих часових зрізах. Зокрема, розвиток словникового складу української літературної мови в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття досліджували П.Тимошенко, О.Муромцева; шляхи і засоби збагачення лексики української мови в першій половині ХХ століття вивчав І.Співак; зміни в словниковому складі української мови за період Другої світової війни були об’єктом уваги І.Тараненка; процес неологізаціїукраїнської мови в 50-70 –х роках ХХ століття аналізували А.Москаленко, П.Доценко, Ю.Редько, В.Токар, В.Присяжнюк, М.Фещенко, О.Терещенко, І.Шишкін та інші; В.Коломієць розглядала зміни в лексиці української мови за післявоєнний період, на тлі інших слов’янських мов.
Характеристики
Тип файла документ
Документы такого типа открываются такими программами, как Microsoft Office Word на компьютерах Windows, Apple Pages на компьютерах Mac, Open Office - бесплатная альтернатива на различных платформах, в том числе Linux. Наиболее простым и современным решением будут Google документы, так как открываются онлайн без скачивания прямо в браузере на любой платформе. Существуют российские качественные аналоги, например от Яндекса.
Будьте внимательны на мобильных устройствах, так как там используются упрощённый функционал даже в официальном приложении от Microsoft, поэтому для просмотра скачивайте PDF-версию. А если нужно редактировать файл, то используйте оригинальный файл.
Файлы такого типа обычно разбиты на страницы, а текст может быть форматированным (жирный, курсив, выбор шрифта, таблицы и т.п.), а также в него можно добавлять изображения. Формат идеально подходит для рефератов, докладов и РПЗ курсовых проектов, которые необходимо распечатать. Кстати перед печатью также сохраняйте файл в PDF, так как принтер может начудить со шрифтами.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
