41806 (686936), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Враховуючи полімотивацію основи -мов-н(ий), російським відповідником прикметника україномовний (українськомовний) стосовно людини може служити також російське русскоговорящий.
Опозицію цій когнітивній структурі в лексичній і словотвірній нормі сучасної української мови складає структура з позначенням іншої мови спілкування,: україно(українсько)мовний: англо-, російсько-, франко-, іно-, іншо-, інако-, чужомовний.
Новотвори українонімий, українонемовний, україночитний засвідчують варіабельність основи –мов-н(ий), підкреслюючи в такий спосіб важливість вираженого нею значення „ознака особи за її здатністю мовити або читати саме по-українському”, приклад українонімий міністр з дослідження Г.Б.Мінчак (Мінчак 2003) або такий контекст вживання прикметника україночитний, зафіксований в інтерв’ю київському журналу «Політика і культура» (далі – ПіК) видавця Л.Фінкельштейна: зробити російськомовну людину «україночитною» (ПіК, 2003, № 34). Виділення подібних оказіоналізмів спеціальними графічними засобами (шрифт, розбивка, підкреслення, лапки, велика літера) унаявнює аномальність цих новотворів, усвідомлювану самими їх творцями. Завдяки таким неолексемам формуються нові семантичні опозиції складних прикметників за інтегральною ознакою, вираженою їхніми кінцевими основами, пор.: україномовний: українонімий, українонемовний або україномовний: україночитний.
Для всіх цих новотворів у лексичній та словотвірній нормі української мови є зразки, проте вони обслуговують інші когнітивні структури. Зокрема, поданий вище новотвір українонемовний виник завдяки активній моделі побудови опозицій термінологічних складних прикметників з повторюваними другими основами на зразок водопроникний: водонепроникний; повітропроникний: повітронепроникний; діркопробивний, стінопробивний: куленепробивний.
Порушення правил категоризації полягає в тому, що в поданих оказіоналізмах незмінний за самим своїм статусом ономасіологічний базис – кінцева основа -мов-н(ий) стає змінним, а отже, сама така основа виступає вже у функції не ономасіологічного базису, а ономасіологічної ознаки, що в нормі властива першій основі україн- (українськ-).
Крім того, в нормі сама така мовна ознака об’єкта не передбачає ступенювання або заперечення її наявності. Для цього в українському лексиконі є інші номінації, що позначають здатність людини до мовлення взагалі, а не до її здатності розмовляти якоюсь конкретною мовою: німий, без’язикий, безмовний, безсловесний, безголосий, недорікуватий.
Ступенювання й оцінки набуває характеристика знання конкретної (переважно нерідної) мови, володіння нею. Однак у нормі для позначення цієї когнітивної структури вироблено інші зразки: він (вона) блискуче (добре, погано, трохи) знає [певну] мову : він (вона) зовсім (анітрохи) не знає мови або він (вона) блискуче (добре, досконало, вільно) володіє [певною] мовою : він (вона) зовсім (анітрохи) не володіє [певною] мовою.
Основи якісних прикметників у сполученні із серійною кінцевою основою -мов-н(ий) зазначають оцінну характеристику мови особи, а не рівень її знання певної мови: високомовний ‘урочисто піднесений, вишуканий; витіюватий, занадто складний стиль мовлення’, пишномовний ‘який вживає надміру вишукані, витіюваті слова, фрази; багатослівний’, солодкомовний ‘який уміє гарно говорити, милує слух своєю мовою; красномовний’.
Подібні оказіоналізми з порушенням правил категоризації процесів мовлення з’являються і в сучасній російській мові, що доводять приклади, подані у вже згаданому вище дослідженні Р.Беленчиков: Впрочем, слово «русскоговорящий» я употребил зря – применительно к Валеркиному окружению лучше было бы употребить слово «русскоматерящиеся» або Девочка будет жить у вас всю жизнь в качестве русскомолчащей рабыни, видимо, полагая, что попала в этакий странный гарем (Belentschikow 2003: 255).
Українські новотвори засвідчують і інший шлях формування прихованих, або згорнутих лексемних категорій – втрату спеціалізованої функції, властивої їхньому словотвірному маркеру, генералізацію вираженої ним категорійної ознаки і, внаслідок цього, приховання конкретних словотвірних значень, що він їх виражав раніше.
Спостерігаємо це на прикладі українських іменників з патронімічними суфіксами –енк(о), -ук (-чук) та –ич, а також суфіксів недорослості істоти –а/–я (-ат(а)/-ят(а)), -атк(о)/-ятк(о), -ен(я).
Чи не найважливішою передумовою активного поповнення рядів слів з цими суфіксами є зміна соціальних і виробничих відносин в українському суспільстві, яка ліквідувала ґрунт для функціонування таких дериватів і ,як наслідок, призвела до їхнього закріплення у функції прізвищ українців, наприклад, шевченко, шевчук спершу «син шевця, молодий швець’ або ‘помічник, учень, підмайстер шевця’, гетьманич, гетьманенко ‘син гетьмана’.
Ширше, всі ці суфікси можуть позначати взагалі недорослу істоту, істоту молодого віку, пор.: вовчук ‘молодий вовк’, зайчук ‘молодий заєць’, лисиччук ‘син лисиці’ або зрідка істоту чоловічої статі, напр.: дрохвич ‘самець дрохви’, павич ‘самець пави’.
Для цілого ряду найменувань професій або посад стара українська мова випрацювала окремі відкриті вибірні категорії з власними формальними засобами вираження словотвірних значень ‘син, нащадок’ і ‘учень, помічник, підмайстер’, пор.: титар – титаренко ‘син титаря’ і підтитарій, підтитарний ‘помічник титаря’; хорунжий – хорунжич ‘син хорунжого’ і підхорунжий ‘помічник хорунжого’; суддя – судденко ‘син судді’ і підсудок ‘помічник судді’.
Руйнація старої лексемної парадигми з чітко окресленою дериваційною базою суфіксів (назви ремісників або посадовців) призвела в багатьох випадках до нейтралізації, приховання в семантиці новотворів диференційних ознак ‘вік особи’, ‘нащадок’, ‘учень, помічник’.
Крім того, генералізована категорійна ознака, виражена суфіксами, уможливила розширення їх дериваційної бази. Таку тенденцію до генералізації категорійної ознаки особи (істоти взагалі) українські суфікси недорослості засвідчили давно. Це доводять хоча б такі лексеми зі «Словаря української мови» за редакцією Б.Д.Грінченка (Київ, 1907-1909), що моделює стан українського лексикону 2-ої половини ХІХ ст., як безбатченко, безкоровайчук на означення позашлюбних дітей або засвідчена академічним 11-томним тлумачним «Словником української мови» (Київ, 1970-1980) лексема безхатченко ‘бездомна людина; бурлака, нетяга’.
Іменники-оказіоналізми, зареєстровані новими українськими словниками, лише доводять активну дію цієї тенденції в сучасному українському живому мовленні, пор. такі лексеми зі словника Ж.В.Колоїз, як чоботищенко ‘той, хто взутий у чоботи’; хапайкліщенко ‘той, хто хапає кліщами’; крутизалізенко ‘той, хто крутить залізо; коваль’, бийкувалденко ‘той, хто б’є кувалдою; молотобоєць’; білявич, чорнявич ‘той, хто має біляве, чорняве волосся’, жаргонізми зі словника Л.О.Ставицької на зразок готовченко ‘дуже п’яна людина’; роговенко ‘сільський житель’ або новотвори українчук (Мінчак 2003), лідерчук (Стишов 2003), гнучкошиєнко, у статті Р.Корогодського фарисейство «гнучкошиєнків» (Сучасність 2003, № 1: 115).
Патронімічні суфікси у всіх цих експресивно-оцінних номінаціях особи підкреслюють належність такої назви саме українцю, пор. у зв’язку з цим прізвище Оптимистенко одного з героїв п’єси В.В.Маяковського «Баня». А.Нелюба у своєму словнику подає приклади вживання суфікса –енк(о) в критичних працях відомого українського філолога Ю.В.Шевельова (Юрія Шереха) як самостійної номінації українця, зокрема (з негативною оцінкою) найменування письменника-епігона Т.Шевченка, пор.: Може Енко, здобувши енну порцію сала й тютюну, видати в друкарні Сажніна свої витвори, - але даремно думає він, що це він потрапив у літературу (Нелюба 2004: 35). У можливій подвійній мотивації лексеми Енко у цьому контексті актуалізовано його генезу: ен- суфікс недорослості, здрібнілості (внученя, паненя, синеня) + к(о) суфікс особи, пор. знайко, сонько, хвалько.
Субстантивація цього суфікса уможливлює словотворення від нього, див. там же іншу цитату з книги Ю.Шереха «Пороги і запоріжжя»: Епігонство етнографізму переборено. Енківщина животіє – і вона, мабуть, вічна (Там же).
Ця тенденція властива і іншим слов’янським мовам. Чимало прикладів новотворів з генералізованою семантикою суфіксів недорослості виявила свого часу в російській мові Н.О.Янко-Триницька, пор. її приклади з творів художньої літератури: егорята (діти Єгорова), башмачонок, черчиллята, айсбержата (Янко-Триницкая 2001: 293-296), а також пригадаємо нахаленок з однойменного оповідання М.О.Шолохова, любята и стишата В.В.Маяковського.
Активне поповнення лексемної категорії експресивно-оцінних назв особи з патронімічними суфіксами в ролі генералізованих словотвірних маркерів засвідчив нещодавно виданий Х.Вальтером і В.М.Мокієнком «Словник сучасних російських прізвиськ», з цього джерела такі розмовні утворення, як Бакенбардыч, Вампиреныш, Векторовна (вчителька математики), Волкодавна, Кефирыч (Михайло Полторанін), Немыч (учитель німецької мови), Бухгалтереночек, Кириеныш, Кремленыш (Сергій Владиленович Кирієнко), Обкомыч (Геннадій Андрійович Зюганов) (Вальтер/ Мокиенко 2004).
Префікс під- у поданих вище прикладах підтитарій, підтитарний, підхорунжий, підсудок демонструє у сучасній українській мові ще один спосіб формування вибірних лексемних категорій – завдяки переорієнтації категоризатора, його закріпленню за іншою дериваційною базою.
Іменники з префіксом під- на позначення особи в сучасній українській мові збереглися в ієрархії деяких військових звань або занять: підмайстер, підосавул, підполковник, підпоручик, підпрапорщик, підхорунжий, підшкіпер.
В інших сферах суспільного життя такі прості афіксальні номінації замінили складні слова або словосполуки з деталізованим оформленням ономасіологічної структури ‘особа, підпорядкована іншій особі, її помічник або заступник’: режисер: помічник режисера, помреж; редактор: помічник редактора, помред; лікар: помічник лікаря, асистент лікаря (хірурга на операції); прокурор: помічник прокурора; президент: віце-президент, радник президента, прем’єр: віце-прем’єр, адмірал: віце-адмірал, контр-адмірал, директор: заступник директора; депутат: референт, помічник, радник депутата; префект: помічник, заступник префекта, але і супрефект, також застаріле російське товарищ (министра, прокурора) в значенні ‘помічник, заступник’.
У функції номінацій-категоризаторів, що узагальнюють все розмаїття ролей осіб, залежних у своїй професійній діяльності від іншої особи, часто виступають і субстантивовані дієприкметники підлеглий, підпорядкований або такі спеціалізовані прикметники, як підвладний, підзвітний, піднаглядний, підшефний, підконтрольний.
З огляду на таку переорієнтацію ономасіологічного базиса виразної експресивно-оцінної конотації набувають новотвори-оказіоналізми, зафіксовані в матеріалах газети «Літературна Україна» (далі – ЛУ): підначальник ‘особа, яка є помічником, заступником начальника’ (Ми всі разом – українці, росіяни, євреї, «рядові», начальники, підначальники, відповідальні, безвідповідальні, бюрократи, антибюрократи, всі, на Україні і не на Україні сущі й уже не сущі, - всі разом допровадили до нинішнього стану (ЛУ, 26/88)); піддиктатор ‘особа, яка є помічником, правою рукою диктатора’ (Піддиктатор визнає і творить армію диктатора, а не народу, тим паче, армію не як щит, як меч… (ЛУ, 47/90)) (Нелюба 2004: 92-93).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
