71865 (685543), страница 24
Текст из файла (страница 24)
Дослідники розпочинають характеристику епохи Просвітництва із висвітлення справжньої наукової революції, що мала місце в більшості європейських країн. ХУП ст. ознаменувалося доленосними відкриттями у галузі природничих наук, технічними винаходами.
Англієць Уїльям Гарвей (1578-1657) перший відкрив кровообіг і став основоположником фізіології як науки. Італійський фізик і математик Еванджеліста Торрічеллі (1608-1647) винайшов барометр і започаткував науку метеорологію. Наприкінці ХУ1 - у першій половині ХУП ст. було винайдено телескоп, мікроскоп, ртутні термометри, вдосконалено компас і годинник. Це дало новий поштовх розвитку науки.
У розробці наукових досліджень брали участь не лише представники вузівської науки, але й спеціальні наукові об’єднання, товариства. Спочатку вони виникали з ініціативи державних керманичів. У 1575 р. іспанський король Філіп П став ініціатором створення у Мадриді Академії математичних наук. У ХУП ст. засновуються Французька академія (об’єднання вчених, переважно філологів), Паризька природничо-наукова академія і Португальська академія історії. В цей же час виникли й перші загальнонаціональні академії наук – славетне Лондонське королівське наукове товариство (1662) і Академія наук у Парижі (1699). Ці нові розсадники науки сприяли поширенню наукових знань, обміну науковим досвідом, активізації наукового процесу.
Значні наукові досягнення викликали необхідність їх філософського осмислення. Якщо у Середньовіччі головним джерелом пізнання проголошувалися віра і божественне прозріння, то у ХУП ст. з’являються нові підходи стосовно наукового пошуку й пізнання.
Майже одночасно, але з різними підходами, здійснили філософське обґрунтування нових методів у науці англієць Френсіс Бекон (1561-1626) і француз Рене Декарт (1596-1650).
Френсіс Бекон обґрунтував емпіричний (від грецької – “дослідний”) метод вивчення природи. Згідно його теорії в основі істинного знання лежить тільки досвід. За Беконом наукове відкриття починається із спостережень, потім перевіряється їхня точність і наприкінці методом узагальнення (індукції) робляться загальні висновки.
Інший шлях наукового пізнання проповідував Рене Декарт. Він родоначальник раціоналізму (від грецької – “розум”). Його теорія головну роль у пізнанні відводила не досвіду, а розуму, тобто раціональному, логічному мисленню. Декарт вважав, що критерій істини визначається ясністю й чіткістю думки, а не практикою. Істину формує наукова гіпотеза. Суть цієї теорії в його крилатій фразі: “Мислю – значить існую”. Вчений дотримувався погляду, що навколишній світ складається з постійно рухомих найдрібніших часток і є матеріальним. Як видатний математик, основоположник аналітичної геометрії, Декарт найбільше цінував математику з її конкретними доказами, яку вважав зразком для всіх наук. Саме він увів в алгебрі звичайні для нас поняття – x, y, z.
Проте найбільші наукові результати мали науковці, які з’єднали емпіризм і раціоналізм, тобто експеримент і наукову гіпотезу, спостереження й математичне узагальнення. Таким підхід у своїх наукових дослідженнях здійснив великий англійський фізик, астроном і математик Ісаак Ньютон (1643-1727). Стержень його наукового світогляду можна сформулювати наступним чином: час і простір мають абсолютний характер, вони існують самі по собі, незалежно від матерії; рух має всезагальний характер; усі явища у світі перебувають у причинно-наслідковому зв’язку. Найважливішим науковим досягненням Ньютона стало відкриття законів руху і всесвітнього тяжіння. Саме ці закони дали пояснення всім попереднім відкриттям в астрономії, фізиці, математиці, звівши їх у струнку систему.
Такий фундамент дозволив природознавству в ХУШ ст. зробити якісний крок вперед. Навіть неповний перелік зроблених відкриттів свідчить про переможну ходу тогочасної світової науки.
Нідерланцю Християну Гюйгенсу (1629-1695) належить пріоритет у створенні хвильової теорії світла. Англієць Роберт Бойль (1629-1691) і француз Едм Маріотт (1620-1684) відкрили головний закон теорії газів. Француз Шарль Кулон (1736-1806) експериментував у галузі електростатики. Італієць Алессандро Вольта (1745-1827) сконструював першу електричну батарею. Француз Антуан Лавуазьє (1743-1794) пояснив природу горіння й окислення, склав перший перелік хімічних елементів. Швед Карл Лінней (1707-1778) розробив класифікацію рослин. Українець Інокентій Гізель (близько 1600-1683, ректор Києво-Могилянської академії) у 40-х роках ХУП ст. сформулював, а у ХУШ ст. Антуан Лавуазьє та росіянин Михайло Ломоносов експериментально довели принцип збереження матерії й руху. Збагачувалися всі галузі наукових знань.
Все глибшим стає процес зближення науки і практичних потреб людини, започаткований ще в епоху Відродження. Прикладом може стати створення англійцем Едуардом Дженнером (1749-1823) вакцини проти віспи, що дала можливість взагалі уникнути цієї хвороби, а не лише її лікувати, як це було раніше.
Технічні наукові досягнення починають широко запроваджуватися у виробництві. Завдяки їм були створені механічна прядильна машина і ткацький верстат. У свою чергу вони стали стимулом для винайдення англійцем Джеймсом Ваттом (1736-1819) універсального двигуна – парової машини, запатентованої у 1784 р. У наступному столітті цей доленосний винахід відкрив еру промислового перевороту.
2. Епоха просвітництва – новий погляд на суспільство
Впровадження нового погляду на природу, нових методів у природознавстві спонукали науковців звернути увагу на людський фактор у суспільстві.
Відтак у ХУШ ст. філософія стає авангардом світової науки, символом цього століття. Вона базувалася на ідеях Просвітництва.
Ці ідеї започаткували ще у ХУП ст. філософи Бенедикт Спіноза (1632-1677) в Нідерландах, Томас Гоббс (1588-1679) і Джон Локк (1632-1704) у Великій Британії. Проте вони досягли вершини свого розквіту в ХУШ ст.
Представники епохи Просвітництва прагнули перебудувати усі суспільні відносини на основі розуму, рівності, справедливості, що становлять природну суть людини.
Вони вважали, що цю перебудову можна здійснити за допомогою розповсюдження передових ідей, освіти, знань, поліпшення морального клімату в суспільстві. У здійсненні цих заходів просвітники покладали надії на освічених монархів. На їхню думку останні могли дати народу освіту, засоби для існування, покінчити з безправ’ям.
Одним із шляхів удосконалення духовного життя просвітники вважали секуляризацію (з французької – “мирський”, “світський”) культури, тобто позбавлення її церковного впливу й надання їй світського характеру. Згідно їхньої теорії першими кроками в цьому напрямку стало б впровадження віротерпимості, свободи совісті, вільного права людини вибирати віросповідання. Просвітники посягнули на основний релігійний постулат: про наперед визначену Богом долю людини й намагалися довести, що суб’єктом історії є не Бог, а сама людина.
Однак існування Бога не заперечувалося. В усіх тогочасних філософських працях присутня ідея Бога, який створив світ, але який не утручається в людські справи. Таким чином дотримувався компроміс між вірою й знаннями, між релігією й наукою.
Просвітники були вихідцями із різних верств суспільства, але їх об’єднувала нетерпимість до феодальних пережитків, що посягали на свободу, рівність, ставали на заваді оцінки людини по її особистих заслугах.
Самі діячі Просвітництва оцінювали свою епоху як вік розуму, вік філософів. Сам термін “просвітництво” ввели такі його видатні представники як Вольтер і Йоганн Гердер. Остаточно запровадив його у повсякденний обіг німецький філософ Еммануїл Кант. Наприкінці епохи Просвітництва (1874) вийшла з друку його стаття під назвою “Що таке Просвітництво?”. В ній автор висунув тезу про необхідність і важливість епохи Просвітництва, суть якої полягає в широкому використанні людського розуму у здійсненні соціального прогресу.
У ХУШ ст. ідеї Просвітництва отримали широке розповсюдження у Франції, яка на той час йшла в авангарді духовного розвитку. Найбільшим авторитетом серед французьких просвітників користувалися Вольтер (справжнє ім’я і прізвище Марі Франсуа Аруе), Шарль Луї де Монтеск’є, Жан Жак Руссо, Дені Дідро. Зупинимося коротко на внеску кожного в розвиток світової наукової думки.
Різнобічний талант Вольтера (1694-1778) проявився у філософії, історії, драматургії, поезії, прозі. Його наукова й літературна спадщина сягає 70 томів. Йому належить знаменита фраза: “Всі жанри гарні, крім нудного”. У своїх творах просвітник не оминув критики католицького клерикалізму, лицемірства офіційної церкви та її слуг, їхньої жадібності й жорстокості, релігійного фанатизму. При цьому ним використовувалася тонка, уїдлива, знищувальна насмішка
Водночас Вольтер був віруючою людиною й наголошував: “Якби Бога не було, його треба було б вигадати. Але він є”. Існування Бога він вважав стримуючим началом і для низів суспільства, і для правителів. Процитуємо декілька його висловів стосовно вищезазначеної позиції: “Атеїст бідний і лютий, який вірить в безкарність, буде дурень, якщо не уб’є вас, щоб привласнити ваші гроші. Чернь стане ордою розбійників”; “Я хочу, щоб государі та їхні міністри вірили в Бога, який карає і прощає. Без цієї вузди вони будуть представлятися мені тваринами, які прагнуть крові”.
Король філософів або некоронований король, як його називали в Європі, бачив основу справедливого устрою в рівності, свободі і водночас в необмеженій приватній власності. Разом з тим протягом життя кардинально помінялися погляди Вольтера стосовно форми політичного управління. Як противник будь-якої революції спочатку він був прихильником “освіченої монархії”. Найяскравіше про таку позицію свідчить його листування з Катериною П і Фрідріхом П, які, в свою чергу, вважали за честь з ним спілкуватися. Розвиток подій у Франції поклав край його надіям на освіченого монарха. Він виразно побачив назрівання політичної кризи. В 60-ті рр. філософ зрозумів, що ідеал республіки – найбільш розумна форма державного устрою.
Монтеск’є (1689-17755) – родоначальник конституційної думки у Франції, автор теорії про три форми державного управління (деспотія, монархія, республіка) і три види влади (законодавча, виконавча, судова). Як і Вольтер, був прихильником деїзму, тобто релігійно-філософського вчення, яке визнає Бога як творця світу, але заперечує його втручання в життя людини.
Руссо (1712-1778) – представник радикального крила французького Просвітництва, проповідував зрівняльний розподіл приватної власності, основоположник теорії народного суверенітету (народ повинен повалити владу багатих і встановити свою владу).
Дідро (1713-1784) – атеїст, матеріаліст (задовго до Чарльза Дарвіна висловив здогадку про біологічну еволюцію), головний редактор і натхненник всесвітньо відомої 35-томної “Енциклопедії або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел” (1751-1780). Він зумів залучити до співробітництва багатьох видатних учених і публіцистів: Вольтера, Монтеск’є, Руссо, Д’Аламбера, Тюрго, Гельвеція, Гольбаха, Дюкло та багато інших.
Ідеологія видатних французький філософів-просвітників активізувала суспільно-політичне життя Франції напередодні Великої Французької буржуазної революції.
Світоглядні ідеї Просвітництва заклали фундамент для започаткування нової науки – політичної економії. Її французьку школу представляли послідовники теорії фізіократів. Вони вважали найраціональнішою економіку суспільства, вільну від втручання в неї держави, представлену приватною працею і найманою робочою силою.
Проте класична політична економія виникла у Великій Британії. В її розвиток значний внесок зробив Адам Сміт – автор теорії трудової вартості, головний зміст якої: праця є джерелом вартості.
3. Культурні досягнення епохи Просвітництва
У ХУП-ХУШ ст. кожна європейська держава мала своє неповторне мистецтво і свою своєрідну літературу. Водночас в цей період сформувався клас нової інтелігенції, поглибилися культурні контакти між її представниками, що вплинуло на взаємозбагачення національних культур. Як наслідок виникають нові художні стилі, які швидко приходять на зміну один одному.
У першій половині ХУП ст. з’являється стиль бароко, у другій половині на його зміну приходить класицизм. У першій половині ХУШ ст. панує рококо (генетично пов’язаний з бароко), у другій половині в дещо іншій формі повертається класицизм. Ці стилі найяскравіше втілилися в архітектурі.
Наприкінці Х1Х ст. назву стилю “бароко” увів у обіг швейцарський історик і філософ Якоб Буркхардт (1818-1897). Сам же стиль виник в Італії наприкінці ХУ1 ст., коли переосмислювалися кризові явища епохи культури Відродження. Термін “бароко” перекладається з італійської “дивний”, “химерний” і влучно характеризує даний стиль, такий же пишний і примхливий. Він нагадував спосіб життя королівських дворів, особливо французького, який був законодавцем європейської моди. В ньому єдналися нескінчені свята й розваги з жорстким етикетом і регламентацією. Так само і в бароко поєдналися простота і складність, реальність й ілюзії.
Це надзвичайно парадний, величний стиль. Для нього характерні контрастність, динамічність, композиційна складність, яскравість кольорів, наявність позолоти, зокрема, для архітектури – велика кількість деталей, переважно зігнутих ліній. Яскравими прикладами цього стилю є колонада площі Святого Петра в Римі італійського архітектора Лоренцо Берніні (1598-1680) та Зимовий палац у Петербурзі італійського архітектора Бартоломео Растреллі (1700-1771), який творив у Росії.
Архітектори все більше приділяють увагу навколишньому середовищу, отримує розвиток паркове мистецтво. В цей період започатковується архітектура фонтанів, що прикрашали як парки, так і площі міст. Знаменитий своїми фонтанами у стилі бароко Рим, серед яких найвідомішим є фонтан Треві. Фонтани є важливою прикрасою всього палацово-паркового комплексу позаміської резиденції російських імператорів у Петергофі.
Велике значення надається інтер’єрам, серед яких виділяються світла підлога, кришталеві люстри, драпіровки, ліпні прикраси. У моду входять ілюзорні плафони – розписана стеля, на якій частіше всього зображується небо в поєднані з багатофігурною композицією. Живопис і скульптура втрачають самостійну роль, стають частиною декору.
Антитезою бароко став класицизм (з латинської – “зразковий”). Характерні риси класицизму: наслідування античним зразкам, монументальність, нормативність, раціоналізм. Основний принцип класицизму відповідає головній ідеї раціоналістичної філософії – ідеї розумності, впорядкованості, правильності. З одного боку ця ідея обгрунтовувала необхідність абсолютизму: верховенство монарха вважалося найбільш розумною формою управління державою. Але з іншого боку той самий раціоналізм став важливою складовою у розвитку передової науки й буржуазної ідеології. В ХУП ст. перша тенденція переважала.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
