71865 (685543), страница 21
Текст из файла (страница 21)
Найбільше західноєвропейські впливи просліджуються в архітектурі Галицько-Волинського князівства, що в першу чергу засвоїла й переробила елементи архітектури сусідніх країн. Тут активно розвивалася замкова архітектура, поширювався такий варіант церковної споруди, як кругла ротонда. Після монголо-татарського нашестя культурний центр Київської Русі перемістився на захід, у Галицько-Волинське князівство.
Культові споруди прикрашалися іконописом, фресковим розписом і мозаїкою. Із іконописців на скрижалях історії залишилися імена монахів Києво-Печерського монастиря Григорія та Аліпія (обидва творили у другій половині Х1 - на початку ХП ст.). Вони стали засновниками київської художньої школи іконопису.
У Київській Русі на високому рівні знаходилося декоративно-прикладне мистецтво. Особливого розвитку досягло ювелірне мистецтво, що відзначалося високою естетикою і технікою виконання. Давньоруські ювеліри вміли робити чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустацію.
Вони користувалися технікою скані (узори з тонких металевих ниток), зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок). Київські ювеліри оволоділи складною технікою перегородчастої емалі, що була запозичена у Візантії, але удосконалена ними. Процес її виготовлення був досить непростий. На золоту пластину наплавляли тонкі золоті перегородки. Таким чином отримані порожнини заповнювали емалевим порошком і розплавляли його. Як засвідчує німецький знавець ремесел Теофіл (Х1 ст.) руські вироби “з золота з емаллю і срібла з черню” високо цінувалися в середньовічній Європі.
На Русі досить популярними були такі види мистецтва як музика і танці, що супроводжували різні обряди, календарні свята. Ми знаходимо зображення музикантів і танцюристів на знаменитих фресках вежі Софіївського собору. Свідчення цих фресок, а також билин та літописів дають нам уявлення про давньоруські музичні інструменти. Ними були ріг, труби, бубон, гуслі, гудок.
Прийняття християнства дало поштовх подальшому розвитку хорового мистецтва, оскільки одноголосий спів став частиною богослужіння. Проте православний канон, на відміну від католицького, забороняв супроводжувати богослужіння інструментальною музикою. На Русі діяли дві системи нотних записів – самобутня і візантійська.
Отже, культура Київської Русі мала досить високий рівень в порівнянні із рівнем західноєвропейської середньовічної культури. Така ситуація пояснюється тим, що давньоруська держава не підпала під владу церкви (як це сталося на заході) й тому мала досить сильні світські елементи. А цей фактор зіграв не останню роль в збагаченні давньоруської культури. Проте даний стрімкий культурний поступ перервала іноземна експансія, що розпочалася з середини ХШ ст.
3. Історичні умови розвитку української культури Х1У - першої половини ХУП ст.
Історичні реалії, в яких опинилася Русь-Україна в Х1У - першій половині ХУП ст., вплинули на формування української культури. На відміну від процвітаючих західноєвропейських держав Україна опинилася під іноземним ярмом. Першим стало монголо-татарське. Потім українські землі підпали під вплив Литви, а далі поступово відійшли до Польщі.
Монголо-татарська навала стала головною причиною переміщення політичного й культурного центру із Київської землі до більш віддалених від монголо-татар і захищених від них горами й лісами земель Галицько-Волинського князівства.
В умовах роз’єднання і поневолення український народ не мав змоги збагачувати свою культурну спадщину. Відтак його головним завданням стало збереження давніх культурних традицій. Протягом наступних століть цей багатий культурний потенціал давав можливість живити українську духовність.
Навіть в умовах іноземного поневолення політичні та культурні традиції Русі запозичували інші народи, які стояли на нижчому щаблі розвитку. Така ситуація характерна для Великого князівства Литовського, під владу якого в другій половині Х1У ст. потрапили українські землі.
Порівнюючи з роками монголо-татарської навали цей період виявився сприятливішим для української культури. Литовські князі вважали себе спадкоємцями Київської держави. У своїй політиці стосовно Руської землі вони дотримувалися правила “старого не змінювати й нового не вводити”. Литовські керманичі називали себе королями литовськими та руськими, дотримувалися руських звичаїв, залишали при владі місцеву знать.
Відчуваючи вищість української культури, литовці зберегли за української мовою статус офіційної. Нею користувалися в урядуванні, складанні грамот і законів. Правові традиції “Руської правди” продовжилися у “Литовських статутах”, що стали одними із кращих правових кодексів середньовічної Європи. В часи литовського панування не переслідувалася і Руська православна церква. Певні представники литовської княжої династії приймали православ’я і споріднювалися із знатними українськими й білоруськими родами.
Проте така ситуація тривала недовго. У 1385 р. князь Ягайло згідно Кревської польсько-литовської унії приєднав Литву разом з українськими землями до Польщі. Наслідки польської колоніальної політики дали себе знати після Люблінської унії 1569 р., коли майже всі українські землі увійшли до складу Речі Посполитої. Вона поглибила політичне, економічне й духовне поневолення українства. Наступ польського “войовничого католицизму” завершила Берестейська унія 1596 р., що здійснила конфесійний поділ українських віруючих на уніатів та православних.
Наступ поляків на православну церкву переслідував більшу мету, а саме знищення національної ідентичності, оскільки в той час церква була визначальним чинником суспільного та духовного життя. Тому основним гаслом боротьби за збереження українства як нації стала оборона “церкви та нації руської”.
Цю боротьбу за охорону національних традицій в Україні, як і в кожній державі, очолювала інтелектуальна еліта. Для знешкодження національних устремлінь української шляхти польська влада намагалася різними методами її ополячити й окатоличити. До останніх належали виняткове право католиків на державні посади і привілеї. Спокушені ними українські шляхетські роди поступово переходять у польський табір.
У цей же період набирає ваги й московська держава. Переможна війна з Литвою дає їй можливість приєднати Сіверщину (Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський). Проте маючи більш далекосяжні завойовницькі плани щодо всіх східнослов’янських земель, Москва проголошує себе спадкоємицею Києва, а після завоювання Константинополя турками (1453) – спадкоємицею Візантії (так звана теорія “третього Риму”). Таким чином над українськими землями нависла загроза, з одного боку, латинізації й спольщення, з другого – омосковлення.
Іншою великою перешкодою на шляху розвитку української культури стали набіги татарської орди, яка дощенту нищила край, забираючи тисячі людей у полон і продаючи їх на невільницьких ринках Криму.
Захистити українство від іноземного гніту поставили собі за мету козаки. Це був проміжний прошарок між шляхтою і селянами. Від селян їх відрізняло те, що вони були вільними, а від шляхти те, що вони не могли володіти тими ж селянами. Селяни й міщани тікали від польського ярма на вільні, незаселені землі нижньої течії Дніпра, за неприступні дніпровські пороги і ставали там вільними людьми, тобто козаками. Звідси й назва козацтва – запорізьке.
Спочатку польська влада вирішила використати козаків у справі стримування татарських набігів на її південні кордони й тому мирилася із існуванням козацтва. Польський король навіть офіційно визнав певну кількість козацтва, яке заносилося в реєстр (так зване реєстрове козацтво) і утримував його. Але поряд з реєстрованими козаками знаходилася численна сила нереєстрових козаків.
Фактично на Запоріжжі виникла держава в державі, а саме відносно незалежна козацька держава в межах Речі Посполитої. Запорізька Січ була найдемократичнішим утворення у тодішньому світі. Безпосередньо козаки переобирали щорічно кошового отамана (пізніше його стали називати гетьманом). Козацька держава мала дипломатичні стосунки із зарубіжним світом. Її значення і вплив ще більше посилилися в період визвольної війни українського народу проти польської шляхти. Вершиною ж козацького впливу на культурний розвиток українства став період Гетьманщини.
4. Освіта і наука, книгодрукування і література Х1У - першої половини ХУП ст.
Стержнем кожної національної культури є освіта. Не дати її знищити стало чи не основним завданням національно налаштованих українських суспільних верств. Вони намагалися зберегти старі школи, що функціонували при церквах і монастирях, благодійних установах та в приватних маєтках. В них навчалися діти не лише феодальної знаті і багатого міщанства, а й селян та ремісників. Поряд із українською мовою (тоді її називали слов’яно-руською) вивчалась латинська. Головно учителями були представники церкви. В Україні можна було отримати лише початкову й середню освіту.
Вищих шкіл на той час тут не існувало. Тому вищу освіту можна було отримати тільки за кордоном. Цю можливість мали лише заможні громадяни. Її вони широко й використовували. Вже з Х1У ст. українська молодь виїздила на навчання до західноєвропейських університетів, переважно до Болонського, Падуанського, Празького.
Багато українських студентів закінчили вищі учбові заклади Польщі. Протягом ХУ-ХУ1 ст. більш як 800 молодих українців отримали освіту в Краківському університеті. Деякі випускники залишилися в ньому викладачами. Зокрема, в Краківському університеті працював магістр Лукаш з Нового Міста, українець за походженням, автор підручника з епістолографії (писання листів).
З Краківським університетом пов’язана діяльність його випускника, визначного культурного діяча, основоположника гуманістичної поезії, а згодом викладача античної літератури Павла Русина із міста Кросна.
Краківський університет закінчив медик, астроном і математик Юрій Котермак або Дрогобич (родом з міста Дрогобича). Він продовжив освіту у Болонському університеті, де не лише здобув ступінь доктора медицини, а був обраний деканом медичного факультету університету й викладав там медицину та астрономію. Після повернення з Італії наш знаменитий земляк викладав медицину в Краківському університеті, виконував обов’язки придворного лікаря короля Казимира. Одним із його учнів у Краківському університеті став Миколай Копернік. Юрій Котермак був не лише представником точних наук, але й ліриком, оскільки займався поетичною творчістю. Він також сприяв виходу книжок кириличним шрифтом у краківській друкарні Швайпольда Фіоля.
Вихованцем Краківського і Віденського університетів був письменник Станіслав Оріховський-Роксолан або Оріховський-Русин, як він сам себе називав, підкреслюючи цим приналежність до української національності. Сучасники ж його нарекли “руським Демосфеном”. Під впливом ідей ідеолога Реформації Мартіна Лютера, на лекціях якого був присутній, Оріховський відстоював ідею незалежності світської влади від церковної.
Навчання у вищих учбових закладах європейських країн дозволило українським студентам оволодіти передовим науковим досвідом цих країн, познайомитися з новими гуманістичними й реформаторськими ідеями. Водночас багато українців – вихованців цих університетів зробили власний внесок у розвиток світової наукової думки. Ті ж, які повернулися на батьківщину широко використовували набутий за кордоном досвід для розвитку вітчизняної освітянської й наукової справи.
Отримати вищу освіту за кордоном могло лише досить вузьке коло українства. Відтак національно налаштована українська шляхта намагалася підготувати грунт для створення відповідних учбових закладав у себе на батьківщині. У цьому напрямку перший крок здійснили церковні братства – громадські організації православних міщан. В основному вони виникли наприкінці ХУ1 ст. у відповідь на католицьку експансію. Згідно статуту членом братства міг стати кожний православний, незважаючи на місце проживання й соціальне походження. Під час вступу робився одноразовий внесок, так званий укуп, потім сплачувалися членські внески. Головний контингент братств складали різного фаху ремісники, провідна ж роль належала багатим міщанам.
Ставлячи за мету захист православної віри, братства рішуче виступили проти національного і релігійного обмеження українців. Члени братств не лише підтримували один одного матеріально, допомагаючи при хворобі, старості, в похоронах, але й піклувалися освітянською справою. Для цього ними організовувалися й утримувалися братські школи, в яких викладання проводилося рідною мовою, засновувалися і субсидіювалися книгодрукарні, бібліотеки, шпиталі тощо.
Оскільки національне відродження почалося на західних землях, то й перші братства засновуються у духовному центрі цих земель – місті Львові. Це були Успенське (1463), Благовіщенське (1542) і Миколаївське (1544) братства, які користувалися значними правами. Зокрема, львівські братства отримали статус ставропігії. Тобто не підкорялися владі львівського єпископа і навіть київського митрополита, а безпосередньо підпорядковувалися константинопольському патріарху.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
