71865 (685543), страница 18
Текст из файла (страница 18)
У Корані зафіксовані основні постулати ісламу: покора нижчих верст суспільства вищим, недоторканість приватної власності. Іслам підтримував заняття торгівлею, але забороняв лихварство, проголошував верховенство чоловіка над жінкою, засуджував азартну гру, вживання свинини й алкоголю. Як й інші релігії він вимагав дотримання певних етичних заповідей: не убий, не кради, будь чесним, шануй батьків і старших тощо.
У Корані висвітлені й обряди ісламу. Для всіх мусульман обов’язковими є: п’ятикратна молитва у встановленні години; обмивання перед молитвою і після неї; сплачення податку (закят) на користь бідних, а фактично на користь держави; дотримання щорічного посту (ураза) протягом усього місяця рамазану; хоча б раз в житті паломництво до Мекки.
Главою мусульман є імам (в перекладі з арабської “людина, яка стоїть попереду”). Він керував колективною молитвою. Цю функцію спочатку виконував сам Мухаммед, потім – перші спадкоємці пророка халіфи (заступники). Проте вони не лише очолювали релігійну общину, але й стояли на чолі держави й таким чином тримали в своїх руках як духовну, так і світську владу.
Внутрішні протиріччя в лавах мусульман стали причиною розпаду ісламу на ряд течій. Основні з них: суніти, шиїти і хариджити. Спочатку їх роз’єднали головно політичні мотиви, згодом розмежували й догматичні канони.
Отже, з самого початку в світосприйнятті мусульман об’єдналися віросповідання і морально-правові настанови, релігія і політика, духовна і світська влада.
Завдяки постулату ісламу джихаду (обов’язок кожного мусульманина і общини в цілому вести протягом восьми місяців на рік священну війну за віру) араби здійснили величезні завоювання. Зовсім небагато часу потрібно було арабам, щоб поширити свою владу на землях від Іспанії на заході до Індії на сході, від Сахари на півдні до країн Північного Кавказу та Середньої Азії на півночі.
Як результат на нескінченних просторах виник історичний феномен, який в історичній літературі дістав назву мусульманська культура. Однак даний термін звучить дуже загально. Ймовірніше, можна називати арабо-мусульманською культурою лише ранній період її історичного розвитку. З Х до середини ХШ ст. поряд з арабською формуються інші національні культури: арабо-берберська, перська, тюркська, північноіндійська та інші. Проте всіх їх об’єднує єдине ісламське віросповідання.
Характерною рисою культури арабського халіфату УП-ХШ ст. стало об’єднання арабо-мусульманської культури і культури завойованих арабами народів. З свого боку на підкорені народи араби поширили свою релігію – іслам (який певною мірою замінив їм філософію та ідеологію), а також класичну арабську мову, що оформилася в мову релігії і держави, науки і мистецтва. В свою чергу завойовані народи збагатили головно освіту й науку, літературу й мистецтво арабів.
Внесок різних народів у скарбницю арабської літератури зробив її досить неповторною й своєрідною. ЇЇ самою цінною пам’яткою є Коран, оскільки він являє собою поетичний твір, до складу якого увійшли вірші й римована, ритмічна проза.
Із світської лірики самими знаменитими стали наступні три збірки давньоарабської поезії: “Муаллакат” (“Нанизані”), “Хамаса” (“Доблесть”), “Кіта-аль-агані” (“Книга пісень”) (У1-УП ст.). Найпоширенішою є остання. В ній розповідається про трагічне кохання автора до дівчини на ім’я Лейла. Припускається, що “Книга пісень” складена знаменитим поетом на ім’я Кайса ібн-аль Мулавваха. Він ще отримав в народі призвіще Маджнун (дослівно – “божевільний від кохання”). На Сході цей сюжет досяг такої популярності, як в Європі історія Трістана й Ізольди або Ромео і Джульєтти.
Неперевершеною скарбницею арабської середньовічної лірики вважається різнопланова творчість сліпого поета Абуль-Алааль-Маарі (973-1057). З безлічі літературних, наукових, в тому числі й філософських творів Маарі виділяється його “Послання про прощення”. Ця праця мала значний вплив на вибір сюжету для безсмертної “Божественної комедії” відомого італійського поета Аліг’єрі Данте.
Не менш досконала й арабська середньовічна проза. В ній значне місце займають любовно-пригодницькі побутові новели, розповіді та анекдоти (так звані маками). Араби створили ще один оригінальний літературний жанр того часу – народний роман. Протягом багатьох років зберіг популярність один з таких романів, що дійшов до нас під назвою “Життєпис Антара”. В ньому висвітлюється життя бедуїнського поета, простого кочівника, який завдяки своїм героїчним подвигам дослужився до рангу знаменитого полководця і, долаючи багато пригод, повернувся до своєї коханої. Між Х і ХУ ст. на Близькому Сході склався збірник казок “Тисяча й одна ніч”, який в цьому жанрі по праву зайняв одне із провідних місць у світі.
Іслам справив значний вприв на образотворче мистецтво арабо-мусульманського світу. На відміну від інших світових релігій він забороняв зображення Бога і людини. Цей канон негативно вплинув на розвиток живопису. Проте в арабському світі досягли надзвичайної досконалості рослинні й орнаментні зображення. Вони широко використовувалися для прикрашання стін, стель, порталів архітектурних будівель, в орнаменті килимів, виробів художнього ремесла тощо.
Як і в образотворчому мистецтві національні особливості мала арабська архітектура. На ранніх етапах розвитку будівельної справи араби в основному перебудовували храми й палаци підкорених народів. Це трапилося, зокрема, із знаменитою Святою Софією, перебудованою в мечеть.
Зміцнення політичної й економічної могутності, а отже й держави, дало змогу в Арабському халіфаті започаткувати національне архітектурне мистецтво. Арабські зодчі створили нові, до того часу невідомі типи будівель. Перш за все це стосується мечеті (арабський храм), мінарету (вежа для заклику мусульман до молитви), медресе (богословська школа).
Вже у 687-691 рр. на вершині підвищення, де раніше знаходився зруйнований римлянами храм біблійного царя Соломона, зводиться знаменита мечеть Куббат ас-Сахра (“Купол скелі”). Щоб виправдати будівництво своєї святині на цьому місці, араби стверджують, що одного разу саме сюди ангели доставили Мухаммеда.
Мечеть має форму восьмигранника, увінчаного куполом (звідси її назва). Вона ще й зараз дивує сучасників не лише своєю оригінальною архітектурою, але й чудовими мозаїками і мармуровими колонами. Разом з сусідньою мечеттю аль-Акса мечеть Куббат-ас-Сахра увійшла в культовий комплекс мусульман “Благородне святилище” і займає в ньому третє місце. Перше місце в цьому культовому комплексі належить храму Кааба в Меккі, друге – могилі пророка Мухаммеда в Медіні.
Дбайливе ставлення до наукових здобутків завойованих народів і подальший їхній розвиток дав можливість арабській науці досягти значних успіхів. Найвідомішими науковими центрами того часу були Басра, Куфа, Багдад, Александрія. Як меценат науки увійшов в арабську історію халіф аль-Мамун. У Багдаді він створив цілий “Будинок науки”, що став свого роду поєднанням академії, бібліотеки, обсерваторії і колегії перекладачів.
В Арабському халіфаті завдяки персам стали відомі досягнення індійської науки в галузі математики й астрономії. Зокрема, араби засвоїли знаменитий астрономічний трактат “Аріабхатіам” індійського вченого Аріабхати (У ст.), в якому містяться цінні математичні відомості. Використання математичних досягнень індійців дало змогу арабам у 827 р. виміряти дугу меридіана і визначити розміри земної кулі. Вони також ввели в математику тригонометричні функції, розробили прийоми вирішення алгебраїчних рівнянь 1-го і 2-го ступеня.
Значні досягнення арабської середньовічної науки в галузі теоретичної й практичної медицини. Араби здійснювали операції по видаленню катаракти, вдавалися до кесаревого розтину.
Арабська наука прославилася завдяки доробку знаменитого вченого, філософа і лікаря Ібн Сіни (980-1037), відомого в Європі під іменем Авіценна. В його філософських творах “Книга зцілення” та “Книга вказівок і настанов” піднімаються також й природничі, в тому числі, медичні проблеми. Проте самою відомою працею, фактично енциклопедією теоретичної й клінічної медицини став його трактат “Канон лікарської науки” ( в 5 частинах). Цей твір був майже до ХУП ст. обов’язковим посібником для лікарів не лише Сходу, але й всієї Європи.
Плідний внесок у розвиток мусульманської культури зробив іранець за походженням, вчений універсальної освіченості: поет, філософ, математик, астроном Омар Хайям (1048-1123). Проте найбільшу славу йому принесли чотиривірші – рубаї, що проникнуті радощами життя, кохання й вина. Вони перекладені на всі мови світу і зараз надають незбагненну насолоду усім любителям поезії.
4. Італійське Відродження
Перехідною від середньовічної європейської культури до культури Нового часу є культура Відродження (французькою – “Ренесанс”). Вона хронологічно входить у середньовічну культуру європейських народів і охоплює період з Х1У до ХУ1 ст.
Ренесанс став можливим завдяки розкладу феодального ладу і започаткування капіталістичних відносин. У цей переломний час на зміну людині зі старим церковно-схоластичним світоглядом приходить людина з новим світосприйняттям. У визнанні такої особи головну роль відіграє не родовите походження, а її безпосередній розум і здібності. Отже, центральне місце в суспільно-політичному й економічному житті починають займати не дворяни, а спеціалісти з різних галузей знання: науковці, літератори, митці, майстри, пізніше інженери. Тобто всі ті, які замість “божественного” вивчають все “людське”. Звідси і їхня назва – гуманісти (від латинського “huwanus” – “людський”). Вони боролися за свободу думки, наукових пошуків і творчості й врешті-решт започаткували новий життєстверджуючий світогляд, що дістав назву “гуманізм”.
Утверджуючи новий світогляд, гуманісти звернулися до античної спадщини, стали її відроджувати як близьку по духу. Звідси термін “відродження”. Таким чином, гуманісти не лише зберегли та осмислили античну культурну спадщину, але й пропагували та удосконалили її. Опираючись на основи античної моралі, культурні діячі епохи Відродження створили своє власне світосприйняття, пронизане ідеалами величі людини, соціальної справедливості й свободи.
Не випадково саме з цього часу бере свій початок утопічний соціалізм. Одним із його основоположників був англійський державний діяч й письменник Томас Мор (1478-1535). Він увійшов в історію завдяки своїй знаменитій “Утопії”, в якій відобразив своє бачення ідеального ладу фантастичного суспільства. За Томасом Мором в ньому відсутня приватна власність, усуспільнені виробництво й побут, обов’язкова свідома праця, але наявний розподіл продуктів за потребами.
Майже через 100 років таку ж саму ідеалістичну картину описав італійський політичний діяч, філософ і поет Томмазо Кампанелла (1568-1639) у своїй книзі “Місто сонця”. Її сюжет – розповідь мореплавця про ідеальну общину, керовану вченими жерцями, в якій відсутні приватна власність, сім’я й наявні державне виховання дітей, загальнообов’язкова праця при 4-годинному робочому дні, розвинута освіта й наука тощо.
На епоху Ренесансу припадає цілий ряд наукових відкриттів, тісно пов’язаних з розвитком торгівлі, мореплавства, будівництва, військової техніки. Морські подорожі Христофора Колумба (1451-1506), Васко да Гами (1469-1524), Фернана Магеллана (1480-1521) дозволили відкрити американський континент, довести, що Земля має форму кулі, встановити контури океанів, морів та суші. Революційний переворот відбувся в астрономічній науці. Польський вчений Миколай Копернік (1473-1543) у праці “Про обертання небесних тіл” обґрунтував геліоцентричну систему Всесвіту. Її підтвердив німецький астроном Йоганн Кеплер (1571-1630), який відкрив закони руху планет.
Вчені епохи Відродження започаткували основи теоретичної хімії, зробили значні відкриття в галузі геології, ботаніки, медицини, удосконалили гірничу справу, металургію, суднобудування. Великий італійський вчений, інженер та митець Леонардо да Вінчі (1452-1519) сконструював перші літальні апарати, розробив проекти парашута, захисних та гідротехнічних споруд.
Німецький винахідник Йоганн Гутенберг (1394-1468) винайшов друкарський станок і таким чином започаткував в Європі книгодрукування. Надрукована ним “Біблія” стала першим друкованим виданням, шедевром раннього друку.
Подальший розвиток отримала історична наука. Вона визнала помилковим божественно-надприродне тлумачення історії й почала її оцінювати як результат діяльності людського суспільства. Нові підходи наявні в осмисленні суті держави й історії суспільства. Заслуга в цьому італійського дипломата, історика, філософа та поета Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Вчений зрікся богословської періодизації історії й поділив її на давню, середню і нову. Вона з певними уточненнями використовується й сучасними дослідниками.
Нікколо Макіавеллі вперше вживає у своєму трактаті “Державець” таке наукове поняття як “держава”. До нього історики згадували лише конкретні держави. Водночас він дотримувався думки, що заради досягнення могутності й благополуччя держави придатні будь-які засоби. Звідси виникло поняття “макіавеллізм” як позначення вседозволеності в політиці.
Все вищезгадане – крапля в морі в порівнянні з науковими відкриття, які здійснило людство в епоху Ренесансу. Однак головним стало народження науки в сучасному розумінні, науки як нового способу пізнання світу. Середньовічна схоластика відкидається як засіб наукового пізнання. На зміну їй приходить раціональне мислення, підкріплене практичними дослідженнями.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
