71865 (685543), страница 25
Текст из файла (страница 25)
У Франції класицизм набуває статусу офіційного стилю. Його впроваджують згідно безпосередніх вказівок всесильного кардинала Ришельє та короля Людовика Х1У. Згодом керівництво розвитком французького мистецтва перебрала на себе Королівська академія живопису і скульптури, заснована в 1648 р. Дещо інше завдання ставила перед собою академія мистецтв в італійському місті Болоньї, створена в 1585 р. братами Каррачі.
Найяскравіше ознаки архітектури класицизму проявилися в обрисах королівського палацового комплексу у Версалі, який збудували в 1668-1688 рр. як резиденцію французького короля Людовика Х1У. Головними авторами цієї пам’ятки були архітектор Жюль Ардуен-Мансар (1646-1708) та майстер садово-паркового мистецтва Андре Ленотр (1613-1700). Даний комплекс складається з палацу та інших споруд, а також величного парку. Впадають в око його чітке планування, геометрична організованість, симетричність. Ці риси наявні навіть у сформованих майстрами формах дерев і кущів, що нагадують геометричні фігури. За таким типом парку закріпилася назва французького регулярного парку.
Початок ХУШ ст. ознаменувався появою стилю рококо (з французької – “подібний на раковину”). Він є певного роду продовженням й ускладненням стилю бароко, оскільки відрізняється від останнього більш дрібнішими й складнішими формами. Головні особливості рококо – вигнуті лінії, що нагадують обриси раковини, сплетіння різьблених і лінійних орнаментів, завитки, використання дзеркал і живописних панно. Декоративність, фантастичність, театральність даного стилю дає підстави асоціювати його з галантністю аристократії.
У другій половині ХУШ ст. все більшої сили набирає інша течія в культурі, що представляє третій стан – опозиційну абсолютизму буржуазію. З нею повертається класицизм, який вже має новий внутрішній зміст. Ідея освіченої монархії заміняється ідеєю буржуазних свобод. Аристократичній витонченості рококо протиставляється суворість і простота традицій античності, Відродження та класицизму. В архітектурі значного поширення набула ідея античних портиків та колони грецьких ордерів. У парковому мистецтві постала традиція англійських ландшафтних парків, що імітують природний ліс. До класицизму другої половини ХУШ ст. застосовується термін “неокласицизм”.
Названі вище стилі мають місце і в інших видах мистецтва, зокрема в живопису. У живописі й скульптурі бароко наявні декоративно-театральні композиції на релігійні, міфологічні або алегоричні сюжети, парадні портрети. В них присутні жвава динаміка, бурхлива емоційність, глибокий реалізм.
Гідно представив бароко у живописі італієць Мікеланджело Караваджо (1573-1610). Його творчість пронизана демократизмом, підвищеним почуттям матеріальності, емоційною напругою, вираженою за допомогою контрастів світла й тіні, майстерного відтворення темного фону картин, на яких розвивалися динамічні сюжети. Ці якості стали підгрунтям для виникнення нового художнього напрямку, що отримав назву “караваджизм”.
Серед знаменитих робіт майстра є картини як на біблійну тематику (“Розп’яття апостола Петра”, “Видіння Савла”, “Смерть Марії”, “Поховання святої Лучії”), так і світську, де зображені представники простого народу (“Вакх”, “Лютняр”) та ін. Творчість Караваджо як основоположника реалістичного напрямку в європейському мистецтві мала суттєвий вплив на становлення майстерності Рубенса, Рембрандта, Веласкеса та інших художників.
Віртуозною живописною майстерністю стиль бароко представлений в роботах знаменитого фламандського живописця Пітера Пауела Рубенса (1577-1640). Йому допомогло досягти таких вершин майстерності навчання як у відомих фламандських, так й в італійських художників. Зокрема, великий вплив на нього справила творчість Караваджо.
Відтак у численних полотнах Рубенса, переважно на біблійні, міфологічні, історичні та алегоричні сюжети, поєднуються традиції національного фламандського мистецтва з надбаннями великих італійських художників. Серед них “Підняття хреста”, “Зняття з хреста”, “Викрадення дочок Левкіппа”, “Персей і Андромеда”, “Історія Марії Медичі”, “Вакханалія” та багато інших. Посада придворного живописця при дворі правительки Фландрії Ізабелли Австрійської дала йому не лише популярність, але й матеріальне процвітання, можливість створити власну художню майстерню в Антверпені.
У цій майстерні відточувався талант іншого видатного фламандця Антоніса Ван Дейка (1599-1641). Згодом він удосконалював свій талант в Італії, знову повернувся до Фландрії й кінець його творчої кар’єри увінчала посада художника при англійському королівському дворі. В дусі бароко виконані його твори на релігійні й міфологічні сюжети (“Розп’яття Святого Петра”, “Юпітер і Антіопа” та ін.). Найяскравіше хист митця проявився в портретному жанрі. Портрети майстра відзначаються виразним психологізмом, благородною одухотвореністю. Серед них самими знаменитими є “Автопортрет”, портрети кардинала Г.Бентівольйо, Марії-Луїзи де Тассіс.
Славу голландському живопису принесла творчість Рембрандта Гарменса ван Рейна (1606-1669), проникнута глибоким реалізмом і демократичністю. Талант і працездатність майстра дали можливість синові мельника вже в 25 років стати знаменитим художником, творчий спадок якого обчислюється 600 картинами, 300 гравюрами і близько 2 тис. малюнками.
Художник досяг великої майстерності в застосуванні ефектів світлотіні, її нюансів та контрастів. У цьому відношенні виділяється його славнозвісна картина на міфологічний сюжет “Даная”, в якій автор відтворив Данаю, покинуту її коханим – богом Зевсом. Ці ж самі прийоми світлотіні наявні й в іншому шедеврі – полотні “Повернення блудного сина”, де саме за допомогою прийомів світла відтворено складну гаму почуттів персонажів.
Іспанський живопис прославила творчість Дієго Веласкеса (1599-1660). Отримавши ранг художника при іспанському королівському дворі, митець не втратив інтересу до навколишнього життя. Навіть в картинах на релігійні (“Христос у домі Марфи та Марії”) й міфологічні теми (“Венера з дзеркалом”) він переносить дію в реальні обставини.
Основне місце в творчості Веласкеса належить портретному жанру. Виконуючи замовлення членів королівської родини, придворної аристократії і створюючи парадні портрети (зокрема Папи Інокентія Х, короля Філіпа 1У, інфанти Маргарити та інші), художник майстерно направляє свої зусилля на відображення внутрішнього світу персонажів.
Визначним представником класицизму, який у Франції отримав офіційний статус, став французький живописець Нікола Пуссен (1594-1665). Його заслуга у створенні універсальної доктрини класицизму, в основу якої закладені ідеї раціоналізму. Композиційна ясність, врівноваженість, міра й порядок, що відповідали цим ідеям, у творчості митця виступають на передній план. Прославлення краси, розуму, благородства, сміливості людини втілилися в творах художника, виконаних головно на релігійні, міфологічні, історичні теми, літературні сюжети. Серед них самими відомими є “Смерть Германіка”, “Танкред та Ермінія”, “Царство Флори”, “Зняття з хреста” та ін.
Все вищесказане дало підстави мистецтвознавцям зробити висновок про ХУП ст. як золоте століття живопису. В епоху Просвітництва здійснюються перші кроки в напрямку єднання мистецтва й суспільства. Мистецтво стає все більш демократичним завдяки влаштуванню перших в Європі публічних виставок, так званих салонів.
Ідеї Просвітництва досягли широкого розповсюдження завдяки літературі. В ній відбулися якісні зміни внаслідок глибокого осмислення дійсності, виникнення й утвердження нових жанрів, головним з яких став роман.
У ХУП-ХУШ ст. виділяються два літературні напрямки – класичний і реалістичний. Класицизм епохи Просвітництва пов’язаний з його ідеями раціоналізму, гармонії, порядку, розумної закономірності. Він орієнтований на зразки античної літератури, яка переосмислюється в нових історичних реаліях.
Яскравим прикладом класицизму є роман “Мандри Гулівера” англійського письменника-сатирика й політичного діяча Джонатана Свіфта (1667-1745). Сюжетною лінією цей роман нагадує певною мірою літературний шедевр античності “Одіссею” Гомера.
Значний внесок у розвиток класичного напрямку літератури зробили основоположники німецької класичної літератури Шіллер і Гете.
Різнобічний талант Йоганна-Фрідріха Шіллера (1759-1805) проявився в поезії, драматургії й теорії мистецтва. Його твори пройняті прагненням до свободи, утвердженням почуття власної гідності, неприйняттям недосконалої феодальної системи. Серед цих творів – драми “Розбійники”, “Вільгельм Телль”, “Орлеанська діва”, “Марія Стюарт”, “Дон Карлос”, “Підступність і кохання”, трилогія “Валленштейн” та ін.
“Універсальним генієм” називали Йоганна Вольфганга Гете (1749-1832), оскільки він був не лише видатний літератор, а й не менш відомий природознавець. За 82 роки життя з-під його пера вийшли десятки літературних творів – романів, повістей, драм, поем, балад, ліричних віршів, а також ряд наукових праць з природознавства. Велетенський доробок Гете складається з 143 томів. Серед літературних творів самими відомими є роман “Страждання молодого Вертера” й драматична поема “Фауст”. Над останньою митець працював понад півстоліття і закінчив за рік до смерті. На сюжет “Фауста” французький композитор Шарль Гуно (1818-1893) написав надзвичайно популярну однойменну оперу.
Представники реалістичного напрямку прагнули правдиво, об’єктивно відобразити дійсність у формах, що відповідають самій дійсності. Реалістичний роман започаткував найвідоміший письменник епохи Просвітництва англієць Даніель Дефо (1660-1731). Світова слава до нього прийшла завдяки роману “Життя і надзвичайні пригоди Робінзона Крузо”. Пізніше цей роман викликав численні наслідування, а ім’я Робінзона стало загальною назвою людини, яка живе у безлюдній місцевості. Пригоди такої людини називають “робінзонадою”.
Демократичний світогляд і реалістичний творчий метод характерні для літературного доробку великого шотландського поета епохи Просвітництва Роберта Бернса (1759-1796) – автора поем, віршів, пісень, епіграм. Його “Веселі жебраки”, “Дерево свободи”, “Чесна бідність”, “Брюс – шотландцям” та інші пронизані антивоєнними настроями, революційним пафосом, волелюбством, життєрадісністю.
В епоху Просвітництва досить своєрідним було театральне мистецтво, яке розвивалося в рамках класицизму. Класичний театр мав значні досягнення в країні офіційного класицизму – Франції, де творили видатні драматурги. Особливістю класичного театру став його поділ на два жанри – “високий” і “низький”.
Творами “високого” жанру були трагедії. Вони писалися лише віршами і будувалися на основі трьох єдностей: часу, місця і сюжету. Тобто одна сюжетна лінія розвивалася без зміни декорацій, а події повинні були розгортатися протягом доби. При таких зовнішніх формах п’єси головна увага зосереджувалася на внутрішньому світі, переживаннях персонажів.
У цьому жанрі досягли вершин французькі драматурги. Першим високим зразком класичного театру стала п’єса П’єра Корнеля (1606-1684) “Сід”. Згодом побачили світ “Горацій”, “Цінна” та ін. Традиції Корнеля продовжив Жан Расін (1639-1699), створивши глибоко гуманні драматичні твори “Британік”, “Мітрідат” та ін.
На відміну від високого жанру (трагедія), підпорядкованого суворим канонам, низький жанр (комедія) був вільний від умовностей. Героями комедії могли бути не лише панівні верстви суспільства, але й прості люди, які вели діалоги народною, повсякденною мовою. В історію як реформатор сценічного мистецтва увійшов французький комедіограф, актор і театральний діяч Мольєр (справжнє ім’я і прізвище Жан Батист Поклен, 1622-1673). Він перший поєднав народні театральні традиції з досягненнями класицизму і таким чином створив жанр соціально-побутової комедії. Вершиною його творчості стали знамениті комедії “Дон Жуан, або Кам’яний гість”, “Тартюф”, “Міщанин-шляхтич”, “Хворий, та й годі”, “Скупий”, які й досі є в репертуарі театрів світу, не сходять з екранів кіно і телебачення.
Новий імпульс отримав жанр французької сатиричної комедії в зв’язку із революційний піднесенням, що передував Великій Французькій буржуазній революції. Приреченість феодального ладу, протиставлення розбещеності аристократії гідність простого люду – основна тематика славнозвісних комедій “Севільський цирульник” і “Весілля Фігаро” французького драматурга П’єра Огюстена Бомарше (1732-1799). Гострий соціальний зміст цих п’єс став причиною заборони Людовиком ХУ1 ставити їх на сценах французьких театрів. За цими творами Джоаккіно Россіні та Вольфганг Амадей Моцарт створили опери.
Епоха Просвітництва мала позитивний вплив на розвиток музичної культури. Саме в цей період з’являються нові музичні жанри, в тому числі опера. Батьківщиною оперного мистецтва стала Італія. Перші “драми з музикою”, тобто провісники опери, побачили світ у Флоренції на рубежі ХУ1-ХУП ст. Вони ставилися на сценах приватних театрів й були доступні лише певному колу глядачів. Перший платний оперний театр виник у Венеції в 1637 р. Відтак оперна вистава стала доступна кожному, хто мав кошти придбати білет. Саме слово “опера” вперше згадується в 1639 р.
У наступному столітті опера залишалася головним жанром італійського музичного життя. Провідним оперним театром в Італії став один із самих знаменитих оперних театрів світу – “Ла Скала” (в перекладі з італійської “Під Сходами”), який відкрився у Мілані в 1778 р.
Здобутки оперного мистецтва Італії поширюються на її північну сусідку – Францію, де у другій половині ХУШ ст. опера стає популярним музичним жанром. У Німеччині та Австрії в церковній музиці пріоритет надається таким жанрам як ораторія і меса, у світській – концерту.
В епоху Просвітництва творили видатні композитори, які залишили яскравий слід у розвитку світової музичної культури. Серед них виділяється творчість німецького композитора й органіста, одного із творців німецької національної музики Йоганна Себастьяна Баха (1685-1750). Він є найвидатнішим представником поліфонічного стилю (багатоголосся, засноване на одночасному сполученні ряду рівноправних мелодій). Плідна й різнобічна творча діяльність митця вилилася в понад 1000 творів різних жанрів: світські й духовні кантати, меси, ораторії, хорали тощо. У своїй творчості композитор широко використовував не лише німецький музичний фольклор, але й французький, англійський. У деяких його творах відчуваються й інтонації української пісенності. Високу оцінку його музичного доробку дав інший великий німецький композитор Бетховен. Він сказав про Баха: “Не струмок! – Море повинно бути його ім’я” (“бах” в перекладі з німецької “струмок”).
Передові ідеї епохи Просвітництва знайшли відображення в життєстверджуючій музичній спадщині представника віденської класичної школи Вольфганга Амадея Моцарта (1756-1791). Його творчість – одна із вершин європейської музичної культури ХУШ ст. Про геніальність композитора й музиканта засвідчує той факт, що писати музику й грати на музичних інструментах він почав з раннього дитинства і вже в 14 років був обраний членом Філармонічної академії в Болоньї.
Митець плідно працював (створив понад 600 творів) у різних музичних жанрах. Він автор 16 опер (в т.ч. знаменитих “Весілля Фігаро”, “Дон Жуан”, “Чарівна флейта”), близько 50 симфоній, багатьох сонат, концертів для різних музичних інструментів, церковної, камерної музики тощо. І все це зроблено за досить короткий життєвий шлях (помер Моцарт в 35 років). Останнім твором композитора, який він так і не закінчив, був “Реквієм” – один із видатних творів світової музичної класики (його завершив учень Моцарта – Ф. Зюсмайр).
До основоположників віденської класичної школи належить й видатний композитор-новатор Йозеф Франц Гайдн (1732-1809). Він довів до класичної досконалості симфонію, квартет, сонату, став засновником класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного оркестру. Творчий доробок митця – 24 опери, 104 симфонії, 83 квартети, 52 фортепіанні сонати, 14 мес, 3 ораторії тощо.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
