71865 (685543), страница 28
Текст из файла (страница 28)
Практичний інтерес лівобережної старшини до історії своїх родів (а саме права на привілеї) започаткував широкий рух за вивчення історії козацької України. Самим визначним твором цього періоду стала “Історія русів” невідомого автора. Вона просякнута тезою, що правонаступницею Київської Русі є не Росія, а Україна.
Історичні твори пробуджують інтерес освічених верств до життя народу, його побуту, звичаїв. У результаті в 1777 р. у Петербурзі публікується праця Григорія Калиновського “Опис весільних українських простонародних обрядів”. Він став основоположником української етнографії.
Майже через два десятиліття в 1798 р. побачила світ книга Якова Марковича (1776-1804) “Записки про Малоросію, її жителів та виробництва”. Вона відіграла роль своєрідної малої енциклопедії природи, історії, народної поезії і мови України.
Отже, вже у другій половині ХУШ ст. в Україні формується нова верства, яка відрізняється своїми поглядами та інтересами від дворян. Її поповнення йшло із освітніх закладів, що засновувалися в Україні. Першим таким закладом став Харківський університет, відкритий в 1805 р. з ініціативи українського вченого, винахідника, культурного та громадського діяча Василя Каразіна (1773-1842).
Наступними стали Київський університет (1834), Одеський університет (1865), Київський політехнічний інститут (1898), Катеринославське вище гірниче училище (1899).
У Х1Х ст. продовжується вивчення народної спадщини. В 1818 р. вийшла друком “Граматика малоросійського наріччя” Олексія Павловського (1773-р.см.н.) Вона є першою друкованою граматикою живої української мови.
Грузин за походженням князь Микола Цертелєв (1790-1869), який народився на Полтавщині й працював в Україні, став основоположником української фольклористики, видавши у 1819 р. збірку “Досвід збирання старовинних малоросійських пісень”. В ній вперше опубліковані українські думи.
Отже, збереження українським народом в умовах кризи рубежу XVШ-XIX ст. мови, побутових традицій, історичної пам’яті, дало можливість започаткувати українське культурне відродження. Його початковим етапом були саме етнографічні, фольклористичні, лінгвістичні дослідження.
У цей же час починають з’являтися й перші узагальнюючі роботи з історії України. Такими були дослідження Дмитра Бантиш-Каменського “История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства” та “Источники малороссийской истории”.
Естафету Дмитра Бантиш-Каменського прийняли відомі українські історики Микола Костомаров (1817-1885), Володимир Антонович (1834-1908), Михайло Грушевський (1866-1934), Дмитро Яворницький (1855-1940), Микола Маркевич (1804-1860), Пантелеймон Куліш (1819-1897), Михайло Драгоманов (1841-1895) та ін. З-під їхнього пера виходять узагальнюючі монографії з історії України, хоча свої твори вони починали писати російської мовою, а Україну вимушені були називати Малоросією. Щоправда, такий підхід був згодом переломлений у працях Михайла Грушевського й Пантелеймона Куліша.
Колоніальний режим позначився на стані української літератури. В умовах урядових заборон (Валуєвського циркуляру й Емського указу) процес її становлення був особливо важким.
Оформлення сучасної української літературної мови розпочалося з поеми Івана Котляревського (1769-1838) “Енеїда” – першого твору, написаного народною мовою. Вона була опублікована у Петербурзі в 1798 р.
Основоположником української художньої прози став Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843). Зокрема, великою популярністю користувалася його повість “Конотопська відьма”, пронизана народними віруваннями й переказами. Квітка-Основ’яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.
Переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури є творчість Тараса Шевченка (1814-1861). Вихід у світ у Петербурзі в 1840 р. його “Кобзаря” стало знаменною подією в українському культурному житті. Особистість і творчість Шевченка – символ всієї української культури.
Справу Тараса Шевченка продовжив поет, прозаїк, перекладач, журналіст, історик, мовознавець Пантелеймон Куліш. Самим відомим став його роман “Чорна рада”. В ній займає центральне місце правдиве відображення визвольної війни українського народу проти польського панування.
В українській прозі реалістичний напрямок розвивала Марко Вовчок (Марія Віленська, 1833-1907). Послідовно реалізм проявився у творчості таких видатних письменників, як Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), Панас Мирний (Рудченко, 1849-1920).
Українську класичну сатиричну поезію увінчали твори знаменитого українського байкаря Леоніда Глібова (1827-1893) та сатиричні вірші (так звані співомовки) Степана Руданського (1833-1873).
Романтизм і символізм присутні у творчості поета-емігранта Олександра Олеся (Олександр Кандиба, 1878-1944). Представником української емігрантської літератури був і Богдан Лепкий (1872-1941), на поетичному доробку якого позначилися впливи декадентської західноєвропейської поезії. Його перу належить також кілька романів (серед них “Мазепа”).
Видатним явищем не лише української, але й світової літератури є творчість Лесі Українки (Лариса Косач-Квітка, 1871-1913). Вершина її творчості – поетична драма “Лісова пісня ”, за мотивами якої створені балет (музика М.Скорульського) і опера (композитор В.Кирейко).
У творчості видатного українського літератора Михайла Коцюбинського (1864-1913) досягнення реалізму, поєднані з новими імпресіоністичними засобами, розвинулися у жанр соціально-психологічних новел.
Різнобічно представлена творчість класика української літератури – поета, новеліста, драматурга, публіциста, художника, філософа, політика Володимира Винниченка (1880-1951). Романи, драми, повісті Володимира Винниченка (єдиного з українських письменників) ще до революції були перекладені й видані в ряді країн Європи.
У Х1Х ст. відбулося оформлення нового українського національного мистецтва. Його важливою складовою став театр, який ніс живе українське слово у різні верстви українського суспільства і таким чином поглиблював національну самосвідомість, протидіяв російщенню.
Український світський театр виник на початку Х1Х ст. у формі кріпацького та аматорського. Серед них був Полтавський любительський театр, який першим здійснив українські постановки “Наталки Полтавки” і “Москаля-чарівника” Івана Котляревського. В Єлисаветграді силами “Артистичного товариства” вперше поставлено п’єсу Тараса Шевченка “Назар Стодоля” і оперу Семена Гулака-Артемовського (1813-1873) “Запорожець за Дунаєм”.
Заборона Емським указом 1876 р. театральних постановок українською мовою негативно вплинула на подальший розвиток українського театрального мистецтва. Лише завдяки протестам української інтелігенції відновилося право на існування українського театру. Наслідком стало започаткування у Єлисаветграді 1882 р. першої професійної української трупи. У її витоків стояли видатні українські драматурги Михайло Старицький (1840-1904) і Марко Кропивницький (1840-1910), останній до того ж був ще режисером і актором.
Популярності трупі надавала гра талановитих акторів Марії Заньковецької, братів Тобілевичів (псевдоніми: Івана – Карпенко-Карий, Миколи – Садовський, Панаса – Саксаганський) та ін. Великим успіхом користувалися п’єси фундаторів театру: комедія Михайла Старицького “За двома зайцями”, драми “Ой, не ходи, Грицю...”, “Маруся Богуславка”, “Богдан Хмельницький”, драми Марка Кропивницького “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Поки сонце зійде, роса очі виїсть” та ін. Творче обличчя першої професійної театральної трупи формувалося на народній традиції, що забезпечувало їй успіх. Згодом вона розділилася на чотири пересувні театральні трупи.
Але творцем української соціальної драми вважається Іван Карпенко-Карий (1845-1907), оскільки Михайло Старицький і Марко Кропивницький в своїй творчості не виходили за межі так званої “етнографічної драматургії”. Його комедії “Сто тисяч”, “Хазяїн”, драми “Безталанна”, “Мартин Боруля” та інші проникнуті гострим соціальним змістом, відзначаються глибокими психологічними конфліктами.
Музично-пісенна обдарованість українства захистила його музичне мистецтво від занепаду в сутінках колоніального ярма. Музична культура продовжувала розвивати в світських та духовних закладах, де вивчалася нотна грамота і теорія музики та існували музичні й хорові капели. Українська музика популяризувалася завдяки концертній діяльності хорів та оркестрів. З них самими відомими були київські хори: під керівництвом Миколи Лисенка (1842-1912) та Олександра Кошиця (1875-1944). До речі, хор останнього вже після поразки УНР виїхав за кордон і там популяризував українську пісенну творчість.
У розвиток музичного життя зробили внесок й церковні хори. Традиції української народної пісні зберегли співаки-кобзарі, серед яких самими талановитими були Остап Вересай (1803-1890), Гнат Гончаренко (1835-бл. 1917), Іван Кравченко-Крюковський (1820-1885), Терентій Пархоменко (1872-1910) та ін.
Народна й церковна музика стали основою для започаткування у Х1Х ст. світської професійної музичної культури. У 1863 р. першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм” створив Семен Гулак-Артемовський. Свій внесок у започаткування світської професійної музики зробили українські композитори Петро Ніщинський (1832-1896) й Микола Аркас (1852-1909). Найвизначнішим твором Петра Ніщинського стала музична картина з народного життя “Вечорниці”, створена в 1875 р. на власний текст як вставна сцена до 2-ої дії драми “Назар Стодоля” Тараса Шевченка і яка пізніше набула самостійного значення. Славнозвісний чоловічий хор з “Вечорниць” – “Закувала та сива зозуля” популярний і в наші дні. А поема Тараса Шевченка “Катерина” надихнула Миколу Аркаса на створення відомої однойменної опери.
Однак основоположником української класичної музики по праву вважається талановитий український композитор, піаніст, диригент, педагог, музикознавець Микола Лисенко. Його яскрава й розмаїта спадщина представлена знаменитими операми “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба”, “Енеїда” та іншими творами, пройнятими духом народної пісні. В 1904 р. композитор відкрив у Києві Музично-драматичну школу, в якій здобули освіту багато українських музикантів й акторів.
Початок ХХ ст. ознаменувався появою цілої плеяди талановитих композиторів. Серед них були Микола Леонтович (1877-1921), Яків Степовий (1883-1921), Кирило Стеценко (1882-1922) та ін.
Популяризацію української музики здійснював перший в Україні стаціонарний музично-драматичний театр, заснований у Києві в 1907 р. Миколою Садовським (1856-1933). Поряд з драматичними виставами в його репертуар входили опери й оперети.
Х1Х- початок ХХ ст. стали плідними в українському образотворчому мистецтві. Заслуга становлення українського реалістичного малярства належить Тарасу Шевченку. Традиції класицизму, засвоєні ним в Петербурзькій академії мистецтв, поступово витісняються реалізмом. У своїх роботах він перший відтворює побут українського селянства (“Циганка-ворожка”, “Катерина”, “Селянська родина” та ін.).
Проте головну увагу художник приділяв портретному жанру. Він написав близько 130 портретів. Серед них самими цінними, безперечно, є його автопортрети. Значну майстерність проявив митець у художній графіці. В 1860 р. за знамениту серію “Живописна Україна” він отримав звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв.
Тарас Шевченко фактично випередив свій час, оскільки утвердження реалістичного напрямку почалося через два роки після його смерті, тобто у 1863 р. Саме тоді у стінах Петербурзької академії мистецтв, де навчалися й українські художники, започаткувався рух “ідейного реалізму”. Суть його відобразило гасло: “Мистецтво – на службу громадським ідеям”.
Ця ідея практично втілилася у діяльності Товариства пересувних художніх виставок, яке до кінця Х1Х ст. активно популяризувало реалістичне мистецтво. Багато художників-передвижників були родом з України: Ілля Репін (1844-1930), Микола Ге (1831-1894), Олександр Литовченко (1835-1890), Микола Ярошенко (1846-1898).
Членом Товариства пересувних художніх виставок був український художник Сергій Світославський (1857-1931), який творив головно в жанрі пейзажу й майстерно показав зв’язок української природи з життям її народу (“Ніч”, “Дніпровські пороги”, “Розлив Дніпра на Оболоні”, “Миргород”, “Паром на Дніпрі”, “Київський Поділ” та ін.).
Близький до передвижників Петро Левченко (1856-1917), який відтворив образи мальовничої української природи (“Село”, “За роботою. Увечері.”, “На Україні” та ін.).
Тематика творів зближує з передвижниками українського живописця й графіка Костянтина Трутовського (1826-1893) – вільного слухача Петербурзької академії мистецтв, а з 1860 р. – її академіка. Більшість його картин присвячені рідній Україні – “Бандурист”, “Український ярмарок”, “Кобзар над Дніпром”, “Колядки на Україні” та ін.
Правдиво й поетично передав красу української природи Володимир Орловський (1842-1914), випускник Петербурзької академії мистецтв, її академік з 1874 р.
Поетичністю, багатством кольорової гами, цілісністю композиції відзначаються твори українського художника Сергія Васильківського (1854-1917). Він проявив себе не лише як знаменитий пейзажист (“Козача левада”, “Дніпровські плавні”, “По Донцю”), але й як автор картин на жанрову (“Козак і дівчина”, “Ярмарок в Полтаві”, “Козак Голота”) та історичну тематики (“Козаки в степу”, “Похід козаків” та ін.).
Майстром батального живопису став випускник Петербурзької академії мистецтв, з 1890 р. її академік Микола Самокиш (1860-1944). Він прославився своїми історичними полотнами, зокрема на визвольну тематику (“Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким”, “Бій під Жовтими Водами”, “В’їзд Богдана Хмельницького в Київ”, “Похід запорожців на Крим” та ін).
Різнобічний талант мав живописець, графік, архітектор Василь Кричевський (1872-1952), який звів і художньо оформив будинок Полтавського земства, Канівський музей-заповідник “Могила Т.Г.Шевченка”, створив відомі полотна “На Дніпрі”, “Сорочинський ярмарок”, “Крим” та ін. Відомим художником був і його брат, випускник Петербурзької академії мистецтв Федір Кричевський (1879-1947), талант якого яскраво проявився в портретному жанрі.
У другій половині Х1Х ст. в Україні оформляються навчальні мистецькі заклади. В 1865 р. силами членів Товариства красних митців засновується Одеська рисувальна школа. Про її авторитет свідчить той факт, що випускники школи мали право продовжувати навчання у Петербурзькій академії мистецтв без вступних іспитів.
Наступну рисувальну школу створив у Києві в 1875 р. відомий український живописець, випускник Петербурзької академії мистецтв Микола Мурашко (1844-1909). Її учнями були Микола Пимоненко (1862-1912), Сергій Костенко (1868-1900), Іван Їжакевич (1864-1962), Олександр Мурашко (1875-1919). Згодом вони стали відомими майстрами українського живопису. Тут навчалися й відомі російські художники Михайло Врубель (1856-1910) і Валентин Сєров (1865-1911).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
