71865 (685543), страница 32
Текст из файла (страница 32)
Наприкінці Х1Х ст. більш різноманітною стає спеціалізація вищих учбових закладів, зокрема, з’являються інженерно-технічні. Підготовкою високопрофесійних наукових кадрів займаються не лише держава, але й приватні науково-дослідні центри й лабораторії. У створенні деяких з них брали участь представники наукової громадськості різних країн. Таким був міжнародний Пастерівський інститут у Парижі, на чолі якого стояв видатний французький вчений, основоположник мікробіології Луї Пастер (1822-1895).
У ХХ ст. система освіти докорінно не змінилася, залишившись все тією ж триступеневою.
2. Основні напрямки літературного процесу: романтизм, реалізм; декаданс та його течії: натуралізм, символізм, “чисте мистецтво”
Протягом Х1Х-ХХ ст. значні новаторські зрушення відбулися в художній культурі. Особливо це стосується літератури. Х1Х ст. увійшло в історію як “золотий вік літератури”. Саме на цей час припадає творчість видатних письменників, у літературі виникають нові жанри, збільшується її вплив на суспільство.
Широкому розповсюдженню книги сприяв технічний прогрес у поліграфії, завдяки якому відбулося здешевлення друкарської продукції. Відтак вже наприкінці Х1Х ст. книга стала не привілеєм багатих верст суспільства, а мала можливість стати власністю кожної грамотної людини.
Значні зміни відбулися в середовищі письменника, в його суспільному становищі. Він отримав змогу заробляти собі на життя літературною діяльністю, тобто з’явилася професія літератора.
Особливістю розвитку літератури Х1Х ст. стало поглиблення зв’язку її представників із суспільно-політичним життям. Саме література найповніше і найточніше змальовувала дійсність і багатогранний світ особистості, а тому завойовувала передові позиції в духовній культурі.
Бурхливий розвиток національних літератур дав змогу сформувати світову літературу, яка складалася із творчого доробку визначних письменників різних країн світу. Активний суспільно-політичний процес вплинув на становлення різних літературних жанрів, що приходять на зміну один одному. Мова йде про класицизм, романтизм, реалізм і декаданс.
У боротьбі із класицизмом, який головно використовував традиції античної культури і проповідував культ розуму, сформувався романтизм. У першій половині Х1Х ст. він став провідним літературним жанром. Романтизм не задовольнявся прозою життя, а творив героїчне й високо громадянське мистецтво. Письменники-романтики відкидали буденні реалії життя й намагалися ввести в свої твори нові, багато в чому умовні, суспільні ідеали. Сюжетами таких творів ставали, як правило, виняткові події. Основний принцип романтичного мистецтва можна сформулювати наступним чином: “Незвичайні герої діяли в незвичайних обставинах”.
Основними жанрами романтичної літератури стали поема, балада, драма, новела, роман, казка. Бунтівний дух романтиків найяскравіше виражала поезія, оскільки в ній поряд з особистістю ліричного героя присутнє ще й авторське трактування подій. Прикладом геніального поєднання авторського “я” і особистості героя є творчість англійського поета-романтика Джорджа Байрона (1788-1824). У поемі “Паломництво Чайльд-Гарольда”, “східних” поемах (“Гяур”, “Абідоська наречена”, “Корсар”, “Лара”, “Мазепа”), поемі “Манфред” та інших творах він не лише викрив реакцію, виступив на захист поневолених народів, але й відтворив власний досвід учасника їхніх національно-визвольних змагань. Образ індивідуаліста-бунтаря – виразника суспільних настроїв тогочасного життя сприяв виникненню так званого “байронізму”.
Революційна романтика присутня в поезіях співвітчизника і друга Байрона Персі Шеллі (1792-1822), молодого Олександра Пушкіна (1799-1837) і Михайла Лермонтова (1814-1841) – Росія, Адама Міцкевича (1798-1855) – Польща, Шандора Петефі (1823-1849) – Угорщина, Генріха Гейне (1797-1856) – Німеччина, Віктора Гюго (1802-1885) – Франція.
Лірико-філософським та фантастичним змістом пройняті казки німецьких романістів братів Грімм – Якоба (1785-1863) і Вільгельма (1786-1859) та Ернста Гофмана (1776-1822), датського казкаря Ганса Христіана Андерсена (1805-1875), казки на сюжети індіанських легенд американського романіста Джеймса Фенімора Купера (1789-1851) та ін.
У романтичній літературі достойне місце зайняв історичний роман. Його основоположником є Вальтер Скотт (1771-1832). У творах цього “шотландського чародія” відтворене минуле країн Європи, в т.ч. й Шотландії, в переломні моменти їхньої історії (“Пуритани”, “Роб Рой”, “Айвенго”, “Квентін Дорвард” та ін.).
Історичний роман прославили твори французів Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”, “93-ій рік”, “Марія Тюдор” та Олександра Дюма (1802-1870) “Королева Марго”, “Три мушкетери”, “Граф Монте-Крісто” та ін. Бунтарським романтизмом проникнута творчість їхньої співвітчизниці Жорж Санд (Аврора Дюпен, 1804-1876), якій всесвітню славу приніс роман “Консуело”. Відкриттям молодого північноамериканського романтизму стали романи Джеймса Фенімора Купера “Останній з могікан”, “Слідопит”, “Звіробій”.
З середини Х1Х ст. впливовою течією стає вже згаданий реалізм, основою якого стало правдиве відображення реальної дійсності. З романтизмом його споріднює те, що він як і романтизм критикує несправедливість сучасного суспільства, але разом з тим намагається виявити способи його подолання. На відміну від романтичного героя, герой реалістичного роману може бути не лише представником аристократичних і буржуазних кіл, творчої інтелігенції, але й знедолених верст суспільства. Проте головне в такому творі – показ типових характерів у типових обставинах.
Реалістичну літературну школу очолив французький письменник Оноре де Бальзака (1799-1850). Протягом усього свого життя він написав цикл повістей і романів, котрі об’єднав під загальною назвою “Людська комедія”. Ця назва цілком виправдалася, оскільки автор фактично відтворив енциклопедію людського суспільства з його типовою психологією, побутом, драмами, характерами і водночас індивідуальністю кожної дієвої особи.
Реалізм досяг своїх вершин також у творчості співвітчизників Бальзака – Стендаля (Анрі Марі Бейль, 1783-1842), автора знаменитого роману “Червоне і чорне” і Гюстава Флобера (1821-1880), який прославився романом “Мадам Боварі”. Французька новела здобула всесвітнє визнання завдяки творчості Проспера Меріме (1803-1870) і Гі де Мопасана (1850-1918). Творчим здобутком останнього стали відомі романи “Життя” і “Любий друг”.
Реалізм в англійській літературі достойно представили Чарльз Діккенс (1812-1870) і Уїльям Теккерей (1811-1863). В творчому доробку першого такі романи як “Пригоди Олівера Твіста”, “Домбі і син”, “Девід Копперфілд” та інші, в яких майстерно викриті конфлікти й суперечності, соціальні й психологічні драми, другого – сатиричний роман про вищий світ “Ярмарок пихи”.
У Росії до реалізму прийшов Олександр Пушкін, який “романтизму віддав честь”, за ним – Микола Гоголь (1809-1852), Лев Толстой (1828-1910), Федір Достоєвський (1821-1881), Антон Чехов (1860-1904). Вони розкрили суперечності доби, відтворили складне внутрішнє життя людини.
На межі Х1Х-ХХ ст. творив відомий американський літератор Джек Лондон (Джон Гріффіт, 1876-1916), в творчості якого високі зразки реалізму поєдналися з романтично-сентиментальними тенденціями. Йому принесли славу збірки оповідань і повісті, присвячені правдивому відображенню мужньої боротьби людини з суворою природою Півночі, з примхами долі. Вершиною реалізму став його автобіографічний роман “Мартин Іден”. В останніх його романах “Місячна долина”, “Маленька господиня Великого Будинку”, “Серця трьох” присутні романтично-сентиментальні настрої.
Наприкінці Х1Х ст. загострення суспільно-політичних відносин спонукало до змін на літературній ниві. Як наслідок виникла нова течія, що отримала назву декадентство або декаданс (від французької “decadence” – “занепад”). Вона не була монолітною, а розпалася на ряд напрямків: натуралізм, символізм, проповідь “чистого мистецтва”. Проте ці течії були єдині в своїй опозиції до загальноприйнятої “міщанської моралі” і навіть у переконанні в занепаді й загибелі культури. Їхню творчість пронизував настрій втоми, безнадії і відчаю.
Натуралізм – неупереджене копіювання реальної дійсності, в якому риси відвертого декаденства поєдналися з демократичними, критичними, а інколи й соціалістичними тенденціями. Одним із основоположників і теоретиків натуралізму є французький письменник Еміль Золя (1840-1902). Його основний твір – 20-томна епопея “Ругон-Макари”, в якій розповідається про історію одного роду.
Протиставленням реалізму й натуралізму став символізм, представники якого стверджували, що світ непізнаний і відобразити його можна лише приблизно, символічно. Зокрема, цей напрямок представляли французи Поль Верлен (1844-1896) і Артюр Рембо (1854-1891), бельгієць Моріс Метерлінк (1862-1949), росіянин Олександр Блок (1880-1921).
З символістами перегукуються представники “чистого мистецтва” або “мистецтва для мистецтва”. Вони ратували за самоцінність художньої творчості, відстоювали її незалежність від соціальних умов і політики. Мабуть найбільш яскравим представником цього напрямку є англійський поет і письменник Оскар Уайльд (1854-1900), який у своїх творах віддавав перевагу витонченості форми перед соціальною значущістю змісту. В його творчості головними стали твори “Віяло леді Уїндермір”, “Ідеальний чоловік” та “Портрет Доріана Грея” – класичний зразок інтелектуального роману кінця Х1Х ст.
На літературній ниві Х1Х ст. крім історичного роману з’явилися й інші нові жанри: детектив і фантастика. Детективну літературу творами “Вбивство на вулиці Морг”, “Золотий жук” започаткував американський письменник Едгар Аллан По (1809-1849). Його естафету перейняв англійський письменник Артур Конан Дойл (1859-1930), який перший увів у детективну літературу образ детектива-любителя – Шерлока Холмса (повісті “Собака Баскервілей”, “Долина жаху” та ін.).
Родоначальником жанру фантастики є французький письменник Жюль Верн (1828-1905), твори якого набули всесвітньої слави (“Діти капітана Гранта”, “З землі на місяць”, “Таємничий острів”, “20 тисяч льє під водою” та ін.)
Наприкінці Х1Х ст. відособилася дитяча література. Класикою дитячої літератури стали твори американського письменника Марка Твена (Семюел Клеменс, 1835-1910) “Пригоди Тома Сойєра” і “Пригоди Гелькберрі Фінна”.
Глобальні потрясіння, радикальні політичні зміни ХХ ст. вплинули на розвиток світової літератури. Як ніколи політика диктувала реалії літературного життя, насиченого психологізмом, соціальним аналізом, прагненням відобразити нове світовідчуття, нове становище людини в суспільстві.
Ці тенденції яскраво проявилися в таких романах століття як “Жан- Крістоф” Ромена Роллана (1866-1944) у Франції, “Будденброки” Томаса Манна (1875-1955) у Німеччині, “Сага про Форсайтів” Джона Ґолсуорсі (1867-1933) у Великій Британії, “Тихий Дон” Михайла Шолохова (1905-1984) у Росії, трилогія “Фінансист”, “Титан”, “Стоїк” Теодора Драйзера (1871-1945) і “Прощай, зброя” Ернеста Міллера Хемінгуея (1899-1961) у США та ін.
Наповнена драматизмом, але епічно осмислена картина життя, де людина не втрачає надії й переборює труднощі, притаманна романам (“Шум і ярість”, “Світло у серпні”, “Місто”, “Особняк” та ін.) американського письменника Уїльяма Фолкнера (1897-1962). Набутком світової громадськості стала творчість російських письменників-емігрантів Івана Буніна (1870-1953) і Володимира Набокова (1899-1977). Причому перший отримав Нобелевську премію, а другий став класиком американської літератури.
На вищий щабель піднялася історична романістика. Її характерною рисою стало не лише ретельне та часто і наукове відтворення історичного минулого, але й пошук в ньому відповідей на актуальні проблеми сьогодення. Саме такі якості виділяють твори “Боги жадають” француза Анатоля Франса (Анатоль Франсуа Тібо, 1844-1924), “Петро Перший” росіянина Олексія Толстого (1882-1945), “Іспанська балада” німця Ліона Фейхтвангера (1884-1958) та ін.
У ХХ ст. нових висот досягла наукова фантастика, що опиралася на новітні природничо-наукові концепції. Науково-технічний прогрес і соціальні проблеми талановито поєднав мислитель-фантаст Герберт Джордж Уеллс (1866-1946), автор творів “Машина часу”, “Людина-невидимка”, “Війна світів” та ін. Ця ж сама риса притаманна творам “Людина-амфібія”, “Голова професора Доуеля” основоположника радянської наукової фантастики Олександра Бєляєва (1884-1942).
Освоєння людством космосу у другій половині ХХ ст. надихнуло письменників-фантастів піднімати космічну тематику. Їй присвячені твори Артура Кларка, Рея Бредбері, Івана Єфремова (1907-1972), зокрема його “Туманність Андромеди”.
Фантасти випереджали час, передбачали науково-технічні зрушення, що стали реальністю уже в наш час. Зокрема, це стосується проблем комп’ютерного світу, штучного розуму, яких у своїй творчості торкнулися поляк Станіслав Лем і американець Айзек Азімов.
Страшний образ можливого технократичного суспільства, ієрархічного тоталітарного ладу, які можуть підштовхнути людство до загибелі, а відтак виникнення песимістичних настроїв щодо його майбутнього, обумовили появу нового жанру – антиутопії. Яскраві зразки цього жанру – твори англійців Джорджа Оруелла (Ерік Блер, 1903-1950) “1984”; Олдоса Хакслі (1894-1963) “Прекрасний новий світ”; Артура Кестлера “Сліпуча імла”; американців Курта Воннегута “Утопія 14”, “Бойня № 5, або Хрестовий похід дітей” і Семюеля Коена “Великий терор”; росіян Євгена Замятіна (1884-1937) “Ми” і Андрія Платонова (1899-1951) “Котлован”, “Чевенгур” та ін.
Трагічне безсилля самотньої людини перед абсурдністю буття, протест проти її приниження, несправедливості щодо неї, страх перед змінами – ці почуття пронизують творчість австрійського письменника Франца Кафки (1883-1924) (романи “Процес”, “Замок”, “Америка”), яка мала досить сильний вплив на сучасників, особливо на літературний авангард.
3. Характерні особливості головних течій в образотворчому мистецтві: класицизм, реалізм, символізм, імпресіонізм, постімпресіонізм; модернізм та його види: дадаїзм, сюрреалізм, фовізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм
Х1Х ст. дало світу узагальнюючий образ митця – “вільного художника”. Однак зміст цього терміну був ширший, оскільки до цього типу творчої праці відносилися не лише художники, а й письменники, поети, музиканти, співаки, артисти, тобто всі представники художньої культури. Перш за все відбулися зміни в їхньому суспільному становищі. Якщо за часів Відродження майстер працював лише за конкретними замовлення і був фактично прислугою при дворі аристократа, то в Х1Х ст. його творчість мала попит серед ширших верств все більш демократичного суспільства. Митці набули іншого статусу і стали інтелігенцією в сучасному розумінні цього слова.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
