182163 (596578), страница 52
Текст из файла (страница 52)
Світове співтовариство (ООН) давно визнало, що заробітна плата нижче за 3 дол. за годину є граничною, що прирікає людину на півголодне існування. Наша заробітна плата у 2—3 рази нижча. Японський підприємець К. Татеїсі писав, що популярна думка, відповідно до якої тільки від підвищення продуктивності праці залежить і зростання заробітної плати, ніколи не буде джерелом трудового ентузіазму. Успіх справі принесе інше — спочатку збільшення заробітної плати, а потім — зростання продуктивності праці [17, с. 32].
У соціально орієнтованій економіці можуть бути виправдані й окремі великомасштабні перерозподіли доходів і факторів виробництва. Ринковий розподіл на основі конкурентного механізму попиту і пропозиції факторів виробництва призводить до того, що винагорода кожного фактора виробництва здійснюється відповідно до його граничного продукту. Зрозуміло, що цей механізм не гарантує і не забезпечує рівності в розподілі доходів і насправді в країнах з розвинутою ринковою економікою має місце нерівність в їх розподілі.
У рамках позитивної економічної теорії відповіді на питання, який саме розподіл доходів справедливий, просто не існує. Адже практично є аксіомою, що одним із проявів фіаско ринку є неспроможність справедливого розподілу доходів, оскільки ринок — соціально нейтральний механізм. Це механізм рівноправного, але нерівного розподілу. Математично можна розрахувати кількісні показники пропорційного розподілу, але поняття справедливості — не нормативне судження, яке, крім економічних, включає і морально-етичні проблеми.
Розрізняють функціональний і персональний розподіл доходів. Перший включає розподіл національного доходу між власниками різних факторів виробництва (праці, капіталу, землі, підприємництва). У цьому випадку виявляється, яка частка «національного пирога» припадає на зарплату, процент, рентні доходи, прибуток. Другий (персональний) вид розподілу — це розподіл національного доходу між громадянами країни, незалежно від того, власниками яких факторів виробництва вони є. Наприклад, яку частку національного доходу (у грошовому виразі) отримують 10 % найбільш бідних і 10 % найбільш багатих сімей.
Взагалі соціальна справедливість в економічній теорії — це проблема прийнятного ступеня нерівності в розподілі доходів. І тут слід зауважити, що єдиної відповіді на це питання в економістів-теоретиків не існує. Найбільш практично сприятливою, з нашого погляду, серед відомих концепцій справедливого розподілу доходів (егалітаристської, утилітаристської, роусіанської) є ринкова.
Ринкова концепція вважає справедливим розподіл доходів, оснований на вільній грі ринкових цін, конкурентному механізмі попиту і пропозиції на фактори виробництва. Цей спосіб ніким не придумувався і не створювався. У цьому сенсі слід погодитися з висловом Ф. Хайєка: «Еволюція не може бути справедливою», оскільки, як він вважає, «при зниженні диференціації, що виникає у результаті везіння одних і невезіння інших, процес відкриття нових можливостей був би повністю знекровлений» [18, с. 130—131].
Таким чином, ця концепція справедливості змушує задуматися над тим, чи слід державі втручатися в процес перерозподілу доходів, якщо блага у вільному ринковому господарстві дістаються лише тим, хто володіє грошима. Практика показала, що існування широких зон бідності може породжувати негативні наслідки для стабільного зростання економіки, правопорядку, морального здоров’я тощо. По суті, це очевидно і з погляду здорового глузду та політичного прагматизму лідерів, які не бажають соціальних потрясінь у суспільстві.
Сьогодні населення України постало перед проблемою виховання, освіти, культури, охорони здоров’я — надто важливим нематеріальними ресурсами виробництва. Вони стали малодоступні широким верствам населення. За таких умов формування суспільних структур не тільки не прискорюється, а навпаки, гальмується. Практично сьогодні суспільні структури розвинуті незадовільно, а демонтована командно-адміністративна система вже не здатна продуктивно регулювати соціальне життя за старими зразками. Це — з одного боку. З іншого — з демонтажем адміністративно-командного управління соціальним життям одночасно демонтується і державне управління економічним життям з надією, що почне працювати так званий принцип невидимої руки Адама Сміта. Проте ця модель розвитку помилкова і не принесе позитивних результатів. Насамперед тому, що суб’єкти бажають передусім задовольнити свої корисливі інтереси, ігноруючи суспільні потреби, що якраз і є однією зі складових прояву громадянських прав.
За таких умов подальші перетворення в економіці визначатимуться тим, наскільки вдасться вирішити накопичені суперечності і при цьому розширити соціальну базу підтримання ініційованих згори реформ, значно підвищити рівень економічної активності населення. Воно поки що у масовому порядку, через відсутність можливостей підтримання підприємництвом і відчуження від засобів виробництва (власності), не виявляє активності, а скоріше за все шукає шляхів для нелегальної діяльності, а відповідно і для несплати податків. Народ, спостерігаючи за незаконним розподілом власності і спробами корпоративних груп закріпити згідно з її масштабом свій соціальний статус, не може бути активним працівником і законослухняним підприємцем.
Населення не буде виявляти активності і в подальших перетвореннях в економіці і, ймовірніше, так само виявить незадоволеність і шукатиме шляхи для нелегальної діяльності. Оскільки можливості розширення потенціалу трудової активності для основної маси населення в останні роки дедалі вужчають у зв’язку з тим, що доступ до освіти, культури, науки, творчої діяльності стає складнішим (держава нездатна їм надавати відповідну підтримку), то скорочуватиметься і соціальна база реформ. Насамперед це стосується так званого середнього класу, який завжди був основою і запорукою стабільності в суспільстві і найактивнішою його продуктивною складовою. В Україні ця верства переважно виявилася такою, що не спроможна одержувати належні доходи від своєї праці, а його представники, як правило, не володіють приватною власністю.
Отже, виходячи з викладеного, слід підкреслити, що провідну роль тут відіграє суспільство з його соціальними мотивами й інтересами, а не альтернативний процес задоволення соціальних потреб за зростаючої ролі соціальної невдоволеності і безперспективності відносно активізації трудової мотивації населення. Звідси — безперспективність одержання стабільних довгострокових ресурсів економічного зростання та їх ефективного використання при збереженні механізмів минулого марнотратства. Вихідним при цьому вбачається розв’язання кількох проблем.
Перша з них належить до усвідомлення місця і ролі власного «Я» в сучасних умовах і завдань, які стоять перед суспільством і державою, у тому числі її владними структурами і верхівкою, стосовно визначення перспектив розвитку.
Друга — це реалізація соціальної ролі праці в умовах визнання сучасного «Я» як основи становлення громадянського суспільства за одночасної зміни підходів до наймання на роботу, що відкриває шлях до накопичення власності через участь у прибутках.
Третя. Відхід від корпоративної форми привласнення і задоволення вузькоособистих потреб і перехід до власності, яка самовтілюється і завдяки якій громадянин має можливості самореалізовуватися як член соціального суспільства.
Четверта — втілення у життя принципу главенства закону за рівності перед ним усіх прошарків суспільства.
П’ята — вирішення проблеми становлення держави, в якій буде розв’язана не тільки проблема громадянської згоди, а й визначено майбутній устрій.
Аналіз соціальної політики насамперед потребує уточнення змісту поняття «соціальний». Він перш за все пов’язаний з усвідомленням місця й змісту соціальних процесів у розвитку суспільства, що спостерігається в економічній, політичній і духовній сферах. Зміст цього поняття також відбиває зміни в національно-етнічному середовищі і довкіллі. Тобто термін «соціальний» характеризує людину як працівника, члена різних політичних і громадських організацій, споживача матеріальних і духовних благ, сім’янина, представника певного етносу, перетворювача навколишнього середовища та ін. Отже, у широкому розумінні між терміном «соціальний» і поняттям «суспільний» особливих відмінностей не існує.
У вузькому значенні під соціальними проблемами маються на увазі ті, що характеризують становище людей, яке визначається рівнем економіки, тобто ступенем розвитку виробництва і досягнутим на його основі рівнем життя населення. Отже, соціальну сферу формує комплекс відносин і зв’язків, які виникають між людьми, соціальними групами (суспільними стратами, класами) і суспільством в цілому і які пов’язані із забезпеченням задоволення широкого спектра потреб, необхідних для відтворення життєдіяльності сучасної людини.
Розрізняють також широке і вузьке поняття категорії «соціальна політика». Так, говорячи про соціальну політику держави у вузькому значенні, розуміють дії уряду, які націлені на розподіл і перерозподіл доходів різних членів і груп суспільства [19, с. 295]. У широкому розумінні соціальна політика — це один з напрямів макроекономічного регулювання, призначення якого — забезпечити соціальну стабільність суспільства і створити, наскільки це можливо, однакові соціально справедливі «стартові умови» для громадян країни. Є й інші визначення: соціальна політика держави — це сукупність науково сформульованих ідей, положень і концептуальних підходів (як тривалого, стратегічного, так і короткострокового, тактичного характеру). Ці ідеї поєднуються із системою конкретних заходів, дій, важелів, стимулів і механізмів, за допомогою яких практично регулюються соціальні процеси.
Ринковий розподіл на основі конкурентного механізму попиту і пропозиції факторів виробництва призводить до того, що винагорода кожного фактора виробництва здійснюється відповідно до його граничного продукту. Зрозуміло, що цей механізм не гарантує і не забезпечує рівності в розподілі доходів і насправді в країнах з розвинутою ринковою економікою має місце нерівність в їх розподілі.
Основним суб’єктом соціальної політики (як і будь-якої іншої форми політики) є держава. Саме поняття передбачає діяльність останньої у різних сферах суспільного життя (економіці, юриспруденції і законотворчості соціальних і національних відносинах, культурі та ін.) з метою підготовки, прийняття та реалізації найважливіших рішень, що стосуються різних соціальних верств, груп та окремої людини в цих сферах. У процесі демократизації суспільного життя суб’єктами соціальної політики стають політичні партії, профспілки, місцеві органи влади, спілки підприємців, різні громадські організації.
Поряд з різними соціальними верствами і групами важливими об’єктами соціальної політики є працездатна і непрацездатна частини населення, ставлення до яких з боку держави має бути взаємозв’язане. Крім того, соціальна політика має органічно узгоджуватися з економічною. В обох випадках вона обов’язково спрямовується на трудову діяльність людей, формування у них соціальних мотивів до ефективної праці.
Протягом 2000—2003 pp. рівень безробіття населення віком 15—70 років, визначений за методологією МОП, знизився з 11,7 до 9,1 % економічно активного населення відповідного віку. Водночас продовжує зростати рівень безробіття населення сільської місцевості. Кількість сільських безробітних, які звернулися за допомогою до державної служби зайнятості протягом 2003 р. (508,3 тис.), порівняно з відповідним періодом минулого року зросла на 7,6 %.
Держава та інші соціальні інститути передусім повинні сприяти всебічному використанню сукупної робочої сили, захищати її від безробіття, тобто гарантувати таке співвідношення між рівнем заробітної плати та допомоги безробітним, яке б стимулювало останніх до підвищення свого професійно-кваліфікаційного рівня (у разі потреби — до отримання нової професії) та ефективний пошук місця роботи. У сфері заробітної плати та формування доходів найманих працівників соціальна політика має бути зорієнтованою на виконання заробітною платою всіх основних функцій (відтворювальної, стимулювальної і розподільної), а також на оптимальне співвідношення між трудовими і нетрудовими (отримання процентів від вкладів, дивідендів) доходами, між заробітною платою високо- і низькооплачуваних категорій працівників та ін.
Важливим напрямом соціальної політики щодо працездатного населення має бути прийняття обґрунтованих рішень, які необхідно спрямовувати на розв’язання проблем гуманізації праці, її характеру і змісту, забезпечення гідних людини умов праці (санітарно-гігієнічних, естетичних, екологічних, належної техніки безпеки), піднесення технологічної і загальної культури виробництва, створення сприятливого соціально-психологічного клімату на підприємстві тощо. У зв’язку з наявністю надомної праці, подвійної зайнятості та понадурочних робіт соціальна політика має формувати раціональні рішення і з цих питань.
Соціальна політика щодо непрацездатного населення полягає в його соціальному захисті, який передбачає обґрунтування рішень і вжиття державою (на центральному, регіональному і місцевому рівнях), профспілками комплексу соціально-економічних заходів, спрямованих на захист населення від безробіття і зростання цін, знецінення трудових заощаджень та ін. Основним суб’єктом соціального захисту є держава. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини саме вона, сучасна правова держава, повинна гарантувати право членів суспільства на такий рівень життя, який ураховує забезпечення їх їжею, житлом, медичним обслуговуванням, певним рівнем добробуту разом з родиною, право на соціальне забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості та інших випадків втрати коштів до існування через незалежні від людини обставини. Порівняно з цим положенням у Конституції України право громадян на соціальний захист значно звужене. Так, у статті 46 Основного закону зазначається, що громадяни мають право на соціальний захист, яке включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, у разі безробіття через незалежні від них обставини, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Що стосується розвинутих країн світу, то в них досягнуто такого рівня розвитку економічної системи (продуктивних сил, техніко-економічних відносин, економічної власності і господарського механізму) і соціальних інститутів, який дозволяє проводити соціальну політику, зорієнтовану не лише на відтворення робочої сили нормальної якості, а й певною мірою на розвиток особистості, її організаторських і творчих здібностей. Щодо непрацездатної частини населення, то соціальна політика в цих країнах спрямована на забезпечення не тільки фізіологічних, а й мінімального обсягу соціальних і духовних потреб. Стосовно працездатної частини населення найяскравіше соціальна політика виявляється у загальноосвітньому рівні населення.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
