182163 (596578), страница 49

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 49)

Завдання державної економічної стратегії визначаються особливостями соціально-економічної системи і являють собою досить гнучкий набір цілей і пріоритетів, які мають бути досягнуті в результаті реалізації економічної політики держави. За сучасної ринкової економіки до таких цілей належать: створення економіко-правового середовища та умов економічного зростання; формування ефективної структури виробничого потенціалу; забезпечення повної зайнятості та справедливого розподілу (перерозподілу) доходів; створення грошової системи та досягнення зовнішньоекономічного балансу (рівноваги). Слід підкреслити, що набір пріоритетів державної економічної стратегії формується залежно від конкретного стану соціально-економічної системи. Інакше кажучи, стратегія трансформації постсоціалістичних економік полягає у виборі пріоритетів, завдань лібералізації або системних, насамперед інституційних, змін у формуванні раціональної системи інтересів.

Суттєвою особливістю, що характеризує роль і місце держави в перехідних економіках, є те, що тут самі інституційні трансформації змушують постійно доводити легітимність свого існування та своєї економічної політики (як і політики взагалі). У даному аспекті особливого значення набуває консолідація економічних інтересів, як показується в дослідженні, на двох рівнях. Перший — це так званий традиційний рівень, коли держава формує систему узгодження інтересів основних економічних суб’єктів. Другий рівень передбачає консолідацію інтересів влади (на жаль, як правило, корумпованих і монополістичних); основної маси населення; самої держави. У разі деформованості цієї системи держава може опинитися під впливом певних кланових груп, що призведе до нехтування інтересами решти суб’єктів та деструктивних наслідків. Тому посилення ролі держави, яка перебуває під впливом корпоративних інтересів певних економічних (олігархічних) груп, веде до загострення конфліктів у системі інтересів, суттєвого викривлення легальних процедур в економічній сфері та поширення впливу кримінальних структур. За такого становища ці структури починають виконувати функції розподілу дефіцитних ресурсів (наприклад, в Україні паливно-енергетич-них), кредитування суб’єктів господарювання (через свої «кишенькові» банки) тощо. Наші реалії свідчать, що охоплення значної маси суб’єктів господарювання мережею таких суспільно нелегітимних (а фактично кримінальних «послуг») істотно підриває дієздатність держави. При цьому має місце реальне використання органів державної влади для задоволення своїх вузькокорпоративних інтересів.

Економічні інтереси формуються соціальними й економічними умовами діяльності суб’єктів. Але реальна дійсність (умови) завжди відображається у свідомості людей і не завжди вона є адекватною умовам. При цьому державний механізм регулювання має враховувати, що стан суб’єкта економічного інтересу у системі господарських відносин зумовлює вибіркове відношення суб’єкта інтересу до можливих напрямів діяльності в межах існуючого (відносно суб’єкта) механізму господарського регулювання. Останній і обумовлює діапазон вибору і реалізації економічного інтересу, а тому такий інтерес працює на відтворення відповідного механізму регулювання економічних процесів, а в кінцевому підсумку тієї чи іншої економічної системи. Таким чином, економічний інтерес розглядається як об’єктивна необхідність нового способу діяльності, який система задає суб’єкту як засіб власного розвитку.

Дані положення і є методологічною основою про правомірність і необхідність посилення координуючої і регулюючої ролі економічної політики держави як фактора узгодження економічних інтересів у перехідній економіці України.

Як свідчать результати дослідження, шлях до національного успіху ринкових реформ передбачає: застосування гнучких підходів до формування економічних стратегій; поєднання традиційних і специфічних заходів економічної політики та забезпечення спадковості її раціональних «зерен»; визначення чітких часових меж, у яких відповідні «набори» регулюючих інструментів зберігатимуть ефективність; оперативну та адресну зміну інструментарію економічної політики до зміни її об’єкта; поєднання стратегічних цілей і тактичних засобів їх досягнення. Без останнього може бути досягнутий лише тимчасовий, або локальний, позитивний ефект (балансування бюджету, мінімізація темпів інфляції тощо). Так, суперечність між стратегією і тактикою, в основі якої лежить суперечність економічних інтересів різних рівнів, останнім часом набула в Україні особливої гостроти. Конкретним виявом цього є розрив між стратегічними завданнями інноваційно орієнтованого прискорення зростання і формування соціально орієнтованої економіки та потребами дотримання поточного фіскального і платіжного балансів. Тому для нашого механізму регулювання економіки важливою є проблема своєчасного коригування завдань та пріоритетів, а також конкретних його інструментів, які виконали своє призначення або віджили себе, і введення у склад механізму регулювання нових інструментів, здатних взяти на себе функцію реалізації завдань, які необхідно вирішити на наступних етапах переходу до соціально орієнтованої, постіндустріальної економіки. Гальмує і спотворює дію досліджуваного механізму змішування цілей та засобів ринкових реформ. Досить рельєфно таку плутанину можна простежити за 1990-ті роки на прикладах постановки кількісних параметрів приватизації, зменшення бартеризації економіки тощо. Але ж дієздатність стратегії державного регулювання насамперед полягає в забезпеченні позитивного ефекту трансформаційних змін.

При цьому економічна стратегія держави має бути спрямована прямо чи опосередковано на діяльність окремих (приватних, корпоративних тощо) економічних суб’єктів і формуватися в розрахунку на їхню раціональну господарську реакцію. Бо регулятори господарського механізму за своїми засобами, формами є діями економічних суб’єктів, що захищають власні інтереси.

Запропоновані узагальнення і положення дозволяють зробити такі теоретико-практичні висновки: раціональне функціонування механізму господарського регулювання можливо лише за умови здатності економічних суб’єктів розробляти та здійснювати власні ефективні стратегії; суттєва причина надмірної тривалості трансформаційного спаду (кризи) в Україні випливає з того, що об’єктом економічної стратегії держави у 1990-х роках були в основному кількісні показники, а не конкретні економічні суб’єкти, саме тому істотно погіршувався і стан підприємств, передусім реального сектору економіки, де більшість підприємств практично втратили здатність до ведення самостійних відтворювальних процесів. Останнє, у свою чергу, також негативно відбилося на дієздатності держави внаслідок загострення проблем податкових надходжень, формування кредитних ресурсів як головних складових ресурсно-фінансової основи державної політики.

Усе згадане особливо вагоме для країн, що здійснюють перехід до ринкової економіки, оскільки тут слабкі як ринкові структури, так і владна система. Акцент має бути зроблений на підвищенні ролі держави у ринкових перетвореннях. Водночас зусилля мають бути спрямовані на зміцнення державних інститутів, створення нових інститутів, правил і норм, що стимулювали б чиновників діяти в інтересах суспільства. Цьому можуть сприяти повномасштабне впровадження ліберально-демократичних інститутів, що забезпечують незалежність судів, системи стримування і противаг, основаної на поділі гілок влади, ефективного контролю громадськості над діями держави, установлення достатньо високих окладів посадовим особам, підвищення їх морального і професійного рівня.

Перспективним, але поки що малодослідженим засобом підвищення ефективності держави, є використання нею ринкових принципів і механізмів діяльності. З цією метою, як вважає Дж. Стігліц, держава може діяти в кількох напрямах:

• «вдаватися до аукціонів як при закупівлі товарів і послуг, так і при розподілі суспільних ресурсів; укладати контракти на здійснення значної частини функцій, що раніше виконувалися державою; використовувати методи оплати виконаної роботи тільки залежно від досягнутих результатів навіть у випадках, коли укладання контрактів не є можливим або бажаним;

• орієнтуватися на ринкову інформацію; наприклад, держава може покладатися на ринкові оцінки при здійсненні закупівель або використовувати інформацію про ставки процента щодо субординованої заборгованості за банківськими позичками для визначення відповідності розміру премії за ризик при страхуванні депозитів» [3].

Важливою функцією державної економічної політики є впровадження схеми суспільної поведінки, яка сприяла б досягненню компромісу між інтересами економічних суб’єктів і можливостями на даний час суспільної системи. При цьому в надбудовній сфері відбувається визнання суспільством процесів координації інтересів та формування спільних цілей, які генерують прийняття відповідних правових рішень. Отже, державна політика надає стихійному розвитку усвідомленості, координуючи й спрямовуючи дії окремих суб’єктів господарювання.

Вище вже зазначалося, що головним орієнтиром державної економічної політики має бути суспільний інтерес, сутність якого полягає в досягненні сталого і збалансованого суспільного прогресу. Неминучий конфлікт інтересів, який виникає у процесі їх узгодження та реалізації, тим менший, чим ближчою є державна економічна політика до об’єктивно зумовленого суспільного інтересу. Таке наближення досягається за допомогою відповідної інституційної структури законодавчої, виконавчої і судової влади. Вона покликана всебічно аналізувати передумови і наслідки управлінських рішень, виробляти адекватні правові, економічні засоби координації інтересів. Водночас через різні причини держава може опинитися під впливом інтересів певних політичних груп (партій) та їхніх лідерів, що при нехтуванні іншими (економічними) інтересами призводить до деструкції суспільної системи і навіть країни. На важливість держави як фактора організації економічної політики вказували представники різних наукових шкіл, напрямів та ідеологічних поглядів — від Ф. Ліста до Дж. Кейнса та В. Ойкена, а також їхні послідовники.

При аналізі місця і ролі держави в трансформації економічної системи особливої уваги заслуговує дослідження взаємодії економічних відносин із надбудовою. Самі по собі надбудовні відносини не є предметом економічної теорії, зокрема політекономії. Але вони, як відомо, активно взаємодіють з економічними відносинами. Тому взаємозв’язки економічних і надбудовних відносин повинні стати об’єктом політико-економічних досліджень. Однак в економічній літературі економічні відносини нерідко розглядаються поза їх зв’язком з надбудовою. Це призводить до штучного, «рафінованого» аналізу. Таке відокремлення цих відносин з метою їх дослідження, звичайно, необхідне. Але, з іншого боку, поряд з аналітичним потрібен і синтезуючий підхід. Якщо ж аналітика домінує над синтезом і економічні відносини подаються в «препарованому» (чистому) вигляді, то вони істотно відрізняються від реальних відносин.

У цьому зв’язку доречно нагадати аксіоматичне свого часу положення про визначальну роль базису щодо надбудови. Але воно, на наш погляд, має безумовне значення в плані історичного генезису суспільних відносин. Будь-які реальні відносини в основному адекватні тим матеріальним умовам, в яких вони відбуваються. Якісні зміни в економічних відносинах можливі лише на ґрунті та в результаті відповідних змін у матеріальних умовах життєдіяльності. Разом з тим з позиції функціонування економічних відносин, їх розвитку, щоб упорядкувати політичні відносини, потрібна певна організація взагалі і державна влада зокрема. Тому політичні відносини опосередковуються державою та іншими суспільними інститутами. Об’єктами політики стають усі соціально значущі, насамперед економічні, реалії суспільного життя.

Щодо економічної політики, то вона, на думку багатьох авторів, належить не до надбудови, а до базису 4; 5; 6. Такий підхід правомірний. Економічна політика охоплює істотні, принципово важливі економічні відносини. Очевидно, що за інших рівних умов чим досконалішою є політична структура суспільства, чим вищий рівень правової культури, громадянської свідомості та моралі його членів, тим краще функціонують і розвиваються економічні відносини. Взяті в соціально-груповому, класовому аспекті, вони реалізуються через економічну політику. Остання, безумовно, має свою специфіку. За формою реалізації це — особлива, опосередкована державою сфера економічних відносин, які мають свій економічний зміст. Цю політику не слід ототожнювати з економікою. Але й протиставляти їх також було б неправильно.

Економічна політика є відображенням економіки, тобто особливою формою існування економічних відносин. Це положення підкреслює два моменти. По-перше, економічна політика у своїй основі зумовлюється матеріальними інтересами тих чи інших класів, соціальних груп. По-друге, у сферу економічної політики «втягується» не вся маса економічних відносин, а лише найсуттєвіші з них. Вона регулює основні сторони між суб’єктами господарювання. При цьому залежно від об’єктів цих відносин виокремлюють економічну політику в таких сферах, як регулювання виробництва та його структурна перебудова, відтворення трудових ресурсів, ціни, доходи, податки, фінанси і кредит, НТП тощо.

Звідси логічно випливає, що економічна політика — це стрижень економіки і належить вона не до надбудови, а до базису. Її об’єктом є особливий вид економічних відносин, які має вивчати політична економія як наука. Вилучення економічної політики з предмета політекономії істотно збіднює останню та орієнтує дослідження на емпіризм. Тому багато її концепцій і пропозицій, які не збігаються з реаліями економічної політики, залишаються некорисними (марними).

Конструктивність державної влади полягає як у її здатності розробити напрями та цільові орієнтири економічної стратегії, так і в спроможності реалізувати розроблені нею нормативні акти, прийняті рішення (закони, укази, постанови тощо). В інституційній системі виконавчої влади слід виокремити галузево-функціональні, регіональні, узгоджувальні державні і недержавні інститути: галузево-функціональні інститути здійснюють доведення стратегічних завдань до конкретного суб’єкта; узгоджувальні забезпечують збалансованість інтересів між суб’єктами і сприяють прийняттю кваліфікованих, легітимних рішень, регіональні — узгодженню економічної політики на відповідному рівні; недержавні спрямовані на структурування інтересів економічних суб’єктів, узгодження підприємницьких дій на мікро- і макрорівнях. Але всі ці інститути мають бути вмонтовані у державні узгоджувальні органи. Якщо такий зворотний зв’язок у реалізації державної економічної стратегії є досконалим, то можуть розроблятися пакети договірних умов (держава — підприємці — профспілки), в яких формулюються узгоджені напрями, завдання та пріоритети стратегічного розвитку, зокрема національної програми (плану) соціально-економічного розвитку або планів нижчих рівнів.

У західній економічній літературі при розгляді державної активності в економіці стосовно характеристики діючого суб’єкта на національному рівні вживають термін «уряд». З нашого ж погляду, у даному разі правомірніше застосовувати термін «держава», ураховуючи традиційні компоненти. Таким чином, поняття «суб’єкт державної економічної політики» набуває повнішого змісту, що дає змогу розглядати особливості владної структури (держави) як один із чинників процесу регулювання суспільного, у тому числі й соціально-економічного, прогресу. Ефективність економічного регулювання залежить і від того, як держава забезпечує правову основу і громадську атмосферу, що сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи.

Оскільки централізоване регулювання не є директивним для всіх секторів економіки, то необхідною умовою його ефективності є законодавче закріплення універсальних параметрів державної економічної політики, на які орієнтуються у своїй господарській діяльності всі економічні суб’єкти. Це можуть бути різні показники: норми оподаткування доходів; обсяг і структура державних бюджетних витрат і кредитно-грошового забезпечення економіки тощо. Держава, здійснюючи централізоване регулювання, надає своїм заходам загального характеру. Відсутність селективного підходу забезпечує стабільність такого регулювання і сприяє підвищенню рівня узгодженості дій на макро- та мікрорівнях. Вплив держави на мікрорівні відбувається як через опосередковане регулювання, так і безпосереднім (прямим) втручанням у діяльність господарських об’єктів. Це можуть бути під-
приємства природної монополії (транспорту, енергетики, зв’язку), а також інших галузей, які перебувають у безпосередній державній власності. У розвинутих країнах Заходу від 20 до 30 % виробничих фондів є державною власністю; державі належить близько 1/3 національного багатства. Держава перерозподіляє через бюджет половину ВНП, здійснює до 20 % капітальних вкладень в економіку. Державний сектор відіграє важливу роль у процесі наближення до економічної рівноваги в системі ринкового господарства. Завдяки йому держава виступає безпосереднім суб’єктом економічних відносин.

Характеристики

Список файлов ВКР