182163 (596578), страница 56

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 56)

Для законодавчих і виконавчих органів державної влади, органів місцевого самоврядування такі показники в їх оптимальному значенні можуть виступати як соціальні нормативи для кожного періоду і кожного регіону. Граничні ж їх значення стануть порогами соціальної безпеки і свідчитимуть про те, що подальше зниження рівня та якості життя згубне для суспільства. Знаючи гранично допустимі нижні і можливі для досягнення раціональні норми, законодавчі і розпорядчі органи, інші суб’єкти впливу на соціальну сферу в рамках соціального партнерства зможуть визначати практичні заходи щодо вирішення назрілих суперечностей і проблем.

Конструювання представленої нами концепції соціальної сфери суспільства можливе, якщо стратегія соціального розвитку суспільства спиратиметься на три ідеї. Це — необхідність забезпечення колективної соціальної безпеки, визнання відповідальності суспільства за добробут своїх членів, прийняття положення про можливість свідомого регулювання соціальними процесами [27, с. 20—21].

Крім того, треба виходити з таких фундаментальних принципів демократичного суспільства: надання державою кожному членові суспільства певних соціальних гарантій існування; контроль над майновою і стратовою диференціацією населення; перерозподіл у розумних межах прибутків населення.

Соціальне регулювання з урахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду включає досить широкий набір методів для своєї реалізації, які мають специфічну цільову спрямованість. Насамперед це нормативи, що окреслюють мінімум соціальної забезпеченості та діють як законодавчо установлені та обов’язкові, — величина прожиткового мінімуму, мінімальні розміри заробітної плати та пенсії тощо. Інше функціональне призначення мають так звані соціальні індикатори, які характеризують порогові, гранично допустимі рівні тих або інших показників: рівень безробіття та інфляції, забруднення навколишнього середовища та ін.

До системи методів соціального регулювання відносять і соціальні трансферти — різні способи перерозподілу доходів, а також різного роду безпосередньо регулюючі методи: тарифні угоди, регулювання робочих місць відповідно до чисельності та якості робочої сили, погоджене регулювання доходів і цін.

У концептуальному виразі соціальне регулювання, у тому числі й у перехідній економіці, має бути спрямоване на радикальне поліпшення якості життя та суттєве підвищення рівня життя населення.

Поняття рівня та якості життя населення відносять до синтетичних, комплексних понять, які включають надзвичайно широкий спектр соціально-економічних явищ: масштаби, характер зайнятості та умови праці; рівень освіти та професійно-кваліфікаційної, підготовки; розмір і структуру доходів та витрат; споживання продовольчих і непродовольчих товарів, їх якість і обсяг; структуру та якість платних і безплатних послуг; забезпеченість житлом і його благоустрій; обсяги нагромадженого майна та особистих заощаджень; масштаби залучення до культурного життя; системи соціального забезпечення та соціального страхування; економічні умови життєдіяльності; стан генофонду населення суспільства. Усе це є, з одного боку, об’єктами соціального регулювання, а з іншого — специфічними напрямами такого регулювання.

Головне завдання і мистецтво державного соціального регулювання як складової регулювання економіки взагалі — раціонально мобілізувати, розподілити і направити адресно-фінансові потоки для конструктивного розв’язання всього спектра соціальних проблем в умовах перехідної економіки, у тому числі і реформування самої соціальної сфери на основі принципових організаційно-фінансованих змін, які відбулися і відбуваються в Україні.

Література до розділу 8

1. Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1995. — 496 с.

2. Диба М. І., Ком’яков О. М. Економічна політика держави як механізм узгодження суспільних інтересів // Економіст. — 2000. — № 1. — С. 92—95.

3. Стиглиц Дж. Ю. Экономика государственного сектора / Науч. ред. Г. М. Куманин. — М.: Изд-во Моск. ун-та: ИНФРА-М, 1997. — 720 с.

4. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 328 с.

5. Білорус О. Г., Лук’яненко Д. Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку: Монографія. — К., 1998. — 416 с.

6. Курс экономической теории: Учебник. — 4-е доп. и переработ. изд. / Под общ. ред. М. Н. Чепурина и Е. А. Киселевой. — Киров: АСА, 1999. — 752 с.

7. Михасюк I., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки: Підручник. — Львів: Укр. технології, 1999. — 640 с. — С. 58—59.

8. Абалкин Л. К цели через кризис. — М., 1992. — 325 с.

9. Лукінов І. Економічні трансформації (наприкінці XX сторіччя). — К.: Книга, 1997. — 456 с.

10. Пахомов Ю. Н., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К., 1998. — 432 с.

11. Дем’яненко С. До стратегії і тактики економічного реформування // Економіка України. — 2000. — № 2. — С. 55.

12. Безчасний Л., Онишко С. Тенденції на світовому ринку капіталів та їх вплив на інвестиційну діяльність в Україні. — 2001. — № 3. — С. 4—12.

13. Беккер Г. Человеческий капитал: Отрывки из книги // США: экономика, политика, идеология. — 1993. — № 11—12. — С. 85—115. — С. 109.

14. Мотивація праці у ринковій економіці: Проблеми теорії і практики // Відп. ред. Д. П. Бошня. — К.: ІЄНАН України. — 1997. — С. 11.

15. Россия и зарубежные страны: Сравнение по основным показателям (объем ВВП, ВВП на душу населения) // Вопросы экономики. — 1997. — № 10. — С. 142—190.

16. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004—2015 рр.) «шляхом європейської інтеграції» / А. С. Гальчинський, В. М. Геєць та ін. — К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. — 416 с.

17. Тетеиси Кадзума. Вечный дух предпринимательства: Практическая философия бизнесмена. — К.: Укрзакордонвихасервис, 1992. — 204 с. — С. 32.

18. Хайек Ф. А. Пагубная самонадеянность. — М., 1992. — 285 с. — С. 130—131.

19. Курс экономической теории: Учебник. — 4-е доп. и переработ. изд. / Под общ. ред. М. Н. Чепурина и Е. А. Киселевой. — Киров: АСА, 1999. — 752 с. — С. 295.

20. Куликов В. Социальные императивы продолжения экономического реформирования / Российский экономический журнал. — 2000. — № 1. — С. 4.

21. Сахань I. Зарплата має стати гарантією достатку // Аспекти праці. — 2001. — № 3. — С. 36—41.

22. Колот А. М. Еволюція державної політики зайнятості в країнах з розвинутою ринковою економікою. Міжвід. зб. / Зайнятість та ринок праці. — Вип. 11. — 2000. — С. 49.

23. Лукінов І. Інвестиційний потенціал економічного зростання // Вісник НАН України. — № 4. — С. 13.

24. Геєць В. Ринкова трансформація в 1991—2000 роках: здобутки, труднощі, уроки // Вісник НАН України. — 2001. — № 2. — С. 23.

25. Куликов В. Социальные императивы продолжения экономического реформирования // Российский экономический журнал. — 2000. — № 1. — С. 6.

26. Пахомов Ю. Ринкові трансформації в Україні у контексті світового досвіду // Вісник НАН України. — 2001. — № 3. — С. 13—14.

27. Лайкам К. Модели социальной политики // Общество и экономика. — 2000. — № 8. — С. 20—21.

0 Substantial — реальний, речовий, змістовий. Цей напрям виник у процесі дискусії з методологічних проблем дослідження докапіталістичних суспільств, що має, на наш погляд, особливе значення для дослідження проблем трансформаційної економіки. Основні положення субстантивізму були викладені в праці К. Полан’ї «Наше застаріле ринкове мислення» (1947).

1 Детальніше про субстантивізм та його напрями див.: Очерки экономической антропологии. — М.: Наука, 1999. — С. 78—94.

0 Прикладом цього може бути «тверде ядро» неокласичної течії, до якого відносять передумови раціональності поведінки індивідів та ідея нейтральності грошей у довгостроковому періоді, у рамках якої монетаризм змінює лише «захисний пояс».

0 Таке твердження випливає зі специфіки політичної й економічної науки, адже в більшості випадків ці науки базуються на оцінних судженнях, що, як відомо, є компетенцією філософії.

0 Як зауважує К. Маркс, «було висунуто постулат самостійного трактування політики».

0 Меркантилізм — сукупність економічних поглядів, що розвивалися протягом XV—XVIII ст. Меркантилізм не являв собою єдину школу. Термін «меркантилізм» уперше було застосовано в працях Адама Сміта для виокремлення праць тих часів. До провідних представників цієї течії можна віднести Уільяма Стаффорда, Томаса Мана, Антуана де Монкретьєна, Антоніо Серра та інших.

0 Ця боротьба полягала у досягненні внутрішньої єдності, що мало усунути перешкоди до об’єднання (внутрішні мита, цехові та міські обмеження, феодальну роздробленість), та подолання поширення влади католицької церкви на більшість европейських країн.

0 На цю ідею посилається Дж. М. Кейнс, який високо цінував роботи меркантилістів.

0 Термін «класична політична економія» був уперше введений у наукову термінологію К. Марксом.

0 Фраза «laissez faire, laissez passer» (франц. «дозволяйте робити, що хочуть, дозволяйте йти, куди хочуть») була висловлена Ж.-К. Гурне на асамблеї школи фізіократів у 1758 р. Основні представники школи фізіократів: Франсуа Кене, Жан-Клод Гурне, Дюпон де Немур, Мерсьє де ла Рівьєр, Анн Робер Жак Тюрго.

0 Пізніше Дж. М. Кейнс назвав такий тип господарської моделі «реальною обмінною економікою».

0 Сучасний утилітаризм — система поглядів, що базується на сенситивістській психології, етиці гедонізму, класичній політичній економії та демократичній політиці.

0 Таке визначення І. Бентам дає у своїй праці «Уривок про уряд», що вийшла в 1776 р.

0 Згідно з останнім принципом кожна людина має перебувати в таких умовах, у яких виконання професійних обов’язків збігається з її власними інтересами.

0 Утім таке сприйняття не було характерним для австрійської школи.

0 У своїх працях В. Парето наполягав на тому, що немає сенсу в надмірному аналізі корисності, а звернувся до аналізу «переваг» або «вигідності» одного блага над іншим.

0 Згідно з визначенням Б. Гільдебранда, що було дано в його праці «Політична економія сучасності і майбутнього», людина — продукт цивілізації, орієнтований на загальносуспільні цінності.

0 До несучасної радикальної політичної економії можна віднести праці таких авторів XIX ст., як Ж. Сісмонді, П. Ж. Прудон, Р. Оуен, Дж. Грей та ін.

0 Дослідження в галузі історії економічного аналізу показали, що значну роль у здійсненні кейнсіанської революції відіграли також польський економіст М. Калецький і група німецьких економістів, що дістали назву «німецькі кейнсіанці». Деякі з наукових відкриттів Дж. М. Кейнса ще до їх публікації висвітлювались у дослідженнях означених учених, а тому поряд з ним можуть розглядатися як основоположники Кейнсіанської революції.

0 Іншою беззаперечною перевагою теорії Кейнса стала ідея «грошової економіки», що була викладена в маловідомій статті 1933 р. «Грошова теорія виробництва» і, на жаль, у чітко сформульованому вигляді відсутня у його «Загальній теорії». Цей факт обумовив ігнорування даної ідеї у працях найближчих послідовників кейнсіанства. Але саме ця ідея лягла в основу альтернативної сучасній неокласиці течії — «посткейнсіанства».

0 Детальніше огляд різних течій теоретичного напряму «економіки добробуту» наведено у Hans van den Doel, and den van Velthoven «Democracy and Walfere Economics» Cambridge Univercity Press. 1993.

0 Основні функції добробуту будуть викладені в наступному параграфі.

0 Зазначимо, що вперше гіпотеза стосовно максимізації голосів була висунута Дж. Шумпетером у праці «Капіталізм, соціалізм і демократія», де було визначено те, що пізніше отримало назву «теореми медіанного виборця».

0 Джерела теорії суспільного вибору можна знайти у заново відкритих Д. Блеком 1948 р. працях математиків XVIII—XIX ст., що цікавилися проблемами голосування: Ж. А. Кондорсе, Т. С. Лапласа, Ч. Доджсона (Льюіса Керролла). Однак як самостійний напрям економічної науки вона сформувалася лише у 50—60-х роках XX ст. Важливу роль у формуванні теорії суспільного вибору відіграли роботи з політичної філософії Т. Гоббса, Б. Спінози, а також політологічні дослідження Дж. Медісона й А. де Токвіля. Безпосереднього імпульсу теорії суспільного вибору надали дискусії 30—40-х років.
ХХ ст. із проблем ринкового соціалізму й економіки добробуту (А. Бергсон, П. Самуельсон). Широкий резонанс у 1950-ті роки викликала книга К. Ерроу «Соціальний вибір та індивідуальні цінності» (1-е вид. 1951, 2-е вид. 1963), у якій проводилася аналогія між державою й особистістю. На противагу цьому підходу Дж. Бьюкенен і Г. Таллок у книзі «Розрахунок згоди» (1962) проводили аналогію між державою і ринком. Відносини громадян з державою розглядалися при цьому відповідно до принципу «послуга за послугу» (quid pro quo).

Характеристики

Список файлов ВКР