182163 (596578), страница 43

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 43)

Суспільне регулювання діяльності економіки може здійснюватися на основі використання різних форм. Звичайно держава вдається до цінового контролю, установлюючи конкретні значення цін чи їхні граничні рівні для підприємств-монополістів. Нерідко держава для таких суб’єктів визначає територію діяльності, контролює якість продукції. Ступінь обмежень ще залежить від того, є природний монополіст приватною чи державною структурою.

Одна з умов досягнення конкурентного середовища в Україні — реалізація триєдиної ролі Антимонопольного комітету України: як нормотворчого органу, правозастосовного органу і як учасника формування конкурентної політики держави. Означена триєдина роль АМКУ можлива лише за умов проведення чіткої конкурентної політики і виявлення політичної волі законодавчої та виконавчої влад. Також назріла нагальна необхідність не допускати обмежень конкуренції у випадках, коли державні органи одночасно здійснюють на певному ринку господарську діяльність і функції державного регулювання. Необхідно визначитися з обсягами господарської діяльності державних органів і, де можливо, скоротити їх. А там, де від такої діяльності відмовитися не можна, слід ввести регулювання цін на платні послуги органів державної влади.

Дії, спрямовані на централізований розподіл товару, а також поділ ринків між суб’єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації або закупівель, за колом споживачів чи продавців — шість порушень, або 1,3 % загальної кількості порушень даної категорії [11].

Основними ринками, на яких виявлено і припинено зазначені порушення, були: ринки агропромислового комплексу (39,8 % порушень); ринки автотранспорту (9,6 %); ринки страхових та інших фінансових послуг; ринки поставок природного газу підприємствам комунального господарства, населенню та бюджетним організаціям; ринки кабельного телебачення; ринки вивезення твердих побутових відходів; ринки ветеринарних послуг, металобрухту, послуг щодо проведення експертних робіт, комплексних послуг з надання місць для торгівлі продовольчими і непродовольчими товарами, метрологічних вимірювальних лабораторій підприємств та організацій, платних послуг судових експертиз, роздрібної торгівлі продовольчими товарами, засобами захисту рослин, надання послуг з охорони державної та іншої власності, реалізації лісопродукції, а також на ринках сухих будівельних сумішей.

За станом на 1 січня 2003 р. державне регулювання цін (тарифів) здійснювалося у 265 суб’єктів господарювання, які діють на 459 регіональних товарних ринках. Порівняно з 1 січня 2001 р. кількість суб’єктів господарювання, щодо яких здійснювалося таке регулювання, зменшилася на 12,5 %.

Водночас органи Комітету ініціювали скасування державного регулювання цін і тарифів насамперед у зв’язку з розвитком конкуренції на діючих товарних ринках. Однією з причин даних пропозицій було також те, що раніше введене регулювання часом негативно позначалося як на умовах конкуренції на відповідних ринках, так і на інтересах споживачів цих товарів і послуг.

Ситуація, що склалася у сфері природних монополій, пояснюється не тільки прагненням монопольних утворень використати свою монопольну владу на ринку для забезпечення власних інтересів за рахунок інших підприємців і споживачів, а й, насамперед, недосконалістю системи їх державного регулювання. Тому необхідно ввести у дію механізм регулювання суб’єктів природних монополій, який ґрунтується на встановленні цінових обмежувачів та контролюванні витрат. Запропонований механізм дасть змогу уникнути негативних явищ, породжених природними монополіями [12].

Говорячи про державне регулювання економіки в цілому, не можна не враховувати однієї важливої обставини. Потреба у державному регулюванні — це цілком об’єктивна річ. Але реалізується вона не прямо (через дію певних автоматичних ринкових механізмів), а опосередковано (через дії певних політичних сил). Ці сили можуть мати на меті як виключно загальнонаціональні інтереси, так і корпоративні (власні). Добре, якщо перші з них повністю збігаються з другими. У цьому разі немає жодних підстав для суперечностей. Але на практиці така ситуація трапляється не завжди. Певні політичні сили, що перебувають при владі у даний момент, можуть використати її при здійсненні державного регулювання економіки для реалізації не загальнонаціональних інтересів, а корпоративних (власних). Навіть у країнах з розвинутою ринковою економікою, де існують усталені демократичні традиції, історія знає чимало таких прикладів. Для постсоціалістичних і пострадянських держав, унаслідок нерозвинутості в них інститутів громадянського суспільства, ці випадки ймовірні ще більшою мірою.

Тому в суспільстві необхідно встановити певний громадський контроль за тим, як держава забезпечує регулювання економіки, тобто контроль, який суспільство здійснює за діями уряду опосередковано — через неурядові інституції (зокрема, громадські організації). І перша запорука дієвості такого контролю — це «прозорість» при здійсненні процедур державного регулювання економіки (за винятком тих, які пов’язані з державною таємницею) [13].

Досвід розвитку країн пострадянського простору свідчить, що за умов становлення ринкових відносин, коли ще не встигали повністю сформуватися основи вільного підприємництва, роль держави та державного регулювання економіки повинна бути досить активною, зваженою та науково вивіреною. Лише за умов узгодженості та оптимальності поєднання державних важелів та ринкових принципів можна забезпечити розвиток країни у перехідний період своєї історії. Завдяки цьому посилюється соціальна спрямованість держави. Державне управління зосереджується на вирішенні проблем соціально-культурного розвитку суспільства на основі економічного зростання. Використовуються сучасні методи управлінської діяльності, відповідні стану соціально-економічного розвитку, підвищується професійний рівень працівників державною апарату, втілюються прогресивні управлінські технології.

На жаль, зараз державне управління діє в Україні ще не досить ефективно, що значною мірою залежить як від перехідного характеру сучасного етапу розвитку суспільства, так і від того, що функціональна та структурна організація органів державної влади здебільшого залишилися від попередніх часів. У зв’язку з удосконаленням функцій, що виконуються державним апаратом, до його діяльності висуваються дедалі вищі вимоги.

Успішно справитися з новим завданням можна лише двома шляхами: або збільшувати кількість структурних підрозділів, а відповідно й кількість службовців, або запроваджувати нові методи та форми роботи, істотно підвищуючи ефективність управлінських процесів. Другий шлях, як відомо, — наукова організація праці. Її сутність полягає у розробленні та запровадженні новітніх досягнень науково-технічного прогресу в повсякденну діяльність працівників державного апарату.

Держава, визначаючи відправні ідеї, основні принципи стратегічної лінії в економічній, соціальній та інших сферах, має проводити збалансовану економічну політику, у тому числі гармонійно поєднувати механізм конкуренції та засоби регулювання діяльності монополій. Конкуренція при цьому є елементом ринку, який забезпечує його саморегуляцію.

Функціонування саморегулівного ринкового механізму і вплив держави на економічні процеси характеризуються співвідношенням, що проявляється у певних функціях держави. Деякі з них спрямовані на підтримання і полегшення конкуренції на ринку, інші полягають у спеціальному правовому регулюванні відносин, у яких беруть участь суб’єкти господарювання, що посідають домінуючі позиції на ринку. Саме ці обставини спонукають державу запроваджувати систему організаційно-правових заходів протидії спотворенню конкуренції з боку суб’єктів господарювання, які мають ринкову владу, а також здійснювати регулювання на конкретних монополізованих ринках.

Антимонопольне законодавство потребує певного коригування з урахуванням фактора міжнародної конкуренції. Це стосується насамперед запровадження правил злиття компаній, що відповідають міжнародній практиці. Ці правила мають установити чітку різницю між тими злиттями і поглинаннями, які сприяють конкуренції, і антиконкурентними, а також регламентувати контроль за економічною концентрацією. Особливого доопрацювання потребують ряд основоположних принципів:

• забезпечення рівності прав усіх суб’єктів господарювання щодо доступу до участі в конкурсах на отримання права постачання продукції для державних потреб;

• сприяння створенню за участі підприємств та фінансово-кредитних установ лізингових структур, які б забезпечували використання у малому бізнесі вітчизняного обладнання на умовах лізингу.

Неоднозначність і непрямолінійність взаємодії конкуренції і монополії у зв’язку з мінливістю економіки, процесів ринкової трансформації та глобалізації постійно висувають проблему пошуку рецептів досягнення оптимальної взаємодії державного управління та ринкових принципів саморегулювання, що і становить філософію взаємодії держави і ринку.

7.2 Державна кредитна політика

Держава у своєму розпорядженні має цілу низку важелів прямого й опосередкованого впливу на розвиток економіки. Поряд з законодавчими та нормативними інструментами регулювання суспільних процесів, держава може впливати на ринкові пропорції через проведення валютно-грошової, фінансово-кредитної, інвестиційної та амортизаційної політики. Існують й інші інструменти та важелі, завдяки яким держава може коригувати процес відтворення суспільного продукту. Якщо питанням валютно-грошової політики присвячено значну частину наукових праць, що було зрозумілою реакцією на необхідність вирішення проблеми запровадження та стабілізації національної грошової одиниці в Україні, то питання кредитної політики і ролі в цьому процесі держави не знайшли адекватного відображення в науковій літературі.

Кредит є складовим фінансової системи і відображає систему відносин між суб’єктами господарювання щодо цільового й ефективного використання вільних грошових коштів. В умовах ринкової трансформації суспільства, спаду виробництва, дефіциту бюджету кредитні операції набувають особливого значення. Допущення суб’єктивізму в державному кредитуванні, тобто проведення його без відповідного наукового обґрунтування в короткостроковому та довгостроковому періодах, може мати катастрофічні наслідки для економічного зростання національної економіки. Катастрофічні обсяги зовнішнього боргу України свідчить про те, що економіка України сьогодні перебуває в кредитній пастці, що негативно впливає на відтворення суспільного продукту та зростання добробуту людей. Економічну політику, яку проводить сьогодні держава, можна звести, по суті, до вирішення поточних фінансових і соціальних проблем, що в основному пов’язані з політичними циклами та політичними перипетіями поточного характеру. Тому теорія кредиту, критичний аналіз його форм та способів надання в транзитивній економіці України, механізму повернення та напрямів використання в контексті інноваційного розвитку, джерел повернення набувають великого значення для економіки в цілому.

Головне питання при отриманні кредитів — це результативність їх використання, а точніше, їх окупність та цільова відтворювальна спрямованість. Роль кредиту набула особливого значення після відмови від золотого стандарту на Бреттон-Вудській конференції 1944 р. та визнання кредитних грошей. Кредит та кредитні гроші сьогодні визначають сутність економічного розвитку всіх країн, а проведення правильної кредитної політики стало пріоритетним напрямом економічної політики.

Аналіз внутрішнього кредитування передбачає розгляд відповідного сектору фінансової системи. Кредитування необхідне для відновлення економічної діяльності всіх суб’єктів господарювання, у тому числі фізичних та юридичних осіб, і держави в цілому. Історично кредит виник як потреба використання вільних коштів для розширення виробництва ініціативних підприємців. Об’єктивною стороною необхідності кредиту є:

• незбіг у відтворювальному процесі реалізації виготовленої продукції та придбання сировини й інших матеріалів для нового циклу виробництва (потреба в оборотних коштах);

• банкрутство підприємств та організацій;

• сезонний характер виробництва чи інші технологічні особливості;

• коливання доходів та видатків, які можуть виникнути внаслідок несприятливої макроекономічної ситуації (зміни податкової системи, зборів та акцизів, інфляції і т. п.).

В економічній теорії вже давно висувалися гіпотези стосовно впливу кредитно-грошового механізму на інфляційні явища [14; 15]. Загальна ідея гіпотез полягає в тому, що номінальна купівельна сила якого-небудь суспільства в даний момент вимірюється кількістю грошей в обігу і розмірами банківського кредиту, що здійснюється за допомогою депозитних засобів обігу. Справді, якщо брати ситуацію в Україні, то банки шляхом розширення кредитування збільшують номінальну купівельну спроможність, вони тим самим збільшують кількість засобів обігу. Унаслідок цього ціни ростуть, але реальна купівельна сила не збільшується. Номінальні доходи населення загалом залишаються на попередньому рівні, зате їх реальна купівельна сила під впливом зростаючих цін падає. Тому в державній кредитній політиці слід керуватися таким висновком: банківський чи інший вид кредиту тільки перерозподіляє купівельну силу.

Характеристики

Список файлов ВКР