182163 (596578), страница 41

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 41)

Саме згадані цілі постають визначальними щодо НТП, який є засобом їх вирішення, проте необхідна нова якість НТП з огляду на системну кризу економіки України, яка характеризується відсутністю стимулів і недостатньою матеріально-технічною базою НТП, існуванням диспропорцій, труднощами соціально-культурної кризи та зниженням інноваційного потенціалу населення. Така нова якість може бути досягнута як соціально-економічне замовлення НТП у перехідній економіці — розвиток науки і технологій як засобу для зростання соціально-економічної ефективності. Не менш важливо забезпечити гуманітарний (соціально-культурний) прогрес за такими сферами: педагогіка, медицина, культура, охорона природи; соціальні інновації — створення нових сфер соціально-економічної організації суспільства; науково-технологічні інновації та їх упровадження.

Соціальна орієнтація НТП у перехідній економіці України полягає у забезпеченні інтенсивного типу відтворення з відповідним використанням найсучасніших технологій, притаманного традиційному індустріальному суспільству, а також у розширенні можливостей розвитку постіндустріального інтенсивного відтворення. До оптимальних шляхів реалізації програми соціалізації економічної системи у сферах виробництва, культури, освіти, науки слід віднести:

1. відповідні інституційні перетворення і соціальне підтримання розвитку та використання творчого потенціалу кожного працівника;

2. стимулювання науково-технічного та гуманітарного прогресу державними засобами, забезпечення суспільної та приватної підтримки різних форм інноваційної діяльності;

3. забезпечення свободи створення різного роду колективів, творчих союзів, партнерства в науці, педагогічній та соціальній сферах, надання пільг для піонерних форм такої діяльності, для найповнішого використання творчого потенціалу людини та НТП;

4. створення системи освіти для формування творчої особистості, здатної насамперед до швидкого перенавчання, перекваліфікації, наділеної широкими різнобічними знаннями та високим потенціалом інноваційної діяльності;

5. створення системи відносин у суспільстві, колективі, які забезпечують вивільнення інноваційного потенціалу всіх працівників: ідеться про партисипативне управління, створення сімейних фірм, запровадження «людських відносин», це, власне, той досвід, який частково запроваджувався у формі соціалістичного змагання, яке переважно було бюрократичним механізмом централізованого спонукання працівників. Такі форми сприяють запровадженню і вдосконаленню методів організації праці, виробничого процесу, всього економічного механізму;

6. запровадження методів самоуправління колективами для вирішення завдань стимулювання інновацій кожного працівника;

7. підтримання підприємницької діяльності як засобу демократичної організації управління технологічним процесом;

8. вироблення і запровадження системи пільг науково-технологічним, економічним і соціальним новаторам (особам і колективам, фірмам, суспільним об’єднанням, державним структурам, приватному колективному і державному бізнесу) для впровадження досягнень науково-технологічного та гуманітарного прогресу;

9. формування цільових програм структурної перебудови економіки та засобів здійснення науково-технологічного і гуманітарного прогресу.

Суспільні фонди, конкурси, спеціальні програми, спрямовані на підтримання окремих осіб, зайнятих науковою діяльністю, різних суспільних організацій, невеликих наукових колективів, великих науково-технологічних комплексів та науково-дослідних інститутів належать до арсеналу засобів, що можуть застосовуватися для підтримання різних форм інноваційної діяльності.

Не менш важливим є створення інформаційних систем, що забезпечують загальний доступ до інформації (банків даних) для інноваційної творчої діяльності, і це забезпечення має бути безоплатним на відміну від комерційного використання інформації, коли інформація використовується на умовах платності для одержання грошового, матеріального доходу.

І нарешті, слід зазначити, що якихось особливих стимулів НТП стосовно соціальної орієнтації, які діють окремо, в економіці не існує, крім стимулів економічного розвитку.

Література до розділу 6

1. Соскін І. Формування середнього класу – основа прискорення руху України до НАТО // Економічний часопис ХХІ. — 2003. — № 4. — С. 24—26.

2. Симоненко В. Біль // Економіст. — 2003. — № 1. — С. 12—15.

3. Соскін І. Формування середнього класу — основа прискорення руху України до НАТО // Економічний часопис ХХІ. — 2003. — № 4. — С. 24—26.

4. Хрисанова С. Неактуальність класового підходу в умовах трансформаційного суспільства // Економічний часопис ХХІ. — 2003. — № 4. — С. 28.

5. Соскін І. Формування середнього класу — основа прискорення руху України до НАТО // Економічний часопис ХХІ. — 2003. — № 4. — С. 24—26.

6. Соскін І. Формування середнього класу — основа прискорення руху України до НАТО // Економічний часопис ХХІ. — 2003. — № 4. — С. 24—26.

7. Проблеми і перспективи української реформації / Г. В. Щокін, В. І. Куценко, М. Ф. Головатий та ін. — К.: МАУП, 2001. — С. 44—71.

8. Актуальні питання методології та практики науково-технологічної політики / За ред. Б. А. Малицького. — К.: УкрІНТЕІ, 2001. — 204 с.

РОЗДІЛ 7. ЕКОНОМІЧНІ МЕТОДИ ТА ІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОЇ КОРЕКЦІЇ РИНКОВИХ ПРОЦЕСІВ

7.1 Антимонопольна політика держави

У процесі трансформування економіки України, як і економік інших пострадянських країн, відбувається радикальна зміна не тільки економічної системи, а й суспільної свідомості щодо питань взаємодії держави та ринку. На цю проблему існують неоднозначні погляди. Одні автори виходять з досконалості суто ринкового механізму, тобто саморегуляції, здатності ринку самостійно та найбільш ефективно розв’язувати економічні проблеми, інші вважають, що ринкова стихія веде до появи економічних диспропорцій та соціальних конфліктів, тому надають перевагу державному регулюванню і передусім плануванню. Між тим обидва підходи не позбавлені заідеологізованості та догматизму [1]. Згідно з екуменічним підходом до аналізу економічних явищ, який було розглянуто в першому розділі, зазначені вище думки не повинні повністю відкидатися при виробленні відповідної економічної політики. Кожна з них має сенс у частині відображення якоїсь однієї сторони економічного процесу. Представники ринкового лібералізму правильно доводять тезу щодо можливості ринкового саморегулювання, але це не означає, що ринок спроможний повністю регулювати всі пропорції та забезпечувати соціальну справедливість у суспільстві. Керуючись принципом раціоналізму та ефективності, ринок, навпаки, поглиблює соціальну неоднорідність. Тому державне регулювання економічних, соціальних, екологічних та інших проблем якраз надає економічному механізму динамічності, стабільності та соціальної напрямленості.

В історії економічної думки існували різні погляди на роль держави в регулюванні економічних процесів. До XVII ст. домінувало твердження, що держава повинна відігравати активну роль у розвитку торгівлі та промисловості. Можна припустити, що у відповідь на цю теорію А. Сміт написав у 1776 р. книгу «Дослідження про природу і причини багатства народів», де відстоював думку про обмеження ролі уряду [2]. Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної економії про «природний порядок», А. Сміт як ми вже зазначали, підкреслював, що за умов «природного порядку» (вільної конкуренції) складною взаємодією господарської діяльності людей керує «невидима рука», яка забезпечує загальну гармонії через «вільну гру» приватних інтересів, тобто економічне життя людей підпорядковується об’єктивним закономірностям. Для епохи А. Сміта ця теза справді була прямим і достовірним відображенням реальних процесів в економіці. Але півстоліття пізніше, коли почали проростати акціонерні товариства, що сприяли утвердженню елементів монополізму на ринку, сила «невидимої руки» почали танути.

Крім того, виходячи з твердження щодо необхідності розмежування виробничої і кінцевої ефективності⁰ та можливої їх реалізації в умовах досконалої конкуренції, коли фірми адаптують граничні витрати до ринкових цін і досягають максимізації прибутку, необхідно звернути увагу на ту обставину, що при пануванні на ринку монополій, ситуація радикально змінюється. Тобто досягнення виробничої та кінцевої ефективності стає проблематичним. В умовах монополії та олігополії фірми можуть диктувати ціни вище граничних витрат виробництва. У сучасних умовах ринок характеризується недосконалою конкуренцією і монополізмом, коли кінцева ефективність не збігається з виробничою ефективністю [3].

Обґрунтовуючи підходи до державного втручання в економіку, західні теоретики посилаються на дві симетричні теорії: «провал ринку» та «провал держави». Якщо прихильники державного активізму виходять з «провалу ринку», то неоконсерватори обґрунтовують необхідність приватизації та дерегулювання, роблячи наголос саме на «провалі держави», який на їхню думку, перевершує «провал ринку».

Ринок являє собою певний спосіб взаємодії виробників і споживачів продукції. Ринковий порядок взаємодії економічних суб’єктів передбачає наявність конкуренції, економічного суперництва виробників, споживачів, виробників і споживачів. Питання конкурентності в економіці — це питання, у якій кількості поставили на ринки різних товарів і послуг незалежно діючі виробники і споживачі, а також питання ступеня свободи їхнього входу на ці ринки і виходу з них. Основними інституційними засадами формування ринкового середовища є приватна власність, вільне ціноутворення, конкуренція, свобода укладання контрактів, вільний доступ до інформації тощо.

Вічною проблемою залишається вирішення питання щодо пошуку оптимального поєднання держави і ринку в контексті їх взаємодії в короткостроковому та довгостроковому періодах з урахуванням конкретних завдань перед економікою, які необхідно розв’язати в кожній окремій країні на певний історичний період. Означена проблема є предметом гострих наукових і політичних суперечок. Річ у тім, що ринкова реформа в постсоціалістичних країнах за моделлю «шокової терапії» розпочинається з так званої «лібералізації», тобто різкого обмеження економічної ролі держави та її відходу зі сфери економіки. Лібералізація проявилася в тому, що держава відмовилася від директивного планування, фондованого розподілу матеріальних ресурсів, адміністративного регулювання цін і зарплати, від монополії зовнішньої торгівлі. На першому етапі ринкових реформ політика лібералізації була необхідною і виправданою, оскільки привела до демонтажу командної, планово-розподільної системи і відкрила шлях розвиткові ринкових відносин. До цього слід додати, що йшлося про обмеження економічної ролі старої, тобто тоталітарної, держави. Проте етап «лібералізації» (скорочення економічних функцій держави) в Україні надмірно затягнувся, а тому призвів до ряду негативних наслідків, посиливши стихійний характер багатьох перехідних процесів. Цілком очевидно, що на сучасному етапі ринкових реформ економічна роль держави має істотно зрости.

З огляду на особливості перехідної економіки, очевидно, що місце держави в таких економіках повинно суттєво відрізнятися від того місця, яке посідає держава в країнах з розвинутою економікою. Держава тут не тільки виконує регулюючі економічні функції, а й стає суб’єктом економічних відносин, що матеріалізуються у створюваному нею державному секторі економіки. Особлива роль держави реалізується в умовах необхідності розвитку приватного підприємництва та специфіки діалектики економіки та політики. Якщо в промислово розвинених країнах посилення економічних функцій держави відбувається внаслідок високого рівня усуспільнення виробництва, проведення макроекономічної стабілізації, то в країнах з транзитивною економікою зміцнення економічних функцій держави є результатом відсталості, значної архаїчності та дезінтегрованості соціально-економічної структури. Життєво важливою проблемою є досягнення економічної незалежності, і саме держава виступає домінантною силою у розв’язанні цього завдання.

Головними причинами особливої ролі держави у країнах з перехідною економікою є:

1. необхідність регулювання діяльності іноземного капіталу, з тим щоб максимально підвищити народногосподарську ефективність його використання;

2. протистояння несприятливій кон’юнктурі світового ринку в умовах нерозвиненості ринкового господарства і національного приватного підприємництва;

3. відсутність у більшості з цих країн механізму суспільного відтворення, який спирався б на національні цінності і враховував інституційні особливості;

4. необхідність акумуляції коштів для нагромадження і розвитку суспільного капіталу;

5. потреба в найшвидшому оволодінні досягненнями НТП.

Держава впливає на соціально-економічну структуру не тільки через систему управління, а й через державний сектор економіки як безпосереднього учасника економічних відносин. Звідси й різні форми вияву економічних функцій держави. Перша з них — це встановлення «правил гри» (законодавчі та інші правові акти), фіскальна, грошово-кредитна політика, іншими словами, опосередкований або непрямий вплив держави. Друга форма — безпосередня участь держави у сфері виробництва та обігу, управління підприємствами, банками, об’єктами інфраструктури. Саме ця форма, на відміну від країн з розвинутою економікою, є основною для більшості країн з транзитивною економікою.

У перехідній економіці лише започатковано формування окремих інституційних елементів ринкової економіки, що супроводжується непередбаченою появою величезних сегментів недосконалої конкуренції на так званих неорганізованих ринках. Водночас монополізм набуває нових форм і масштабів, що суперечить інтересам досягнення високої кінцевої ефективності. Фактично в країнах з перехідною економікою відмовилися від планування, що призвело до анархії та до розбалансованості в економіці. А приватизація і лібералізація не виконали своєї функції створення підприємця та стимулювання зростання обсягів виробництва і підвищення його ефективності. Тобто незрілі й до кінця не доведені інституційні ринкові перетворення не привели до створення саморегулівного ринкового механізму, де конкуренція відігрівала би визначальну роль.

Характеристики

Список файлов ВКР