182163 (596578), страница 39
Текст из файла (страница 39)
У цей період фактично відбувся майже повний розрив зв’язків науки з виробництвом, що виявилося у зменшенні кількості безпосередніх замовлень на виконання НДДКР від підприємств. Держава залишилася основним замовником на виконання НДДКР, щоправда, не завжди забезпечувала їх фінансування. У таких умовах навіть позитивні явища щодо конкурсного фінансування наукових розробок за державними науково-технологічними програмами було припинено відвертим ігноруванням органами виконавчої влади Закону «Про основи державної політики у сфері науково-технічної діяльності», що не дозволило переломити негативних тенденцій деградації наукового потенціалу України. Брак коштів на виплату заробітної плати, безпрецедентне зростання заборгованості працівникам науки, примусовий перехід на скорочений режим роботи призвів до надзвичайного зростання рівня прихованого безробіття в науковій сфері, яке за різними оцінками становило 90 %.
Такі соціально-економічні умови обмежили стартові можливості входження науки до ринку, що позначилося і на стані виробництва, яке потребує глибокого оновлення. Усе це засвідчило неможливість проведення трансформації економіки на основі впровадження досягнень НТП та її соціалізації.
Отже, зміни наукової системи України з початку 1990 р. в основному відповідають умовам жорсткої державної консервативної політики, що характеризується непріоритетністю наукового та інноваційного шляхів розвитку економіки у системі державної підтримки. В Україні досі не створено необхідних умов для стимулювання науково-технологічного розвитку та інноваційної діяльності, а лише окреслено загальні контури механізму формування науково-технологічної політики. Певною мірою це відбувається через опір управлінців, які керуються тезою про неможливість в Україні інноваційного розвитку економіки, не розуміючи ключового значення науки у здійсненні НТП. Вони сподіваються, що такі технології рано чи пізно прийдуть з-за кордону, не беручи до уваги, що реально трансфер технологій пов’язаний з надмірним ризиком як за економічними, так і за технологічними (у тому числі екологічними) параметрами. Такий підхід обумовив вкрай недосконале та обмежене інституційне забезпечення науково-технологічного прогресу в Україні, яке поєднується з недостатнім фінансуванням державою науково-технологічних досліджень на тлі існування недосконалого оподаткування.
Сучасний арсенал засобів державної підтримки наукових досліджень і розробок та інноваційної активності, передбачений законодавством України, надто бідний, незважаючи на проголошену у Законі України «Про основу державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності» (1991 р.) державну пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання і невід’ємної складової національної культури та освіти. На практиці такої підтримки держава не забезпечила, а стосовно оплати праці в науці та стимулювання науково-технічної діяльності дія згаданого закону була зупинена іншими законами, а також декретами Кабміну та постановами Верховної Ради України.
Таке ставлення до проблем розвитку науково-технологічного прогресу свідчить про те, що держава не позбулася управлінських вад минулого, коли міністерства і відомства, по суті, були монополістами у своїй галузі. Це зумовлювало специфічний підхід до проблем НТП, який ускладнюється відсутністю в Україні традицій безпосереднього функціонального державного регулювання та управління НТП. Науково-технологічний та інноваційний розвиток багатьох країн світу свідчить, що за фінансування науки на рівні 0,9 % ВВП вона виявляє себе в основному як витратна галузь. Отже, недофінансування науки не вигідне ні в економічному, ні в соціальному плані, оскільки одне новостворене робоче місце науковця в науково-дослідній сфері сприяє створенню майже семи високопродуктивних робочих місць у виробничій сфері. Для ефективного проведення в життя державної політики щодо НТП необхідно, щоб уся система органів державного управління і все суспільство працювали на її реалізацію, а для цього необхідна соціальна переорієнтація всього суспільства.
Не буде перебільшенням висновок про те, що завоювання й утримання технологічного лідерства у світі Сполученими Штатами Америки є однією із найпоширеніших ідей у цій країні, яка утверджена у суспільній свідомості і стала мало не синонімом патріотичних прагнень американців. Ідеями технологічного переважання насичене суспільне життя Японії, якій вдалося мобілізувати на активну творчу участь у науково-технологічному оновленні виробництва практично всю націю. Ці ідеї стали провідними щодо здійснення науково-технологічного прориву країн Південно-Східної Азії. Водночас в Україні відсутні ознаки переорієнтації системи державного управління на здійснення науково-технологічної та інноваційної політики як головного фактора економічного і соціального розвитку. До того ж нерідко відомчі та особисті інтереси управлінців зовсім не збігаються з визначальними напрямами НТП. Іноді, коли йдеться про надзвичайну зацікавленість країни у розробках, що забезпечують можливість відмовитися від імпорту якихось матеріалів, устаткування чи технологій, така відмова не збігається з особистими інтересами конкретних осіб, які здійснюють такий імпорт.
Важко заперечити, що на державному рівні в Україні не завжди здійснюється та політика, яка проголошується, або визначають і напрямляють її зовсім не ті суб’єкти, які повинні це робити. Здійснення науково-технологічної політики для забезпечення економічного зростання держави і вирішення соціальних проблем народу як неодмінної умови входження України до кола технологічно розвинутих країн світу потребує концентрації зусиль усієї системи державного управління та послідовних організаційно-контрольних заходів.
У розвинутих країнах, де наука виконує роль головного фактора відтворювального процесу, досягнуто необхідного рівня витрат на забезпечення ефективного використання науково-технологічного потенціалу. Так, відносні витрати у розрахунку на одного науковця у розвинутих країнах становлять 100—180 тис. дол. США на рік. Такі витрати забезпечують стимулювання праці науковців і необхідні технологічні умови для проведення досліджень і наукових розробок. Фондоозброєність дослідників у більшості розвинутих країн становить 50—60 тис. дол. США на одного зайнятого. Науково-технологічний сектор економіки розвинутих країн характеризується високою насиченістю робочої сили дослідниками: так, у Чехії цей показник становить 23 дослідники на 10 тис. зайнятих в економіці, в Угорщині — 29, у Польщі — 34, Німеччині — 61, Японії — 96, у країнах Європейського Союзу — 50, в Україні — 41. Проте у згаданих країнах (крім Чехії) спостерігається тенденція постійного зростання кадрової забезпеченості, тоді як в Україні продовжується її скорочення [8].
Верховною Радою України на початку нового тисячоліття затверджена нова Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку, яка передбачає активнішу позицію державних органів щодо розвитку науково-технологічної сфери, використання нових знань в економіці та інших сферах. Передбачено зміни щодо соціального забезпечення наукової сфери, зокрема підвищено заробітну плату окремим категоріям учених, істотно підвищено пенсію науковцям. Але це свідчить лише про деякі зрушення у сфері соціального забезпечення науковців, а не про кардинальні цілеспрямовані зміни наукової та інноваційної систем, спрямовані на підвищення їх ефективності.
Існує ще одна можливість виведення економіки України на новий етап інноваційного розвитку завдяки поглибленню міжнародного наукового співробітництва. За останні роки істотно поліпшується його договірно-правова база. Підписано понад 30 міжнародних угод про співпрацю у сфері науки і технологій. Розвивається науково-технологічне співробітництво між Україною та Європейським Союзом — за П’ятою програмою у сфері науково-технологічного розвитку і з фінансовою підтримкою комісією ЄС з питань науки та технологій. Зокрема, реалізуються ініціативи ЄС у сфері науково-технологічного розвитку (INTAS, TACIS, COPERNICUS тощо), хоча відсутність угоди про науково-технологічне співробітництво України з Європейським Союзом гальмує розширення напрямів такої співпраці.
Вагомою нині стає співпраця українських дослідників із науковими організаціями США через американські міжнародні фонди, зокрема Фонд цивільних досліджень та розвитку США.
Співпраця вчених України з такою міжнародною організацією, як НАТО, у науково-технологічній сфері є одним з перспективних напрямів діяльності програм Ради євроатлантичного партнерства. Так, за науковою програмою НАТО українськими науковцями отримано понад 480 грантів, за їх кількістю Україна посідає друге місце після Росії серед країн євроатлантичного партнерства. Активізується також науково-технологічна співпраця з країнами Південної Європи — Іспанією, Італією, Португалією та Грецією.
Позитивна тенденція розширення і поглиблення міжнародного співробітництва з Україною у науковій сфері, підвищення авторитету країни сприятимуть залученню інвестицій у розвиток національної науки і новітніх технологій, збереженню і розвитку її науково-технологічного потенціалу. Проте ефективність міжнародної науково-технологічної співпраці, темпи її розвитку значною мірою гальмуються двома факторами: недосконалістю вітчизняного законодавства та його невідповідністю світовим нормам, невизначеністю на державному рівні стратегічного курсу переорієнтації науково-технологічного розвитку країни з урахуванням потенціалу та потреб національного науково-технологічного та економічного розвитку.
Міжнародна науково-технологічна співпраця у сучасному світі є невід’ємною складовою наукового життя. Крім надзвичайно позитивного впливу наукового спілкування вчених на результативність дослідницького процесу, для України необхідність найтіснішого співробітництва із зарубіжними колегами посилюється ще й через дуже скрутне матеріально-технічне становище багатьох наукових колективів, які позбавлені можливості оновлювати наукове обладнання та закуповувати сучасні прилади і реактиви. Українські вчені нерідко виконують експериментальну частину наукових робіт під час кількамісячних відряджень до дослідних центрів розвинутих країн, а потім повертаються і обробляють та узагальнюють отримані результати вдома. Отже, лише завдяки співпраці українських науковців з ученими інших країн та участі у виконанні міжнародних проектів вдалося зберегти ряд наукових шкіл України.
Н
аша держава робить перші кроки до цивілізованої інтеграції у світовий та європейський науково-технологічний простір, оскільки до останнього часу вона не досягла статусу суб’єкта науково-технологічної співпраці і залишається країною, що постачає інтелектуальний потенціал для інших, більш розвинутих країн.
У зв’язку з цим Україна має скористатися можливостями міжнародної науково-технологічної співпраці для зміцнення своїх позицій серед розвинутих країн світу і Європи.
Реальне прискорення соціально-економічного розвитку України, вихід вітчизняного виробника на світові ринки високотехнологічної і конкурентоспроможної продукції стануть можливими лише за умови інноваційного перетворення виробничого потенціалу на основі впровадження власних науково-технологічних розробок, розширення міжнародного співробітництва у науково-технологічній сфері або прямого трансферу технологій, який, проте, завжди виявляється шляхом, що потребує найбільших фінансових витрат і пов’язаний із цілою низкою ускладнень.
Розвиток технологічного потенціалу України, як і всієї економіки (у тому числі соціальної сфери), гальмується існуванням надвитратності та неприпустимо великої енерго- і матеріалоємності промисловості. Тому саме з урахуванням необхідності їх подолання і повинні формуватися пріоритетні напрями науково-технологічного та інноваційного розвитку країни. Водночас слід брати до уваги, що для досягнення відчутного ефекту на пріоритетних напрямах розвитку, як свідчить світова практика, повинно зосереджуватися у 3—4 рази більше ресурсів, ніж на непріоритетних.
Усе це вимагає пристосування фінансово-податкової системи і кредитної політики до потреб підтримання інноваційного характеру розвитку економіки; формування політики обміну товарами, яка сприяє зміцненню державної валюти; забезпечення юридичних гарантій, що стимулюють і прискорюють організацію нових інноваційних підприємств і фірм; розвиток комп’ютерних систем збирання та обробки інформації, підтримання прийняття рішень, консультаційної мережі для підприємств і фізичних осіб.
Для успішного вдосконалення технологічних процесів виробництва все більшого значення набуває забезпечення потреб у відповідний науково-технологічній інформації та впровадження сучасних інформаційних технологій, на які у світі вкладають кошти практично всі користувачі. Разом з тим вирішенню цієї проблеми має сприяти і держава. У зв’язку із відсутністю в Україні технологічних можливостей користування банками даних глобальних мереж повинні використовуватися внутрішні можливості вітчизняного інформаційного ринку, особливо інформація щодо трансферу технологій.
При цьому важливо враховувати можливий ризик використання трансферу технологій, що несуть загрозу для здоров’я населення або довкілля, а отже, необхідно застосовувати відповідні організаційно-інституційні обмеження та соціальні системи перепідготовки працівників.
Реалізацію трансферу технологій найчастіше розглядають як передавання ноу-хау і технологічного обладнання між двома країнами. Застосовують також трансфери технологій внутрішньогалузевий, міжгалузевий, міжрегіональний. Іноді владні структури, використовуючи трансфер високих технологій, особливо з метою вирішення військових проблем, роблять неадекватні непродуктивні витрати, які породжують нові соціальні та економічні проблеми. Подібні факти спостерігалися в колишньому СРСР, коли рішення про трансфери технологій приймалися з огляду на підвищення міжнародного престижу та забезпечення військової переваги. Найчастіше у країнах, що реформуються, для державної підтримки трансферу технологій коштів просто немає. Для оптимізації ризиків трансферу технологій держава має запроваджувати прийнятний для неї напрям технологічного переоснащення виробництва на основі забезпечення балансу інтересів вітчизняних розробників і зарубіжних утримувачів технологій. Відкритість ринку технологій країн, що розвиваються, може спричинити економічне уярмлення, тому найбільших успіхів в економічному зростанні досягають країни, де науково-технологічний розвиток перебуває під пильним контролем держави щодо реалізації та своєчасного коригування економічного та соціального курсу.
Незважаючи на заходи, що здійснюються в Україні для поліпшення стану навколишнього середовища, продовжується експлуатація природних багатств виробниками з огляду лише на власні інтереси. Тому забруднення навколишнього середовища та порушення екологічних зв’язків в екосистемах стали сьогодні глобальними соціальними проблемами. Якість навколишнього середовища головним чином визначається соціальною та технологічною організацією виробництва.
В Україні вирішення цих завдань передбачає необхідність зламу механізмів гальмування науково-технологічного прогресу корпоративно-бюрократичною системою перехідної економіки (зі збереженням досягнутого раніше науково-технологічного потенціалу) шляхом здійснення демократичної реформи власності, подолання монополізму і розвитку асоційованих, а не корпоративних форм великих виробництв і підтримання асоційованих форм дрібного підприємництва, руху до демократичного регулювання ринку і розвитку соціального забезпечення людини.
Важливо також максимізувати можливості здійснення діяльності громадськими організаціями як суб’єктами науково-технологічної політики реалізації НТП, зокрема для запобігання виникненню певного протистояння влади і громадськості при вирішенні проблем екологічної безпеки, щоб уникнути започаткування сумнівних за своїми наслідками проектів, оскільки громадським науковим організаціями належить величезний сукупний потенціал людської ініціативи і професійних знань, залучення яких до реалізації НТП сприятиме успіху інноваційного розвитку української економіки.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
