182163 (596578), страница 35
Текст из файла (страница 35)
За цим аспектом держава є найважливішим елементом соціальної ринкової економіки, що повинна формуватися, уникаючи тих кроків перехідної економіки, безперспективність яких в Україні очевидна. Це виявилося у безпрецедентному для мирного часу рівні деградації всіх галузей соціальної сфери та утворенні найгіршого типу соціальної структури суспільства, яке дедалі виразніше поділяється на різні полюси, на одному з яких невелика частина населення (до 2 %), що становить олігархічну верхівку влади, на другому полюсі — бідні люди (близько 60 %), розмір заробітної плати яких нижчий прожиткового мінімуму, пенсіонери, маргінали, паупери, пролетаріат, люмпен і бомжі, бездомні діти, які приречені на злидні, зубожіння, жебрацтво. Крім цих полярних груп, 10 % населення обслуговує багатіїв і 25 % — це так званий середній клас. Подібне нагромадження таких негативів є наслідком розвитку в Україні монополістичного капіталізму, а не соціально орієнтованої ринкової моделі економіки, що загрожує конфліктами між різними соціально-економічними групами і верствами суспільства та суперечить державній економічній політиці демократичних західних суспільств [1].
Суттєвою вадою соціалізації української економіки є те, що в ній використовуються переважно неадекватні методи підтримання соціальної сфери, позбавлені комплексності щодо врегулювання соціально-трудових відносин. У цій сфері й досі застосовується патерналістська політика всеохопної опіки населення, що мала місце за радянських часів. Ця політика все одно неспроможна підвищити рівень мінімально необхідних умов життєдіяльності та відтворення робочої сили з огляду на те, що левова частина бюджетних коштів витрачається на підтримання неефективного підприємництва, а не на соціальні цілі [2]. Подібний тип витрачання державних коштів не є ринковим і не здатний розв’язати жодної проблеми — ні піднесення економіки, ні підвищення добробуту громадян. За такого марнотратства суспільних коштів підвищення добробуту громадян, формування і підтримання підприємництва й середнього класу як основної ланки, що зацікавлена у реформаційних перетвореннях, та гаранта політичних свобод і демократичних прав стають в Україні неможливими.
Життєздатність соціально орієнтованої економіки забезпечується дотриманням необхідних меж соціального захисту, оскільки лише тоді створюються суспільні умови для того, щоб людина могла збільшувати свій трудовий внесок, реалізувати свої здібності, переходити до групи населення з більшими доходами. Соціальна база такої економіки — значний прошарок економічно активного населення, так званий середній (між найбагатшими та бідними) клас матеріально забезпечених людей, далеких від утриманських настроїв, які усвідомлюють особисту відповідальність за свою долю і здатні стати двигуном економіки за своїм ставленням до праці, кваліфікацією, за можливостями адаптуватися до процесів розвитку економіки та нагромаджувати трудові прибутки.
Світовою практикою доведено, що без середнього класу успішний розвиток країн у сучасних умовах неможливий. Так, у розвинутих країнах середній клас, основою якого є сімейний бізнес, становить 2/3 суспільства, наприклад, у Швеції, Норвегії, Нідерландах, Бельгії це близько 70—75 % населення. Стандартними параметрами середнього класу є розмір ВВП на одну людину, рівень освіти, тривалість життя, наявність приватної власності та достатньої кількості майна (насамперед нерухомості), високий рівень достатку для процвітання власної сім’ї та усвідомлення себе щасливою людиною, тобто середній клас формує власне і суспільне багатство, оскільки створює робочі місця, споживає послуги і творить навколо себе заможний ареал [3]. На жаль, нині в Україні відсутні суспільні умови для створення середнього класу, його становлення за деякими оцінками не відбулося і не планується у найближчому майбутньому [4], навпаки, непомірні податки, через які вилучається до 90 % доходу фізичної або юридичної особи, інфляція, яку панівні групи використовують як інструмент перерозподілу влади, грошей і власності на свою користь, свідчать про субоптимальний характер економіки [5]. На сучасному етапі в українському суспільстві лише частково виявляють себе як середній клас працівники державного менеджменту середнього рівня, які певним чином адаптувалася до трансформаційних умов, чиновники середнього рангу, власники середніх за розміром підприємств та нижчий прошарок вищої групи капіталістів. Проте слід зауважити, що такий середній клас не включає найбільш освіченої та кваліфікованої групи населення, оскільки в Україні вона за соціальними умовами існування наближена до межі бідності або на рівні мінімального забезпечення.
Наявність і чисельне зростання середнього класу в українському суспільстві може стати запорукою формування ринкової економіки на основі приватної власності, економічної свободи, розвитку демократії, ліберально-демократичних цінностей та створення власної національної еліти, оскільки до основних принципів функціонування еліти суспільства відносять насамперед морально-етичні та духовні цінності, а не рівень матеріального багатства. І навпаки, зі зменшенням середнього класу в суспільстві формується соціальна невизначеність та відповідний ризик відкритої фази соціального конфлікту [6]. І якщо існування привілейованого прошарку підприємців підриває конкуренцію, сприяє монополізації економіки, то соціалізація ринку передбачає розширення й активізацію рівноправної участі в ньому та в його регулюванні всього працездатного населення. Натомість нині маємо збереження відчуження громадян від засобів виробництва, управління ринковими змінами, організації економіки, процесів приватизації. Таке відчуження набуває панівного характеру і звужує соціальну базу реформування за рахунок усунення підприємливих груп населення, обмежує їх свободу щодо вибору контактів, інформації, форм господарювання.
Отже, за цим напрямом державою не забезпечені відповідні інституційні заходи щодо обмеження нерівності і забезпечення всім громадянам повної економічної свободи, рівних можливостей для досягнення успіху.
До того ж перехідна економіка України потерпає від невизначеності не тільки меж соціалізації, а й відсутності теоретичного обґрунтування та перспективної концепції щодо вибору моделі соціально-економічного устрою суспільства. Тому спроби соціалізації видаються малозрозумілими, непослідовними і непереконливими, а популістські рішення, що спираються на кон’юнктурні цілі, мають наслідком руйнування логіки соціальних пере-
творень і часто фінансово не забезпечені, а зобов’язання держави у соціальній сфері, установлені законодавчо, значно перевищують фінансові можливості реальних бюджетів.
Українському суспільству необхідно виробити нові підходи до визначення соціальної сфери та оцінювання її ролі в суспільному розвитку. Їх основою має бути визнання того, що людина — центр формування економічних і соціальних відносин, особистий добробут її залежить від умов політичного середовища, соціальних умов життя й особливо від соціальної захищеності та самореалізації особистості незалежно від її внеску в результат виробництва. Тому одним із суттєвих завдань у сфері праці та соціальних відносин є недопущення того, аби людина як «засіб», фактор виробництва в економіці перетворювалася на інструмент.
Крім того, сфери праці і соціальних відносин повинні регулюватися з урахуванням соціальних ціннісних уявлень суспільства, таких як соціальний мир, соціальний захист і соціальна справедливість, забезпечення належного життєвого рівня та захист від ризиків життя, медичного обслуговування та освіти, підтримання високого рівня зайнятості й удосконалення її структури. У будь-якому разі не повинна проводитися така соціально-економічна політика, яка спричинює збагачення одних соціальних груп або класів за рахунок погіршення стану інших. Недотримання соціально-економічних засад справедливості в суспільстві унеможливлює соціальну стабільність та економічне зростання. І соціальна, і економічна діяльність мають будуватися з урахуванням цього об’єктивного принципу, завдяки якому можна досягти узгодженості економічної ефективності та соціального ефекту.
Соціальний та економічний порядок є тільки різними вимірниками і компонентами єдиного життєвого порядку, через це вони мають відповідати один одному, тобто економічний порядок має бути адекватним економічному зростанню та не підривати економічних стимулів. Утім в Україні давно підтримується невідповідність між економічним та соціальним, адже українська економіка давно забезпечила можливості суттєвого підвищення заробітної плати й усієї соціальної сфери, але це штучно стримується [7]. Отже, розірвано взаємозв’язок і взаємодоповнюваність економічного й соціального порядку та взаємозв’язок і взаємодоповнюваність соціальної та економічної сфер.
Досвід розвинутих країн слід урахувати й Україні. Посилення соціальної орієнтації економіки має стати важливою характеристикою майбутньої стратегії соціально-економічного розвитку. Зміни соціально-економічних умов, а також нові теоретичні дослідження соціального забезпечення обумовили свого часу необхідність поглибленого аналізу відносин між працівниками в трудовому колективі та уважнішого ставлення до суспільних потреб людини. Цим питанням була присвячена низка праць економістів, соціологів та психологів, насамперед американських, у яких висвітлення згаданих проблем дістало назву теорії «збагачення змісту праці», «гуманізації праці», «співучасті трудівників», «якості трудового життя».
Для максимального пристосування до потреб економічного розвитку і підтримання соціальної стабільності необхідний такий механізм регулювання соціальних процесів, який забезпечив би гарантоване задоволення первинних життєвих потреб і звільнив людину від необхідності вести боротьбу за суто фізичне виживання. Це розкріпачує працівника, сприяє усвідомленню ним своєї людської цінності, формуванню дієздатної особистості, економічно і соціально активної, раціональної за мисленням та поведінкою, здатної самостійно приймати рішення.
Такий підхід до людського капіталу було сформовано економічною практикою провідних західних країн, що дало змогу збудувати міцний теоретичний фундамент під практичні заходи щодо розвитку людських ресурсів. Результатом визнання продуктивної природи вкладень у соціальну сферу цих країн стало збалансованіше співвідношення економічної і соціальної складових суспільного розвитку. Зміни у структурі робочої сили, піднесення рівня її освіти, ускладнення мотивів діяльності дали поштовх до пошуку наукового пояснення диференціації доходів залежно від професії та здобутої кваліфікації. Основна ідея теорії людського капіталу формулюється так: заробітки, звичайно, підвищуються з віком, але в уповільненому темпі, і швидкість їх зростання й ступінь уповільнення позитивно пов’язані з рівнем освіти.
Виокремлення фактора виробництва під назвою «людський капітал» виявило важливе джерело економічного зростання, якими є знання і компетенція. Разом з тим це змінило ставлення до освіти, науки, культури, охорони здоров’я та інших галузей соціальної сфери як до непродуктивних і на цій основі дало змогу правильно визначити їх економічну роль та поставити їх на одному рівні з галузями матеріального виробництва. Про економічну продуктивність соціальних витрат свідчить досвід розвитку країн, що не володіють запасами сировинних ресурсів, таких як Японія, Південна Корея, Тайвань, уся стратегія прогресу яких відштовхувалася від розвитку людини як головного елемента продуктивних сил. У цьому виявився глибокий вплив теорії людського капіталу на практику, що визначив докорінні зміни ставлення влади і ділових кіл до галузей соціальної сфери з погляду їх ресурсного забезпечення. Витрати на освіту стали сприйматися владою розвинутих країн як важливий фактор економічного зростання, а на рівні фірм — як фактор підвищення продуктивності праці. Безперервна, або пожиттєва, освіта почали розглядатися як раціональна діяльність з економічного погляду.
Зростання соціалізації — це курс, що визначає загальний напрям руху, коли неминуча соціальна нерівність має бути збалансована пошуками справедливості, де індивідуалізм урівноважується дуже розвинутим почуттям солідарності. Зростання соціальної орієнтації потребує підтримання певної рівноваги між демократичними інститутами і сильною державною владою, державним, регіональним, підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання, приватною і державною власністю, економічною ефективністю і соціальною справедливістю, а ідеалам свободи і справедливості у суспільстві мають відповідати дві головні умови: 1) забезпечення демократичних інституційних змін; 2) народження в умовах забезпеченої демократії громадянського суспільства. У сучасному світі саме державна політика соціалізації економічного життя країн постає визначальним чинником щодо створення системи соціально-економічних заходів, за допомогою яких держава впливає на динаміку рівня та якості життя населення. І це є головною умовою забезпечення відповідності економічної діяльності соціальним прагненням суспільства.
6.2 Методи та інструменти соціалізації економіки
Згідно з основними принцами, обґрунтованими в концепції соціально орієнтованої ринкової економіки німецьких ордолібералів, на державу покладаються функції з формування норм і цінностей, спрямованих на створення оптимальної функціональної структури суспільства. У сучасних умовах держава повинна забезпечувати реалізацію насамперед таких загально цивілізаційних цінностей, як економічна ефективність, людська гідність (рівність можливостей та мінімальний рівень споживання), збільшення рівності здобутків (роулсіанські та утилітарні функції суспільного добробуту), свободу (вибору й здійснення підприємницької діяльності, конкуренції, отримання й поширення інформації, вибору місця проживання тощо), а також збереження інституційних цінностей (сім’ї, національного суверенітету держави та ін.).
Оптимальне співвідношення наведених вище складових соціально-економічного розвитку, обумовлює раціоналізацію інструментів та методів державної політики. Використання методів реалізується переважно через механізми розподілу та перерозподілу благ у суспільстві. Насамперед ідеться про розподіл національного доходу через бюджетну систему країни, яка ґрунтується на податковій політиці та політиці доходів населення, за допомогою яких здійснюються інвестиції у розвиток соціальної інфраструктури, тобто на «людський капітал», виплати соціальних трансфертів, а також раціоналізація структури і динаміки доходів різних прошарків населення тощо. До методів соціального регулювання слід віднести і соціальні трансферти — різні способи перерозподілу доходів, а також різного роду безпосередньо регулювальні методи: тарифні угоди, регулювання робочих місць відповідно до чисельності та якості робочої сили, погоджене регулювання доходів і цін.
Соціалізація повинна передбачати широкий доступ до соціальних послуг через надання державних кредитів, грошових виплат на задоволення соціальних потреб унаслідок обмеженості ресурсів тільки для осіб з незначними доходами, а також до гарантованого мінімуму заробітної плати. Отже, проблеми розвитку соціальної сфери тісно пов’язані з кардинальними проблемами економічної реформи. Інвестиції у соціальну сферу у розвинутих країнах постають сьогодні важливою складовою суспільного прогресу. Взаємодія економічного і соціального означає не тільки те, що економічний розвиток забезпечує зростання можливостей для задоволення соціальних потреб, а й зворотну дію соціальної складової на підтримання високої економічної активності. Соціалізація економіки має бути спрямована на виявлення потенціалу людської особистості.
Соціальна орієнтація економіки має враховувати людські і матеріальні ресурси, екологічну обстановку, національну своєрідність і традиції. З розвитком суспільства змінюються не тільки природні умови чи запаси ресурсів, а й людські потреби. Індивідуалістичність цільової функції суспільства обумовлює необхідність переоцінювання співвідношення складових економічного розвитку.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
