182163 (596578), страница 32

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 32)

Економіка колишнього СРСР, у тому числі й України, потребувала змін і перетворень, які б забезпечили необхідні темпи економічного розвитку на основі ефективного використання ресурсів. Основні напрями, форми та методи реалізації стратегії економічного розвитку України не відповідали об’єктивним потребам, більше того, прямо їм суперечили, і достатньо переконливим доказом цього виявилися результати цих перетворень.

Аналіз стратегії і тактики економічних реформ в Україні за період незалежності, на нашу думку, дає змогу виявити помилки в проведені ринкової трансформації. Таке дослідження має не тільки історичне (ретроспективне), а й практичне перспективне значення.

Стратегічною помилкою був пріоритет політичних цілей над економічними. Так, цілям перерозподілу власності й економічної влади були принесені в жертву цілі соціально-економічні: ефективне використання ресурсів, підвищення рівня і якості життя людей. Руйнація старого соціально-економічного устрою призвела до руйнації матеріальних основ самого відтворення економіки. На тлі подій, що відбувалися в республіках колишнього СРСР, позитивні результати демонстрували реформи в КНР. Розвиваючи ринкові відносини, тобто рухаючись у тому ж самому напрямі реформ, Китай вважав пріоритетними соціально-економічні, а не політичні мотиви і цілі реформ. Забезпечення більш ніж мільярдного населення продовольчими, промисловими товарами, розвиток нових технологій через вільні економічні зони — такі були основні цілі. Самі ринкові перетворення розглядалися як засоби, підпорядковані цим стратегічним завданням. В економіку не вводилися і не «допускалися» руйнівні цілі і засоби.

У цьому полягає принципова відмінність об’єктивно необхідних перетворень у процесі реформ від нав’язаних політикою «кроків» до ринку, як це було в Україні. Навіть коли економічна неефективність і руйнівний характер ринкових трансформацій стали очевидними, були вжиті додаткові політичні заходи, спрямовані не на обмеження, а на насильницьке продовження реформ. Водночас активно пропагувалася й упроваджувалася ідея неможливості використання переваг планової економіки. Але при цьому руйнувалася не просто форма організації та функціонування економіки, а її матеріальна основа — продуктивні сили, соціально-економічний потенціал.

Сутність такої стратегії можна стисло охарактеризувати таким образним, але правильним висловом: «політика як концентроване гноблення економіки». Остання виявилася жертвою першої. Здійснене політикою насильство над економікою дало свої негативні результати. З цього, очевидно, необхідно зробити висновок про те, що ринкові перетворення, які мають статус реформ, повинні проводитися з чітко визначеними пріоритетними соціально-економічними цілями, з урахуванням інтересів більшості населення. У цьому також мають бути зацікавлені й суб’єкти господарювання, які нерідко стають збитковим об’єктом таких реформ.

До стратегічних помилок, що проявилися в процесі реформ, можна віднести і пріоритетний курс на розвиток спекулятивного сектору економіки. Сподівання на те, що налагоджена грошово-кредитна система, фондовий ринок та інші елементи інфраструктури ринку автоматично стануть основою відродження економіки, виявилися помилковими. Сутність ринкової економіки полягає в розвитку конкуренції при виробництві товарів і послуг. Перехід до ринку в Україні потребував становлення конкурентного виробництва. Але реальний сектор економіки не тільки був позбавлений уваги з боку економічної політики, а навіть цілеспрямовано експлуатувався спекулятивним сектором. Штучно створена висока прибутковість кредитів призвела до цілого ряду негативних результатів: незацікавленість фінансового ринку інвестувати реальний сектор економіки; «перекачування» оборотних коштів підприємств у штучно створений високоприбутковий спекулятивний сектор; диспропорційний розвиток банківської системи, та величезний внутрішній борг.

Основний висновок звідси може бути один: економічну політику необхідно перевернути з «голови на ноги». Пріоритетним має стати реальний сектор економіки, саме цей сектор повинна обслуговувати інфраструктура, добудовуватися над ним і органічно розвиватися разом із ним, а не замість нього. Це аксіоматична істина, але її ціна виявилася настільки високою, а втрати настільки значними, що для виправлення становища не вистачає ресурсів у виснаженої української економіки. Кошти, що пішли в тіньовий сектор і конвертували в закордонні активи, практично неможливо повернути, про що свідчать і судові справи щодо наших екс-урядовців. А виснаженому реальному секторі економіки нескоро вдасться створити і нагромадити кошти для відродження. Для виходу з кризи знову будуть потрібні жертви. І як завжди їх візьме на себе основна частина населення, яка зовсім не причетна до розкрадання ресурсів держави.

Слід вказати й на те, що в економічній політиці чітко окреслилося поверхове уявлення про глибину і рівні ринкових перетворень. Абсолютизувався лише формальний бік економічних і правових реформацій. Зокрема, великі інституційні і політичні зусилля були спрямовані на зміну форм власності. Але до економічно змістовних перетворень, спрямованих на ефективне функціонування формально створених структур, справа так і не дійшла. Так, спочатку багато говорилося про «почуття власника», яке, на думку реформаторів, настільки сильне та дієве, що зміцнить характер функціонування економіки і виведе її на «світлий» шлях ефективного розвитку. Потім постулювалася ідея «ефективного власника», розуміючи під ним банківські й інші фінансові установи, які спроможні брати участь у наступному турі перерозподілу власності. Але саме ці структури виявилися вкрай неефективними з об’єктивних монетарних причин. Оскільки штучно створена прибутковість спекулятивного сектору була значно вищою від прибутковості в реальному секторі економіки, то «нові» власники зробили свій внесок лише у “перекачування” коштів із реального сектору в нелегітимні «ніші», чим посилили економічні негаразди в країні. Що тут можна вважати ефективною власністю? Те, що ефективне з погляду спекулятивного сектору, неефективне для реального сектору.

Прикладом формальних, недієвих заходів було масове перетворення державних підприємств в акціонерні товариства. На це були витрачені великі зусилля. Формування таких АТ було «змістовним» лише з погляду перерозподілу прав власності, однак вони виявилися беззмістовними з погляду економічної сутності власності. Адже головна мета акціонерних товариств полягає в розробленні перспективних інвестиційних проектів, акумуляції коштів для їх реалізації та розробленні ефективного механізму корпоративного управління. Цих своїх переваг з погляду економічного змісту національні АТ не демонструють.

За даними Держкомстату за станом на 1 жовтня 2003 р. вартість основних засобів роздержавленого сектору економіки становила 24,8 %, а державного і комунального — 57,4 % від вартості основних засобів усіх підприємств і організацій України. Водночас за обсягами виробництва реформовані підприємства переважають підприємства державної та комунальної форм власності у 2,9 раза. При цьому слід наголосити, що в Україну не можна було лінійно переносити західну модель приватизації. Про це неодноразово наголошувалось в нашій науковій літературі [33, с. 56]. Такий висновок випливає з того, що: по-перше, приватизація у західних країнах здійснювалася в умовах іншого (ніж в Україні) співвідношення між державним і недержавним секторами економіки; по-друге, вона відбувалася в умовах розвинутих ринкових відносин і не в період глибокої кризи; по-третє, для цього процесу були характерні більш виважені (помірні) темпи.

Державні підприємства можна було перетворювати в акціонерні виходячи з економічної доцільності, а не просто з політичної кон’юнктури.

Стратегічні помилки були обумовлені і недооцінкою інших факторів, на більш конкретному рівні. Так, стагнація та поглиблення економічної кризи виявили суттєві недоліки в стратегії, заради якої було принесено багато жертв. Багаторічні зусилля уряду були спрямовані на те, щоб призупинити інфляцію. Для досягнення цієї мети не зверталося належної уваги ні на значний спад виробництва, ні на зростання безробіття. Більше того, негативні макроекономічні процеси в реальному секторі могли відповідати монетаристським установкам закордонних експертів. Але уряд теж бажав і очікував піднесення економіки і скорочення безробіття. Відповідно до монетаристських уявлень зниження інфляції (за будь-яку ціну) дасть зниження процентної ставки, що, у свою чергу, збільшить інвестиції у реальний сектор (особливо коли процентна ставка опуститься до рівня прибутковості в реальному секторі) і розвиток економіки буде забезпечений. Гальмування інфляції мало багато в чому економічно непідкріплений характер. Так, жорстка фінансова політика і «стиснута» грошова маса породжували ілюзію зниження інфляції. Проте фактичний рівень інфляції відрізнявся від її офіційного рівня.

Таким чином, наша економіка сама ціною величезних втрат підвела своєрідну риску в суперечці між двома концепціями виходу з кризи. Їх умовно можна назвати монетаристською і кейнсіанською. А по суті — це альтернатива між пріоритетами розвитку реального і тіньового сектору. Зростання реального сектору економіки є найнадійнішою основою вирішення всіх соціально-економічних проблем, у тому числі й призупинення інфляції. Але заради розвитку економіки тимчасово можна припустити і деякий безпечний рівень інфляції, щоб зняти гострі обмеження на споживчі та інвестиційні товари. Альтернативою зниження інфляції при спаді виробництва і збільшенні безробіття, з одного боку, і зростанні виробництва при певному підвищенні рівня інфляції, з іншого, пріоритетним (у конкретній ситуації української економіки) на нашу думку, має бути другий напрям. Варто зауважити, що навіть монетаристська економічна теорія вважає інфляційно безпечною грошову емісію.

Якщо оцінити з теоретичних позицій нашу практичну економічну політику, то слід зазначити, що уряд проводив жорстку фінансову політику (або політику «дорогих» грошей) в абсолютно неадекватній ситуації: при великих незайнятих ресурсах, викликаних глибоким спадом виробництва (більше 50 %), або, інакше, уряд проводив політику, що відповідає динаміці сукупного попиту, хоча економіка перебувала на кейнсіанській ділянці кривої сукупної пропозиції. І основним результатом обмежень міг бути тільки спад виробництва.

Економіка України знову опинилася перед вибором напряму економічних перетворень. Виходячи з викладеного і з огляду на вже отриманий досвід, можна виділити такі пріоритетні напрями:

• пріоритет економічних цілей над політичними. Економічно доцільними є перетворення, що сприяють ефективному використанню ресурсів; економічному зростанню, підвищенню рівня та якості життя населення;

• пріоритет реального сектору над спекулятивним (легітимної економіки над тіньовою). Будь-якими засобами, у тому числі й адміністративними, необхідно розвернути грошові потоки зі спекулятивного сектору в реальний. Якщо стара економічна політика створила систему високої прибутковості спекулятивного сектору, то тут першочергове завдання для всіх гілок влади — створити грошово-кредитну систему, що забезпечує ефективність функціонування реального сектору економіки;

• перебороти демонетизацію економіки, у тому числі й засобами керованої інфляції.

На наш погляд, виділені пріоритети могли б сприяти більш раціональній реалізації стратегії та виконанню програми соціально-економічного розвитку України.

Сьогодні наша країна має у своєму розпорядженні унікальний досвід конструювання самостійного національного господарства. Розпочато формування соціально-економічної системи зі стійкими інституціями ринку і ринковими відносинами.

Оскільки використання в економічній політиці перехідного періоду новітніх теорій дотепер не принесло очікуваних результатів, остільки сьогодні вже ясно, що для її правильного формування ні економіка, ні неокласичний напрям, які побудовані на принципі рівноваги економіки, не можуть дати вичерпних відповідей на всі питання, поставлені життям. Виникла потреба у створенні загальної теорії трансформації, що відображала б цілісну картину економічних процесів, які відбуваються в пострадянських країнах та інших державах світу. Вважаємо, що поєднання неокласичного та інституційного напрямів у теорії дало б можливість, з одного боку, розглядати трансформацію як частину еволюційного процесу, а з іншого — аналізувати поведінку економічних суб’єктів у динаміці. Іншими словами, щоб розробити стратегію економічного розвитку і проводити конструктивну економічну політику в перехідний період, потрібно зрозуміти еволюційну природу трансформаційних процесів.

Шлях України в XXI ст. лежить у площині системної трансформації, спрямованої на кардинальну зміну всіх форм життєдіяльності суспільства. Ідеться про спроможність України відповісти на духовно-культурні, цивілізаційні, формаційні, геополітичні та соціально-економічні виклики, від якої залежать її роль і місце в третьому тисячолітті. Поряд з цим важливо зміцнити нормативно-регулюючі функції держави, оскільки невиконання законів і безлад — одна з головних причин незадовільного функціонування ринкових відносин в Україні.

В основі нового трансформаційного курсу має бути відповідна економічна політика. За своєю сутністю — це концентрована, на-
уково обґрунтована діяльність держави щодо забезпечення раціонального й ефективного функціонування національної економіки як на макро-, так і мікрорівні. Довгострокова мета такої політики — структурна перебудова економіки, формування суб’єктів ринку, створення високотехнологічних і конкурентноспроможних виробництв, а також перехід до стійкого економічного зростання.

Література до розділу 5

1. Чешков М. «Советология на распутье» и «запутавшаяся переходность»? // МЭ и МО. — 1994. — № 1. — С. 149—151.

2. Богиня Д., Волинський Г. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. — 1999. — № 5. — С. 12—21.

3. Бузгалин А. Закономерности переходной экономики: Теория и методология // Вопросы экономики. — 1995. — № 2. — С. 40—50.

4. Врублевський В. К., Хорошковський В. І. Український шлях. Начерки: геополітичне становище України та її національні інтереси. — К.: Демократична Україна, 1997. — 426 с.

5. Гош О. Система форм власності перехідних суспільств // Економіка України. — 1996. — № 6. — С. 54—62.

6. Чухно А. А. Проблеми теорії перехідного періоду: від командної до ринкової економіки / Економіка України. — 1996. — № 7. — С. 4—22.

7. Россия и зарубежные страны: Сравнение по основным показателям (объем ВВП, ВВП на душу населения) // Вопросы экономики. — 1997. — № 10. — С. 143—144.

8. Мюррель П. Эволюционные реформы в экономике восточноевропейских стран // МЭ и МО. — 1991. — № 6. — С. 65—66.

9. Геєць В. Економіка України і моделі реформування, зміна структури та прогноз розвитку. — К.: ІДУС при КМ України, 1993. — 120 с.

10. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004—2015 роки) «шляхом європейської інтеграції» / А. С. Гальчинський, В. М. Геєць та ін. — К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. — 416 с.

11. Лукінов І. Економічні трансформації (наприкінці XX сторіччя). — К.: Книга, 1997. — 456 с. — С. 81.

12. Гальчинський А. Відновити дієздатність держави / Економіка України. — 2000. — № 8. — С. 3—14.

13. Геєць В. Економіка України і моделі реформування, зміна структури та прогноз розвитку. — К.: ІДУС при КМ України, 1993. — 120 с.

14. Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економі-
    ки перехідного періоду // Економіка України. — 1999. — № 5. —
    С. 8—11.

15. Павловський М. А. Макроекономіка перехідного періоду: Укр. контекст. — Житомир: Техніка, 1999. — 334 с.

16. Пахомов Ю. Н., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К., 1998. — 432 с.

17. Рибалкін В. Ринок як економічний інститут власності // Економіка України. — 2001. — № 2. — С. 42—49.

18. Кльман А. Экономические механизмы. — М.: Прогресс: Универс., 1993. — 189 с. — С. 125—126.

19. Политическая экономия: Учебник для вузов / Под ред. В. А. Медведева, Л. И. Абалкина, О. И. Ожерельева. — М.: Политиздат, 1988. — 735 с. — С. 380.

20. Глазьев С., Маневич В. Социально-экономическая эволюция России // Российский экономический журнал. — 1998. — № 1. — С. 3—12.

21. Митяев Д. Экономическая политика при возврате к мобилизационной модели развития // Российский экономический журнал. — 1998. — № 4. — С. 16.

22. Петраков Н., Перламутров В. Россия — зона экономической катастрофы // Вопросы экономики. — 1996. — № 3. — С. 86—89.

23. У принципі такі процеси не мають нічого спільного з економічним терміном первісного нагромадження капіталу, адже відтворення основних фондів має звужений характер.

24. Богиня Д., Волинський Г. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. — 1999. — № 5. — С. 15.

25. Так само. — С. 16.

26. Роза Ж.-Ж. Национализация, приватизация и распределение финансовой собственности // Вестн. Моск. ун-та. — Сер. Экономика. — 1994. — № 2. — С. 42—52.

27. Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. — 1999. — № 5. — С. 9.

28. Гуревичев М. Государственное регулирование переходной экономики: Опыт Украины // МЭ и МО. — 1997. — № 7. — С. 71.

29. Так само. — С. 62—74.

30. Шамхалов Ф. И. Государство и экономика: (власть и бизнес). — М.: Экономика, 1999. — 414 с.

31. Лукінов І. Економічні трансформації (наприкінці XX сторіччя). — К.: Книга, 1997. — 456 с. — С. 53.

32. Хансен Дж. Чрезмерное государственное потребление и экономический рост: Украина в международной перспективе // Фондовый рынок. — 1999. — Февраль. — С. 27.

33. Єщенко П. Економіка перехідного періоду: теоретико-методологічні і методичні підходи // Економіка України. — 2001. — № 5. — С. 56.

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ РЕФОРМ

Характеристики

Список файлов ВКР