182163 (596578), страница 37

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 37)

Таким чином, наша економіка сама ціною величезних втрат підвела своєрідну риску в суперечці між двома концепціями виходу з кризи. Їх умовно можна назвати монетаристською і кейнсіанською, що у специфічних українських умовах стали, по суті, альтернативою між пріоритетами розвитку реального і тіньового секторів економіки. Зростання реального сектору економіки є найбільш надійною основою вирішення всіх соціально-економічних проблем, у тому числі призупинення інфляції, проте тимчасово можна припустити і деякий безпечний рівень інфляції, щоб зняти гострі обмеження на споживчі та інвестиційні товари.

Економіка України знову стала перед вибором напряму економічних перетворень. З огляду на викладене та з урахуванням уже набутого досвіду можна виділити такі стратегічні напрями:

• пріоритет економічних цілей над політичними. Економічно доцільними є перетворення, що ведуть до ефективного використання ресурсів; економічного зростання, підвищення рівня та якості життя населення;

• пріоритет реального сектору над спекулятивним та легітимної економіки над тіньовою. Будь-якими засобами, у тому числі адміністративними, необхідно розвернути грошові потоки зі спекулятивного сектору до реального. Якщо стара економічна політика створила систему високої прибутковості спекулятивного сектору, то тут першочергове завдання для всіх гілок влади — створити грошово-кредитну систему, що забезпечує ефективність функціонування реального сектору економіки;

• перебороти демонетизацію економіки, у тому числі й засобами керованої інфляції.

Першочерговими заходами подолання економічної кризи і забезпечення цивілізованого рівня життя населення є активне впровадження інноваційно орієнтованої моделі економічного розвитку країни; поступове цілеспрямоване проведення соціально орієнтованої економічної політики; конструктивне посилення політики держави в усіх сферах економічного та соціального життя і дієва корекція на цій основі процесів ринкової трансформації.

Пріоритетними більш конкретними шляхами усунення деформацій перехідного процесу в Україні виділено такі: припинення масового субсидіювання та застосування раціональної процедури банкрутства щодо неконкурентоспроможних підприємств; формування функціонально цілісної ринкової інфраструктури; інноваційне та інвестиційне підтримання всіх галузей національної економіки; стимулювання підприємництва в галузі високотехнологічних виробництв; органічне поєднання на економіко-правовому рівні процесу приватизації із закінченням реструктуризації та модернізації підприємств; легітимне упорядкування податкового тиску на суб’єктів та ліквідація тіньового сектору, особливо реприватизація кримінального капіталу на користь держави; підвищення купівельної спроможності населення на основі стимулювання процесу залучення його до високопродуктивної праці у вітчизняному виробництві.

Соціально орієнтована економіка стає життєздатною тільки тоді, коли дотримуються необхідні межі соціального захисту, оскільки лише тоді забезпечуються суспільні умови для того, щоб людина могла збільшувати свій трудовий внесок, реалізувати свої можливості, переходити до групи населення з більшими доходами. Соціальна база такої економіки — масовий прошарок економічно активного населення, яким виявляє себе середній клас, здатний стати двигуном економіки і виявляти вплив на проведення активної соціальної політики державою, що має стати головним пріоритетом у її діяльності.

6.3 Інституційні основи соціальної економіки

Координування соціальної економіки полягає у проведенні державою цілеспрямованої політики щодо забезпечення нею як суб’єктом економічних відносин формування інституційної структури соціальної сфери економіки і створення передумов для формування різноманітних подібних інститутів іншими суб’єктами економічних відносин.

Соціальні функції держави впливають на її обов’язки перед суспільством, регламентуються Конституцією України і об’єднують численні складові, до основних з яких належать: забезпечення хоча б простого відтворення населення з поліпшенням якості життя та стану генофонду; відтворення потенціалу ресурсів праці за вимірами його духовності, здоров’я, професійного рівня тощо; забезпечення зайнятості, мінімального прожиткового рівня, розвитку охорони здоров’я, освіти, культури; поліпшення стану довкілля за коротко- та довгостроковими програмами. Зокрема, на найближчий час конче потрібно головні зусилля зосередити на: 1) збереженні потенціалу ключових галузей соціальної сфери (науки, освіти, медичного обслуговування); 2) рівномірному розподілі тягаря трансформаційної кризи між різними групами населення, що вимагає від держави відповідного регулювання доходів.

Формування сильних інститутів справедливо вважається більш важливим, ніж швидкість проведення реформ, проте на становлення інституційної системи в Україні гальмівну дію виявляє фактор спадкоємності, коли в умовах інституційної невпорядкованості приватизація відбулася в інтересах вузької групи суспільства з особливими інтересами, що призвело до утворення переважно неефективних власників та розподільних коаліцій. Це, у свою чергу, суттєво впливає на створення і розбудову нової інституційної системи українського суспільства.

Такий підхід до реформування інституційної системи в Україні (особливо формальних норм) обумовив гостру політичну та адміністративну боротьбу як між різними політичними угрупованнями та економічними групами, так і всередині владних структур (законодавчої та виконавчої влади, різних відомств між собою, а також угруповань та осіб), боротьба між якими точиться не за реалізацію загальнодержавних інтересів, а за поліпшення власного становища або в інтересах груп.

Результатом такої боротьби стало викривлення неформальних норм, пов’язаних зі сприйняттям законодавчої бази суспільством, що стає індикатором політичної нестабільності. Наслідками цього стали розкрадання державної скарбниці, паразитарні форми «співробітництва» приватного та державного секторів економіки в інтересах окремих осіб і корпоративно організованих груп, коли непривілейований приватний сектор позбавлений можливості функціонувати у ринковому режимі, оскільки для частини привілейованих підприємців існує необґрунтована система державних пільг, фінансове підживлення за рахунок державного бюджету, що повинно кваліфікуватися як суспільне марнотратство. Отже, недосконалість інституційної системи виявляється у незабезпеченні дотримання стандартних правил взаємодії суб’єктів ринку.

Як наслідок, гальмується трансформація інституційної системи, а разом з нею необхідний процес гуманізації економіки та виробничого процесу, забезпечення економічної свободи людини та гарантій рівних умов для саморозвитку, рівноправної участі у ринкових процесах усього працездатного населення. Натомість за необмеженої державної влади «левіафана» та неадекватних підприємництву економічних умов триває тотальне відчуження громадян від засобів виробництва, управління, організації та результатів праці, що має наслідком дестабілізацію суспільства, десоціалізацію особистості й можливість зловживання владним становищем.

Інституційні пастки, створені за період трансформаційних перетворень, гальмують процеси формування інституційної структури соціальної сфери економіки, що проявляється у непідконтрольних діях надмірного бюрократичного апарату, який не задовольняється, як відомо, лише заробітною платою, а щедро підживлюється за рахунок народу при потуранні держави додатковими пільгами щодо оплати житла, відпочинку, привілеями пенсійного забезпечення тощо. Здійснення контролю за діяльністю сьогоднішнього бюрократичного апарату, міцно укоріненого психологічно і матеріально в системі безоплатного існування за рахунок держави, у тому числі за привілейованим пенсійним забезпеченням — надто складний процес. Він потребує формування засад реальної демократії, з тим щоб покласти край лицемірству державної влади щодо захисту основної маси населення та необмеженої турботи, що виявляється до найбільш забезпеченого прошарку українського суспільства, добре підгодованого приватизацією-розподілом державної власності.

Без скасування цих вад соціального буття в Україні важко розраховувати на створення повнокровної інституційної системи, на довіру населення і позитивне сприйняття реформ. Нині ж показником результативності соціальної діяльності держави є надзвичайно низькі рівень та якість життя населення, скорочення соціальної сфери та загальна бідність народу з відповідними показниками скорочення тривалості життя та іншими параметрами, за якими оцінюються успіхи трансформаційних процесів.

Отже, соціальна орієнтація економіки України стане можливою лише із запровадженням широкого кола інституційних заходів для підтримання певної рівноваги між демократичними інститутами і сильною державною владою, державним, регіональним, підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання, між приватною і державною власністю, економічною ефективністю і соціальною справедливістю для збалансування соціальної нерівності, оскільки будь-які перекоси призводять до серйозних порушень функціонування соціально-економічної системи. Органічний же розвиток рівною мірою визнає й економічні, і соціальні параметри та їх взаємозв’язок, коли економічна якість розвитку (ефективність, дохідність) поєднується із соціальною якістю (високий рівень освіти, рівень добробуту і тривалість життя, задоволеність характером та умовами праці тощо).

Інституційні зміни соціальної економіки постають як спосіб вирішення різних організаційно-економічних завдань мікро- та макрорівнів шляхом удосконалення або формування окремих типів інститутів: регламентуванням державою правил проведення колективних дій (законів, підзаконних актів), договірних відносин між суб’єктами економічного процесу. Одні й ті самі економічні інститути в одних випадках можуть бути ефективними, а в інших — гальмувати розвиток окремих систем, зокрема систему охорони здоров’я, і це залежить не тільки від загальної економічної ситуації, в якій перебуває система на момент введення «нового» інституту. Ефективність інституційних змін насамперед залежить від загальної інституційної структури кожної із систем.

Формування соціальної інституційної системи відбувається під подвійним впливом інститутів усієї системи, в якій кожен з елементів (інститутів) зазнає впливу інституційного середовища і, у свою чергу, впливає на ефективність діяльності інших інститутів та інституційної системи соціальної економіки у цілому. Типи та форми як самих соціальних інститутів, так і їх комбінації досить різноманітні. Вони утворюють інституційну структуру соціальної економіки, що охоплює сфери освіти, охорони здоров’я, пенсійного забезпечення, системи страхування, громадського транспорту тощо. Важливо те, що ці інститути обмежують і визначають спектр альтернатив, доступних економічним агентам. Сукупність суспільних інститутів — це інформаційний образ співтовариства, який структурує поведінку людей.

Практика довела, що ефективно можуть розвиватися лише «консенсусні» типи створюваних інститутів, тобто коли нова правова норма запроваджується внаслідок демократичного узгодження і під пильною увагою держави щодо її дотримання. Велике значення має формування соціальних інститутів зростання — приватної власності, конкуренції, відповідної їм законодавчої бази, соціального страхування, оскільки саме вони є основою створення та розвитку громадянського суспільства.

Інститути у системі соціальної економіки різняться формою та змістом, кожному типу інститутів притаманні як загальні риси, так і особливості, що в сукупності визначають умови й наслідки їх одночасного функціонування. Цікавим щодо цього є приклад обмеження прав власності соціальною функцією. Так, у ст. 14 Конституції ФРН (1949 р.) законодавчо закріплено переважання суспільних інтересів над індивідуальними щодо обмеження прав власника соціальними інтересами, тобто передбачається домінування у суспільстві тенденції щодо використання власності з метою досягнення загального добробуту. На сучасному етапі інституційними обмеженнями прав приватної власності виступають і такі заходи, як державне оподаткування, пряме й опосередковане втручання держави у межах правого регулювання економічної діяльності, забезпечення права робітників і службовців на участь в управлінні підприємством, а також акціонерів, які володіють певною кількістю акцій (але не найдрібніших акціонерів з одною-двома акціями).

Координація соціальної економіки здійснюється за умов відповідного інституційного забезпечення, тобто вироблення відповідних норм права у сфері суспільних та економічних відносин, а також заходів і дій держави, спрямованих на формування або трансформацію існуючих інститутів власності, фінансових, соціальних, правових, політичних «правил гри», соціальних явищ (психологічних, етичних), які впливають на розвиток усієї економіки та соціальної сфери. Такими інститутами є конкуренція, економічна свобода, монополії, держава, профспілки, податки, заробітна плата, страхування, сталий спосіб мислення, юридичні норми, правила, постанови, права соціальних верств, система відносин між суб’єктами господарювання тощо.

Соціальне страхування та заробітна плата стають провідними механізмами збереження та запобігання соціальних гарантій у випадках недопустимого зниження рівня життя людини та відтворення можливих втрат унаслідок соціальних ризиків. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. загальна декларація прав людини визначила право кожного на соціальне забезпечення як від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття), так і в усіх інших випадках втрати засобів до існування з причин, незалежних від людини, мінімальні норми такого захисту пізніше були визначені конвенцією Міжнародної організації праці (МОП).

Інститут обов’язкового соціального страхування створений індустріальним суспільством для забезпечення фінансування мінімальних соціальних гарантій у разі матеріальної незабезпеченості існування працездатного населення у зв’язку із втратою працездатності (часткової, повної, тимчасової, постійної) або втратою місця роботи.

Характеристики

Список файлов ВКР