182163 (596578), страница 18

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 18)

Таблиця 3.1

ПЕРЕЛІК НЕСПРОМОЖНОСТЕЙ РИНКУ ТА ЇХ НАСЛІДКІВ ДЛЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЕКОНОМІКИ

Джерело: [54].

Отже, обмеження конкурентної моделі ринкової економіки, визначають обставини, за яких приватні дії не ведуть до економічної ефективності, що вказує на можливість її підвищення за допомогою тієї чи іншої державної економічної політики.

Безсумнівно, форми, методи та обмеження впливу держави на приватний сектор за допомогою економічної політики визначаються насамперед цільовою функцією. Вибір цілей залежить передусім від обраних концептуальних позицій стосовно нормативних функцій держави, широти аналізу проблем та від специфіки сформованої системи цінностей конкретного суспільства на конкретному етапі його розвитку. Крім того, не слід нехтувати і тим фактом, що в реальному житті розроблення чи оцінювання певної економічної політики здійснюється експертами на замовлення тих чи інших політичних сил, які бажають, щоб їхні інтереси були враховані. Тому формулювання цілей є досить складним питанням і вимагає зваженого підходу, як при виборі об’єкта аналізу політики, так і при вирішенні того, якою частиною однієї мети варто пожертвувати для досягнення іншої. Адже необхідно визначити, яких критеріїв слід дотримуватися.

Класифікація цілей економічної політики в сучасній економічній науці є досить різноманітною і більшою мірою залежить від особливостей методологічних підходів різних теоретичних напрямів. Узагальнення основних підходів дозволяє поділити цілі економічної політики на:

• кінцеві (основні) і проміжні (інструментальні), залежно від етапів здійснення;

• коротко-, середньо- та довгострокові, залежно від строків здійснення;

• цілі економічного порядку (пріоритети ринкового розподілу ресурсів тощо),

• цілі, пов’язані з проходженням економічних процесів (стабільний рівень цін, повна зайнятість та ін.), цілі впливу на структуру економіки (розвиток секторів, галузей, окремих підприємств тощо), залежно від сфери державного впливу на економічні процеси.

У вітчизняній економічній літературі питанню цілей економічної політики приділено значну увагу. Так, А. Г. Савченко зазначає, що «всі цілі макроекономічної політики можна розділити на кінцеві і проміжні... Найбільш поширеним є твердження, згідно з яким кінцевими цілями макроекономічної політики є зростання реальних обсягів виробництва в умовах повної зайнятості та стабільних цін... Таке визначення кінцевих цілей макроекономічної політики є суперечливим і не відповідає дійсності.... Найвищою ціллю повинно бути зростання реальних обсягів виробництва» [55, с. 7—8].

На нашу думку, таке твердження відповідно до запропонованої нами методології, потребує уточнення. Адже досягнення цілі зростання реальних обсягів виробництва можливе і без поліпшення парето-ефективності (коли збільшення обсягів виробництва, а отже, і поліпшення становища певної частини суспільства, відбуватиметься за рахунок погіршення становища інших⁰).

А тому це торкається розподільних відносин, і досить сумнівним буде схвалення такої політики всіма індивідами, з яких складається суспільство.

Дана позиція потребує детальнішого роз’яснення. Як зазначалося вище, визначення і постановка кінцевих цілей більшою мірою залежить від політичного устрою суспільства, який може варіюватись у широких межах: від тоталітарного режиму до народовладдя. На відміну від тоталітаризму чи автократії, за яких цілі визначаються правлячою елітою та нав’язуються суспільству, демократичний устрій передбачає врахування інтересів усіх верств населення, а отже, постановку цілей шляхом колективного прийняття рішення. У демократичному суспільстві найкращим методом вибору цілей є агрегування індивідуальних переваг (методи прямої демократії — референдум тощо). Однак, ураховуючи складність та значні затрати, пов’язані з цим, постановка кінцевих цілей здійснюється системою представницької демократії шляхом установлення більшості голосів.

Повертаючись до цілі збільшення випуску продукції, можна стверджувати, що за умови досягнення парето-ефективності не погіршиться добробут жодного із членів суспільства, а тому такі зміни будуть бажаною ціллю для суспільства. Таким чином, беззаперечну кінцеву ціль економічної політики можна виразити як зростання реальних обсягів виробництва в умовах максимізації економічної ефективності.

Але чи є дане визначення остаточним? Чи ефективність враховує всі цінності сучасного суспільства? Для з’ясування цього економічна теорія виходить за межі суто економічного аналізу і здійснює пошук в рамках філософії, соціології, релігії, історії та наших моральних інституцій, які в кінцевому підсумку, допомагають визначити функцію суспільного добробуту, засновану на притаманних конкретному суспільству принципах справедливості⁰.

На необхідності врахування інших цінностей при визначенні цілей економічної політики зосереджено увагу в досить великій кількості досліджень [56; 57; 58; 59]. Так, Б. Панасюк та А. Деркач зазначають, що «побудова соціальної ринкової економіки має ґрунтуватися на історичних і духовних цінностях нації, категоріях географічного і геополітичного простору, поєднанні ринкових факторів та ролі держави в регулюванні економікою, формуванні реального власника, потребах зростання продуктивності економіки, забезпеченні для цього стабільності інфляції і національної валюти» [60]. Б. Є. Кваснюк та С. І. Киреєв вказують на необхідність урахування методологічних засад філософського плюралізму. Г. Розен, автор всесвітньо відомого підручника «Суспільні фінанси», обґрунтовує вимогу постійного врахування фактора справедливості. У своїй праці «Роль аналізу витрат і вигід у виробленні політики» він зауважує, що «аналіз політики, в якому нехтують розподільними ефектами та обговорюють лише сукупну ефективність, зосереджений тільки на незначній частині проблеми» ⁰.

Запровадження цільової функції суспільного добробуту, яка перетворює корисності всіх індивідів на індекс суспільної корисності, стає альтернативним підходом при формулюванні цілей суспільства. Отже, цільова функція суспільного добробуту буде складатися з індивідуальних корисностей кожного члена суспільства:

,

де — корисність

-го індивіда.

Форма, якої набирає означена функція, залежить від значень, яких набирає індивідуальна корисність. Формулювання суспільної функції добробуту робить її обґрунтованою тільки тоді, коли вона виводиться з переваг індивідів, що складають суспільство⁰ [61]. Однак у модель можуть бути введені й інші змінні, що робить її певною мірою довільною. Незважаючи на довільність, функція суспільного добробуту є найкращим інструментом при визначенні соціального оптимуму при розміщенні ресурсів.

Обравши одну із функцій суспільного добробуту та спираючись на основні концепції з філософії політики, ми зможемо зобразити криву соціальної індиферентності (байдужості) (рис. 3.4). Для ілюстрації цих концепцій розглянемо випадки основних функцій суспільного добробуту, на які спираються більшість нормативних теорій держави:

1. Ринкова функція суспільного добробуту (точки M і М на рис. 3.4), що заснована на традиціях Т. Гоббса та Дж. Локка, визначається не конкретним розподілом доходів, а процесами, що їх породжують. А отже, необхідно залишити рівень корисності індивідів на тому рівні, який був визначений ринком. Згідно з цим перерозподільні функції держави зводяться лише до фінансування захисту її громадян від насильства, злодійства та шахрайства. Усі інші процеси перебувають поза компетенцією держави. Певною мірою з цим висновком можна погодитися, адже коли геометричним місцем межі корисностей індивідів є точка М, будь-яке втручання держави не буде одностайно підтримане суспільством. Однак необґрунтованим у цій позиції залишається питання: чому втручання держави за можливості підвищення добробуту за Парето (просування по відрізку МС до точки С), недопустиме?

Рис. 3.4. Ступінь набутої або втраченої корисності в альтернативних функціях добробуту

1. Утилітарна функція (точка В на рис. 3.4), побудована за теорією І. Бентама, передбачає ціль максимізації корисності для всіх членів суспільства. Математично її можна подати як будь-яке позитивне лінійне перетворення функції:

1. Роулсіанська функція (точка R, рис. 3.4), побудована за теорією Дж. Роулза, за якою ціллю виступає збільшення корисності найменш забезпеченого індивіда. Саме Дж. Роулз запропонував принцип «Максі-міні» , який можна подати у лексикографічній формі так, що, коли два види політики є рівнозначними для індивіда, чий добробут погіршується, максимізується корисність найближчого за станом добробуту індивіда [62].

2. Егалітарна функція (точка Е, рис. 3.4), передбачає ціль зрівняння корисності всіх членів суспільства. У вітчизняній літературі остання функція зазнала найгострішої критики (на жаль, у більшості випадків огульної), хоча західна економічна думка теоретично розвиває її окремі випадки. Найбільш цікавими для нас є праці Дж. Тобіна і Дж. Міда, в яких розглядаються випадки, коли прийняття егалітарних рішень буде оптимальним. Так, Джеймс Едвард Мід розглядає функції суспільного добробуту у взаємозв’язку із соціальним оптимумом, коли переваги суспільства перебувають на відрізку ER (рис. 3.4). Залежно від нахилу функції корисності егалітарне рішення може бути оптимальним для суспільства. Інший підхід пропонує Джеймс Тобін. Він зауважує, що існують випадки, коли суспільна оцінка добробуту не буде пов’язана з індивідуальними корисностями. Тобто коли суспільні переваги будуть віддані зрівнювальному розподілу конкретних благ (це можуть бути життєво важливі блага і послуги, такі як певні програми охорони здоров’я тощо) та «односторонньо» зрівнювальному розподілу (певним гарантованим мінімумом окремих благ, таких, як освіта, житло тощо).

Незрозумілим у даному випадку залишається те, чому з такою легкістю вітчизняна економічна думка відкинула всі минулі надбання. Як видно, в теоретичному аспекті проблема вирівнювання корисностей і сьогодні залишається відкритою для західної економічної думки.

Отже, іншою не менш важливою ціллю економічної політики є соціально бажана зміна у розподілі доходу, яка ґрунтується на двох підходах: використання функції суспільного добробуту (функції нормативної економіки) та інституційному утилітаризмі (підхід у виборі економічних і політичних інституцій для підвищення суспільного добробуту).

Метою дослідження є не оцінювання тих чи інших принципів філософії моралі, а тому ми спиратимемося на визнані загальноцивілізаційні цінності, серед яких сучасне демократичне суспільство виділяє людську гідність (рівність можливостей та мінімальний рівень споживання), збільшення рівності здобутків (роулсіанські та утилітаристські функції суспільного добробуту), свободу (вибору і здійснення підприємницької діяльності, конкуренції, отримання і поширення інформації, вибору місця проживання тощо), а також збереження інституційних цінностей (сім’ї, національного суверенітету тощо).

Можна зробити висновок, що неспроможності ринку вказують на обставини, за яких державна економічна політика може підвищити економічну ефективність. Але якщо при розробленні економічної політики її необхідність не можна обґрунтувати жодною із неспроможностей ринку, її слід обґрунтовувати іншими, аніж ефективність, цінностями. Тобто навіть за умови досягнення економікою парето-ефективності існують обставини, за яких державне втручання є необхідним:

• власна оцінка індивідів щодо їх добробуту не може бути критерієм для висновків. Існують заслужені індивідом блага, які держава має стимулювати, та негативні речі, яким вона має протидіяти. Цим обумовлюється не тільки необхідність інформування та обмеження у споживанні небажаними товарами (критеріями для цього можуть бути: шкідливість для здоров’я куріння, надмірного споживання алкоголю тощо), а й надання обов’язкових благ (початкова освіта, щеплення і т. п.). Цей погляд, коли держава обізнана в інтересах людей краще від них самих, дістав назву патерналізм;

• ринкова економіка не в змозі самостійно здійснювати соціальнобажаний розподіл. Як було показано вище, розподільні цілі економічної політики більшою мірою відображають духовні цінності суспільства та його ставлення до кожної людини.

Це означає, що іншою не менш важливою, ніж ефективність, кінцевою ціллю економічної політики в теоретичній концепції добробуту є досягнення розподільної справедливості. Утім можна заперечити, що прагнення ефективності веде до максимальної сукупної кількості благ, а отже, створює найкращу можливість для перерозподілу. Та не слід забувати, що розмежування між справедливістю розподілу й економічною ефективністю є певною мірою штучним, оскільки і те, і інше є складовими однієї цілі — максимізації добробуту.

Однак, ураховуючи, що наслідком перерозподілу буде зменшення економічної ефективності, можна стверджувати, що питання пріоритетності та співвідношення цих двох цілей перебуває в центрі уваги при розробленні державної економічної політики. Адже характерною особливістю є те, що їх неможливо досягти одночасно і повною мірою. А тому обидві концепції помітно виділяються в політичних рішеннях та теоретичних розробках (наприклад, у відмінності впливу розподілу ресурсів та розподілу доходів, на які вказано в монографії І. Й. Малого [63]). На практиці при оцінюванні альтернативних програм економічної політики визначають сумарний розподільний вплив на суспільство і ступінь набутої або втраченої ефективності.

Характеристики

Список файлов ВКР