182163 (596578), страница 14

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 14)

На той час в академічних колах набувають поширення ідеї утилітарної теорії⁰ суспільного добробуту, яку започаткував англійський філософ Ієремія (Джеремі) Бентам. В основі цієї теорії лежить етика, побудована на принципах гедонізму (в перекладі з грецької — задоволення, насолода), що пов’язує моральне добро із задоволенням. Витоки цієї теорії можна знайти у давньогрецького філософа Епікура, що в подальшому мала розвиток у працях таких філософів, як Дж. Локк, К. Гельвецій, Ч. Беккаріа, Ф. Хатчесон. У своїх працях І. Бентам висловлює власні погляди як фундаментальну аксіому теорії утилітаризму: «Мірилом правильності є найбільше щастя найбільш можливої кількості людей» ⁰. Засобом досягнення такої мети він вважав «правильне» законодавство, що побудоване на принципах «найбільшого щастя» (нормативні орієнтири при прийнятті рішень), «психологічного гедонізму» (позитивні уявлення про егоїстичну поведінку людей) та «поєднання обов’язків і інтересів» ⁰. Отже, закон, за допомогою покарань та заохочень, має змінювати поведінку людей для досягнення найбільшого добробуту в суспільстві.

Необхідно зауважити, що підхід до визначення категорії «суспільство» в теорії Бентамового утилітаризму певною мірою нагадує підхід сучасного атомізму, де суспільство розглядається як сума окремих індивідів, а суспільний інтерес є нічим іншим, як сумою індивідуальних інтересів усіх членів суспільства.

В основу принципів побудови «правильного» законодавства І. Бентам вводить термін «utility » (корисність) як підвалина цілей і критеріїв діяльності людей. За його словами, «природа поставила людину під управління двох верховних володарів — страждання (pain) і задоволення (pleasure). Їм одним дано визначати, що ми можемо робити, і вказувати, що ми повинні робити» [9]. Від терміну «utility » і дістала свою назву теорія І. Бентама — «утилітаризм», яка лягла в основу економічної теорії ХІХ—ХХ ст.

Ієремія Бентам не поділяв поглядів «гармонії інтересів» А. Сміта. «Найважливішим завданням..., — писав він, — є визначення того, у що слід і в що не слід втручатися державі. Саме тут і тільки тут має практичне значення знання того, що відбувається чи буде відбуватися без втручання держави» [10]. Для проведення такого роду аналізу І. Бентам уперше запропонував концепцію аналізу задоволень та страждань, яку деякі економісти вважають першоосновою сучасного аналізу затрат і вигід, спираючись на яку ним було запропоновано здійснення перерозподілу доходів між багатими і бідними для забезпечення максимального добробуту в суспільстві (у наступному параграфі буде здійснено порівняння всіх теоретично обґрунтованих функцій добробуту, що існують в економічній науці).

Саме ця теорія відіграла значну роль у поширенні ідей «маржиналістської революції»: на неї спиралися такі засновники маржиналізму, як Г. Госсен, У. С. Джевонс, Ф. Еджуорт, А. Пігу. Сама ж «маржиналістська революція» привела до різких методологічних і теоретичних змін в аналізі економічної політики.

До найважливіших елементів таких революційних змін можна віднести:

• використання граничних величин, що дозволило використовувати диференціальне обчислення;

• оцінювання економічних явищ з погляду окремих суб’єктів господарювання;

• раціональність поведінки людини у забезпеченні власного добробуту;

• використання принципів «методологічного індивідуалізму», згідно з яким закономірності функціонування економіки в цілому виводяться із поведінки окремих одиниць господарювання;

• використання методів дедукції на противагу історичним та індуктивним і заміна причинно-наслідкового аналізу функціональним, що стимулювало використання математичних методів;

• обґрунтування ринку як рівноважної системи⁰.

Слід зазначити, що в рамках маржиналістської течії існувало дві школи: австрійська (Карл Менгер, Ойген фон Бем-Баверк, Фрідріх фон Візер) та лозанська (Леон Вальрас та Вільфредо Парето). Саме остання відіграла, мабуть, найбільшу роль у формуванні неокласичної школи та теорії економіки добробуту (або, як її ще називають, теорії економічної політики). Найбільшої значимості в цьому аспекті набувають роботи Вільфредо Парето, який відмовився від надмірного аналізу кількісної теорії корисності. Використавши інструментарій кривих байдужості Ф. Еджуорта, В. Парето здійснив аналіз вигідності⁰ для пошуку оптимальних умов розміщення ресурсів, на основі чого і була виведена перша теорема економіки добробуту «парето-оптимум» — критерій економічної ефективності нейтральний до розподілу добробуту між індивідами. Відповідно до цього критерію підвищення ефективності відбувається тільки тоді, коли в результаті його здійснення підвищується добробут хоча б одного індивіда без погіршення добробуту інших. Адже якщо певна дія, яка була спрямована на економічну діяльність, не тільки змінює добробут членів суспільства, а й перерозподіляє його, то не можна однозначно оцінити вплив такої дії на добробут усього суспільства. Якщо при певному стані економіки жодні зміни у виробництві і розподілі не можуть підвищити добробут хоча б одного суб’єкта, не знижуючи добробуту інших, то такий стан називається ефективним (оптимальним) за Парето. Перевага критерію оптимальності Парето полягає в тому, що його застосування не вимагає порівняння чи додавання індивідуальних корисностей.

Вільфредо Парето заклав теоретичні підвалини не тільки економічної теорії суспільного добробуту (welfare economics), а й критеріїв компенсації Калдора-Хікса, що на сьогодні є одними із основних відправних моментів при розробленні і реалізації економічної політики.

У подальшому органічний синтез ідей маржиналізму і класичної економічної теорії, здійснений А. Маршалом, остаточно виділив неокласичну економічну теорію. Підсумовуючи висновки представників цієї течії, відносно макроекономічної політики, можна вивести таке:

• Фіскальна політика зовсім неефективна, оскільки вона впливає лише на структуру сукупних витрат, витісняючи частки інвестиції (хоча самого формулювання поняття «ефекту витіснення» у неокласиків ще не було) через збільшення попиту на ринку капіталів при здійсненні позик і тим самим підвищення процентної ставки.

• Експансіоністська грошова політика держави може призвести, за кількісною теорією грошей, тільки до інфляції. Тому неокласики відводили державі лише функції виконання різних видів мікроекономічної політики (першопрохідником аналізу цієї сфери був А. С. Пігу).

• Держава повинна виробляти суспільні блага, боротися з монополіями, усувати різного роду зовнішні ефекти, а також підтримувати безпеку, законність і правопорядок. Цим, з погляду неокласиків, і повинні обмежуватися функції держави.

Практично водночас в економічній науці виникають течії, що повністю або частково не відповідали стандартам «мейнстриму». Насамперед це стосується німецької історичної школи, характерними особливостями якої були:

• негативне ставлення до спроб універсалізації економічної теорії, абстрактно-дедуктивних методів дослідження та до концепції «економічної людини» ⁰;

• антикосмополітизм;

• трактування народного господарства як єдиного цілого, що є невід’ємною складовою соціального життя і перебуває у постійному процесі еволюції;

• урахування при економічному аналізі позаекономічних факторів (етнічних, ментальних, психологічних тощо);

• основою забезпечення гармонії інтересів різних суб’єктів суспільства вважалося державне регулювання, а не «невидима рука ринку».

Отже, саме в рамках цього напряму зароджуються уявлення про національну економіку та національну економічну політику. Висхідними теоретичними обґрунтуваннями можна вважати праці німецьких економістів Густава Шмоллера, Вернера Зомбарта, Макса Вебера та ін. Тут варто згадати і теорію Фрідріха Ліста, що спирається на принцип націоналізму та «виховного протекціонізму».

Учення Ф. Ліста про державу (та й у цілому весь його підхід до вивчення господарства), безсумнівно, віддзеркалює тогочасні історичні реалії економіки Німеччини. На той період (перша половина XІХ ст.) промисловість Німеччини розвивалася при збереженні сильних феодальних пережитків у сільському господарстві і не могла витримати конкуренції з промисловістю більш розвинених зарубіжних країн Європи, насамперед з Англією і Францією. Звідси і виникала необхідність у державній політиці «виховного протекціонізму».

При цьому Ф. Ліст негативно ставився до протекціоністського захисту сільського господарства. Такий захист, на його думку, неодмінно призведе до зростання цін на сировину і продукти харчування, що викличе негативні наслідки в промисловості.

Націоналізм, у розумінні Ф. Ліста, — середнє між індивідуалізмом і світовим суспільством. Уся економічна теорія, відповідно до цього, має три розділи: приватна економія, політична економія (національна економіка в сучасному розумінні) і космополітична економія (світова економіка в сучасному трактуванні).

Розглядаючи національну економіку, Фрідріх Ліст виводить теорію продуктивних сил, що базується на таких тезах:

• сума багатств окремих громадян менша за багатство країни взагалі;

• багатство країни складається із суми багатств окремих громадян та здатності створювати багатство (продуктивні сили).

Для більшого розуміння другої тези, Ліст приводить при-
клад-притчу важливості продуктивних сил як складових багатства. Батьки двох родин мають однаковий добробут. Один з них розділив своє багатство на рівні частини і залишив у спадщину своїм синам. Інший же витратив усі гроші на освіту своїх дітей. У результаті після смерті батьків діти першого одержують певні обмежені суми грошей, діти ж другого здатні самі, використовуючи наявні кошти і придбані знання та навички, примножити капітал батька і заробляти новий. Таким чином, виграє другий із батьків.

Ставлячи на перше місце національні інтереси, Ліст наголошує на принципах довгостроковості національної економічної політики: «Нація повинна жертвувати матеріальними багатствами і переносити … позбавлення для придбання розумових і соціальних сил заради вигоди в майбутньому» [11]. У своїх дослідженнях Ф. Ліст не обмежувався рамками окремих країн, а розглядав національні економіки в їх органічному поєднанні в загальносвітовому масштабі. Аналізуючи причини успіху чи невдачі різних країн у зовнішній торгівлі (період — перша половина ХІХ в.), Ліст називає цілу низку факторів (слід зазначити, що ні про яку глобалізацію того часу і мови не могло бути), що актуальні й на сьогоднішньому етапі розвитку суспільства:

• географічне положення;

• рівномірний розвиток усіх галузей промисловості;

• ступінь національної єдності (що проявляється, зокрема, у здатності промисловців підтримати національну економіку) та іноземний вплив;

• політичне становище країни та її політичні союзи;

• структура зовнішньої торгівлі й ефективність торговельної політики;

• наявність технологічних секретів.

Зауважимо, що в умовах зростаючої інтернаціоналізації національна економіка отримує якісно і кількісно новий економічний імпульс. Відкритість національних економік та їх інтеграція з іншими країнами, з одного боку, відкриває доступ до ринків, капіталів, технологій, нових форм підприємництва, а з іншого боку, відкриває доступ на внутрішній ринок досить сильному і конкурентоспроможному транснаціональному капіталу. Його функціонування в умовах слабкої національної влади та слабкої національної економіки робить досить сумнівним одержання економічних вигід, а в умовах феодального деспотизму, політичної залежності і свавілля можновладців і зовсім неможливим. Отже, отримання вигід від інтеграції можливе лише за умови сильної (економічно і політично) системи влади, яка зможе захистити національні інтереси.

Підтвердження цієї тези також можна знайти у Ф. Ліста: «Вільна конкуренція не повинна підпорядковувати світові інтереси в рамках всесвітньої асоціації інтересам однієї країни, тобто вільна конкуренція придатна тільки для осіб однієї і тієї ж нації... Ті нації, що завдяки своєму моральному, розумовому, соціальному і політичному потенціалу почувають себе здатними до розвитку промисловості, повинні звернутися до протекціоністської системи як найдієвішої» [12]. Ця система придатна не тільки для підтримання матеріального виробництва, а й для інтелектуального потенціалу країни.

Таким чином, у національній економіці відтворюються види діяльності не тільки з безпосередніми (матеріалізованими в натуральному, грошовому чи іншому доході), а й з непрямими (невідчужуваними від людини, що виявляються лише в довгостроковій перспективі) результатами. Ознака культури в економіці — розкіш непродуктивного (неутилітарного) присвоєння благ, що вона може собі дозволити. Особливості тих чи інших способів включення у відтворювальний цикл благ із тривалим циклом відтворення (невідтворюваних благ) — теж невід’ємна риса національної економіки.

На основі таких висновків Ліст дає визначення такої галузі економічної науки, як національна економія: «Національна економія — наука, яка при визнанні існуючих інтересів та індивідуальних умов націй учить, яким чином кожна з них може піднятися до того ж ступеня економічного розвитку, за якого її асоціація з іншими націями рівної культури на підставі вільної торгівлі стає можливою і вигідною» [13].

Внесок німецької історичної школи важко переоцінити, адже саме її адепти почали використовувати в теорії економічної політики економіко-статистичні методи, результати економіко-соціологічного та історичного аналізу і, що саме головне, — інституційні фактори.

Іншою нестандартною течією, що стала відправною точкою сучасної радикальної політичної економії (XX ст.)⁰, є теорія німецького соціолога й економіста К. Маркса. Саме його економічна теорія стала в XX ст. однією зі складових суспільної ідеології соціалістичних країн з плановим господарством, у такий спосіб зробивши внесок у корінні зміни як соціально-економічної, так і загальної історії людства.

Ми не будемо вдаватися до викладення змісту та основної суті Марксової теорії економічної політики, адже ця теорія достатньо відома вітчизняній науці. Зазначимо лише, що на сьогодні суперечки стосовно Марксового соціалізму ведуться в рамках вибору з двох помилкових альтернатив: або те, що має місце на сучасному етапі розвитку суспільства відповідає уявленням Маркса, або марксизм — помилкова теорія. Однак марксизм певною мірою повинен був саморозвиватися і самокоригуватися. Звідси випливає, що марксизм XIX ст. для того щоб мати право називатися марксизмом і в XX ст., повинен був як концепція змінитися відповідно до реально існуючих суспільних змін і, що найважливіше, концептуально обґрунтувати і самі ці зміни. Якщо зміни, що роблять картину світу XX ст. відмінною від картини XIX ст., відбулися за Марксом, тобто в результаті дій тих суспільних сил, на які вказувала Марксова парадигма XIX ст., у результаті розв’язання тих суспільних суперечностей, що фіксувала висхідна парадигма, то варто зробити висновок про безпідставність критики марксизму. Точніше, критика марксизму має бути визнана справедливою, але тільки стосовно порочної практики застосування застарілої (але ще здатної обновитися) парадигми XIX ст. до громадського життя XX ст.

Характеристики

Список файлов ВКР