182163 (596578), страница 22

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 22)

Д. Овсянко класифікує методи державного управління за функціями суб’єктів управління. Він виділяє серед них загальні, що застосовуються при виконанні всіх або основних функцій державного управління на важливих стадіях управлінського процесу, та спеціальні, які використовуються при здійсненні окремих функцій або на певних стадіях управлінського процесу [4].

За способом дії чи впливу на суспільство виділяють загальні групи методів державного управління або їх розмежування. Найчастіше користуються поширеною позицією про розмежування таких загальних груп методів, як методи переконання і методи примусу, а також прямого і непрямого (опосередкованого) впливу. При цьому останні групи можуть бути певною мірою прирівняні до так званих адміністративних і економічних методів управління [5]. Такого підходу дотримуються Ю. Козлов, Л. Коваль, які дедалі частіше звертаються до класифікації методів на адміністративні (позаекономічні, прямого керівного впливу) й економічні (непрямого керівного впливу). Як критерій в цьому випадку використовується вид конкретних засобів, які застосовуються при розв’язанні управлінських завдань.

Державне управління тому і стає системою, а не хаотичним набором тих або інших елементів, що в ньому всі елементи, його складові, погоджені, скоординовані, субординовані між собою безпосередньо на основі певних закономірностей, відносин і принципів, які, у свою чергу, детерміновані типом і рівнем розвитку конкретного суспільства і держави. Методи й інструменти державного управління залежать від структури і динаміки проблем, які стоять перед економікою. Тобто, якщо перед економікою стоїть проблема подолання інфляції, то, відповідно, і держава через систему управління бюджетом, доходами та податками, зовнішнім боргом визначає способи подолання інфляції. Можливості використання тієї чи іншої системи управління економікою залежить від типу державного устрою, про що йшлося в попередніх розділах.

Одна справа — побудова державного управління в монархічній державі, друга — в аристократичній, третя — в демократичній. Це стосується і доформаційних особливостей: між феодальною і капіталістичною державою існує велика різниця. Впливає і рівень розвитку суспільства і держави: адже в наш час, при міжнародному визнанні деяких загальновідомих явищ (свобода, справедливість, право-демократія і т. д.) конкретна побудова державного управління багато в чому залежить від соціально-економічного, духовного і політичного розвитку даної держави. При цьому першою умовою систематизації принципів державного управління є виділення тих загальних закономірностей, відношень і процесів, які притаманні всій системі державного управління. Забезпечення міцності залежностей держави й суспільства і становить щось вихідне, типове для закономірностей, відношень та взаємозв’язків державного управління, які позначаються поняттям загальносистемних принципів державного управління.

Необхідно бачити різницю між самим трактуванням принципів, законодавчим їх оформленням та практичною реалізацією. Від розуміння суспільної природи принципів державного управління, їх взаємодії й залежить їх подальша «доля» у процесі реалізації в реальній практиці тієї чи іншої країни. Філософське усвідомлення суспільством тих чи інших принципів і забезпечує їм адекватну реалізацію спочатку в законодавчих актах, а потім і в реальному державному управлінні.

Звісно, сьогодні в суспільній науці є багато поглядів на державне управління, що об’єктивно відображає реальну дійсність і багатогранність світу. Насамперед це стосується розуміння методів та принципів державного управління.

Адміністративні методи (інша назва — організаційно-розпорядчі) зорієнтовані на такі мотиви поведінки, як усвідомлена необхідність дисципліни праці, почуття обов’язку, відповідальності, прагнення людини працювати у певній організації, розуміння можливості адміністративного покарання тощо. Цим методам притаманний прямий характер впливу: будь-який регламентуючий чи адміністративний акт підлягає обов’язковому виконанню. Ці принципи мають свою специфіку в кожній із груп елементів, оскільки місце і роль цих груп у системі онтологічних елементів державного управління обумовлюють їх особливості.

Отже, цілком зрозуміло, що ефективність управління багато в чому залежить від ефективності врахування і використання виявлених і пізнаних закономірностей, на яких базуються принципи державного управління.

Слід пам’ятати, що принципи управління — це його позитивні закономірності, які пізнані наукою і мають місце в практиці, а також охарактеризовані (зафіксовані, закріплені) у відповідних поняттях. Звідси, на думку вчених, випливає висновок, що ознаками принципу управління є: належність до пізнаних позитивних закономірностей; усталеність, закріпленість у суспільній свідомості [6].

Таким чином, принципи державного управління — це його позитивні закономірності, пізнані наукою і практикою, закріплені у правових нормах або є узагальненням чинних у державі юридичних правил.

Принцип (від латинського «рrіnciplum» — початок, основа) як поняття теорії відображає в системі державного управління закономірності відносин, взаємозв’язки між її елементами. Це специфічне поняття, що містить не стільки саму закономірність, відношення, взаємозв’язок, скільки наші знання про це. Принцип є фіксацією результатів наукового пізнання з усіма наслідками, що звідси випливають. Тобто принцип — це переконання людей щодо відповідних сталих взаємозв’язків між суб’єктами (фізичними та юридичними особами) в рамках державно-національної економіки. Принцип можна порівняти з інститутом, тільки це якісно інший рівень абстракції, і виконує він іншу функцію в пізнавальній та управлінській діяльності.

З філософського погляду в трактуванні принципів державного управління можна виділити три взаємозв’язані і взаємообумовлені аспекти: по-перше, онтологічний, згідно з яким розкриваються сутнісні риси явища та їх соціальне походження. Цей аспект допомагає виявленню об’єктивних передумов, необхідних для систематизації принципів державного управління.

По-друге, гносеологічний, розкриває генезис принципів, їх взаємозв’язок з природою, сутністю, місцем і роллю цих закономірностей, відносин і взаємозв’язків, які вони відображають.

По-третє, методологічний, показуючи роль принципів у теоретичній і практичній діяльності людей у сфері державного управління, їх значення як інструменту перебудови державно-управлінських явищ, умови і способи їх дієвого застосування в управлінській практиці.

У проблемі принципів державного управління найбільше проявляється діалектика об’єктивного і суб’єктивного пізнання, знання і практичної дії. Вони є не тільки предметом чистого пізнання та усвідомлення, а й об’єктивним правилом, згідно з яким і здійснюється державне управління. Недостатньо продекларувати той чи інший принцип, необхідно ще забезпечити його дію в практиці державного управління тієї чи іншої країни. У науковій літературі досить часто наводиться низка не тільки найрізноманітніших, часто навіть не з’єднаних між собою принципів, інколи навіть їх систематизація. Так, наприклад, розрізняють такі підсистеми принципів у державному управлінні: політичні (соціально-політичні) і організаційні, організаційно-політичні, організаційно-технічної діяльності апарату управління, економічні, організаційно-правові, технічні, видові, окремі функціональні та ін.

Організаційно-технологічні, до складу яких входять принципи єдиноначальності, поєднання федерального, регіонального і місцевого управління, конкурентності, розподіл праці, єдність розпорядження одного керівника, делегування повноважень, діапазону управління. Узагалі існує багато різних систематизаційних принципів державного управління, що говорить про великі труднощі виділення умов для такої інтелектуальної роботи.

Усі перелічені класифікації мають на меті розмежувати й згрупувати засоби, прийоми, способи впливу на свідомість і поведінку людей у процесі державного управління. Не має сенсу доводити достовірність чи хибність поглядів кожного з авторів. Тут важливо зрозуміти не хибність, а значимість кожного погляду стосовно конкретної ситуації та історичної дійсності. Ми дотримуємося думки, що означені погляди за своєю суспільною природою правильні та заслуговують уваги. Відмінність між ними полягає в акцентуванні уваги на тих чи інших аспектах методів державного управління, які досить часто міняються залежно від конкретної історичної ситуації, настрою населення та проблем, що стоять перед суспільством.

Найчастіше користуються поширеною позицією про розмежування таких загальних груп методів, як методи переконання і методи примусу, а також прямого і непрямого (опосередкованого) впливу. При цьому останні групи можуть бути певним чином прирівняні відповідно до так званих адміністративних і економічних методів управління. Для вчених суспільствознавців України така постановка питання є досить актуальною, оскільки ми є «живими» свідками історичного процесу: переходу державного управління від командно-адміністративних методів управління до демократичних, що базуються на волевиявленні кожного громадянина, крім того, державне управління економікою починає формуватися на основі використання принципів ринкового механізму.

Адміністративні методи (інша назва — організаційно-розпорядчі) зорієнтовані на такі мотиви поведінки, як усвідомлена необхідність дисципліни праці, почуття обов’язку, відповідальності, прагнення людини працювати у певній організації, розуміння можливості адміністративного покарання тощо. Цим методам притаманний прямий характер впливу: будь-який регламентуючий чи адміністративний акт підлягає обов’язковому виконанню. Адміністративні методи повинні відповідати правовим нормам, що діють на певному рівні управління, а також актам вищих органів управління.

Економічні методи мають непрямий характер управлінського впливу: не можна розраховувати на автоматичну дію цих методів, досить важко визначити їх прямий вплив на кінцевий результат. Економічні методи за виявом наслідків дії є більш довготривалими, ніж адміністративні.

Такий класифікаційний підхід вважається дещо спрощеним, адже, крім зазначених вище факторів, формування і застосування методів державного управління залежать від ситуації, місця і часу, компетентності керівника, його психологічної чутливості, педагогічного такту та інтуїції.

Суспільствознавці ще не дійшли одностайної думки щодо принципів і методів державного управління взагалі й економічного зокрема. Це й зрозуміло, адже кожна країна, кожна держава характеризуються своєю власною самобутньою історією, своїм власним історичним досвідом. Хоча з позицій сьогодення світ все більше інтегрується, активно відбуваються процеси глобалізації й інтеграції, взаємозближення народів та державного управління, але не треба забувати про «стійкість» власної культури, власної інституційної архітектоніки, яка обумовлена «історичною пам’яттю» та спадковістю. Особливо про це потрібно пам’ятати при формуванні принципів та методів державного управління в Україні, яка є ще досить молодою державою в контексті історії цивілізації. Загальна декларація принципів і методів управління не дає повного уявлення про їх дію. Наведемо використання окремих принципів на прикладі України, оскільки для нас це є досить актуальним і важливим.

Серед обставин, які визначають демократизм як принцип державного управління і які закріплені в Конституції України, насамперед треба виділити такі [7]:

• визнання людини, її життя і здоров’я, честі та гідності, недоторканності й безпеки найвищою соціальною цінністю (ст. 3);

• проголошення верховенства права (ст. 8);

• визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7);

• визнання того, що державний примус здійснюється виключно у межах чинного законодавства (ст. 19);

• проголошення права на працю, страйки, відпочинок, соціальний захист, житло, достатній життєвий рівень, охорону здоров’я, безпечне для життя і здоров’я людей довкілля (ст. 43—50);

• про освіту, свободу творчості та ін.

Однією з найважливіших умов успішної побудови демократичної, правової, соціальної держави є забезпечення реальної участі громадян у вирішенні всієї різноманітності питань державного і суспільного життя. Саме тому участь населення в управлінській діяльності держави є неодмінним принципом державного управління, закріпленим у Конституції, законах України і багатьох інших законах.

Рівність громадян перед законом означає й однаковий захист їхніх прав. Так, відповідно до Конституції України кожен громадянин має право на життя, яке зобов’язана захищати держава (ст. 27); на особисту недоторканність (ст. 29); соціальний (ст. 46), судовий (ст. 53) захист; правову допомогу (ст. 59).

Отже, дотримання принципу законності у державному управлінні передбачає [8]:

• утворення управлінських органів на підставі суворого дотримання чинного законодавства;

• функціонування державних органів і органів місцевого самоврядування виключно в межах правових приписів;

• високу свідомість і дисциплінованість службовців апарату управління.

Законність як найважливіший принцип діяльності фіксується у нормативних документах, які визначають правовий статус суб’єктів державного управління. Цей принцип містить три взаємозв’язані та взаємозумовлені компоненти: по-перше, широка гласність; по-друге, громадська думка щодо функціонування суб’єктів державного управління; по-третє, широке її врахування під час вироблення управлінських рішень.

Слід зазначити, що принципи управління можна класифікувати залежно від критерію, як це було розглянуто вище (за територіальною, галузевою, чи функціональною ознаками), так і за способом здійснення (організацій), за способом впливу на суспільство тощо. Особливої уваги потребує аналіз державного управління за територіальною ознакою, оскільки територіальний принцип дістає вияв у такій структурній побудові, за якої державні органи здійснюють комплексне управління на певних, чітко окреслених територіях [9]. До таких державних органів належать насамперед обласні, Київська і Севастопольська міські, районні в областях, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації. Конституція України визначає ці органи виконавчої влади як місцеві державні адміністрації (ст. 118). Вони покликані захищати права і законні інтереси громадян і держави, забезпечувати комплексний соціально-економічний розвиток підпорядкованих їм територій (областей, районів, міст Києва і Севастополя та їх районів) і реалізацію державної політики у визначених законодавством сферах управління.

Характеристики

Список файлов ВКР