182163 (596578), страница 25

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 25)

Крім того, на наше переконання, систему управління ДКП доцільно структурувати згідно з теорією права власності Р. Коуза. Право державної власності може бути реалізоване таким чином:

• частина, в якій відносини власності є предметом публічно правового регулювання;

• частина, в якій відносини власності є предметом приватноправового регулювання.

Усвідомлення учасниками державно-управлінських відносин об’єктивних державних потреб і необхідності коригування політики держави щодо державного корпоративного сектору становить мотиваційну основу для визнання публічно правового змісту ДКП, закріплюваних за державою у певному колі підприємств.

Головною метою системи управління ДКП має бути скоординована з іншими складовими системи державного регулювання економіки країни діяльність, спрямована на підвищення ефективності державного корпоративного сектору шляхом застосування ДКП до об’єктів регулювання, а розвинуті інституційна і правова структури системи повинні забезпечити цивілізаційний рівень реструктуризації та ліквідації державної частки, використання фондових інструментів для залучення інвестицій та підвищення корпоративної культури на рівні як окремих підприємств з державною часткою, так і країни в цілому [22].

Держава дедалі менше використовує для здійснення свого впливу прямі, адміністративно-командні форми і методи регулювання. Постійно збільшуються арсенал і питома вага непрямих, гнучкіших підойм впливу держави на економіку, що мають переважно економічний характер. Але все ж залишаються сфери (наприклад, антимонопольного регулювання), де перевага цілком справедливо віддається прямим адміністративно-командним (іноді досить жорстким) методам регулювання [23].

У процесі формування такої системи враховувалися два відомі, теоретично обґрунтовані напрями: перший — перехід до демократично-правової системи управління як засобу проведення гнучких ефективних реформ, здатних сприймати нове на основі постійного контролю за діяльністю виконавчої влади різних політичних сил, наявності незалежної преси, обговорення народом переваг і недоліків урядової політики; другий — перехід до елементів авторитаризму як засобу забезпечення швидкого та ефективного подолання кризового стану в економіці, застосовуючи непопулярні, але необхідні реформи та досягнення керованості економікою. Кожному з цих напрямів притаманна істина, яка на кожному етапі спостерігається у країнах з ринковою економікою: по-перше, ринок не передбачає необмеженої свободи дій; по-друге, існує безліч особливостей цих форм управління в кожній країні. В Україні виконавча і законодавча влада дотримувалися першого напряму і такий вибір, мабуть, найбільшою мірою забезпечив подолання складних кризових явищ наприкінці XX ст.

Важливою умовою демократичного шляху розвитку країни ставало дотримання певних ідеологічних основ управління, за яких система державного управління формується таким чином, щоб виконавча влада виконувала свою функцію, а приватні власники — свою, в єдиному правовому полі; уникнення конфліктів на основі досягнення взаєморозуміння в політичному та економічному житті країни; формування відкритого суспільства, приватної власності, здорових ринкових відносин, у тому числі конкуренції, вільної торгівлі; розвиток культури, особливо духовної, та надання пріоритетності вирішенню соціальних завдань, що стає наріжним каменем структурних перетворень в економіці. Проте аналіз тогочасного стану економіки і культури свідчив про недостатність реальних можливостей їх дотримання, а це значною мірою ускладнювало виконання регулюючих функцій держави і, природно, подолання труднощів, які мали місце.

Рівень розвитку України кінця XX ст. характеризувався підпорядкуванням економічної політики впливовим групам, тенденцією централізації економічних ресурсів і прийняттям рішень лише на державному рівні, повною нездатністю регулювати банківську систему і приватний сектор економіки, відсутністю здорових ринкових відносин і процвітанням різновидів монополізму. Це, у свою чергу, призвело до відсутності здорових фінансових відносин, диспропорцій між цінами на продукцію промисловості і сільського господарства, цінами та доходами населення, попитом і пропозицією, споживанням та нагромадженням. Ось за таких обставин і здійснювалося управління в державі, формувалися регулюючі механізми. Труднощі полягали в тому, що треба було зрозуміти ситуацію, за якої економіка може ефективно функціонувати під впливом, з одного боку, об’єктивних законів самоналагоджувальної і саморегулівної системи, з іншого — державного регулювання із застосуванням економічних, правових та адміністративних важелів, а також, що найважливіше, індивідуальних намірів, думок, настроїв, довір’я і моральних обов’язків кожної людини щодо економіки та держави в цілому.

Оскільки держава є ініціатором і провідником реформ в Україні, то система державного управління має:

• забезпечувати цілеспрямовану реалізацію політики реформ;

• реагувати на автономні процеси, що відбуваються в суспільстві без втручання держави, впливати на них;

• домагатися адекватності своїх дій та розроблених процедур існуючій суспільно-економічній моделі [24].

Здійснюючи державне регулювання економіки, важливо усвідомити, що більшість соціально-економічних процесів починає формуватися ще задовго до того, як з’являються їхні перші відчутні (позитивні чи негативні) наслідки, але такими процесами треба вчитися керувати, починаючи з того періоду, коли вони лише зароджуються. Для цього їх необхідно розпізнавати, вивчати і спрямовувати в потрібне русло, з тим щоб пристосовувати все другорядне, чи допоміжне, до основного процесу, спираючись на науково обґрунтоване передбачення його розвитку. Можна з впевненістю стверджувати, що регулювання соціально-економічними процесами — це мистецтво, воно, як відомо, не кожному дане. Методи, які використовуються при цьому, залежать від системи управління, яка діє в той чи інший період, — адміністративно-командної, що передбачає безпосереднє управління юридичними і фізичними особами, чи демократично-правової, в основі якої лежить управління процесами на основі сформованого регулюючого механізму, де простежується перехід від управління особами до управління процесами [25].

Для здійснення своїх економічних функцій держава формує економічну політику, яка стає визначальною основою регулювання економіки. Економічна політика відбиває рівень ставлення держави до тих або інших соціальних та економічних процесів і це стає орієнтиром для всіх учасників ринкових відносин, усього спектра макроекономіки. Для регулюючих функцій у розпорядженні держави існує цілий арсенал вивірених світовою і вітчизняною практикою економічних, правових і адміністративних важелів — ціни, податки, кредити, тарифи, інвестиції, цінні папери, проценти, резерви, амортизаційні відрахування, бюджет, державні замовлення, програми, пільги, мито, ліцензії, субсидії, штрафи, пені тощо [26].

Говорячи про державне регулювання економіки в цілому, не можна не враховувати однієї важливої обставини. Потреба у державному регулюванні — цілком об’єктивна річ. Але реалізується вона не прямо (через діяння певних автоматичних ринкових механізмів), а опосередковано (через дії певних політичних сил). Ці сили можуть мати на меті як виключно загальнонаціональні інтереси, так і корпоративні (власні). Добре, якщо перші з них повністю збігаються з другими. У цьому разі немає жодних підстав для суперечностей. Але на практиці така ситуація трапляється не завжди. Певні політичні сили, що перебувають при владі у даний момент, можуть використати її при здійсненні державного регулювання економіки для реалізації не загальнонаціональних інтересів, а корпоративних (власних). Навіть у країнах з розвинутою ринковою економікою, де існують усталені демократичні традиції, історія знає чимало таких прикладів. Для постсоціалістичних і пострадянських держав унаслідок нерозвиненості в них інститутів громадянського суспільства ці випадки ймовірні ще більшою мірою.

Перехідний характер економіки, відсутність справжньої демократичної системи влади і розвинутого цивільного суспільства обумовлюють той факт, що сучасна теорія суспільної економіки і суспільного вибору не може бути використана в наших умовах у всіх її аспектах. Однак урахування всіх означених «за» і «проти» державного втручання має стати висхідним при розробленні концептуальних засад економічної політики кожної держави, особливо для України. Особливістю країн перехідної економіки є крайня обмеженість у джерелах фінансування. Це пов’язано із загальним кризовим станом економіки, спадом виробництва та падінням доходів на душу населення, що тільки в Україні продовжувалося протягом останніх 10 років. Досліджуючи гострі проблеми формування малого підприємництва в Україні, З. Варналій стверджує, що «відсутність цілеспрямованої послідовної фінансової підтримки держави та недосконала система оподаткування стали основними негативними факторами на шляху формування ринкового середовища й розвитку малого підприємництва» [27, с. 34].

Економічні і правові важелі регулювання використовуються в різних сферах управління з метою створення сприятливих умов розвитку господарських (інституційних) одиниць усіх форм власності на основі: забезпечення інфраструктури; підтримання підприємництва, стимулювання організації та ефективного функціонування ринкової ділової активності, створення умов мотивації виробництва і недопущення його спаду; зміцнення фінансово-кредитної системи; здійснення заходів щодо недопущення розвитку інфляційних процесів; створення механізму переходу одних форм власності в інші, і навпаки; стимулювання науково-технічного прогресу, інвестицій і структурної перебудови; регулювання демографічних процесів, міграції робочої сили; визначення валютних курсів і переливання капіталів; реалізації платіжних балансів; здійснення перерозподільних функцій для забезпечення потреб оборони, охорони порядку, державного управління, розвитку фундаментальної науки, енергетики тощо.

Адміністративні важелі можуть застосовуватися в таких сферах, які не охоплюються ринком, але значною мірою залежать від нього. Це використання національного багатства у вигляді корисних копалин, землі; боротьба з монополізмом в усіх його проявах, коли економічні методи не дають необхідних результатів; розв’язання проблем екології, оскільки завдана природі шкода ніякими економічними заходами не компенсується; допомога по безробіттю, виплати багатодітним, гарантований мінімальний заробіток; захист національних інтересів у зовнішньоекономічних зв’язках; забезпечення дотримання правил підприємництва і фінансово-кредитної діяльності; виконання регіональних та державних програм. Кожен важіль має застосовуватися у відповідних межах: економічні — щоб не зашкодити вільному розвитку господарських одиниць; правові — щоб створювати правову основу для вільного підприємництва та конкуренції; адміністративні — щоб не допустити формування командно-розподільних процесів. Проте важливою умовою мало стати те, що надмірне і, головне, некваліфіковане втручання держави в економічні процеси може призвести до спаду виробництва, інфляції та інших негативних наслідків, бо майже кожен регулятор має подвійний, позитивний або негативний, вплив на соціально-економічні процеси. Мистецтво полягало в тому, щоб визначити, якому впливу надати перевагу і відповідно до цього застосувати той чи інший регулятор. Наприклад, зниження податкового тиску позитивно впливає на виробництво, але негативно — на доходи бюджету; інвестиції в нові технології підвищують продуктивність праці й водночас призводять до вивільнення працівників, збільшуючи рівень безробіття. Другою важливою умовою забезпечення ефективного виконання регулюючої функції держави ставало визначення об’єктів регулювання і цілей, яких необхідно досягти на основі зваженої економічної політики. Установлення об’єктів і цілей було найскладнішим завданням державних органів управління, від чого залежить успіх реалізації всієї політики держави в складний кризовий період.

В умовах стабільності економічного розвитку держава може значно децентралізувати свої регулюючі функції. Однак у період уповільнення економічної активності державного і приватного секторів та появи небезпеки відхилення економіки від бажаного шляху розвитку, виникає необхідність терміново опрацювати економічну політику, яка б звела в єдине русло макроекономічну, фінансову грошово-кредитну, зовнішньоекономічну, антимонопольну та соціальну політику. Це забезпечує посилення координації роботи всіх державних органів, що здійснюють регулювання економіки, концентрації їхніх зусиль на вирішення кардинальних проблем економіки. У період значного розширення економічної діяльності і настання так званого перегріву економіки застосовується прогресивна система оподаткування, що забезпечує перевищення податкових надходжень над рівнем економічного зростання, а також поліпшує баланс бюджету внаслідок зниження бюджетних витрат на допомогу по безробіттю, соціальне страхування тощо. Таким чином досягається стримуючий вплив на економіку, який відіграє роль охолоджувального фактора. У цей період фінансові важелі спрямовуються на запобігання зростанню інфляції, яку породжує за таких умов надмірний попит.

В Україні в умовах спаду виробництва вживалися заходи для стримування пропозиції грошей шляхом купівлі облігацій на відкритому ринку, або стримування попиту на капітал за допомогою регулювання процентної ставки через підвищення офіційної процентної ставки.

Ефективність державного регулювання економіки може бути знижена як унаслідок об’єктивного розвитку подій, так і через застосування неадекватних засобів економічної політики держави. Серед них: неадекватність методологічної бази, недотримання балансу економічних стратегії і тактики, змішування цілей та засобів реформ тощо. Певним загальним наслідком дії перелічених чинників та зворотним боком низької дієздатності української держави є розвиток корупції та «тіньової» економіки. Значне поширення цих явищ в Україні є одним із найбільш видимих проявів низької ефективності державної політики, оскільки, по-перше, свідчить про наявність вагомих стимулів для порушення економічними суб’єктами легальних норм та процедур через надмірну їх обтяжливість, а, по-друге, відображає неспроможність держави реалізувати свою владу належним чином, забезпечивши таке дотримання [28].

Запровадження державного регулювання економікою стримувалося насамперед відсутністю організаційного механізму державного регулювання економіки і його правового забезпечення. Ішлося про методичне й організаційне забезпечення роботи цього механізму, доведення розв’язання кожної проблеми від ідеї та загальної конструкції до практичної реалізації. Теорія і практика вимагають посилення координації робіт усіх державних органів, концентрації їхніх зусиль на вирішенні кардинальних проблем країни, створенні єдиного механізму державного регулювання економікою.

Для реалізації економічної політики держави в Україні в умовах ринкової трансформації національної економіки відповідну регулюючу роль намагалися відігравати органи державного управління: Міністерство економіки — з цінового і тарифного регулювання та державного замовлення; Міністерство зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі — з питань застосування квот, ліцензій та ін.; Національний банк — з грошово-кредитного і валютного регулювання; Міністерство фінансів — з фінансово-бюджетного і податкового регулювання; Антимонопольний комітет — з регулювання діяльності підприємств-монополістів; Державна митна служба — з митного регулювання, застосування митних нормативів; Міністерство праці та соціальної політики — з питань регулювання доходів, зайнятості, створення робочих місць, поліпшення функціонування ринку праці тощо. У цьому випадку були б виправданими докорінно змінені функції міністерств і відомств, які зобов’язані здійснювати управління соціально-економічними процесами, переважно за допомогою економічних, правових та адміністративних регуляторів без прямого адміністративного тиску на суб’єкти господарювання. Проте елементи директивності і розподільних функцій міністерства і відомства продовжували використовувати. Це стало важливим фактором удосконалення органів управління, використовуючи світовий досвід. Хоча національні органи управління економікою в розвинених країнах формуються переважно за функціональним принципом, водночас галузевий принцип також існує. Зокрема, в США і Англії діють такі міністерства і відомства: торгівлі, промисловості й енергетики, сільського господарства, рибальства, транспорту, фінансів, житлового будівництва і місцевого транспорту, навколишнього середовища, місцевого самоврядування, зайнятості, праці, соціального захисту, охорони здоров’я і соціальних служб, освіти, а також скарбниці, федеральна резервна система [29].

Разом з тим у країнах ЄС з другої половини 1990-х років спостерігається тенденція до переключення пріоритетів розвитку з обмеження використання природних ресурсів у виробництві та стримування зростання товарного споживання на підвищення ефективності економіки. Відбувається ув’язування добробуту, насамперед, з підвищенням темпів економічного зростання (зростання споживання товарів та послуг), яке дає змогу також вирішити ряд соціальних та екологічних проблем. Цей процес ставить на перший план значущість індикаторів економічного зростання й ефективності економіки. Така переорієнтація пріоритетів розвитку передбачає підвищення ефективності інвестицій і зростання інновацій у реальному секторі національних економік, а також підкреслює роль науки і наукомістких технологій, які знижують питому ресурсомісткість ВВП. Для України ініціювання високих темпів економічного зростання є особливо важливою проблемою. Тому підвищення ефективності та наукомісткості економіки можна також пов’язати зі зниженням ресурсомісткості виробництва, збереженням національного науково-технологічного потенціалу і ресурсів життєзабезпечення [30].

Характеристики

Список файлов ВКР