182163 (596578), страница 24

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 24)

Збільшення кількості освітніх закладів з власними програмами і впливом на державу розширює горизонти та багатоваріантність теоретичного обґрунтування державного управління. Усе це веде до еволюції поглядів на державу та державне управління і до утвердження толерантного ставлення до нових підходів у трактуванні співвідношення державного управління та економіки.

Власне, державне управління взагалі без економіки є пустим звуком. Економіка є фінансовою базою здійснення державного управління будь-якою сферою. Не може бути державного управління збройними силами, міліцією і т. п. без фінансового забезпечення. Тобто акумуляція фінансових коштів у держави для виконання своїх функцій означає передусім управління економікою через систему перерозподілу створеного національного доходу.

Недостатньо сказати про дію чинників національної економічної психології, необхідно проаналізувати їх. Так, сьогодні поза увагою науки залишилося дослідження впливу на систему управління таких національних рис, як заздрість, рабська психологія, відсутність знань та наукових переконань у галузі економіки, права та політики тощо.

Самоцінність та суверенітет людської особистості формується протягом кількох століть. Психологічні та морально-етичні риси репрезентативної людини є інституційним чинником, що стримує чи спонукає до прийняття відповідних рішень. Раціональна чи ірраціональна поведінка державної бюрократії, яка на відповідному етапі своєї зрілості починає розвиватися за власними їй (бюрократії) законами, веде до її відокремлення від суспільства та громадських інтересів.

Недорозвиненість державних інституцій, а також великий вплив корпоративного капіталу на економічну політику держави, створили в Україні анархію владних угруповань. Розглядаючи питання економічного і державного порядку, Вальтер Ойкен підкреслював, що в історії середньовіччя анархія спричинила тенденцію до абсолютизму, а сучасна анархія владних структур веде до панування більш страхітливих порівняно з абсолютизмом сил, а саме до тиранії [11, с. 248—354].

4.3 Державне регулювання економіки та його особливості в трансформаційний період

Теорія перехідної економіки лише зароджується, тому питання державного управління також виявилися складними. Теоретична концепція державного управління ринковими перетвореннями має дискусійний характер і не є абсолютно правильною і доведеною. До проблем перехідної економіки необхідно віднести пошук економічних моделей трансформації, співвідносності держави і ринку, соціальної справедливості й економічної ефективності, демократії й економічного порядку тощо. Так, польський економіст Г. Колодко вважає, що в перехідній економіці важлива роль належить державному управлінню, а не самостійним ринковим інститутам [12]. Достатньо аргументованою є критика західних економістів щодо недооцінки державою в країнах з перехідною економікою проблем соціальної рівності і справедливого розподілу багатства [13]. Лауреат Нобелівської премії Дж. Стігліц причинами недостатньої ефективності реформ називає нерозуміння реформаторами самих засад ринкової економіки та процесу інституційних реформ [14]. Стало зрозумілим, що вирішення проблем перехідної економіки неможливе лише на ґрунті теорій «Економікс», назріла потреба використання теорії нової політичної економії, тобто інституційної теорії. У цьому контексті великого значення набуває еволюційно-інституційна теорія Д. Норта [15] і розроблена на цій основі китайськими вченими концепція градуалізму. Сьогодні стало зрозуміло, що ринкова трансформація в країнах з перехідною економікою означає не тільки економічні перетворення, а й політичні, тому роль державного управління стає досить вагомою і значимою.

Зазначимо, що основною функцією держави на сучасному етапі управління є економікою, оскільки майбутнє будь-якої країни залежить від економічної могутності. Не може бути створено ефективної ринкової економіки без регулюючої ролі держави. Це стосується насамперед країн, де відбуваються трансформаційні процеси переходу від адміністративно-командної економіки до ринкової, а точніше — використання елементів ринкового механізму. Досвід останнього десятиріччя України свідчить, що повна відмова від регулювання державою соціально-економічного розвитку, надання стихії ринку повної свободи привели до глибокої кризи, до стагнації економіки, що супроводжувалося великими соціальними втратами, втечею природних, фінансових та трудових ресурсів за кордон. Досить перспективним і переконливим є досвід Китаю з державного управління процесами ринкового реформування економіки, який зумів одночасно вирішити три проблеми: поступове й ефективне здійснення ринкових перетворень, залучення іноземних інвесторів і експорт товарів та послуг в інші країни.

Зазначимо, що державне регулювання економіки (ДРЕ) — економічна категорія, що визначає сутність та способи активного впливу держави на розвиток економіки взагалі та підтримання стабільності, пропорційності й динамічності розвитку зокрема. Це «сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу державних установ і організацій на розвиток суспільного виробництва (у т. ч. продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних та соціально-економічних відносин) для його стабілізації та пристосування до умов, що змінюються» [16]. Під державним регулюванням економіки інші автори розуміють «вплив держави на відтворювальні процеси в економіці для досягнення цілей економічної політики» [17, с. 4].

У попередніх розділах було розглянуто зміст державного регулювання економікою згідно з визначеними цілями, інструментами та засобами, які має у своєму розпорядженні держава для проведення активної економічної політики. В умовах ринкових відносин воно включає:

• інформування учасників ринку про інституційні зміни в суспільстві, про стан економіки і перспективи його розвитку;

• обґрунтування важливих пунктів економічної політики, яку передбачають проводити державні органи влади в рамках даного етапу розвитку;

• заходи щодо розвитку державного сектору економіки як одного з важливих інструментів впливу держави на економічні процеси в країні.

Сутність державного регулювання країн з трансформаційною економікою полягає не в повному запереченні та руйнації старої системи, а в створенні більш ефективної системи регулювання економіки, яка б змогла стати конкурентоспроможною на світовому ринку.

Не можна зводити сутність державного регулювання економікою лише до набору сукупності методів і важелів управлінського впливу на соціальні та економічні процеси. Управлінська дія держави включає не тільки регулювання, а й організацію, планування та контроль. Головним стрижнем сутності державного регулювання є визначення цільової мети функціонування економічної системи, конкретних функцій кожного елементу системи щодо реалізації цієї мети та їх взаємодії з іншими елементами системи державного регулювання.

У сучасній економічній науці утвердилися три підходи, а точніше моделі, державного регулювання економіки: неокласична, неокейнсіанська і монетарна. Прибічники неокласичного напряму зважають на те, що на сучасному етапі виробники і споживачі на основі економічної інформації, якою вони володіють, ефективніше планують свою економічну поведінку, завдяки чому відпадає гостра потреба в державному регулюванні економікою.

Неокейнсіанці — відстоюють кейнсіанську концепцію активної ролі держави в економіці виходячи з того, що циклічні коливання в економіці й інфляція викликаються змінами в сукупних витратах і пропозиції грошей, тому важливими інструментами державного регулювання економіки є бюджетно-податкові важелі. В основу монетарного підходу покладено тезу визначальної ролі грошей у циклічному коливанні та інфляції. Роль державного регулювання зводиться лише до управління грошовим обігом як основною ланкою, через яку забезпечується регулювання всієї економіки. Досягти економічної стабільності в економіці можна завдяки активній грошовій політиці. Монетаристи вважають, що у довгостроковому періоді (прихильники теорій раціональних очікувань поширюють це положення і на довгостроковий період) держава не може впливати на обсяг виробництва та зайнятість, що повертаються до природного рівня.

Неокласики в кейнсіанській програмі зростання державних видатків, пов’язаних зі збільшенням податків, бачили обмеження «свободи особистості» [18, с. 155]. Джерела підвищення темпів зростання вони бачили у зростанні прибутків шляхом обмеження зростання заробітної плати, зниження податків на прибутки корпорацій та індивідуального прибуткового податку, а також скорочення державних видатків на соціально-економічні потреби. Прихильники другої концепції (Р. Харрод, Е. Хансен, Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль, Р. Солоу) стверджують, що бюджет повинен балансуватися у процесі економічного циклу. За висловом Р. Харрода, «періоди поганих років урівноважуються надлишковими надходженнями хороших років» [19, с. 136]. Р. Солоу вважає, що держава повинна вживати заходів щодо збалансування бюджету не в роки застою чи кризи, оскільки економічні проблеми тут можуть бути лише поглиблені, а лише у сприятливі для економіки періоди [20, с. 18].

Е. Домар обґрунтовує доцільність бюджетного дефіциту створенням оптимістичних настроїв у підприємців стосовно перспектив економічного розвитку: «Якщо держава діє несміливо через страх дефіциту, і розрахунки бізнесменів на майбутнє тому погані, інвестиції будуть недостатніми і великий дефіцит справді може стати необхідним для попередження масового безробіття» [21, с. 102]. Тобто ефективність державного регулювання економікою залежить і від поведінки уряду, політичної волі владних структур.

Крах адміністративно-командної моделі економіки був неминучим, оскільки базувався на абсолютизації ідеї соціального егалітаризму. Нині нашому суспільству загрожує абсолютизація ринкових важелів, тобто протилежної ідеї, яка має місце в економічній теорії. Неадекватне сприйняття принципів ринкової економіки зумовлене не тільки відсутністю ґрунтовних знань про неї у зв’язку з запереченням вітчизняною економічною наукою капіталістичної економіки, а й тим, що в нашому суспільстві відбувається трансформація адміністративно-командної моделі. Це й привело суспільну думку до протилежного крайнього висновку — заперечення взагалі ролі держави в економіці. Абсолютизація ролі ринкових важелів, яку відстоюють представники ринкового фундаменталізму, при викладанні дисциплін економічного профілю може призвести до формування у студентів хибного сприйняття процесів, що мають місце в реальній економіці.

Сутність і напрями державного регулювання економікою ви-
пливають із виконуваних державою функцій. Основні функції держави з погляду розвитку економіки були сформульовані Р. А. Масгрейвом у його фундаментальній праці «Фінанси в теорії і практиці» і включали таке: 1) надання або регулювання наявності та необхідної кількості суспільних благ; 2) розподіл доходів та майна; 3) регулювання рівня зайнятості та рівня цін. Виходячи з того, що загалом індивіди діють у своїх власних інтересах, держава зобов’язана брати на себе відповідальність за обґрунтування підстав для свого втручання у приватний вибір. Саме обґрунтування підстав для будь-якого втручання має стати відправною точкою як для оцінки поточної економічної політики, так і при розробленні нових економічних програм в уряді України та прийняття нових законів Верховною Радою України.

Державний регулюючий механізм є досить складним, і до нього входять: економічне прогнозування, індикативне планування, об’єкти, цілі і пріоритети, методи та важелі регулювання. У державному регулюванні важливе місце, якщо не основне, належить економічним і правовим регуляторам та методам впливу на соціально-економічні процеси. Хоча різнобічність при цьому зменшується, але зростає деяка суспільна гармонія. Формуючи таку систему, виконавча і законодавча влада певною мірою враховували, що у ринковій економіці процеси настільки швидко змінюються, що громіздкі, інертні, бюрократичні, некоординовані управлінські структури не могли ефективно впливати на них. Тому були спроби створити систему управління, яка відповідала б розвинутій, компактній і водночас мобільній державній структурі, що здатна постійно реагувати на ринкові вимоги, бути координованою.

Необхідність державної координації дій суб’єктів системи визначає створення організаційно-інституційної структури макросистеми, здатної встановлювати правила поведінки для всіх суб’єктів господарювання та регулювати відносини власності. Особливе місце в цій структурі належить системі управління державними корпоративними правами (ДКП).

Управління ДКП пов’язане з виконанням владно-розпорядчих повноважень, і дуже важливо окреслити межі владних відносин, здійснивши їх законодавче закріплення за державою як суб’єктом корпоративного управління. Підняття проблеми управління ДКП з рівня окремого підприємства на рівень національної економіки та розгляд його як елементу державного управління дають змогу зрозуміти різницю між обов’язками держави та обов’язками інших суб’єктів корпоративного управління й довести необхідність розширення кола прав і можливостей держави як акціонера відносно прав і можливостей інших акціонерів.

Характеристики

Список файлов ВКР