131220 (593584), страница 8

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 8)

Отже, варіабельність оцінок історичного минулого, викликана розмаїттям соціокультурних стереотипів сприйняття історичних подій, помітно впливає і на сприйняття сьогоднішнього політичного життя, на політичні орієнтації та електоральний вибір регіональних спільнот. У цьому зв'язку можна гово­рити про два різновиди регіоналізму.

Західна Україна слугує прикладом готовності почасти поступитися власною самостій­ністю задля збереження унітарності української національної держави. Тут масова політична свідомість спрямована на збереження національної дер­жави, а не політичного устрою. Водночас Схід і Південь виявляють регіоналізм самодостатності, за якого на перше місце виходить захист інтересів територіальної спільноти. Слід зазначити, що, на відміну від Донбасу, в АР Крим існує радше не економічна самодостатність, а передусім соціокультурна та ідеологічна відокремленість. [11; 49].

Позиція територіальної спільноти центральної частини України до подій "помаранчевої революції" була про­міжною між Заходом, з одного боку, і Сходом та Півднем — з іншого, а тепер наявна регіональна диференціація політичних орієнтацій дає підстави гово­рити про певне ідеологічне протистояння Заходу та Сходу із Півднем, хоча за більшістю інших показників політичної культури ці регіони істотно не відрізняються.

Зокрема, впродовж останнього десятиріччя відбувалося по­ступове нівелювання відмінностей національної самоідентифікації меш­канців різних регіонів України із зростанням рівня національної просторо­во-територіальної самоідентифікації та відповідне зниження локальної. Наближення громадян України у своїх уподобаннях до центристської платформи вможливлює зменшення впливу ідеологічних розбіжностей між прихильниками двох крайніх політичних течій: лівих і правих. Переважан­ня центристської політичної платформи поміж інших політичних течій в усіх регіонах дає підстави стверджувати: політична ідентичність за показни­ком близькості до певних політичних течій не є дезінтеграційним чинником політичної культури сучасного українського суспільства.

Варто також за­значити, що чимала кількість тих, хто політично не визначився або дистанціювався від будь-яких політичних течій, істотно зменшує вплив цього показника на формування політичної ідентичності регіональних спільнот. Регіональні варіативності розвитку політичної культури населення Ук­раїни не є усталеними в часовому континуумі, оскільки відчутно реагують на достатньо потужний вплив ситуативних чинників: інтересів регіональ­них еліт, конфігурації медійного простору й потенціалу інформаційних ре­сурсів, поточних політичних процесів. Відтак, той самий регіон може демонструвати різну динаміку окремих показників політичної культури залежно від конкретного проміжку часу. Тому відмінності між регіонами можуть полягати не тільки в міжрегіональ­них особливостях станом на певний проміжок часу ("статичні відмінності"), а й у різних темпах внутрішньорегіональної динаміки як реакції регіональ­ної спільноти на зміни в соціально-політичному житті за останнє деся­тиріччя ("динамічні відмінності"). [5; 117].

Зафіксований відверто низький рівень довіри регіональних спільнот не тільки до основних загальнодержавних інститутів влади, а й до місцевих, відсутня масова підтримка політичних лідерів і течій сепаратистського штибу дає підстави говорити про відсут­ність "достатніх інституціональних передумов, які б "сфрагментували" дер­жавно-територіальну спільноту". Що ж до регіональної еліти, то вона також не зацікавлена загострювати відносини з центральною владою з огляду на свою недостатню спромож­ність конкурувати із потужними фінансово-промисловими групами Росії та побоювання втратити власний бізнес. У випадку Донбасу практично всі скільки-небудь фінансово привабливі приватизовані підприємства нале­жать саме місцевій еліті. Отже, територіальна цілісність і суверенітет Украї­ни є однією з головних передумов збереження капіталів для національної економічної еліти, незалежно від регіону проживання. Протилежна реакція, підвищена резистентність еліти Донбасу щодо центральної влади може бути спровокована намаганням Києва реприватизувати місцеві великі підприємства і таким чином "дотиснути" регіональні олігархічні групи. Такий сценарій розвитку є вельми небезпечним з огляду на існування феномена психологічної травми значної частини виборців Донбасу, які вважають, що програли президентські вибори та прагнуть реваншу на парламентських виборах 2006 року. Відмінності історичної ідентичності регіональних спільнот не познача­ються на "індексі громадянськості", що є агрегованим показником рівня політичної залученості, активності та політичної ефективності. [6; 15 - 46].

Помітне зростання участі в законних мітингах, демонстраціях, згідно з опитуванням 2005 року, є наслідком передусім масових соціальних збурень під час остан­ніх президентських виборів. Чи має це зростання лише ситуативний харак­тер, або ж в українському суспільстві справді намітилася тенденція зростан­ня соціальної активності та самоорганізації, можна буде сказати вже після парламентських виборів у березні 2006 року. Таким чином, з позицій обраного для аналізу функціонального підходу політичну культуру всіх регіонів України можна визначити як таку, що тяжіє до інтеграційно-пасивного типу з певними непринциповими відхи­леннями. Зазначена типологізація не бере до уваги період "помаранчевої ре­волюції", яка слугує радше зразком форс-мажорних соціально-політичних обставин.

Що ж до стереотипів розвитку політичної культури регіональних спіль­нот, то тут насамперед викликає стурбованість помітне зростання авторита­ризму в усіх регіонах України, але найпомітніше — в Західному регіоні, після завершення подій "помаранчевої революції". Отже, перед політичною елітою країни стоїть проблема легітимації чинних законів, без розв'язання якої неможливо побудувати інноваційно-демократичний тип масової по­літичної культури та рухатися в напрямі усталеної демократичної системи західного типу.

1.5. Національна ідея та її значення у формуванні політичної

культури молодих громадян.

Для становлення української державності суттєве значення має формування політики національної тотожності, єдності громадян нав­коло загальнонаціональної ідеї. Маємо зазначити, що саме національна ідея має бути консолідуючим чинником нації, народу. Про це добре сказав академік М.Жулинський. "Виникає загальна необхідність формування цілісної системи ціннісних орієнтацій суспіль­ства, концептуальним ядром якої має бути власна державна національна ідея. Головний принцип формування цієї системи ціннісних орієнтацій полягає в урахуванні інтересів усіх верств суспільства, усіх народів, що населяють Україну, а отже - передбачає охоплення всіх сфер економічного, інтелектуального й духовного життя суспільства. По суті, йде мова про відповідну ідеологію, за допомогою якої можна було б формувати нові структури свідомості, нову ментальність нації в її національно-культурній єдності та духовній суверенності". [1; 75 - 79].

Точка зору М.Жулинського стосовно національної ідеї з деякою її інтерпретацією поділяють і інші вчені. "Політичну культуру, - пише, зокрема, Богдан Цимбалістий, - може характеризувати те, якою мірою члени спільноти мають спільне почуття національної ідентичності (вер­тикальна ідентифікація), так само може її характеризувати й те, наскіль­ки одиниці ідентифікуються з іншими членами тієї самої спільноти, зокрема якою мірою вони мають взаємне довір'я до своїх співгромадян (горизонтальна ідентифікація)".

У контексті проблеми національної ідеї загалом суттєвого значення набуває питання усвідомлення людиною свого минулого, минулого власного народу та держави. Йдеться про таке явище, як історична самосвідомість. Така самосвідомість включає в себе знання про події, традиції, ідеї, теорії - тобто все те, завдяки чому народ усвідом­лює своє минуле і, одночасно, формує своє ставлення до сьогодення. На думку О.В.Антонюка, "національна самосвідомість етносу живиться й підтримується не тільки елементами своєї традиційно-побутової куль­тури та національно особливими рисами професійної культури, а й такими найважливішими джерелами, як уявлення про територію свого проживання та історична пам'ять".

З приводу суті історичної свідомості цікаво висловився відомий історик О.Субтельний. "Народові, котрий плекає нове почуття спільнос­ті, - пише він, - необхідне усвідомлення того, що його єднає і спільна доля. Цей спільний історичний досвід, крім того, має сприйматися як славетне минуле, що вселяє почуття гордості та спонукає до ототож­нення зі своїм народом".

Тут необхідно звернути увагу на наступне. Серед фахівців різних галузей знань на сьогодні ще немає єдиної точки зору стосовно навіть самого поняття "історична свідомість". Скоріше всього, це синтез трьох часових проекцій - минулого, сьогодення та майбутнього. Тут ми поді­ляємо точку зору М.А.Барга, який писав, що історична свідомість суспільства включає в себе "його родове минуле (генезис), його видове нинішнє і його очікуване майбутнє". [6; 140 - 141].

Важливо брати до уваги й те, що наша національна ідея має свої особливості. Оскільки українці впродовж віків мріяли про те, як би вирватися з обіймів своїх "добрих" сусідів, то й їх національна ідея, як справедливо зазначає В.Кизима, це ідея "не стільки "незалежності для", скільки "незалежності від", тобто це ідея не творчості, а ідея свободи, яка досить часто розуміється як стихія вольності і руйнування".

Сучасна молодь має особливий характер і риси, які суттєво виріз­няють її з-поміж інших соціальних груп, а понад усе - від старшого покоління. Якщо старше покоління, загартоване не менш складними соціально-економічними катаклізмами, реагує на проблеми сьогодення більш-менш стримано, то молода генерація, котру до певного часу виховували на ідеї світлого майбутнього, втрачає духовну сталість і рівновагу, втрачає віру в будь-які ідеї та ідеали взагалі.

Певні розходження (а іноді й абсолютне непорозуміння) між стар­шим і молодим поколіннями - річ цілком зрозуміла й об'єктивна. Справа в тому, що політична культура наших батьків, дідів, прадідів

• десятиліттями наш народ не мав власної державності, досвіду влади;

• постійно відбувалося розчленування української території: включен­ня окремих її частин у держави з абсолютно іншою культурою;

• мала місце кількаразова денаціоналізація провідної верстви України.

Не будемо забувати того закономірного явища, що нація, котра впродовж довгого часу піддається тиску, гнобленню, нищенню духовно і фізично, певним чином вимушена мімікріювати, тобто пристосовувати­ся. Відтак вона багато чого втрачає у своїй ментальності. [1; 41 - 44].

Політична культура сучасної молоді формується під досить відчут­ним впливом таких факторів, як розпад СРСР, падіння авторитету комуністичної і соціалістичної ідеологій, поява і становлення нових національно-державних утворень, держав взагалі, зникнення таких ре­альностей, як "радянський народ", "радянський спосіб життя", "радян­ська людина", більш активна орієнтація людей на загальнолюдські цінності і т. ін.

Тепер вже мало хто пов'язує патріотизм з класовою свідомістю, його соціалістичним змістом чи спрямованістю. Тобто на зміну ціннос­тям тоталітарного суспільства приходять інші й далеко не кожному молодому громадянину зрозумілі цінності.

У процесі виховання суттєве значення має формування індивідуальної свідомості молодої людини як відображення суспільного буття через призму конкретних умов життя та діяльності особи. Складовою індивіду­альної свідомості молоді є її політична свідомість як сукупність певних , почуттів, стійких настроїв, ідей, традицій, що відображають корінні ін­тереси молодої людини, а також політичних інститутів суспільства.

Політична культура громадян на сьогодні і зазнає відчутних змін і трансформацій із-за ряду об'єктивних чинників та обставин. Візьмемо для прикладу наявність та вплив на політичну культуру громадян елемен­ту проросійської субкультури. Це цілком закономірне явище, як і те, що ментальність українського народу, що проживає на різних територіях, також різниться - бо неоднаковим був вплив на неї різних держав.

Відтак збереження, розвиток, а певною мірою й відродження ду­ховних основ, ментальності, традицій, культури власного народу, успад­кування цих традицій новими поколіннями є процесом складним і суперечливим. Просте відтворення цих основ може видатися марною справою за умов, коли основним засобом формування громадянської позиції молоді стане виховання (як система ідейного впливу), а не самовиховання, тобто самостійне осмислення всіх явищ і процесів, що мають місце навкруги, вміння давати їм об'єктивну оцінку. [7; 67].

Тут, однак, стосовно формування політичної культури молоді, ми стикаємося з суттєвим протиріччям такого порядку. Самодіяльність молоді, що пов'язана з її ініціативою, створенням певних громадських організацій, об'єднань досить часто натикається на певну її запрограмо­ваність у державних закладах освіти, культури, в армійських колекти­вах. Певну ідеологічну спрямованість мають і багато засобів масової інформації, зокрема газети, журнали. Отже, постає питання про деполітизацію, деідеологізацію та деконфесіалізацію виховного впливу на молодь. Тобто молодь має отримувати об'єктивну інформацію плюра­лістичного характеру, оволодіваючи вмінням самій доходити висновків. З-за своїх особливих рис, характеристик молодь чи не найголовні­ша соціальна опора радикальних перебудовчих, прогресивних суспіль­них процесів і, одночасно, саме вона є однією з найбільш беззахисних соціально-демографічних груп суспільства, - бо лише готується до життя, трудової діяльності, тобто інтегрує в суспільство. Суспільство, а найперше держава має будь-що враховувати таке протиріччя, розроб­ляючи та практично реалізуючи молодіжну політику. [19; 30].

Характеристики

Список файлов ВКР