131220 (593584), страница 5

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 5)

Що стосується різних регіонів України, то слід зазначи­ти, що у Західному регіоні цей процес йде значно інтенсив­ніше, ніж на Сході і Півдні України. Для цього є історичні причини та кризовий стан українського суспільства. Кому хочеться ідентифікувати себе із злиденною державою, яка не може надати елементарних засобів для існування мільйо­нам своїх громадян. Яку правову захищеність може відчу­вати пересічний громадянин у шкалі цінностей, в якій лю­дині не складено ціни.

Важливо мати на увазі, що політична культура не є чи­мось вродженим, вона формується в процесі виховання, навчання, праці, спілкування. З психологічної точки зору тільки ці чинники можуть привчити більшість населення до норм демократичного життя, ознайомити його із структу­рою політичного життя, конституційними правами та обо­в'язками громадян.

Кожна держава створює свої підходи до системи вихо­вання, такі підходи повинні бути теж і у нас в Україні. Виробляти рівень національної свідомості та політичної культури повинні не «мітингові оратори», а фахівці: політо­логи, філософи, соціологи, історики, психологи, юристи, культурологи. Потрібна велика праця, щоб рівень масової культури народу підносився до рівнів елітарної політичної культури початку XXI століття.[27; 234 - 245].

Отже, проблему формування політичної культури молоді в Україні сьогодні маємо розглядати з урахуванням як суттєвих змін у суспільстві, так і особливостей молодих громадян, як суб'єктів усіх державотворчих процесів.

1.4. Регіональний чинник розвитку політичної культури населення

України.

Проблема регіоналізму в новітній історії України.

У соціологічній літературі регіон постає насамперед як простір певної соціальної структури, організації влади та культурних традицій, що дає підстави соціологам говорити про територіально диференційовану спільно­ту людей. Із позиції соціологічного підходу територіальну організацію мож­на розуміти як сукупність територіальних спільнот різного рівня та відно­син між ними. Завданням соціологічного дослідження є дослідження регіональних відмінностей умов життєдіяльності терито­ріальних спільнот. У соціологічному аналізі соціально-територіальної структури суспільства дослідник акцентує увагу на соціальному механізмі функціонування і розвитку соціально-територіальних спільнот.

Як свідчать результати масових соціологічних опитувань, для абсо­лютної більшості українських громадян поняття "регіон" набуває двох зна­чень: це і місцевість, де вони постійно проживають, і та частина території України, яка відрізняється від області своєю історією, культурою, еконо­мікою та розмірами.

Виокремлюють дві основні форми щодо розвитку феномена регіоналізму в Україні. Перша по­в'язана з економічними інтересами регіонів і в цілому географічно збіга­ється з наявним адміністративно-обласним поділом. Ця форма потенційно здатна стати домінантним чинником регіоналізації. Однак на сучасному етапі, коли ще зарано говорити про справжній баланс між захистом загаль­нодержавних економічних інтересів та обстоюванням місцевих економіч­них інтересів на регіональному рівні, вирішальну роль відіграє друга форма регіоналізму — історико-етнічна, ігнорування якої створює передумови для помітної напруженості у внутрішньополітичній ситуації.

Регіональні відмінності політичної культури як предмет соціологічного дослідження.

Українські соціологи приділяють належну увагу впливу історичних особливостей суспільного розвитку територіальних спільнот на ставлення їх до подій історичного минулого нашої країни, атрибутів її державності, ви­бору векторів зовнішньої політики та стратегічних партнерів.

Соціологічні дослідження середини 1990-х років, що мали на меті вияв­лення регіональних відмінностей у політичних орієнтаціях населення Львова і Донецька, дали підстави авторам їх висунути припущення: най­суттєвішими відмінностями між мешканцями обох міст є етнічні й по­літичні, тоді як соціальні відмінності відходять на другий план.

Соціальні дослідники відзначають існування регіональних відміннос­тей політичної культури не лише по осі "Схід-Захід". Так, Н.Погоріла вису­ває гіпотезу про існування "горизонтального" (Захід-Схід) та "вертикаль­ного" (Північ-Південь) культурального поділу України. Аналізуючи по­літичну культуру як комбінацію політичної компетенції, довіри до політи­ків і політичної активності, Н.Погоріла вказує на відсутність лінійного зв'язку зазначених елементів політичної культури з віссю "Захід-Схід". По­над те, з її точки зору, протистояння політичних культур на зразок "громадянська-відчужена" є характерним радше для Центру і Півдня .

У площині політичної культури політологи вказують на три вектори впливів у політичному просторі України: південно-західний — вектор впли­ву на культурні та релігійні процеси; південно-східний — вектор впливу на економічні рішення; південний (включно з АР Крим) — вектор впливу на сепаратистські та автономістські тенденції в українській політиці. По­ряд із тим у сучасному українському суспільстві виокремлюються три по­літичні субкультури — російська, українська та західна, відмінності між якими пояснюються насамперед різним рівнем соціально-економічної ак­тивності та ставленням до національних інтересі. [18; 94 - 102].

Отже, йдеться про сегментації політико-культурного простору України. Наявні регіональні спільноти вирізняються особливою регіональною свідо­містю, грунтованою на регіональній ідентифікації, регіональних інтересах і Цінностях, спільному історичному та політичному досвіді, етноконфесійних особливостях, наявності регіональних "агентів" формування політич­ної культури.

Таким чином, правомірно говорити про відсутність у сучасному укра­їнському суспільстві консенсусної політичної культури з узгодженим став­ленням громадян у цілому всієї країни до певних політичних сил, які від­стоюють відповідні ідеологічні цінності та політичний вектор розвитку, зокрема щодо зовнішньополітичного курсу за умов розгортання глобалізаційних процесів.

Натомість є підстави говорити про існування в нашій країні конф­ліктних політичних культур у регіональному вимірі. Наукова проблема по­лягає в тому, наскільки істотним є рівень зазначеної конфліктності й, пере­дусім, які саме складники політичної культури заторкує у часовому зрізі.

Для розв'язання поставленої проблеми використано функціональний підхід у дослідженні політичної культури. До головних функцій політичної культури відносять:

• пізнавальну (показники: інтерес до політики, політичні знання);

• оцінну (оцінка політичної ситуації та політичних подій, діяльності політичних організацій та лідерів);

• орієнтаційну (ставлення до ідеологічних цінностей, до різних по­літичних сил, які відстоюють такі цінності);

• інтеграційну (довіра до політичних інститутів, політична іденти­фікація);

• активаційну (політична участь, політична компетентність, готов­ність до політичних акцій, електоральні преференції);

• прогностичну (очікування і застереження, пов'язані з політичною перспективою).

Предметом нашого дослідження є вплив регіоналізму на найважливіші функції політичної культури територіальних спільнот України впродовж першого десятиріччя державної незалежності. З огляду на масові соціальні заворушення наприкінці 2004 року ("помаранчева революція") та можливі нові сценарії соціально-політичного розвитку країни з-поміж згаданих функцій політичної культури найактуальнішими видаються інтеграційна й активаційна. Комбінування цих функцій дає змогу побудувати чотири типи політичних культур: інтеграційно-активаційний, інтеграційно-пасивний, дезінтеграційно-активаційний та дезінтеграційно-пасивний.

Регіон як чинник впливу на зазначені функції політичної культури ціка­витиме нас насамперед з погляду принципів територіальної організації со­ціально-політичних та соціокультурних аспектів життєдіяльності людських спільнот. Сумісність спільних соціально-культурних цінностей та рівень по­літичної солідарності аналізуються в термінах історичної ідентичності, про­сторово-територіальної самоідентифікації, бажаного вектора розвитку ре­гіону, пов'язаного з опозицією "національна інтеграція — регіональна авто­номія" та рівня авторитаризму територіальних спільнот.

Емпіричними даними для виявлення можливих регіональних відмін­ностей в політичній культурі населення України будуть слугувати загаль­нонаціональні опитування, проведені в межах моніторингового проекту "Українське суспільство" впродовж 1994-2005 років, друга хвиля націо­нального масового опитування "Політична культура населення України" (листопад 1991 року), а також загальнонаціональне опитування 1997 року, проведене в рамках соціологічного проекту "Регіони в Україні: динаміка, рухи і політика". [19; 115 - 117].

Вплив регіонального чинника на політичну культуру розглядається на підставі чотирьох макрорегіонів: Центру, Заходу, Сходу і Півдня. Доціль­ність такого поділу полягає у збільшенні вибіркової сукупності для статис­тичного аналізу й виправдовується збігом території названих макрорегіонів із географічним розподілом електоральних відмінностей під час парламент­ських та президентських виборів останнього десятиріччя.

Розподіл вибірок за макрорегіонами подано в таблиці 1. Для врахування відмінностей кількісного складу цифрами позначено: 1 — моніторингове дослідження "Українське суспільство"; 2 — друга хвиля опитування "По­літична культура"; 3 — опитування "Регіони в Україні". Відмінності макрорегіонального розподілу викликані відмінностями в побудові вибіркової су­купності та в розмірах вибірки.

У всіх таблицях дані наведені у співвіднесенні з кількістю відповідей, а не з загальною кількістю респондентів.

Таблиця 1. Розподіл вибірок за макрорегіонами України

Регіональний чинник інтеграційної функції.

Аналіз регіонального чинника інтеграційної функції політичної культу­ри ґрунтується на виявленні історичної ідентичності територіальних спіль­нот, їхньої просторово-територіальної самоідентифікації та орієнтації їх, щодо бажаного вектора розвитку регіону за лінією "унітарність — авто­номність". Показниками власне інтеграційної функції виступають: довіра до політичних інститутів (базового тріумвірату — президента, парламенту, Уряду) та політична ідентичність.

Як свідчить проведене за участю автора загальнонаціональне дослі­дження, переважна більшість громадян України артикулює важливість знання культури та історії для етнічної ідентифікації людини. Проте став­лення до подій національної історії має свої особливості.

Яким чином характер оцінки окремих історичних персоналій або подій є інструментом побудови соціальної самоідентифікації та створення сучас­них "уявлених" спільнот, допомагає з'ясувати історична ідентичність, формована в межах дискурсу офіційного тлумачення історії та персоніфіко­ваної пам'яті індивіда. Історична ідентичність у поєднанні з пам'яттю вмож­ливлює виокремлення персоніфікованої схвальної оцінки історичних пер­соналій або подій незалежно від їх часової віддаленості та співвідноситься з поглядом на історичні події, сформованим під впливом знань, набутих ПІД час навчання в межах середньої та вищої освіти, тверджень політичних фігурантів різної орієнтації, поширюваних засобами масової інформації.

Побудова історичної ідентичності набуває вибіркового характеру по­рівняно з офіційним викладенням історії, коли одні факти або персоналії минулого інкорпоруються в загальний дискурс і стають об'єктами визнання та захоплення, а інші — об'єктами ізоляції, заперечення або забуття. Кри­терієм для таких селекційних процесів зазвичай є політична кон'юнктура та система цінностей відповідного соціального, політичного та економічного середовища. [5; 72 – 89].

Поряд з історичною ідентичністю вплив регіонального чинника на інте­граційну функцію політичної культури визначає, великою мірою, просто­рово-територіальна ідентичність регіональних спільнот.

Соціальні групи та індивіди демонструють у своїй поведінці численні види ідентичностей, включно з політичною і територіальною. Остання на­буває чітких рис і стає вагомим чинником політичного життя у "багатоскла­дових суспільствах" (за А.Лейпхартом), де групи населення виокремлюють­ся за певними сегментовими розрізненостями, передусім соціокультурними та ідеологічними.

Шлях особистості до просторово-територіальної спільноти включає та­кі віхи: пошук цієї спільноти, опертя на яку надає особистості впевненості; усвідомлення себе як її частинки, тобто інтеграція з "ми"; формування по­чуттів належності до спільноти, солідарності з нею; інтеріоризація групових ідеалів, цінностей, інтересів, потреб, цілей, норм; формування почуття від­повідальності особистості перед спільнотою.

Характеристики

Список файлов ВКР