131220 (593584), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

А саме:

1. ставлення до самого себе (ідентифікація себе як су­б'єкта політичної взаємодії, спроможного зробити само­стійний політичний вибір, готового відповідати за нього і його наслідки, законослухняного громадянина, здатного обстоювати свої права);

2. ставлення до інших людей (терпимість, повага до політичних прав і свобод інших, готовність спільно роз­в'язувати політичні проблеми, довіра й налаштованість на співробітництво, аргументований скептицизм, підтримка інших і політична відповідальність, прагнення зрозуміти мотиви вчинків і очікування інших);

3. ставлення громадянина до політичної системи (патрі­отизм або позитивне ставлення до своєї країни, лояльне ставлення до фундаментальних конституційних цінностей і принципів, дії, спрямовані на підвищення ефективності демократичних установ, увага до громадських справ, со­ціальна довіра й поширення правдивої інформації);

1. ставлення громадянина до інститутів влади (спрямо­ваність на різні форми політичної участі, контроль за до­держанням повноважень влади, оцінка роботи уряду, оцінка окремих пропозицій з реформування громадського життя, опір неконституційним діям влади);

2. ставлення громадянина до політичного світу (розуміння глобального значення додержання прав людини, політична толерантність, відповідальність за збереження миру і активна позиція щодо політичних подій у світі, готовність до участі в роботі міжнародних організацій тощо).

Виділені групи ставлень формуються з раннього дитин­ства. Відповідно до потреб і провідної діяльності в кожний віковий період змістове наповнення й форми пред'явлення інформації варіюються. Одночасно розвиваються й соціально-психічні механізми політичних ставлень — відпові­дальність, толерантність, соціальна активність, ідентифікація. У запропонованій нижче моделі представлено три блоки психологічних ефектів політичної соціалізації, на формуван­ня яких слід орієнтувати зміст політичної освіти, — когнітивний (політичні уявлення), конативний (досвід політичної активності) і афективний (система політичних ставлень і соціально-психологічні механізми політичної активності). [29; 342].

Потенційні функціональні можливості індивіда в будь-якій діяльності, і політичній також, можуть виявитися лише на рівні активно позитивного ставлення до її завдань. Тому центральною категорією, наскрізною в запропоно­ваній моделі, є інтерес як ставлення індивіда до умов жит­тя, що виявляється в прагненні впливати (створювати чи змінювати) та пізнавати їх. Інтерес як соціальний фено­мен — це «властива всякому суб'єкту діяльна позиція, яка виражає його вибіркове ставлення до об'єктивних можли­востей суспільного розвитку» .

Інтерес у цьому контексті розглядається в широкому сенсі — не лише як пізнавальне ставлення, а як фундамен­тальна спонукальна сила поведінки. Услід за С. Л. Вальгардом, С. Л. Рубінштейном, Г. К. Гумницьким ми розглядає­мо інтерес як цілісне утворення, однією стороною якого є пізнавальний інтерес, а іншою — інтерес до діяльності. Інтерес — це не лише пізнавальне, а й практичне ставлення, яке істотно впливає на соціальну діяльність і поведінку індивіда, а отже, його можна розглядати як механізм фор­мування системи ставлень особистості. Інтерес — інтеграль­на структурна одиниця потребно-мотиваційної сфери особистості, показник прагнень особистості, її активного ставлення до життя. На думку А. К. Дусавицького, інте­рес — не просто вибіркове ставлення, навіть не сума, а пев­на ієрархія, що відображає загальне ставлення індивіда до світу, визначає близьку й далеку мету особистості.

Одним із перших і найскладніших завдань, на виконання яких слід спрямувати зміст політичної освіти, є усвідомлення індивідом взаємозв'язку власних потреб та інтересів з потребами та інтересами суспільства й прийняття останніх як своїх. Йдеться про прийняття суб'єктом соціальної мети в якомога ширшому її спектрі й актуалізацію відповідної мотивації для спонукання до діяльності, спрямованої на їх досягнення.

Предметом політичного інтересу є зв'язки особистості з політичним світом, а його відображенням — особистісні смис­ли. Політичні інтереси репрезентуються у ставленні до себе як до суб'єкта (об'єкта) політичної активності, до інших, до полі­тичної системи, інститутів влади, до політичного світу. При цьому оцінюють міру широти чи вузькості інтересів, їхню стійкість, силу мотиваційного впливу, переважаючу спрямо­ваність тощо. Інтерес може бути спрямований на виявлення особливостей політичного життя або ж на зовнішні його про­яви — окремі факти, події, явища. Відповідно і політична ак­тивність індивіда спрямовується на пошук проблем і поста­новку нових завдань або ж зводиться до реагування на зовнішні впливи (ситуативні, реактивні інтереси).

Особливості інтересу як показника активного ставлення особистості до життя визначаються через аналіз участі індивіда в суспільних відносинах. Індикаторами інтересу до політичного життя в цьому разі можуть бути рівень обізнаності про особли­вості функціонування політичної системи, наявність досвіду успішної політичної активності та певний рівень сформованості її механізмів, політичні ставлення особистості.

Серед характеристик інтересу — спосіб самореалізації ін­дивіда в системі ставлень. Опозиція власних політичних інтересів інтересам інших реалізується в ставленнях, полі­тичній відповідальності, комунікативній спрямованості індивіда, здатності сприймати іншого як суб'єкта, ставитися до нього як до мети, а не засобу.

Інтерес виникає за умови входження в певні відносини, які можуть забезпечити індивіду реалізацію його Я. Діяльність індивіда в межах таких відносин створює умови для виник­нення ставлення і таким чином розвивається інтерес.

У запропонованій моделі серед основних соціально-пси­хічних механізмів формування системи політичних ставлень визначено ідентифікацію, толерантність, відповідальність і соціальну активність. Можна було б розширити цей перелік, але, як свідчать результати проведених досліджень, саме цих складових бракує сучасній українській політичній культурі. Запропонована модель циклічна: є ступінь узагальне­ності політичних уявлень, а досвід політичної активності на кожному з етапів політичної освіти актуалізує відповідні соціально-психічні механізми, завдяки чому забезпечуються умови для виникнення якісно нового рівня політичних ставлень, відповідних особистісних смислів, мотивів, спо­собів дій, моделей поведінки. Рівень розвитку суб'єкта політичної активності на кожному етапі є свідченням міри й глибини політичної соціалізації, а отже, й відповідності змісту політичної освіти її завданням. [27; 245 - 256].

Особливої уваги потребує розроблення критеріїв оціню­вання успішності політичної освіти. В рамках запропонованої моделі очевидною є потреба застосування двох підходів — тра­диційного поточного оцінювання та оцінювання в довгостро­ковій перспективі й реальному житті. Поточне оцінювання не можна зводити до середнього арифметичного за результатами проміжного контролю: його слід спрямовувати на демонстра­цію результатів навчання (досягнень і вад) і на оцінку всіх політичних компетенцій, а не лише репродуктивних умінь. Одним із інструментів оцінювання ефективності політичної освіти, зокрема рівня сформованості соціально-психічних механізмів політичної активності й системи політичних став­лень особистості, можуть бути соціально-психологічні методи­ки для вивчення ставлень і ціннісних орієнтацій особистості. Формування змісту політичної освіти на основі запропо­нованої моделі сприятиме забезпеченню громадянознавчої функції освіти. Визначення складових змісту та їхньої спря­мованості з урахуванням складових моделі допоможе чітко визначитися з завданнями не лише окремих суспільство­знавчих предметів, а й усіх базових дисциплін і навіть окре­мих тем. Модель також може бути основою для доповнення існуючих і розроблення нових стандартів освіти.

Отже, формування політичної культури молоді — це цілеспрямований процес навчання і виховання, що включає освоєння соціального досвіду, виробленого людством, розвиток відповідного нормам сучасного демократичного суспільства свідомості і підготовку до адекватної реальності конвенціональній поведінці. Іншими словами, це процес становлення особи учнів як суб'єкта і об'єкту політичних відносин.

1.3. Особливості формування політичної культури української

молоді в умовах нестабільного суспільства та шляхи її

реформування.

Маємо брати до уваги найперше ту обставину, що Україна нині, як і більшість посттоталітарних держав, знаходиться на етапі так звано­го перехідного періоду, коли формуються принципово інші: політична система суспільства; економічні макро- і мікроструктури; різноманітні інститути соціалізації особи.

Радикальні політичні, соціальні зміни, структурна перебудова еко­номіки в Україні сьогодні супроводжуються паралельним і досить склад­ним процесом - формуванням відповідного громадянина. Тобто сьогодні мова йде не про виховання чи адаптацію людини, що вступає до життя, відповідно до умов та вимог стабільного суспільства (адже поки що та­кого суспільства просто немає), а про соціальне формування та станов­лення особи одночасно зі становленням соціальних, суспільних відносин.

Це складний і дуже суперечливий процес. Принципового значення на тлі вище зазначеного набуло те, що молодій людині нині доводиться швидко переходити від пасивної, виконавської життєвої установки, що існувала ще недавно, до активної та самостійної, і найперше у сфері економічних стосунків на ринку праці.

Відомо, що нестійкому, дестабілізованому, як і так званому соціа­лістичному суспільству, притаманні дисциплінарні форми і методи вихо­вання громадян. Однак, нам іти цим шляхом не можна, попри навіть високу криміногенну ситуацію, велику кількість антигромадських проя­вів серед молоді в Україні. Бо це один із шляхів повернення до так званого "комуністичного виховання", що нівелює особу, ставить на перший план не її інтереси, а інтереси суспільства. У такий засіб сформувати справді демократичне суспільство практично неможливо.

Наголосимо ще раз на тому, що не може бути активної громадянсь­кої позиції особи, якщо вона не поважає державних інституцій, таких символів, як Герб, Гімн, Прапор, якщо вона не виявляє сумлінності щодо праці як у власних інтересах, так і в ім'я своєї держави. Звичайно, суспільні настрої людей надто вже залежні від соціально-економічної ситуації, від умов життя громадян. Але це зовсім не означає, що ідейний, виховний процес повинен бути призупинений до часів економічної стабілізації. Зовсім навпаки: саме через брак виховної роботи з молоддю ми втрачаємо її творчий потенціал, її участь у всіх процесах розбудови української державності. [11; 30 - 38].

Сама ж молодь при цьому стикається з тим, що раніше існуючі моделі поведінки, соціальні ролі, нині не можуть бути придатними, оскільки вони вимагають від особи найперше виконавської позиції. Відтепер виникла реальна потреба саме в соціальній активності особи і перш за все у сфері економічних відносин. У цьому складність, супе­речливість поведінки самих молодих людей, повне нерозуміння їх жит­тєвого кредо дорослими, старшим поколінням, особистий радикалізм, надмірно критична, а іноді й агресивна, позиція молодої людини.

Дається взнаки й така досить суперечлива ситуація. Сьогодні для молодих людей в Україні, здавалося б, відкривається все більше можливостей задовольняти свої інтереси та потреби, але, одночасно, ускладнюються й умови для такої самореалізації. Складний і суперечли­вий процес переходу до ринку призвів до того, що маємо нині такі проблеми, як зниження зайнятості молоді, зростання безробіття, підви­щення професійної кваліфікації та перекваліфікації, соціального захисту окремих соціальних груп, в тому числі й молоді. Одночасно, дещо інших форм набули й такі "старі" форми експлуатації молоді, як еконо­мічна та сексуальна злочинність, наркоманія. Цілком закономірно, що суттєву зміну ми спостерігаємо в характері та особливостях і міграцій­них процесів серед молоді.

"Включення" молоді до активного суспільного, в тому числі й політичного, життя має два щільно пов'язані один з одним аспекти - соціалізація молоді й оновлення суспільства. Включаючи молодь у систему існуючих суспільних відносин, суспільство змінюється й само: процес соціалізації переростає в процес оновлення суспільства. У свою чергу, змінюючи суспільство, молодь змінюється й сама, стаючи ак­тивною часткою суспільства, включаючись у суспільний механізм.

Але високо оцінюючи роль молоді як суб'єкту соціальної дійсності, не варто впадати до крайнощів і пускати процес її політичної соціалізації на самоплив. Умовою успішної політичної соціалізації є зміна поведінки особи відповідно до потреб суспільства і згідно з бажанням самого індивіда. Будь-яке суспільство завжди буде прагнути виховати таку особу, яка б підтримувала ті суспільно-політичні процеси, що в ньому розвиваються. [18; 94 - 123].

На розвиток української політичної культури в істо­ричній ретроспективі впливали такі чинники:

1. довга багатовікова бездержавність, упродовж якої народне мав можливості брати участь у політичному житті;

2. розчленування української території різними держа­вами з окремими культурами, політичними система­ми, що вело до психологічного, побутового та культурного відчуження між певними частинами укра­їнського народу;

3. денаціоналізація провідної верстви українського народу. У XVII—XVIII ст. українська шляхетська верства спольщилася. У XVIII — XIX сторіччях нащадки козацьких старшин зрусифікувалися, а ті, хто не зробив цього, були фізично винищені. Більшість українських гетьманів були закатовані у чужоземних в'язницях — Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Іван Самойлович, Павло Полуботок та ін. У XX сторіччі провідна верства або винищувалася в радянських концтаборах, або ж йшла на службу до радянсько-російської імперії. Це були втрати освічених носіїв політичної культури;

4) відсутність сильної національно свідомої середньої вер­стви — фахової інтелігенції, чиновників, громадян, гос­подарників тощо.

Важливе місце в формуванні та вихованні політичної культури громадян України належить - політико правовій ідентифікації їх. Кожна людина має потребу в уподібненні до інших, у пошуках ідентичності, так зазначав Е. Фромм, називаючи потребу в ідентичності фундаментальною людсь­кою потребою.

Проблема ідентичності — це проблема пошуку відповіді на запитання: «Хто я?», «Куди належу?», «Де моє корін­ня?», «Як я ставлюся до інших людей?». «Якою є мета мого життя?», «Яке моє місце в політико-правових процесах ве­ликого українського політикумі?

Політико-правова ідентифікація, тобто відчуття прина­лежності до певної політико-правової спільноти, є важли­вою складовою формування політичної культури. [30; 373 - 379].

В сучасній Україні йдуть процеси руйнації старої політи­ко-правової ідентичності та пошук нової. Поява такого но­вого політико-державного утворення, як суверенна Україна, зумовлює потребу пошуку шляхів до творення нової політи­ко-правової ідентифікації населення нашої країни. Пере­важна більшість населення починає долати національну відчуженість і відчувати себе частиною такої спільноти, як український народ.

Однак слід мати на увазі, що є і люди, які вважають, що колишній СРСР зруйновано тимчасово, вони й далі відчу­вають себе «радянськими людьми».

Характеристики

Список файлов ВКР