131220 (593584), страница 6

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 6)

Аналіз просторово-територіальної ідентифікації допомагає виявити рівень ідентифікації індивіда з певного масштабу просторово-територіаль­ною спільнотою; визначити самоідентифікацію індивіда як соціального ак­тора в межах тієї чи тієї просторово-територіальної спільноти.

Особистість, розглядувана крізь призму системи зв'язків та відносин із спільнотами, постає як носій взаємопов'язаних ідентитетів, які справляють взаємовплив як сукупність самовизначень через віднесення до різних спільнот. [19; 120 - 123].

Відмінності між регіональними політичними ідентичностями форму­ються під впливом довго і короткотермінових чинників. Перші охоплюють особливості поселенської мережі, етнічного складу, релігійності, історичної ідентичності, установок стосовно демократії та тоталітаризму, стереотипи щодо регіональної автономії та збереження унітарного устрою національної держави. Короткотермінові чинники, своєю чергою, пов'язані з ситуативни­ми інтересами регіональних еліт, розміщенням загальнонаціональних ін­формаційних ресурсів та конфігурацією регіонального медійного простору, поточними політичними процесами (типовий приклад — виборчі пере­гони).

У результаті взаємодії зазначених чинників може виникати "патерн регіонального розвитку" — історично утворюваний тип відтворення регіо­нальної ідентичності, своєрідний "соціокультурний код" регіону, який ви­значає тип його розвитку.

Ідентитети особистості розгортаються в соціальному просторі за гори­зонталлю та вертикаллю. У нашому випадку йдеться про вертикальний ідентитет, який формується у просторово-територіальній сфері в різних за рівнем спільнотах. Тому просторово-територіальну ідентифікацію можна розглянути за вертикаллю по висхідній: від локального населеного пунк­ту, де постійно проживає людина, до макроідентифікації із "громадянами світу".

Локальний включає ідентифікацію зі своїм населеним пунктом або регіоном, що є цілком логічним, якщо зважити на специфіку розуміння рес­пондентами поняття "регіон". Національний рівень передбачає ідентифіка­цію з громадянами України та представниками своїх етносу /нації, а постра­дянський — відповідно, з населенням колишнього Радянського Союзу. І на­решті, транснаціональний рівень, що об'єднує тих, хто ідентифікував себе з громадянами Європи та світу.

У сучасному постмодерному світі особистість увіходить у нову систему координат самовизначення й самоідентифікації. Внаслідок активної взає­модії різних культур людина за допомогою масової інформації не тільки ідентифікує себе із спільнотами "тут" і "тепер", а й залучається до глобальної системи соціального простору. [19; 169 - 174].

Аналіз позиції "громадянин світу" цікавий і з іншої причини. З одного боку, вибір цієї позиції можна тлумачити як міру усвідомлення людиною своєї свободи внаслідок зруйнування "залізної завіси" закритої радянської системи, вивільнення з-під тотального контролю, а також як вираз її праг­нення до пізнання досягнень світової культури. З іншого боку, вибір цієї по­зиції може також свідчити про нехтування національними досягненнями, цінностями, про порушення міжгенераційних зв'язків і традицій.

У сучасному дискурсі домінують такі актуальні поняття, як "інтер­націоналізація" та "глобалізація". У громадських дебатах у Східній та За­хідній Європі набувають дедалі більшого значення міжнародні координати суспільної орієнтації та політики. При цьому зазвичай забувають той факт, що зазначена орієнтація в обох частинах Європи відповідає поглядам пер­шою чергою еліти. Місце, де люди почувають себе затишно і де добре орієнтуються, значною мірою залишається локальним. [26; 54 - 63].

В Україні належність до регіону або до нації є домінантним простором соціального досвіду, орієнтації та емоційного зв'язку. Привертає увагу той факт, що за останні п'ять років рівень локальної самоідентифікації помітно зменшився, а національної — навпаки, зріс. Належність до колишнього Ра­дянського Союзу є лише для небагатьох простором, з яким вони емоційно ідентифікують себе. Хоча за вказаний проміжок часу загальна чисельність цієї категорії респондентів істотно скоротилася, однак вона все ще зали­шається доволі істотною.

Для визначення регіонального чинника інтеграційної функції політич­ної культури важливий також рівень поширеності орієнтацій територіаль­них спільнот щодо бажаного вектора розвитку регіону в системі коор­динат "національна інтеграція —регіональна автономія".

Орієнтації щодо бажаного вектора розвитку регіону визначалися на підставі двох напрямів: унітарного, орієнтованого першою чергою на розви­ток зв'язків з іншими регіонами (областями) та інтеграцію з Україною в цілому, та автономного, що передбачає опору на власні можливості регіону. Емпіричною базою дослідження в цьому разі слугують опитування "Регіони України" 1997-го року та "Українське суспільство" 2004-го року. [23; 50].

Формулювання запитань у цих двох опитуваннях принципово не від­різняється, однак у першому респонденти мали змогу обирати один із шести запропонованих варіантів відповіді, тоді як у другому — лише з трьох. Відмінність ця пояснюється тим, що в опитуванні 1997 року в переліку мож­ливих варіантів відповідей містилися також варіанти зовнішньополітичних орієнтацій, що є методологічною помилкою. Втім, для нашого дослідження важливим є не порівняння абсолютних числових показників, що за вказа­них відмінностей взагалі некоректно, а насамперед виявлення загальних тенденцій щодо унітарної та автономної орієнтацій (дані опитувань у таб­лиці 4 без урахування респондентів, які вказали на інший, ніж унітарний або автономний, бажаний вектор розвитку регіону).

Серед усіх макрорегіонів у 1997 році вищий рівень підтримки унітарно­го шляху розвитку демонстрували жителі Заходу і Центру порівняно з насе­ленням Сходу і Півдня (розбіжність значима на одновідсотковому рівні). Що ж до рівня підтримки автономного вектора розвитку розбіжності між учасниками опитування з різних макрорегіонів не виявилися скільки-не­будь значимими.

Таблиця 2. Динаміка орієнтацій стосовно бажаного шляху розвитку макрорегіонів, %

Сім років по тому найвищий показник підтримки унітарного розвитку залишався за мешканцями Заходу, однак, на відміну від першого опитуван­ня, помітна різниця в підтримці фіксується стосовно населення не тільки Півдня, а й Центру. Що ж до Сходу, то тут рівень підтримки унітарного роз­витку свого регіону фактично не відрізняється від настроїв Заходу. Рівні підтримки автономного вектора розвитку залишилися рівномірно розпо­діленими між макрорегіонами. Певний виняток становить розбіжність між Півднем і Центром, які демонструють дві крайні позиції: відповідно, най­нижчу та найвищу підтримку автономного розвитку. Але принципово важ­ливим є той факт, що в обох опитуваннях частка прихильників першочерго­вого розвитку зв'язків з іншими регіонами та інтеграції з Україною в цілому значно перевищує кількість симпатиків опори насамперед на власні можли­вості регіону і, відповідно, відцентрових тенденцій державотворення.

Аналіз інтеграційної функції політичної культури дає змогу визначити орієнтації громадян щодо політичної системи, їхні уявлення про базові цінності та відповідні політичні інститути.

Для інтеграційної функції політичної культури важливе значення має також політична ідентичність регіональних спільнот, операціоналізація якої здійснюється через прихильність до певної політичної течії, почуття національної гордості, вибір України своєю батьківщиною. Почуття національної гордості є одним із базових показників ставлен­ня до політичної системи та нації. В період політичної нестабільності та соціальних трансформацій таке почуття спільної ідентичності та спільної історії може солідаризувати людську спільноту. Вимірювання рівня почуття національної гордості здійснювалося за п'ятибальною шкалою, де 1 бал означає відсутність гордості, а 5 балів — цілковиту наявність гордості. Використано масив даних моніторингу "Українське суспільство" за відповідні роки.

Таблиця 3. Динаміка почуття національної гордості, %

Упродовж чотирьох років спостережень найвищий рівень почуття на­ціональної гордості був притаманним жителям Заходу, причому останніми роками цей показник поступово зростав до максимальної позначки за весь час проведення моніторингу з цього питання. Цей результат красномовно свідчить про регіональну ідентичність мешканців Західної України, пере­дусім Галичини, що чітко простежується в єдності розуміння історичної спадщини та консенсусі стосовно національної ідеї.

Протилежну картину ми спостерігаємо у випадку Сходу, жителі якого висловлюють сильні почуття регіональної належності, ідентифікуючи себе з місцевою спільнотою безвідносно до "історичної ідентичності". Симво­лічна бідність є результатом історії даного регіону, насамперед Донбасу, як зони важкої промисловості, осередку життєдіяльності індустріальних маг­натів і робітників — вихідців із сільських степових поселень. [29; 234 - 245].

Водночас привертає увагу поступове зростання впродовж останніх трьох років, особливо після подій "помаранчевої революції", почуття націо­нальної гордості серед мешканців усіх макрорегіонів, що є позитивним для інтеграційної функції політичної культури регіональних спільнот.

Щоправда, не слід забувати також про ситуативний вплив міжнародної уваги до подій в Україні, особливо медійного резонансу українських подій у країнах Західної Європи та Північної Америки. Пересічного українця не міг не тішити той факт, що про його країну заговорили, і не суто з приводу нега­раздів, а саме через масове соціальне піднесення, "пробудження українського народу".

Із почуттям національної гордості безпосередньо пов'язане ставлення до України як своєї Батьківщини. Для вимірювання такого ставлення ми ви­користовували два індикатори: сприйняття України як своєї Батьківщини та вибору України як Батьківщини. Емпіричною базою слугували дані про­екту "Українське суспільство" за відповідні роки.

Таблиця 4. Динаміка ставлення до України як до Батьківщини, %

Насамперед зазначимо факт помітного зростання позитивного ставлен­ня до України як до Батьківщини після подій "помаранчевої революції" не­залежно від макрорегіону.

Але серед усіх учасників опитування мешканці Західного та Централь­ного макрорегіонів частіше за респондентів зі Сходу та Півдня сприймають Україну як свою Батьківщину (розбіжність значима на одновідсотковому рівні). Частка людей, які з різним ступенем імовірності ("безумовно, так" та "ймовірно, так") обрали б Україну своєю Батьківщиною, виявилася най­більшою на Заході, а найменшою на Півдні.

Таким чином, інтеграційна функція політичної культури за показником ставлення до України як до Батьківщини є найбільше вираженою серед мешканців Заходу, а найменше — Півдня. Що стосується інших макро­регіонів, то тут Центр за цим показником тяжіє до Заходу, а Схід — до Півдня (м'який, проміжний варіант відмінностей). [26; 79-100].

Попри зафіксовані відмінності, проте, можна говорити про наявність за­гальної тенденції зміцнення спільної національно-державної ідентичності в Цілому по всій Україні. Якщо у разі мешканців Заходу і Центру, ймовірно, спрацьовує емоційне піднесення після перемоги В.Ющенка, то на Сході і Півдні мають місце інші чинники. Однією з можливих причин зростання позитивного ставлення до України в цих макрорегіонах може бути своє­рідна захисна реакція на закиди щодо сепаратизму та відсутності патріотич­них почуттів.

Характеристики

Список файлов ВКР