118054 (Політологія. Політичні системи в Україні), страница 6
Описание файла
Документ из архива "Політологія. Політичні системи в Україні", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "политология" из 3 семестр, которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "к экзамену/зачёту", в предмете "политология" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "118054"
Текст 6 страницы из документа "118054"
У суч. зх. політології великого значення надають аналізу різновидів і структури П.к. як основи для розробки методики його вирішення. Структура П.к. складається: з умов його виникнення і протікання; учасників, сторін П.к., їх дій щодо досягнення своїх цілей та їхнього рівня, що відображає їх силу і становище у політ, системі сусп-ва; засобів і способів, які використовуються конфліктуючими сторонами для створення чи вирішення конфліктної ситуації; уявлення про дану конфліктну ситуацію, що склалося в її учасників і третьої сторони (нейтральних, незацікавлених і зацікавлених суб'єктів); характеру конфлікту; його просторово-часових параметрів; етапів та інтенсивності протікання; наслідків і результатів. Амер. політологами розроблені різноманітні методи вирішення П.к. Виділяються: метод «ухиляння» від конфлікту (зникнення з політ, арени, ухиляння від зустрічей з противником та ін.); метод підміни конфлікту (переміщення в ін. площину); метод кон4)ронтації (жорсткі, «революційні» рішення); метод відкладання (тимчасова поступка сильному опонентові); метод консенсусу сторін на основі зближення їх позицій через посередника; метод третейського арбітражу; метод переговорів (найбільш поширений і перспективний спосіб вирішення П.к.). Сучас. методика втілення останнього способу - «теорія принципових переговорів» - полягає в тому, щоб вирішувати політ, проблеми на основі їхніх якостей, тобто виходячи із суті справи, а не з торгів з приводу поступок тієї чи ін. сторони. В основу принципових переговорів покладено такі принципи: відмова від ведення позиційного торгу і зосередження на інтересах, а не на позиціях; використання об'єктивних критеріїв; пошук взаємовигідних варіантів; розмежування між учасниками дискусії й обговорюваними проблемами; м'яка, вміла тактика взаємодії з протилежною стороною і підключення в разі потреби до них третьої сторони.
У разі виникнення П.к. для його благополучного вирішення необхідно, по-перше, локалізувати конфлікт, чітко визначити його межі, тобто не допустити включення в нього додаткових факторів. По-друге, потрібно запобігати спрощенню проблем, які послугували підставою П.к., їх дихотомічній трактовці. Учасникам П.к. важл. вийти за межі конфліктної ситуації на рівень метапринципів щодо неї, розглянути її з точки зору спільного, що об'єднує обидві сторони: гуманізму, демократії, прав людини і т.ін. По-третє, не слід допускати втрати часу у вжитті конструктивних зусиль і заходів, оск. час у вирішенні конфлікту є одним з вирішальних факторів. Втратити його - означає в подальшому мати справу не лише з П.к., а і з його наслідками, які можуть бути значно небезпечнішими за сам конфлікт.
Архітектура виникнення та технологія гасіння політичного конфлікту.
Конфлікти стають реальністю після стадії свого назрівання. Суть цього процесу полягає в тому, що до наявних передумав конфлікту приплюсовуються ще і додаткові фактори, які загострюють протиріччя та роблять сутичку неминучою. На цій стадії конфліктуючі сторони усвідомлюють несумісність своїх інтересів і розглядають одне одного як перешкоду на шляху досягнення власних цілей. З якогось моменту вони вирішують, що зберігати status quo не можливо і приступають до активних дій. Такий стан взаємовідносин між суб'єктами називається конфліктною ситуацією. Для безпосереднього початку конфлікту потрібний певний стимулюючий фактор, який при нормальній ситуації не викликає рішучих дій. Така обставина є приводом до конфлікту. Після нього конфлікт вступає в свою активну фазу.
Схожим явищем в політиці виступає політична криза або кризова ситуація. По своїй суті є переломом у функціонуванні політичної системи, розлад попередніх взаємовідносин між правлячою групою та підпорядкованими соціальним прошарками. В результаті кризи політична обстановка характеризується різким посиленням недовольства широких соціальних верств діями правлячої групи. Будь-яка політична криза може перерости на конфліктну ситуацію.
Види політичних криз
Урядова криза виражається у втраті виконавчою владою контролю над ситуацією і вирішується перестановками в уряді чи його повною відставкою.
Парламентська криза — це така зміна співвідношення сил в органі законодавчої влади, коли він стає неспроможним приймати рішення чи його рішення розходяться з волею більшості громадян держави. Така криза долається. як правило шляхом розпуску парламенту та призначенням нових виборів.
Конституційна криза означає фактичне припинення дії Основного Закону держави. через втрату його легітимності. Така криза вирішується звичайно шляхом прийняття нової Конституції. Вона може проявлятися також у незмозі парламенту прийняти Конституцію через протистояння в самому законодавчому органі чи нереальність зaпропонованого проекту тощо. У першому випадку проект може бути винесений на референдум, може бути розпущений парламент, чи прийняття Конституції відбудеться шляхом владного рішення з боку виконавчої влади або голови держави, залежмо від повноважень останніх, у другому — подається новий проект.
Зовнішньополітична або міжнародна криза пов'язана з розладом системи відносин держави з однією або деякими державами в результаті посилення протиріч між ними та загрози переростання у відкритий конфлікт. Наразі неврегулювання такого конфлікту мирним шляхом він може перерости у війну.
Соціально-політична або загальнонаціональна криза — це явище, що впритул іде з революційним вибухом. але не тотожне йому. Це поворотний момент в розвитку суспільства, що не обов'язково веде до зміни правлячої еліти чи групи. Вихід s нього може бути знайдений шляхом перестановок всередині правлячої групи, коригування політичного курсу, без відхилення від основної лінії та не порушуючи балансу сил.
Шляхи врегулювання конфліктів.
Як відомо основною причиною виникнення конфліктів є нестача матеріальних благ. тобто безконфліктне суспільство мусить складатися з осіб. економічні потреби яких повністю задоволені. Як показує практика суспільство такого плану побудувати неможливо і непотрібно. Тобто можна прийти до висновку, що в суспільстві завжди існуватимуть конфлікти, можна лише говорити про умови та шляхи зниження їх гостроти.
На практиці існує різні шляхи виходу із конфліктних ситуацій, але всі вони зводяться до наступних чотирьох: 1) заперечення, замовчування наявних конфліктів; 2) застосування репресивних заходів відносно конфліктуючих сторін; 3) здійснення реформ, покликаних частково ліквідувати передумови, що призвели до відкритої сутички; 4) спроби корінного вирішення конфліктів шляхом усунення їх безпосередніх причин.
Перші два методи звичайне застосовуються на ранніх стадіях конфлікту, але. як правило, не дають позитивних результатів, оскільки через деякий час вони знов з'являються через незнищення причини протистояння. Найбільшу перевагу має метод досягнення компромісу за участю третьої сторони чи без неї. Такий шлях спрацьовує за умови наявності у конфліктуючих хоч аби-якого спільного інтересу та неантагоністичного характеру конфлікту. При застосуванні такого методу конфлікт не вичерпується, в лише ставиться у такі рамки, щоб на його хід могли ефективно впливати представники владної еліти.
Розвиток політичної думки в Україні
Найважливішими передумовами формування політичної думки на українських теренах були: перехід українського суспільства від варварської (докласової, доцивілізованоі) фази розвитку до стадії цивілізованості (станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними механізмами регулювання суспільних суперечностей); інституціоналізація політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень — племінних княжінь у державно-політичні макро-об'єднання імперського взірця); поширення давньої писемності, освіти, наукових знань; прихід християнства та його запровадження як офіційної релігійної доктрини Київської Русі; синтез орієнтальних (східновізантійських) та окцидентальних (західноєвропейських) культурних впливів.
На початкових етапах своєї еволюції, а надто на першому з них, — часів Київської Русі (X—XIIIст.) українська політична думка розвивалась у різноманітних виявах інтелектуальної, духовно-естетичної діяльності (в художній літературі, історичних творах, публіцистиці, правових документах, релігійних проповідях і текстах тощо). Це пояснювалося синкретизмом суспільної свідомості та слабкою диференціацією інтелектуальної діяльності. Тому політичні ідеї, що вперше були сформульовані у творах державних діячів, церковних ієрархів, літописців Київської Русі, стосувалися питань виникнення української державності, її суспільно-політичного устрою, відносин влади і церкви, влади та особистості, місця Русі серед інших народів і держав світу та інших проблем. Найбільш відомими серед цих творів були «Слово про закон і благодать» (1052) першого митрополита з русинів Ілларіона; «Руська Правда» (XI ст.), що складалася з трьох частин — «Правди Ярослава» (початок XI ст.), «Правди Ярославичів» (1073—1076) та широкої редакції «Руської Правди» (початок ХП ст.); «Повість минулих літ» (1113—1116), написана монахами — літописцями Нестором і Сильвестром, — перший загальнодержавний документ історичного змісту, споріднений із середньовічними західноєвропейськими хроніками; «Повчання» (близько 1117), написане великим князем київським Володимиром Мономахом (1053—1132); «Слово про Ігорів похід» (1185 чи 1187), написане невідомим автором, — найвизначніша поетична пам'ятка Київської Русі.
У згаданих творах було порушено такі політичні проблеми: забезпечення незалежності та єдності Русі; утвердження рівноправного статусу Київської Русі серед інших країн світу; закріплення норм права і християнської моралі в суспільних і міжособистісних стосунках; дотримання присяги та норм права князями; верховенство світської влади над церковною; обґрунтування ідеї соціальної відповідальності влади перед народом (захист простих людей від утисків, сваволі привілейованих груп населення та княжої адміністрації); засудження князівських міжусобиць, селянських і міських заворушень як чинників, що дестабілізували становище всередині країни і полегшували її загарбання іноземними завойовниками.
Наступний етап розвитку української політичної думки пов'язаний з галицько-волинським і польсько-литовським періодами української історії (XIV — перша половина ХVП ст.). Його початок збігся в часі з утратою Україною національної незалежності й переходом під владу іноземних держав — Золотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі. Становище тимчасово стабілізувалося лише з Люблінською унією 1569 p., за умовами якої більша частина України була інкорпорована до складу Польського королівства. Розвиток української політичної думки за цих умов значно загальмувався. Певною мірою пам'ятками політичної думки в Україні можна вважати Судебник 1468 p. (прийнятий за Казимира IV) і три Литовські статути — 1529 p. (за Сигізмунда І Старого), 1566 p. (за Сигізмунда II Августа) і 1588 p. (за Сигізмунда ПІ). У цих документах поряд із правовими ідеями викладено й певні політичні погляди — щодо централізації держави, зміцнення королівської влади тощо. Але практично до середини XVI ст. скільки-небудь помітних і яскравих виявів пожвавлення політичної думки не спостерігалося.
Від середини XVI ст. українська політична думка розвивалась у двох напрямках: гострополітичному, або полемічному (В. Суразький, С. Оріховський, 3. Копистенський, І. Борецький, І. Вишенський, Г. і М. Смотрицькі), та культурно-освітньому (Ю. Рогатинець, К. Ставровецький, С. і Л. Зизанії). Ідеї морального консерватизму (традиціоналізму) та шанування закону (легізму), що складалися ще за часів Київської Русі, виявились у творчості С. Оріховського (1513—1566; основна праця — «Напучення королю польському Сигізмунду»), який намагався синтезувати демократично-правові традиції Київської Русі з сучасними йому гуманістичними поглядами та обґрунтувати потребу оптимізації форми правління і політичного режиму Речі Посполитої. Він екстраполював принципи гуманізму в суспільно-політичну площину і підкреслював такі положення: пріоритетність закону перед будь-яким рішенням монарха чи інших осіб; роль моралі та освіченості монарха в управлінні державою; конечну необхідність врахування політичною елітою досягнень науки про керівництво суспільством і принципи справедливості. «Найсправедливіше, — радив Оріховський королю, — щоб ти перебував у межах свого обов'язку»; «...король вибирається задля держави, а не держава задля короля існує...»; «закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко кращим за непевну державу та більшим за короля»; «...король є вустами, очима й вухами закону». Фактично, Оріховський уперше в українській політичній думці сформулював демократичні принципи правової держави (задовго до виникнення самої концепції правової держави): верховенство права в суспільному та державному житті, зв'язаність законами дій державної влади тощо.
Визначними політичними мислителями в Україні наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. були також X. Філалет (?—?), Вишенський (1560—1620), П. Могила (1597—1647).
X. Філалет (основна праця — «Апокрисис») будував свою концепцію у вигляді антитези поглядам польського єзуїта П. Скарги, викладеним у праці «Синод брестський» (1597). Концепція Філалета випливала з таких положень: захист у релігійній формі ідеї рівності людей незалежно від соціального статусу; обов'язковий елемент суспільного клімату — релігійна толерантність, свобода совісті; необхідність дотримання прав народу його володарями; право народу на захист порушених свобод (у тому числі збройний); заперечення абсолютної влади королів, магнатів і папи римського; підпорядкованість дій феодалів суду підданих. X. Філалет одним із перших українських мислителів, які перебували в річищі гуманістичної та раціоналістичної традицій, запропонував та обґрунтував ідеї суспільного договору і природного права, обмеження влади законом тощо.
Проблема співвідношення релігії та політики, влади духовної та світської посідала центральне місце в політичних концепціях І. Вишенського та П. Могили. І. Вишенський, автор численних полемічних памфлетів, спрямованих проти всевладдя духовних і світських можновладців, намагався обґрунтувати свої погляди, спираючись на ідею необхідності повернення до гуманістичних і демократичних принципів раннього християнства. Він, зокрема, визначив ці принципи (рівність, братерство, свобода, справедливість) наріжними для побудови справедливих суспільних відносин у сфері як релігійного, так і світського життя; базуючись на ідеї рівності, висловив думку про необхідність соборного правління християнської церкви людьми духовного сану та мирянами: стверджував рівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові; відкинув як абсолютно безпідставну, необгрунтовану і невиправдану доктрину католицького універсалізму та абсолютного централізму папи римського; піддав гострій критиці дії світської влади, що порушували ідеали раннього християнства; велику роль відводив правосуддю, зокрема судовому захистові громадянських прав і свобод у разі їх порушення з можновладцями.