118054 (Політологія. Політичні системи в Україні), страница 8

Центральними в системі координат українського лібера­лізму були такі погляди:

— існування демократичної держави можливе лише за умо­ви політичної свободи (М. Драгоманов), де остання тлумачить­ся як сукупність конституційне закріплених прав громадян;

— домінантною цінністю у співвідношенні «людина — сус­пільство — держава» є «людина» незалежно від соціального статусу конкретної особистості;

— в системі політико-економічних категорій центральною є категорія приватної власності на засоби виробництва (М. Туган-Барановський);

— визнання верховенства права в суспільному житті, вза­ємозалежності права та свободи, необхідності поєднання соці­альної та правової ідей (Б. Кістяківський);

— пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність раціонального влаш­тування суспільного життя (на цьому ґрунті постало вчення В. Вернадського про ноосферу як сферу людського розуму);

— децентралізація держави як засіб обмеження держав­ної влади та надання гарантій існуванню місцевого самовря­дування (М. Драгоманов);

— популяризація етичних засад політичної діяльності, пов'язаності політики та моралі (М. Драгоманов: «Чисте діло потребує чистих засобів»).

Більшість українських лібералів вірила в можливість здій­снення національних прагнень українського народу та захис­ту конституційних принципів у межах оновленої та демокра­тизованої федеративної Росії.

У першій половині 90-х pp. XX ст. в Україні було здійснено третю спробу рецепції ліберального світогляду. На цьому етапі його носіями стало майже 10 політичних партій (ЛПУ, ЛДПУ, КДП, НДП та ін.). Знову постало питання синтезу соціального й національного елементів у ліберальній течії.

Націонал-демократія, або наіпонал-державництво

Цей напрям української політичної думки зародився в Га­личині наприкінці XIX ст. та був пов'язаний насамперед з іме­нами І. франка, Ю. Бачинського та Л. Цегельського. Лише зго­дом нова інтелектуально-політична течія набула певного по­ширення серед діячів Наддніпрянщини, які до подій 1917— 1918 pp. перебували переважно на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від вимог народницького федера­лізму до ідей національно-державної незалежності (С. Петлю­ра, О. Шульгин, Є. Чикаленко та ін.). Кристалізація націонал-демократичної платформи відбувалась у 20—30-х pp. під впли­вом усвідомлення провини українських соціалістів за поразку національної революції 1917—1920 pp. та ознайомлення з полі­тичною ситуацією в тогочасній Європі. Так, О. Шульгин запро­понував остаточно відмежуватися від ідеологічної спорідне­ності з соціалізмом і не ототожнювати його з демократією, що було властиве політичному мисленню багатьох державних ді­ячів доби УНР.

С. Дністрянський і О. Ейхельман зробили спробу підготу­вати проекти конституцій для України, врахувавши прита­манні, на їхню думку, українському народові національно-дер­жавні та етнопсихологічні традиції. Окрім того, представники націонал-демократичного напряму обґрунтовували концепцію федерації, яку намагалися поєднати з постулатом про право народів на самовизначення.

Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади:

— інтерес нації та держави — найвищий критерій істо­ричної оцінки в разі домінування суверенності нації над суве­ренністю держави (за винятком позиції О. Ейхельмана);

— обґрунтування права українського народу на самовиз­начення в межах власної етнічної території;

— ідеї демократичного політичного режиму і республікансь­кої форми правління як основи політичного ладу української нації;

— визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації.

Водночас обстоювався погляд на національну ідею як на основний критерій за розмежування народу і нації, підкрес­лювалася необхідність проведення політики «дрібної праці» та утвердження ролі Галичини як «П'ємонту» України.

Спадкоємцями національно-державницьких ідей (і певною мірою — несоціалістичних елементів демократичного народниц­тва) виступають представники сучасних правоцентристських партій України (Рух, УРП та деякі інші).

Консерватизм

В Україні він набув ще меншого поширення, ніж лібера­лізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свід­ченням існування нетривких, монархічних традицій. Безпосе­редня його поява була викликана необхідністю захисту націо­нальних традицій, що опинилися в небезпеці внаслідок уніфі­каторсько-нівелювального впливу русифікації (в підросійській Україні) та полонізації (в Галичині). Однією з перших пам'яток консервативної думки в Україні була «Історія Русів» (1818— 1822 pp.) — полемічна праця з виразним антиросійським спря­муванням.

Кристалізація ідейного підґрунтя українського консерватизму була спричинена існуванням в Україні Гетьманату П. Скоро­падського (1918), необхідністю вмотивування політико-правових підстав цього режиму й доведення правонаступництва монархічно-гетьманських традицій в українському політично­му середовищі. Український консерватизм формувався як політико-ідеологічна концепція під досить відчутним впливом західноєвропейської історіографії та політології. Традиційни­ми для нього є екскурси як в історію середньовічної України (Галицько-волинського князівства, гетьманської держави Б. Хмельницького), так і в історію України новітнього часу (доби національно-визвольних змагань 1917—1920 pp.). Наслідком синтезу таких різнорідних елементів стала поява консерва­тивної концепції — очевидно, найціннішої складової доробку української політичної думки.

Найбільшим і найвпливовішим представником українсько­го консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова був В. Липинський (основні праці — «Україна на переломі», 1657—1659; «За­мітки до історії українського державного будівництва в XVII-м столітті», 1920; «Релігія і церква в історії України», 1925; «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українсь­кого монархізму», 1926).

Провідними цінностями політичної філософії В. Липинсь-кого були держава і нація. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути», — таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття «нація» та «держа­ва», В. Липинський зняв проблему кристалізації модерної ук­раїнської нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеал майбутньої Української держави він убачав у незалеж­ній трудовій і легітимній (правовій) монархії зі спадковою (дідичною) гетьманською владою — монархії англійського взір­ця. До такої форми правління як оптимального способу органі­зації вищої державної влади В. Липинський прийшов, проана­лізувавши три методи розв'язання проблеми державного бу­дівництва: демократія з республікою; охлократія з диктату­рою; класократія з правовою — «законом обмеженою і зако­ном обмежуючою» монархією. Під демократією вчений розу­мів нічим не обмежений суверенітет (самодержавство народу), під охлократією — необмежене панування однієї соціальної групи (верстви чи партії) над суспільством, під класократією — владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральними традиціями та правом.

Основною умовою реалізації ідеї української державності В. Липинський вважав єдність — релігійну, регіональну, полі­тичну, національну, організаційну. Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї територіального патріотизму (всупереч поширеним тоді етнічним формам патріотизму) — єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної чи соціально-класовоі ознак, та залученні до тво­рення Української держави не тільки народних мас, а й еліти. Політична програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади; забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечила стабільну соціальну опору державній владі; об'єднання всіх українських земель в одній державі (ідея соборності); відмова від будь-яких зовнішньопо­літичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б згуртуватися всі верстви українського суспільст­ва; християнська етика — ірраціональний чинник, що має спри­яти процесові державотворення.

Усіх. трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націона­лізму та російського більшовизму; визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті; пошуки нових мето­дів організації суспільних відносин, що спиралися б на пред­ставництво і співробітництво всіх класів; визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому про­цесі.

Після другої світової війни консервативний напрям не на­був значного поширення та великої суспільної ваги навіть в еміграції. У 90-их pp. XX ст. наявні спроби деяких сучасних політичних партій України, насамперед правого та правоцентристського спрямування, використати консервативну тради­цію української політичної думки для обґрунтування своїх іде­ологічних позицій (УРП, УКРП, УНКП).

Український націонал-комунізм

Його поява й поширення спричинені насамперед слабкіс­тю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками ук­раїнізація (з 1923 p.) навіяли деяким представникам українсь­ких лівих надію на те, що можна виправити критичне стано­вище, в якому опинилася Україна, методом порозуміння, ком­промісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної держав­ності. Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на ґрунті спільної (марксистської) доктрини, українські націо­нал-комуністи об'єктивно сприяли подальшому розколові єди­ного фронту боротьби за самостійність України і прирікали себе на політичну поразку.

Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кіль­ка напрямів:

1) ліва течія в УСДРП (1917—1918 pp.; головні представни­ки — П. Буценко, В. Врублевський, Е. Касьяненко, Ю. Медведєв, Е. Неронович);

2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918—1919 pp.; головні представники — Г. Лапчинський, С. Мазлах, В. Шахрай, пев­ною мірою М. Скрипник);

3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше — УКП (боротьбис­ти) (1918—1920 pp.; головні представники — Г. Гринько, В. Ел-лан-Блакитний, О. Любченко, О. Шумський);

4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укаїгісти) (1920—1925 pp.; головні представники — М. Авдіенко, А. Дра-гомирецький, Ю. Кулиниченко, А. Річицький (Пісоцький), М. Ткаченко);

5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919— 1920 pp.; головні представники — Е. Касьяненко, Я. Ландер, Г. Лапчинський, П. Попов);

6) закордонна група УКП (1920—1922 pp.; головні пред­ставники — В. Винниченко, 3. Висоцький, В. Левицький, В. Мазуренко, певний час М. Чечель).

Найяскравішим представником націонал-комунізму пись­менник і публіцист М. Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він уважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості («малоросійства»), виплеканих століттями російського панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями іде­алу європейської людини фаустівського типу — людини-гро­мадянина, носія етики активізму, творця культурних і сус­пільно-політичних цінностей та рушія історії.

Гасло культурного Ренесансу на українських теренах проголошене М. Хвильовим, було наслідком відмови від однобіч­ної орієнтації на Росію («Дайош Європу!» — закликав мисли­тель), наслідком обраного курсу на засвоєння культурної спад­щини «психологічної Європи». Оскільки для М. Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов'язаними з політични­ми, він вважав боротьбу за самостійність української культу­ри складовою процесу кристалізації української нації та ство­рення повноцінного й незалежного від Москви державного ор­ганізму у формі радянської соціалістичної республіки. Він ви­явився фактично і найпослідовнішим поборником ідеї самос­тійної комуністичної України.

Націонал-комуністичні ідеї набули «другого дихання» на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-ті pp.). їх обстоювали тоді І. Дзюба, Л. Плющ, М. Руденко та ін. Націо­нал-комунізмом був пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства — праця І.Дзюби «Інтер­націоналізм чи русифікація?» (1965 p.), в якій викривалися від­хилення радянської національної політики в Україні від ле­нінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Нада­лі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули. Концепція «загірної комуни» (М. Хвильовий) з українським «обличчям» виявилась утопічною й нежиттєздатною.

Інтегральний націоналізм

Як модерний напрям політичної думки та ідеологічна під­става організованого (чинного) націоналістичного руху проми­нув у своїй еволюції три стадії:

1) ранню, або романтичну, пов'язану майже виключно з ім'ям М. Міхновського (1873—1924);

2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д. Донцов (1883—1973), М. Сщборський (1897—1941), С. Бандера (1906—1959), Я. Стецько (1912—1986);

3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя, уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ, УНА—УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні постулати своїх поперед­ників.

Романтичний націоналізм М. Міхновського (основні праці — «Самостійна Україна», 1900; «Програма» та «10 заповідей УШІ», 1906; «Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського», 1905) виник у формі соціал-самостійництва — суміші незалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом. Ран­ній націоналізм об'єктивно був споріднений з галицькою са­мостійницькою платформою В. Будзиновського та Ю. Бачинсь-кого (праця останнього — «Україна ірредента», 1895) та знач­ною мірою посприяв еволюції І. Франка від соціалізму до наці­онал-демократії (праця «Поза межами можливого», 1900).

Запеклим ворогом України М. Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного руху вважав «брак націоналізму се­ред широкого загалу» '. Завдання-мінімум, поставлене перед ук­раїнством М. махновським, — відновлення історичного легіти­мізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 p. — перебувало в річищі консервативної традиції та не мало ре­альних підстав для реалізації. Досягнення повної незалежності України мислитель вважав метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло «Україна для українців», яке стало не­від'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції М. Міх­новський визначив нову («четверту») українську інтелігенцію.

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д. Донцова (ос­новні праці — «Підстави нашої політики», 1921; «Націоналізм», 1926; «Політика принципіальна і опортуністична», 1928; «Дур­ман соціалізму», 1936; «Де шукати наші історичні традиції», 1938; «Росія чи Європа», 1955; «Від містики до політики», 1957;

«Клич доби», 1968). Як і М. Міхновський, Д. Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши при­нцип західноєвропейської «життєвої філософії» у своїх публі­цистичних творах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його концепції інтегрального націоналіз­му домінували такі тези: треба «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії»; необхідно плекати «стремління до боротьби та свідомість її конечності»; у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати войовни­чість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдсь­ким цінностям; імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики; «творче насильство ініціативної меншості» має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти сусідів.

У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20—30-ті pp.), ідеї Д. Донцова набули величезної популярності в середовищі галицької молоді. А втім, спроба Д. Донцова підпорядкувати тоталітаризмові український національний рух не була єдиною, тим більше, що сам ідеолог руху організацій­но не належав до націоналістичних структур. Свою модель май­бутньої української державності запропонував один із чіль­них лідерів ОУН М. Сціборський (основні праці — «Націокрагія», 1935; «Нарис проекту основних законів (Конституції) Ук­раїнської держави», 1940). Піддавши гострій критиці демокра­тію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував ство­рення альтернативної державної форми — націократії як «ре­жиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціальне корисних верств, об'єднаних — відпо­відно до їхніх суспільно-продукційних функцій — у представ­ницьких органах державного управління». М. Сціборський, об­стоюючи гасло «держава вище партій і класів», заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та роз­глядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення держав­ної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. На­селенню, за схемою М. Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських орга­нізаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту — Дер­жавної Ради.