Парламентаризм (від англ. Parliament, нім. Parlament, франц. Parlement - парламент) – система представн. органів влади, за якої чіт­ко розподілені функції законодавчих і виконавчих органів і в якій вирі­шальну роль відіграє парламент як постійно діючий представн. орган влади. П. являє собою широке за змістом поняття, котре охоплює форму організації держ. влади, і кон­кретний спосіб управління д-вою, і механізм взаємодії парламенту з ін-тами виконавчої і судової влад, і си­стему взаємодії д-ви і сусп-ва.

П. - історично зумовлений на­слідок сусп.-політ, розвитку, по­роджений формуванням і станов­ленням державності. Його перед­історією можна вважати створен­ня в Афінах Солоном 594 p. до Хр. представн. колегіального ор­гану - Ради чотирьохсот. Термін «П.» сягає епохи феодалізму, коли виникли станово-представн. установи (X ст. - ісланд. альтинг, XII ст. - ісп. кортеси, XIII ст. -парламент в Англії, XIV ст. - ге­неральні штати у Франції та ін.). Парламенти набули поширення в ході та після бурж. революцій XIV-XVIII ст. В основі теорет. обгрунтування П. лежать прин­ципи поділу влади, визнання про­відної ролі законодавчої влади в д-ві (Дж.Локк), суверенітету пар­ламенту (Е.Берк), запровадження загального виборчого права, на основі якого формується парла­мент. демократія (І.Бентам). Тео­рія П. набула розвитку в погля­дах Дж.Мілля, Т.Джефферсона, Дж.Медісона, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск'є та ін. У XVIII ст. у Великобританії відбувався про­цес становлення П.в сучас. розу­мінні. Наприк. XVIII і в XIX ст. на принципах П. відбувалась дер­жавно-правова еволюція ряду країн Європи та Америки. Кон­кретні форми П. визначились національно-іст. і політ, умовами кожної країни. П. у тій чи ін. формі властивий кожній дем. кра­їні. У другій пол. XX ст. спосте­рігається тенденція до посилення ролі уряду та зміцнення його пов­новажень за рахунок парламенту. З погляду сучас. зх. політологів, це зумовлено необхідністю забез­печення якісного, оперативного і профес. управління держ. справа­ми, посилення виконавчої влади.

Вищезазначений перерозподіл владних повноважень зумовлений певними соц.-політ, інтересами. Проявом цього є взаємовідносини гілок влади в Україні та ін. кра­їнах СНД. П. сьогодні - це реаль­на арена протистояння, зіткнення і суперництва, з одного боку, а з іншого - подолання суперечнос­тей, досягнення консенсусу, вико­ристання партіями трибуни пар­ламенту для активної пропаганди своїх програм, здійснення ідеолог. впливу на населення, дем. бороть­би за владу.

NB. Можна звернути увагу на проблему розподілу влади і розмежування повноважень гілок влади.

Інститут президентства.

Президент (від лат. praesidens; букв. - той, що сидить спе­реду) - глава д-вн; виборний го­лова, керівник установи, това­риства, орг-ції.

Іст. корені держ. президентури можна знайти у держ. структурах рабовласн. часів. У Стародавньо­му Римі, зокрема, найвища влада доручалася «представникові наро­ду» (magister populi), а пізніше -«диктатору» (відаісіо- розпоряд­жатися, наказувати.) Щоб запобіг­ти авторитаризмові, повноважен­ня диктатора у конституц. поряд­ку обмежувалися 6-місячним стро­ком. Але вже Сулла (82 p. до Хр.) був проголошений нежиттєвим диктатором. З цього, власне, й по­чалося переродження старого республікан. ін-ту, що призвело до режиму єдиновладдя імператорів Цезаря, Августа та їх послідовни­ків. У середні віки з'явилися нові диктатури і диктатори (Кромвель в Англії, Наполеон у Франції тощо.) Наполеонові, зокрема, вда­лося підпорядкувати собі не тіль­ки парламент, а й увесь ним же ре­організований держ. апарат, жор­стко контролювати франц. бюд­жет. Сучас. президентура бере свій початок з часів утворення Сполу­чених Штатів Америки. Конститу­ція цієї країни 1787 р. передбачи­ла виборну посаду президента США і закріпила його повноваження.

Правовий статус П. регулю­ється конституціями і спец. зако­нами відповідних країн. П., як правило, обирається населенням або парламентом. У різних кра­їнах по-різному визначається обсяг його повноважень. Це впливає на характер відносин між законодавчою і виконавчою гілками влади і класифікацію форм правління сучас. д-в. У президент, республіках (США, Росія, Швейцарія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Іран, Ірак тощо) П., як глава д-ви, одноо­собове або з наступним схвален­ням парламентом формує склад уряду і керує його діяльністю. У напівпрезидент. (президентсько-парламент. чи парламентсько-президент.) республіках (Фран­ція, Фінляндія, Україна тощо) П. пропонує склад уряду, в т.ч. кан­дидатуру прем'єр-міністра, на затвердження парламенту, керує діяльністю уряду але під біль­шим контролем з боку парла­менту, ніж у президент, респуб­ліках. У парламент, д-вах (Ні­меччина, Італія тощо) уряд фор­мується виключно парламентом і підзвітний тільки йому, П. має обмежені правові можливості впливати на склад уряду і його практичну діяльність.

На П., як правило, поклада­ються такі функції: вироблення і здійснення внутр. і зовн. пол­ітики д-ви; забезпечення закон­ності, прав і свобод громадян та контролю у сфері держ. управ­ління; керівництво справами оборони країни; представлення д-ви у міжнародно-правових стосунках і підписання догово­рів з іноземними країнами; наго­родження держ. нагородами; по­милування засуджених і оголо­шення амністії тощо. У багать­ох країнах П. має право розпус­кати парламент за наявності пе­редбачених для цього законом підстав і оголошувати нові ви­бори. У нормативному порядку регулюються також питання, пов'язані з достроковим припи­ненням повноважень П. та за­стосування щодо нього імпіч­менту.

Органи виконавчої влади

Виконавча влада - одна з трьох гілок держ. влади, котра організовує і спрямовує внутр. і зовн. діяльність д-ви, забезпечує здійснення втіленої в законах волі сусп-ва, охорону прав і свобод людини. Призначення В.в. є по­хідним від принципу поділу єдиної держ. влади на законодав­чу, виконавчу і судову, тобто створення такої структури влади, яка покликана її демократизува­ти, підпорядкувати законові й зробити більш ефективною, спи­раючись на об'єктивний механізм її організації та функціонування, а не на добру волю правителів. Вперше ідею про незалежність В.в. у сер. XVII ст. висунув Дж.Локк. У XVIII ст. Ш.Монтеск'є визначив структуру В.в.: уряд, його установи, виконавчі установи на місцях тощо.

В.в. охоплює всю держ. діяль­ність, яка не відноситься ні до за­конодавчої, ні до судової влади, становить широку сукупність держ. органів і установ, які здій­снюють владно-політичні та владно-управлінські функції у відповідній сфері і забезпечують реалізацію прийнятих законів і рішень на всій території країни. Вона являє собою своєрідну під­систему виконавчих органів держ. апарату, в основі якої ле­жить розгалужений апарат уп­равління, уряд на чолі з його гла­вою. Уряд утворює адмін. апарат шляхом створення та розпуску установ через внесення відповід­них законопроектів. Гол. інстру­ментом управління уряду, підпо­рядкованої йому адміністрації є постанови і розпорядження. У президент, республіці уряд (кабі­нет) очолює президент. Згідно з конституцією він має значну політ. самостійність, користується конституц. правом скликання і роз­пуску парламенту при дотри­манні певних процедур; володіє правом законодавчої ініціативи, домінуючої участі у формуванні уряду і підборі його глави - пре­м'єр-міністра. Президент взагалі характеризується як уособлення В.в., як її безпосередній носій. У США президент є главою кабіне­ту і формує його, поняття уряду тут навіть не виділяють, нато­мість використовують для певних цілей поняття В.в. або президент. адміністрації. У парламент, рес­публіці В.в. формується парла­ментом. Парламент, як правило, самостійно формує кабінет мініс­трів, обирає прем'єра. У сучас. парламент, республіках в основ­ному парламент обирає і прези­дента, який виконує переважно представницькі та консульта­тивні функції. Нестабільність урядів - характерна особливість парламент, республіки, оскільки кабінети тут залежать від дина­міки співвідношення сил у пар­ламенті і тиску на нього депута­тів із зовні. У країнах змішаної форми республікан. правління поєднується сильна В.в. з пози­тивними якостями парламент. демократії. В. в. тут поділяється тією чи ін. мірою між президен­том і урядом та його главою.

Відповідно до Конституції Ук­раїни вищим органом в системі органів В.в. в Україні є Кабінет Міністрів України. Президент призначає Прем'єр-міністра Ук­раїни за погодженням з Верхов­ною Радою України. Персональ­ний склад Кабінету Міністрів України також призначає Прези­дент України за погодженням з Прем'єр-міністром України. Президент видає укази та ін. акти, а Кабінет Міністрів - пос­танови і розпорядження. В. в. в областях і районах здійснюють місцеві державні адміністрації. Склад цих адміністрацій форму­ють та призначають їхні голови, а голови місцевих державних ад­міністрацій призначаються на посади і звільняються з посади Президентом України за подан­ням Кабінету Міністрів України.

Вебер: про особливості влади¹

Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М. Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політич­не явище. Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип вла­ди відзначається наявністю традиційних норм, на які весь час поси­лається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, якиі- зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може поз­бутися і своєї влади.

Другий тип — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади ба­зується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть "магічні" здібності. Народні маси вірять у те, що харизматич­ний правитель покликаний виконувати якусь особливу суспільну місію, що потребуй повного підкорення підлеглих. Такий тип влади випливає з особистих якостей правителя, а не базується на праві. Ха­ризматичний тип влади притаманний, на думку М.Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим далекоглядним політичним діячам, релігійним керівникам.

Третій тип влади — раціональний, якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація — неминуча доля західного світу, і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір полі­тичного правителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями. Слід особливо підкреслити, що сучасна політична наука багато в чому перебуває під впливом ідей М.Вебера.

Моделі та форми демократії.

Демократія (від грец. demos - народ і kratos - влада) - влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціону­вання державної влади на заса­дах визнання народу її джерелом і носієм, грунтується на прагненні забезпечити справедливість, рів­ність і добробут усіх при ро­зв'язанні проблем і питань сус­пільного врядування.

Д. може виявлятись як у держ., так і в недерж. сусп.-політ. орга-нізац. формах (внутріпартійна, виробнича Д. та ін.), хоча най­більш поширеним є її розуміння як держ. форми, форми політ. режиму на противагу антидем. ре­жимам (авторитаризму, тоталіта­ризму, диктатурі, деспотизму, фа­шизму і т.ін.). За формою і спосо­бом здійснення Д. поділяється на безпосередню (референдум, пряме голосування, всенар. обговорення та ін.) і представницьку, коли рі­шення приймаються через депута­тів та ін. народних представників.

Д. насамперед означає фор­мальне визнання народу джере­лом влади, її сувереном, тобто суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосов­но яких влада відіграє обслугову­ючу роль. Ознакою Д. є визнан­ня права всіх громадян на участь у формуванні органів держ. вла­ди, контроль за їхньою діяльніс­тю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загаль­ного, рівного виборчого права і здійснення цього права у проце­дурах виборів, референдумів тощо. Ознакою дем. порядків при прийнятті рішень вважається чіт­ке визначення проведення всіх процедур та процесів за допомо­гою регламентів. Цьому найбіль­ше відповідає республіканська форма держ. правління парламент. чи президент. типу. Д. пе­редбачає процедури прийняття рішень у відповідності до волі більшості із визнанням і поважан­ням прав і потреб меншості, куль­туру дотримання закону й конституц. порядку, толерантне, тер­пиме ставлення до ін. думок і по­зицій, готовність до компромісу у розв'язанні спірних питань.

Справжня Д. є альтернативою як тоталітарно-авторитарному централізму, так і анархіст, децен­тралізму. Це такий стиль соц. вза­ємин, коли їхні учасники здатні свідомо й відповідально поклада­ти на себе функції «центру», дола­ти відчужене ставлення до всезагального інтересу; коли авторитет сили чи майна витісняється авто­ритетом людяності, освіченості, компетентності тощо. Д. - «це не тільки вільні вибори і верховенст­во народу, не тільки плюралізм політ, інтересів, а ще й жорстка система держ. субординації із чіт­ким розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, але й че­рез силові структури верховних органів, обраних народом і під­тримуваних ним» (А.Мігранян).

Легітимна влада дем. сусп-ва залежить від волевиявлення на­роду. Д. - не тільки справедливі, правові закони, не самі тільки розумно сконструйовані інсти­туції й установи, а ще й демокра­тично настроєне громадянство. Дем. закони та установи не дія­тимуть демократично, якщо від­сутня дем. свідомість громадянст­ва, дем. менталітет. Д. - не тільки участь у виборах і референдумах, а й згода народу жити за умов існуючої влади, виконувати, до­тримуватися її настанов. Демок­ратичність влади полягає в її від­повідності внутрішньому єству демосу. Демократичність політ. режиму може втілюватися у різ­них, не тільки республіканських, формах держ. правління (примі­ром, цілком демократичними вважаються парламентарні мо­нархії в Швеції або Голландії).

За сучас. умов політ, демокра­тизм, окрім іншого, означає: осо­бисту, індивід, свободу людини; спосіб управління сусп. справами, певний режим, порядок здійснен­ня влади; соц. активність, участь громадян у житті д-ви, у роз­в'язанні сусп. проблем. Д. дає ок­ремій особі певну міру свободи, право діяти па власний розсуд в особистому житті, свободу вибору і обрання представників влади, свободу слова тощо. Д. - безсум­нівна цінність, яка не припускає жодних обмежень. На відміну від авторитарист. патерналізму, вона нічого не дарує, але гарантує мож­ливість кожному самому захища­ти себе та свій добробут, свої гро­мадян. права, які є природними і невід'ємними. Д. - це наказ урядові не допускати таких порядків, які б обмежували права і свободи лю­дей. Проте, коли Д. розуміють тіль­ки як негативну, зворотну проек­цію тоталітаризму (як тоталіта­ризм навпаки), вона перетворю­ється на охлократію. Найпершою умовою демократичності сусп-ва є дем. настроєність громадянства, відповідний рівень громадян, куль­тури. Д. - це духовний стан людей, характер їхніх уявлень про самих себе, про свої права, можливості та обов'язки. Д. буває такою, якими є самі люди. Разом з тим Д. - важ­лива й універсальна політ, умова й засіб оптимізації організації, фун­кціонування і вдосконалення сусп-ва й д-ви, вільного розвитку осо­бистості.