69907 (Віденська культура), страница 4

Погляди на те, у якому висвітленні й де розглядати місце Моцарта в історії мистецтв, із роками постійно змінювалися. Епоха Бідермеєра бачила Моцарта як радісного проповідника невагомого стилю рококо; романтики його драматично демонізували. Ця полярність творчості, що охоплювала усі висоти й глибини людського буття, створила характер Моцарта. Проте багато з його сутності, незважаючи на повноту документальних зібрань, залишається у загадковій темряві. В його характері були не лише веселощі й пустотливість, але й покірна готовність до смерті.

2.4 Людвіг Ван Бетховен (1770-1827)

"Музика повинна висікати вогонь із грудей людських" - це слова німецького композитора Людвіга ван Бетховена, твори якого належать до вищих досягнень музичної культури. Світогляд Бетховена складався під впливом ідей Просвітництва й волелюбних ідеалів Французької революції. У музичному відношенні його творчість, з одного боку, продовжувала традиції віденського класицизму, з іншого боку - запам'ятала риси нового, романтичного мистецтва. Від класицизму у творах Бетховена - височина змісту, прекрасне володіння музичними формами, звертання до жанрів симфонії й сонати. Від романтизму - сміливе експериментаторство в області цих жанрів, інтерес до вокальної й фортепіанної мініатюрі, до програмності. Традиції класицизму Бетховен використовував уже як майстер XIX сторіччя - опираючись на спадщину Гайдна й Моцарта, він значно розширив можливості музичного мистецтва.

Людвіг ван Бетховен народився в Бонні (Німеччина) у родині придворного музиканта. Займатися музикою він почав з раннього дитинства під керівництвом батька. Однак справжнім наставником Бетховена став композитор, диригент і органіст Кристіан Готліб Нефі (1748-1798). Він викладав юному музиканту основи композиції, навчав грі на клавірі й органі. З одинадцяти років Бетховен служив помічником органіста в церкві, потім - придворним органістом, концертмейстром в оперному театрі Бонна. У вісімнадцять років він поступив у Боннський університет на філософський факультет, однак не закінчив його й згодом багато займався самоосвітою.

В 1792 р. Бетховен переїхав у Відень. Він брав уроки музики в Йозефа Гайдна, а також в Іоганна Георга Альбрехтсбергера (1736-1809) і Ан-тонио Сальєрі (1750-1825) - найбільших музичних теоретиків тієї епохи. Альбрехтсбергер, капельмейстер собору Святого Стефана у Відні, познайомив Бетховена із творчістю Генделя й Баха. Звідси блискуче знання композитором музичних форм, гармонії й поліфонії. [8, 173-175]

Незабаром Бетховен почав давати концерти; став популярним: його пізнавали на вулицях, запрошували на урочисті прийоми у дома високопоставлених осіб. Він багато складав: писав сонати, концерти для фортепіано з оркестром, симфонії.

Довгий час ніхто не здогадувався, що Бетховена вразила серйозна недуга - він почав втрачати слух. Переконавшись у невиліковності хвороби, композитор вирішив піти з життя і в 1802 р. приготував заповіт (по місцю написання він називається Гейлігенштадтский), де пояснював мотиви свого рішення. Однак Бетховен зумів перебороти розпач і знайшов у собі сили писати музику далі. Виходом із кризи стала Третя ("Героїчна") симфонія.

В 1803-1808 р. композитор також працював над створенням сонат; зокрема Дев'ятої для скрипки й фортепіано (1803 р.; присвячена паризькому скрипалеві Рудольфові Крейцеру, тому одержала назву "Крейцерова"), Двадцять третьої ("Апассионатой") для фортепіано, П'ятої й Шостої симфонії (обидві 1808 р.). Шоста ("Пасторальна") симфонія має авторський підзаголовок "Спогад про сільське життя". Цей добуток малює різні стани людської душі, що відсторонилася на час від внутрішніх переживань і боротьби. Симфонія передає почуття, що виникають від зіткнення зі світом природи й сільського життя. Незвичайна її структура - п'ять частин замість звичайних чотирьох. Кожна має програмну назву: "Пробудження бадьорих почуттів після прибуття в село", "Сцена в струмка", "Весела кампанія селян", "Гроза. Буря", "Радісне почуття подяки після бурі". У симфонії є елементи зображальності, звуконаслідування (співають птахи, гримить грім і т.д.). Знахідки Бетховена в області оркестровки згодом використовувалися багатьма композиторами-романтиками.

Вершиною симфонічної творчості Бетховена стала Дев'ята симфонія. Задумана вона була ще в 1812 р., але працював над нею композитор з 1822 по 1823 р. Симфонія грандіозна за масштабами; особливо незвичайний фінал, що представляє собою щось начебто великої кантати для хору, солістів і оркестру, написаної на текст оди "На радість" Іоганна Фрідріха Шиллера.

Перша частина - сонатне алегро. Музика тут сувора й драматична. У головній партії як би з хаосу звуків народжується чітка й дуже масштабна тема. Друга частина - скерцо по характері перегукується з першої. Написано скерцо в складної тричасній формі, причому перша й остання частини являють собою сонатне алегро. Таким чином, жартівлива, ігрова музика знаходить у Бетховена серйозність і драматизм. Третя частина, що виконується в повільному темпі, - це спокійний погляд проясненої душі. Тут з'єдналися варіації на дві теми: перша, зосереджена й натхненна, переміняється другою, повною ліричної чарівності. Двічі наприкінці другої частини в неквапливий плин музики уриваються звуки фанфар. Вони нагадують про грози й битви, але змінити загальний філософський, споглядальний образ не має сил. Ця музика - вершина лірики Бетховена. Четверта частина - фінал. Чудова знахідка композитора в рішенні вступу: теми попередніх частин, як у хороводі, пропливають перед слухачем немов минуле, що йде, подібно тому як перед найважливішим кроком у своєму житті людина осмислює прожите. Ці теми зв'язує одна з одною музика, схожа на оперний речитатив (її виконують віолончелі й контрабаси). І от з'являється тема радості. Дивний внутрішній лад теми, схожої на хорал: тремтливість - і стругаючи стриманість, величезна внутрішня сила, що зрештою вивільняється в грандіозному гімні добру, істині й красі.

Радість Бетховен розумів як замилування гармонією природи й світобудови, як усвідомлення загального людського братерства, рівності людей перед Богом. Поклавши на музику текст Шиллера, Бетховен скоротив його. Він забрав філософські міркування й залишив лише ті фрагменти, у яких прославляються Бог і прагнення до перемоги людського духу. Таким чином, композитор створив власну "Оду на радість", що досить відрізняється від оригіналу.

Прем'єра симфонії відбулася в 1825 р. у Віденському оперному театрі. Для здійснення авторського задуму театрального оркестру виявилося недостатньо, і довелося запросити аматорів: двадцять чотири скрипки, десять альтів, дванадцять віолончелей і контрабасів, замість подвійного - четверний склад духових. Для віденського класичного оркестру такий склад був незвичайно потужним. Крім того, кожна хорова партія (баси, тенори, альти й сопрано) включала двадцять чотири співаки, що також перевершувало звичні норми. [8, 181]

При житті Бетховена Дев'ята симфонія для багатьох залишилася незрозумілою; нею захоплювалися лише ті, хто близько знав композитора, його учні й освічені в музиці слухачі. Згодом симфонію стали включати у свій репертуар кращі оркестри миру, і вона знайшла нове життя.

Для творів пізнього періоду творчості композитора (20-ті рр. XIX ст..) характерні стриманість почуттів і філософська поглибленість, що значно відрізняє їх від жагучих і драматичних ранніх творів. За своє життя Бетховен написав дев'ять симфоній, тридцять дві сонати для фортепіано (а також для скрипки й віолончелі), шістнадцять струнних квартетів, оперу "Фіделіо" (1802-1814 р.), "Урочисту месу" (1823 р.), п'ять концертів для фортепіано й один для скрипки з оркестром, увертюри, окремі п'єси для різних інструментів.

Дивно, але багато творів (у тому числі Дев'яту симфонію) композитор написав, будучи вже зовсім глухим. Однак і його останні добутки - сонати для фортепіано й квартети - неперевершені шедеври камерної музики.

2.5 Ера оперетки. Династія Штраусів. Захоплення вальсом у "Золоту епоху"

Свій початок династія Штраусів бере з Иогана Штрауса-батька (1804-1849). Він походив з цеху музикантів віденських кафе й готелів. Даремно Штраус-батько заборонив своєму синові Іогану (1825-1899) вибрати професію музиканта: не бажав, щоб син повторив його власний сумний досвід. У 1844 році Йоган Штраус-син склав конкуренцію своєму батькові, ставши блискучим скрипалем й керівником власним оркестром.

Після смерті батька (1849) об’єднав два оркестри під своїм керівництвом і здійснив з цим колективом ряд концертів, поїздок по Європі. Раніше гастролював з власним оркестром по Сербії і Румунії (1847). В 1851 гастролював в Гамбурзі, Празі, Дрездені, Лейпцизі, Варшаві. В 1856-1865 і 1869 побував в Росії, керував літніми концертними сезонами в Павловську. Крім власних творів і творів других західно-європейських композиторів, Штраус виконував тут твори російських композиторів, в тому числі вперше – “Песню одалисок” і “Марш Олоферна” з опери “Юдифь” Серова (1862), “Характерические танцы” Чайковського (1865, пізніше включені Чайковським в його оперу “Воевода”), в 1864 присвятив спеціальну програму творам М.І.Глінки. Штраус концертував в Росії також в 1872 і 1886, виступав в Петербурзі і Москві. В 1872 гастролював в США, в тому числі в Бостоні (дав 14 концертів), де для стотисячної аудиторії диригував великим хором і оркестром (20 тисяч музикантів, сто диригентів-помічників). [8, 191-197]

В 1863-70 Штраус – диригент придворних віденських балів. Штраус ввійшов в історію музики як майстер танцювально-побутової музики і оперети. В творчості Штрауса віденський вальс досягнув класичної вершини свого розвитку (композитор прозваний “королем вальсу”). Він був майстром, який підніс танці свого часу до симфонічної величини, оформивши їх захоплюючим змістом, оркестровим блиском та чарівністю. Відомий вислів Ріхарда Вагнера про Йогана Штрауса: «Він - музична голова Європи». Танцювати вальс - це вже була сенсація Віденського Конгресу (1814-1815); як форма танцю вальс відноситься до 18 ст. Однак на противагу старовинним танцям прийшла нова, збуджуюча манера виконання вальсу: наближення партнерів, притискання під час запаморочливого обертання, почуття безкрайнього сп'яніння. «Бо немає нічого прикрішого й безглуздішого: а саме, що вальс закінчився..., для танцюючих кінець вальсу - це травма», - так відгукувалися про новий танок сучасники. Але танцювати вальс - це означало також втечу від дійсності. Чарівність вальсу Штраус розповсюджував не лише в Європі, але також у Сполучених Штатах.

Ним написано близько 500 творів концертно-побутового плану (вальси, польки, кадриль, мазурки, марші, галопи), крім того, близько 50 таких творів написано Штраусом разом з братами. Важлива заслуга Штрауса складалась в побудові жанрів так званої легкої музики на високий художній рівень. Опора на народні пісенно-танцювальні ритмоінтонації і практику побутового музикування визначила національний характер твору. Сучасники називали вальси Штрауса “патріотичними піснями без слів”. Мелодії його кращих вальсів “”Казки Віденського лісу”, “На чудовому блакитному Дунаї” та ін.) дістали розповсюдження в Австрії як народні. В області танцювальної музики Штраус розвив традиції своїх попередників – Ф.Шуберта, Й.Лаккера, К.М.Вебера, свого батька.

Вальси Штрауса – романтично натхненні танцювальні поеми, що передають різні відтинки душевних настроїв. Вони носять різні програмні заголовки серед них присвячені Росії (“Прощание с Петербургом”), революції 1848 (“Песни свободы”, “Песни баррикад”, “Звуки единства”, 1848), траурний вальс, написаний на смерть батька (“Вальс-некролог”, 1849). Штраус розвив форму віденського вальсу, збагатив вальс зі сторони мелодики, гармонії, інструменталістки.

Штраус – автор 16 оперет, які він почав писати з 1870-х років, знаходячись під великим впливом Ж.Оффенбаха. Перетворюючи національні традиції комедійних вистав, Штраус склав спеціальний різновид віденської оперети. Одна з вершин творчості Штрауса в цьому жанрі – оперета “Летюча миша” (1874). Цей твір спочатку було холодно сприйнято віденською публікою і тільки після сенсаційного успіху в інших країнах була оцінена у Відні. В 1885 Штраус створив одну з самих популярних в Європі оперет “Циганський барон”. Серед інших оперет виділяються “Весела війна” (1881), “Ніч у Венеції” (1883). [8, 205]

У віденській опереті Штрауса велику роль відводиться музиці. В ній присутня стихія танцю (тому її можна назвати танцювальною оперетою) – польки, мазурки, галопу, чардашу і особливо вальсу, що насичує дійство стрімким рухом, дає відчуття святковості, романтичного підйому почуттів.

Драматургічно оперети Штрауса поступаються оперетам Оффенбаха. По змісту вони менше злободенні, в них відсутні сатиричний елемент, на перший план виступають ліричні мотиви. Традиції Штрауса продовжили в своїх оперетах О.Штраус, Ф.Легар, І.Кальман.

Штраус зробив великий вплив на композиторів, які зверталися услід за ним до стихії віденської пісенно-танцювальної музики, - Г.Малера, Р.Штрауса (опера “Кавалер троянди”), М.Равеля. Найвидатніші музиканти-сучасники цінували його талант композитора і диригента.

Його твори: комічна опера “Лицар Пасман”, балет “Золушка”; оперети – “Веселі віденські жінки”; “Індиго і 40 розбійників”; “Літаюча миша”; “Каліостро у Відні”; “Принц Мафусаїл”; “Сліпа Корова”; “Мереживна хустинка королеви”; “Весела війна”; “Ніч у Венеції”; “Циганський барон”; “Сімпліціус”; “Княгиня Нінетта”; “Лісовий сторож”; “Богиня благо розуму”; “Віденська кров”; для оркестру – 168 вальсів, в т.ч. “Прощання з Петербургом”; “Ранкові листки”; “На чудовому блакитному Дунаї”; “Життя артиста”; “Казки Віденського лісу”; “Радійте життю”; “Новий Відень”; “Тисяча і одна ніч”; “Віденська кров”; “Осінні голоси”; “Улюблений вальс”; “Імператорський вальс”; 177 польок, в т.ч. “Бал юристів”; 73 кадрилі; 43 марші: “Персидський марш”; 31 мазурка і галоп: “Легка кров”.

Отже, у Відні увесь час з'являлися великі музиканти або ж він їх магічно притягував до себе. Напевно, це позначається положенням міста між скромною Північчю й романтичним Півднем, на перетинанні різних культур, посередині мальовничої природи. В XVIII столітті Відень став музичним центром Європи. Це час, коли творили Гайдн, Моцарт і Бетховен, увійшов в історію музики як "Віденська класика".

Розділ 3. Розвиток Віденського живопису, архітектури та літератури

3.1 Живопис. Молодий стиль Модерн

Віденський модерн — стилістична течія у мистецтві Австрії періоду Модерну кінця XIX - початку XX ст. Назва виникла тому, що в той період мистецтво Відня, як і іншого центра мистецтва - Мюнхена, втілювало в найкращій формі передові художні ідеї Південно-Східної Європи. Місто жило в музичному ритмі.

Австрійський живопис початку XX століття сьогодні вважають однією з найвизначніших подій світового модерну. «Віденський розлам», який виник у 1897 році серед художників та архітекторів, треба сприймати як переломний пункт від історизму до модерну. Тоді частина художників відійшла від «Будинку художників» й об'єдналася у групу «Віденське від'єднання» («Winer Secession»). Значення цієї групи полягає у прагненні створити нове еклектичне мистецтво, поєднавши стару архітектуру, живопис, ужиткове мистецтво в єдине ціле. Найвідоміші представники цього напрямку - це художники Густав Клімт і Коло Мозер, архітектори Отто Вагнер, Йозеф Гоффманн і Йозеф Марія Ольбріх. Нове в живописі Клімта і Мозера полягає у підкреслюванні плоского характеру зображення, у можливості зробити орнамент та лінії основним виражальним засобом, таким чином продовжуючи шлях як до абстракції, так і до експресіонізму, який у їх роботах позначений особливим колоритом й психологічним змістом. У спорудах архітекторів Отто Вагнера та Йозефа М. Ольбріха впізнають риси «Нового конструктивізму». [5, 123-129]