Набагато більш широко й повно віденський імпресіонізм втілився у творчості Артура Шницлера (1862-1931). Медик за освітою, який більше двадцяти років займався лікарською практикою, Шницлер виявив у своїх добутках тонке знання глибинної, на рівні підсвідомості, психології людини - не стільки запозичене в колеги Фрейда, скільки співзвучне його навчанню.

Творчий шлях Шницлер почав як есеїст і лірик імпресіоністичного складу. Визнання він домігся спочатку як драматург. Його дебют на сцені відбувся в 1893 р.: із семи інтермедій складена п'єса «Анатоль» представила глядачам чарівного й блискучого, але нікчемного сноба, відвідувача віденських салонів. Соціальну спостережливість і дотепність автора підтвердила п'єса «Любовні ігри» (1896), яка викрила побут і вдачі віденських кокоток. Ця тема була продовжена й у драмі «Хоровод» (1900), яку цензура не раз забороняла «внаслідок порнографії». Легкість, жвавість, природність і влучність діалогу забезпечили успіх цих перших, по змісту не занадто глибоких, але імпресіоністично витончених п'єс Шницлера.

Його «серйозний» театр починається з історичної комедії «Зелений папуга» (1899), що прославляє демократичні завоювання Великої французької революції. Культурно-історичним оптимізмом перейнята інша історична п'єса Шницлера - «Юний Медард» (1910). У міру наближення кінця Австро-Угорщині у творчості Шницлера помітне наростання суспільного критицизму. Великий резонанс викликала його соціально-критична драма «Професор Бернгарді» (1912), у якій автор підняв свій голос проти расової дискримінації, проти антисемітизму. Підкреслюючи особисте достоїнство свого героя, Шницлер у той же час засуджує його за відхилення від політичної боротьби: аполітичність трудової інтелігенції показана як сумнівне непротивлення, як негативний і небезпечний суспільний фактор. Та ж тема розвивається в найбільшому прозаїчному здобутку письменника - романі «Шлях на волю» (1908). [11, 139-141]

У прозі Шницлер, переважно психолог, задовго до Джойса застосував, причому досить віртуозно, «потік свідомості»: спочатку в новелі, що стала знаменитою завдяки цьому, «Лейтенант Густль» (1900), потім ще більш витончено в повісті «Фрейляйн Ельза» (1924).

Шницлера відрізняє особлива старанність психологічних характеристик героїв. Дія його п'єс, новел і романів завжди ґрунтується на бездоганно вибудуваному ланцюзі мотивацій. Однак у них помітна й поза історична сконструйованість: ядро конфлікту в здобутках Шницлера, як і його сподвижників по школі, залишалося незмінним, незалежно від епохи, коли розгортається дія. Отут позначалося прагнення винести відчуття за межі кінцевого й миттєвого, бажання відірватися від нав'язаної часом натури. Особливо повезло в цьому змісті «золотому» XVIII ст., що з'являлося в художній практиці віденської школи (крім Шницлера в першу чергу в Гофмансталя, Шаукаля, Блея) як чарівна епоха придворних інтриг, млосної любовної гри, менуетів, кринолінів і фижм. (Згадаємо аналогічні явища в мистецтві інших країн, наприклад у Росії, у К. Сомова, А. Бенуа, М. Кузміна й ін.) Це не були «історичні» новели й п'єси у власному розумінні слова. Сучасні костюми й декорації лише замінялися в них на стародавні, а персонажі залишалися, по суті, незмінними - слабкі люди, які обплетені мережами Еросу й беззахисні перед богом смерті Танатосом. Смерть здобуває перемогу над любов'ю як у галантному столітті, так і в сучасності.

Антиномія любові й смерті (нерідко в іпостасі «вічного» мистецтва й «тлінного» життя) займає і юного Гуго фон Гофмансталя (1874-1929), який примкнув до школи Бара, ще будучи гімназистом. Гофмансталь - взагалі, мабуть, чи не винятковий у всій світовій літературі приклад надзвичайно раннього дозрівання поета: вірші п'ятнадцятирічного юнака нині визнані класикою німецькомовної поезії. Ніхто в ній не виразив так чуйно й найтонших подувів, імпресіоністичних нюансів життя. Ледь вловима низка летучих настроїв відбита Гофмансталем у рядках настільки музичних, що вони викликають асоціації з фортепіанними «Митями» Дебюссі. [4, т.7., 381]

Гофмансталь - надзвичайно вимогливий майстер, за все життя він надрукував лише кілька десятків порівняно невеликих віршів, майже кожен з яких став шедевром імпресіоністичної лірики, пофарбованої в неоромантичні філософські тони. Набагато частіше виступав він в інших жанрах. В 90-ті роки Гофмансталь активно співробітничав в естетських «Листках мистецтва» Стефана Георге, в сімнадцять років дебютував як драматург, почавши з ліричних одноактних драм - «Учора» (1891), «Смерть Тиціана» (1892), «Дурень і смерть» (1893). Ідейна колізія цих здобутків будується на протиставленні «чистого» і «піднесеного» вічного мистецтва й «брудного» і «вульгарного» минущого життя. Ці ж теми - з відтінком декадентського надриву - з'являються й в античних драматургічних стилізаціях Гофмансталя «Електра» (1904), «Едип і сфінкс» (1906).

Відраза до буденності, зараженою буржуазною діловитістю, визначала й надалі своєрідний сценічний пассеїзм Гофмансталя в його легких, невибагливих комедіях. Він виряджав своїх героїв у костюми багатьох минулих епох, особливо часто й успішно - у камзоли й криноліни галантно-куртуазної епохи рококо («Повернення Христини», 1907; «Кавалер троянд», 1910). [4, т.7., 387]

Залишило слід в австрійському театральному мистецтві й розпочате Гофмансталем стилістичне підновлення середньовічного міраклю - п'єса «Ім'ярек» (1911), якою за традицією в продовж багатьох років відкривалися щорічні театральні фестивалі в Зальцьбурзі. Це символічно ємна притча про марність суєтних потуг людини й про очисну силу, страждання. Християнська проповідь смиренності з'єднується в ній із завітами європейського гуманізму, але й з гірким усвідомленням кризи того й іншого. Варіація цієї теми виникає в пізнього Гофмансталя в драматургічному досвіді необароко - п'єсі «Зальцбургський великий світовий театр» (1922).

Більшість п'єс Гофмансталя - віршовані, багато з них склали лібрето до театральних здобутків Рихарда Штрауса. Однак найбільш життєстійкими виявилися п'єси, написані прозою, - «серйозна», соціально-критична й філософськи фундирувана драматургія, якій Гофмансталь присвячує себе після першої світової війни й розвалу імперії. Це п'єси «Важкий характер» (1921) і «Вежа» (1927), що становлять найціннішу частину його спадщини поряд з лірикою й нечисленними новелами на псевдоісторичні сюжети. Єдиний роман Гофмансталя «Андреас, або З'єднані» - «роман виховання» з епохи рококо - залишився незакінченим.

Гофмансталю належать найбільші заслуги в справі пізнання самобутності австрійської культури й літератури, в обґрунтуванні розходження, а багато в чому навіть і протиставлення австрійської і німецької літературних традицій.

Отже Відень сприймався як "третій король світу". Ця європейська столиця, яка ставала європейським центром музичного, театрального, архітектурного та літературного життя, мала величезну силу і була місцем паломництва музикантів і шанувальників музики з багатьох країн.

Висновки

Легендарний Відень – одна із прекрасніших столиць світу, де завжди панує романтична атмосфера, яку породжує багата історія міста, зачарованість музики Гайдна, Бетховена, Моцарта і Штрауса, красота старовинних маєтків і соборов. Відень — найбільш витончена серед європейських столиць. Це місто культуриі витонченого стилю.

Те, що Відень став одним із найзначніших європейських міст, пояснюється, зокрема, його ідеальним географічним розташуванням на перехресті водних дунайських шляхів від Балтики до Середземномор'я. Внаслідок звільнення країн Східної Європи дунайська метрополія перетворилася на один із найважливіших пунктів на мапі Європи. Згідно зі "Звітом про взаємопроникнення 1996 року" Європейської комісії, Відень є четвертим за добробутом з-поміж понад 200 регіонів ЄС.

Величні пам'ятки архітектури, музеї та Галереї з унікальними мистецькими скарбами майже всіх епох історії європейського Заходу засвідчують велике історичне минуле міста "на блакитному Дунаї". Віденські університети, мистецькі навчальні заклади і вишукана музична і театральна культура досі визнає духовно-культурну роль міста в європейському контексті.

Історія Відня налічує більше, ніж три тисячі років, за Габсбургів місто стало столицею і його імперська елегантність - спадщина цієї династії. Відень - це всесвітньо відомий центр музики, завдяки довгій череді відомих музикантів, що проживали і творили в цьому місті: Моцарт, Бетховен, Гайдн, Шуберт, Брамс. Дотепер всесвітньо відомі - Віденський хор, Віденський хор хлопчиків, різні музичні заходи, такі як Новорічний концерт або щорічний бал у Віденській Опері.

Архітектура Відня охоплює всі значні стилі від готики та доби Відродження до постмодернізму. Одна з найстаріших церков Відня, Руперткирхе, в романському стилі, готичний Штефансдом - символ Австрії і Відня, Карлськірхе у стилі барокко. Модерн також залишив свій слід у Відні: станція Карлспатц, Secession, Церква ам Штайнхов роботи Оттог Вагнера - відносяться до найвідоміших будівель цієї епохи.

Відень - ця велич і розкіш з нальотом старизни, Відень - це місто музики і великих музикантів, Відень - це місто фіакрів і танцюючих білих жеребців, Відень - це дивовижна кава і знаменита яблучна штрудель.

Тобто Відень - це ... Відень - місто музикантів і політиків. Місто, чарівне і прекрасне як сама музика, аромат кави, цокання кінських копит по бруківці, запах глінтвейну і ялинових лап перед Різдвом ...

Віндбонна, Вінн, Вєн, Відень: трохи історії....

Якщо судити за наслідками археологічних досліджень, перші поселення людей на території сьогоднішнього Відня існували вже 25 тисяч років тому.

Наприкінці VI століття Вінн став провінційним містом, а за правління Карла Великого (близько 800 років тому) місто стало столицею у межах Остмарк (східної провінції). В X ст. графський рід Бабенбергів отримав цю область. І в документах від 976 р. починає згадуватися назва "Остарріхи" - Австрія. В 1156 р. Відень стає столицею володінь Бабенбергів, цей рід був васалом Баварської династії. В період їх правління місто добився першого архітектурного розквіту. До цього часу відноситься історична частина Хофбурга. Місто переживає підйом, оживає торгівля. Леопольд V Бабенберг захопив в полон англійського короля Річарда Левове Серце.

Після смерті останнього з роду Бабенбергів у 1246 р. їх володіння переходять до роду Габсбургів.

Цей рід визначає хід історії не тільки Відня, але і всієї Австрії аж до 1918 р., коли Карл I зрікся престолу і Тимчасова Національна Асамблея проголосила створення Австрійської республіки.

В період правління Габсбургів були збудовані такі історичні споруди, як Штефансдом - символ Відня, Хофбург, Шенбрунн, Бельведер, майже всі музеї міста, чудові будівлі на Рінгштрассе.

Список використаної літератури:

1. Вольман Б. Наследие Гайдна в России — «Советская музыка», 1959;

2. Всеобщая история архитектуры. — М., 1972, 1-10т.;

3. Габидулин Р. Культурология. Мировая культура: Курс лекций. — Архангельск: Изд-во Помор. ун-та, 1998. - 416 с.;

4. История всемирной литературы: В 9 томах / АН СССР; Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького;. — М.: Наука, 1983;

5. История русского искусства.— М., 1969;

6. Карл Эмиль Шорске Вена на рубеже веков. Политика и культура— Издательство имени Н. И. Новикова, 2001;

7. Культурология: История мировой культуры. - Воскресенская Н.О., ред. — ЮНИТИ, 2003;

8. Маркус С. История музыкальной эстетики.— М., 1959;

9. Рабинович А. С. Гайдн, в кн.: Избр. статьи и материалы.— М., 1959;

10. Улыбышев А. Д. Новая биография Моцарта.//пер. с франц., т. 1—3.— М., 1890—92;

11. Художественная культура Австро-Венгрии: Искусство многонациональной империи. 1867-1918 / Отв. Ред. Н.М.Вагапова, Е.К.Вингоградова. - Спб.: Алетейя, 2005. 286 с.;

12. Чёрная Е. С. Моцарт. Жизнь и творчество, [2 изд.]. — М., 1966

15